СВІДКИ ПОДІЙ ПРО МИНУЛІ ЧАСИ (ЦІКАВІ ФАКТИ)

З книги візантійського історика Прокопія Кесарійського «Війна з готами» про життя і побут слов’янських племен

«Ці племена, склавіни і анти, не управляються однією люди­ною, але з давніх часів живуть в народоправстві (демократії), і того всі справи, чи щасливі чи лихі, вважаються спільними.

Виступаючи на битву, ідуть здебільшого маючи в руках щити і списи, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки (хіто­на), ані плаща, але тільки в коротких штанах, підтягнутих широ-

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Прокопій Кесарійський (VI cm.) — візантійський істо­рик, був юрисконсультом у полководця Велізарія. У своїй праці «Війна з готами» розповідає про боротьбу Візантійської імперії проти слов'ян, наводячи цікаві факти про їх життя.

ким поясом на стегнах, стають битися з ворогами. У обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою. Всі вони високі і надзвичайно міцні. Тілом і волос­сям білі або золотаві, і не впадають зовсім в чорне, а рудуваті всі. Спосіб життя вони мають суворий і зневажають зручності, як ма- сагети, і дуже брудні, як і ті. Але вони зовсім не злі і не підступні і в простоті вони немовби зберігають гунські звичаї.

З книги візантійського імператора й історика Маврикія Стратега «Стратегікон» про життя і побут слов’ян

«Племена слов’ян і антів живуть спільно, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підко­рити, їх дуже багато в країні, і вони досить витривалі, переносять легко і спеку, і холод, і дощ, і неприкритість тіла, і убозтво. До тих, хто приходить до них і користується гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-приятельському, привітно зустрічають і проводжають потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього... Тих, хто перебуває в них у полоні, вони не тримають у рабстві безстро­ково, подібно до інших народів, а обмежують їх рабство певним строком, після чого відпускають в їх землю, якщо вони захочуть, за деяку винагороду або ж дозволяють їм оселитися з ними, але вже як вільним людям і друзям. Цим вони здобувають їх любов.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Маврикій Стратег (? — 602) — візантійський імпера­тор, історик. У кінці VI cm. написав порадник своїм полко­водцям для ведення війни проти слов'ян — «Стратегікон». У своїй праці подає цікаві факти про життя слов'янських племен.

... Всі чоловіки озброєні в них невеликими дротиками, по два на кожного, а в декого, крім того, чудові щити, тільки занадто важкі, які утруднюють рух. Є в них і дерев’яні луки і стріли... В них нема спільної влади... і в бою не знають правильного строю, але намагаються битися в бойовому порядку, і так само не люблять показуватися на рівних, відкритих звідусіль місцях. Коли тра­питься їм зважитися на рукопашний бій, вони гуртом здіймають крик і повільно просуваються вперед; якщо противник почне відступати перед їх криком, то наступають сильніше... Битися з своїми ворогами вони (слов’яни) люблять в місцях, порослих гус­тим лісом, в тіснинах, на урвищах, з вигодою для себе користують­ся раптовими атаками (засідками), хитрощами, і вдень і вночі ви­находивши багато (різноманітних) способів... Будучи захоплені зненацька, вони занурювались в річку, тримаючи в роті виготов­лені для цього довгі очеретинки, повністю видовбані зсередини, котрі досягали поверхні води; лежачи на спині на глибині, вони дихали через них і трималися багато часу.

... Багато з слов’янських дружин смерть своїх чоловіків вважа­ють своєю смертю і добровільно душать себе, не вважаючи життям жити вдовою».

З «Бертинських анналів» про послів Русі до двору імператорів Феофіла та Людовіка

До Інгельгейму до двору франкського імператора Людовіка Бла­гочестивого у 839 р. прийшли посли грецькі, яких послав імператор (візантійський) Феофіл, а з ними прислав і людей «Rhos vocari dicebant» (тобто людей, що називалися Роси), які були послані до Візантії їх царем, якого називали Хаканом «гех illorum Chacanus vocabulo». В згаданому листі він (Феофіл) просив, щоб з ласки імпе­ратора вони (посли) могли мати можливість повернутись додому, бо дорогу, якою вони прийшли до нього (Феофила) в Константинополь, мали вони серед варварських, надзвичайно диких народів, так що він не хоче, щоб вони нею верталися, аби не попали часом в біду.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

«Бертинські аннали» — франкська хроніка, у якій під 839роком уперше (з достовірно відомої інформації) згадуєть­ся про русів.

Імператор (Людовик), докладніше розвідуючи про причину їх приходу, довідавсь, що вони з народу Свеонів (шведів), і думаючи, що вони не так шукали приязні, як були шпигунами до держави його, постановив їх затримати, щоб можна було по правді дізнати­ся, чи з добрими намірами вони прийшли, чи ні.

Арабський мандрівник і письменник Абу-Алі-Ахмед про життя, побут і звичаї населення Київської Русі

«На самому початку кордону країни слов’ян розташоване місто на ім’я Куяб (Київ). Шлях в їх країну іде степами, по землях без­доріжніх, через струмки і дрімучі ліси. Країна слов’ян — рівна і лісиста; у лісах вони і живуть.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Абу-Алі-Ахмед Ібн-Омар Ібн-Даста — арабський пись­менник X cm. Написав працю «Книги дорогоцінних скарбів», у якій розповідає про господарську діяльність слов'ян, їх по­бут, звичаї та умови життя.

...Є у них різного роду лютні, гуслі і сопілки. їх сопілки зав­довжки в два лікті, лютня ж їх восьмиструнна. Хмільне питво го­тують з меду. При спалюванні покійників шумно веселяться, вис­ловлюючи тим радість свою з приводу милості, що її виявив до цьо­го (покійника) бог. Робочої худоби у них мало, а верхових коней має тільки одна... людина. Озброєння їх складається з дротиків, щитів і списів; іншої зброї не мають...

Холод у їх країні буває такий сильний, що кожний з них вико­пує собі в землі щось подібне до льоху, до якого приробляє дере­в’яний дах, на зразок даху християнської церкви, і на дах на­кладає землі. У такі землянки поселяються з усією родиною і, взявши трохи дров і каміння, розводять вогонь і розжарюють ка­міння на вогні до червоного. Коли ж розжариться каміння до най­вищої міри, поливають його водою, від чого поширюється пара, яка нагріває житло так, що знімають уже одяг. В такому житлі залишаються до весни...»

Візантійський імператор Костянтин Багрянородний про торговий шлях по Дніпру до Константинополя

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Костянтин Багрянородний (905 — 959) — імператор Візантії, автор праць «Про управління державою», «Про церемонії» та ін. Перша з них містить відомості про жит­тя слов'ян, походи князівських дружин Київської Русі на Балкани, побут, звичаї, вірування, озброєння і військове ми­стецтво русів, їх боротьбу проти печенігів, взаємовідноси­ни Київської Русі та Візантії, використання водного шляху по Дніпру (із варяг у греки), економічне і політичне життя на Русі.

«Однодеревки, що приходять в Константинополь із зовнішньої Русі, ідуть з Невограда (Новгорода), в якій сидів Святослав, син руського князя Ігоря, а також з фортеці Мілініски (Смоленськ), з Телюци (Любеч), з Чернігова і з Вишеграда; усі вони спускаються по ріці Дніпру і збираються в київській фортеці, що зветься Самва- та. Данники їх слов’яни, які звуться кривітеїнами (кривичі) і лен- занінами (дреговичі), та інші слов’яни рубають однодеревки в своїх горах узимку і, обробивши їх, як настане час плавби, коли лід роз­тане, вводять у ближчі озера. Потім через те, що вони (озера) впа­дають у ріку Дніпро, то звідти вони й самі входять у ту ж ріку, про­ходять у Київ, витягають човни на берег для оснащення і продають русам, Руси, купуючи лише самі колоди, розснащують старі одно­деревки, беруть з них весла та іншу снасть і оснащують нові. У червні місяці, рушивши по ріці Дніпру, вони спускаються у Віте- чев, підвладну Русі фортецю. Почекавши там два-три дні, поки підійдуть усі однодеревки, вони вирушають у дорогу і спускаються по названій річці Дніпру.

Насамперед, вони приходять до першого порога, званого Юс- супі, що по-руському й по-слав’янському означає «не спи». Цей поріг такий вузький, що не перевищує ширини циканістирії; посе­редині його виступають стрімкі й високі скелі, подібні до острівців. Направляючись до них і піднімаючись, а звідти спадаючи вниз, вода дуже шумить і (навіває) страх. Через це руси не насмілюються проходити серед цих островів, але, причаливши поблизу і висадив­ши людей на сушу, а речі залишивши в однодеревках, після цього голі намацують ногами (дно), щоб не наскочити на який-небудь камінь; при цьому одні штовхають жердинами ніс човна, а другі — середину, треті — корму. Таким чином вони з усією обережністю проходять цей перший поріг по коліну річного берега. Пройшовши цей поріг, вони знову, прийнявши з берега решту, відпливають і досягають другого порога, званого по-руському Улворсі, а по-сло­в’янському Островуніпрах, що значить «острів порога».

Коли настане добра погода, вони, відчаливши, приходять до ріки, що зветься Білою, і, відпочивши там подібним способом, зно­ву вирушають у дорогу і приходять до Селіни, так названого відга­луження ріки Дунаю. Поки вони не минуть ріки Селіни, по берегу за ними біжать печеніги. І якщо море, як часто буває, викине одно­деревки на сушу, то вони всіх їх витягають на берег, щоб разом про­тистояти нападу печенігів. Від Селіни вони нікого вже не бояться і, вступивши на Болгарську землю, входять у гирло Дунаю. Від Дунаю вони доходять до Конопа (територія сучасної Румунії), від Конопа — в Константію (Констанца) на ріці Варні; від Варни про­ходять до ріки Дичини — ці місця знаходяться в Болгарії, — від Дичини досягають краю Месімврії (сучасна Болгарія), тут закін­чується їх многостраждальна, страшна, трудна і тяжка плавба.

Зимовий і суворий спосіб життя цих самих русів такий. Коли настане листопад місяць, князі їх зараз же виходять з усіма руса- ми з Києва і відправляються в полюддя, тобто круговий об’їзд, і саме в слов’янські землі вервіанів, другувітів, кривичів, северіїв та інших слов’ян, які платять данину русам. Годуючись на протязі цілої зими, вони в квітні місяці, коли розтане лід на ріці Дніпрі, знову повертаються в Київ. Потім забирають свої однодеревки, як сказано вище, споряджаються і відправляються в Романію».

Арабський мандрівник Ібн Міскавейх про хоробрість руських дружинників

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Ібн Міскавейх — арабський купець та мандрівник, сучас­ник походу руських дружинників на Кавказ у 40-х роках X cm. Залишив твір, у якому подав чимало відомостей про сло­в'янських купців та подїі, свідками яких він був.

«Чув я від очевидців (похід руської дружини на Кавказ у 40-х роках X ст.) дивовижну розповідь про хоробрість руських дружин­ників і зневагу їх до присутніх проти них мусульман. Одна з таких розповідей була поширена в тій країні (місто Бердаа — столиця Кав­казької Албанії), і я чув її від декількох чоловік. П’ять русів зібра­лися в одному з садів Бердаа, і серед них був безбородий хлопець, чистий особою, син одного з їх вождів, а з ними декілька полоне­них жінок. Мусульмани дізналися про це і оточили сад. Зібралося багато дейлемітів (горців з південного берега Каспійського моря, в ту пору одних з кращих воїнів в країнах ісламу) і інших, щоб бити­ся з цими п’ятьма людьми. Вони прагнули хоча б одного з них узя­ти в полон, але не могли до них підступитися, оскільки жоден з них не здавався. І не могли їх убити до тих пір, поки вони не докін­чили у декілька разів більше мусульман. Останнім залишався без­бородий. І коли він зрозумів, що його візьмуть в полон, він заліз на дерево, яке було поряд з ним, і не переставав завдавати собі удару кинджалом в різні смертельні місця, поки не впав мертвим».

З книги Михал она Литвина

«Про нрави татар, литовців і москвитян» про Київщину та Придніпров’я

«... Є у нас славна фортеця і град Київ (Kiovia). Вона, проте, як і інші, запущена: з горбів її, як свідчить народна приказка роксо- ланів, можна бачити багато інших місць. Головна серед інших фор­тець і земель, поставлена на річці, з усіх боків оточена полями і лісами, вона володіє настільки родючими і легкими для обробки ґрунтами, що лише раз зорані на двох волах вони дають щедрі схо­ди. Народяться також дикі трави, з корінням і стеблами, придат- HHivi для їжі людини, і дерева з різними вишуканими плодами, а також виноград. Чим більш доглянутий виноград, тим більше за кетяг; крім того, по берегам річки у великій кількості росте дикий виноград. У дуплистих від старості дубах і буках рояться бджоли, мед яких дивовижний на колір і смак.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Литвин Михалон (Михайло) — дипломат, анонімний автор твору «Про нрави татар, литовців і москвитян» (близько 1550 р.), який зберігся в уривках, виданих у 1615 р. у м. Базель. Гадають, що під цим псевдонімом оприлюднив свій твір литовець Венцеслав Миколайович, секретар Вели­кого князя Литовського і короля польського Сигізмунда II Августа.

В першій половині XVI cm. Литвин кілька разів їздив у Крим з дипломатичними дорученнями. Під час подорожей записував свої враження, в яких є важливий фактичний ма­теріал з історії тогочасної України, особливо багато — про природні багатства Києва, Київщини та Придніпров'я.

У лісах і полях велика кількість таких тварин, як зубри, онаг­ри, олені; їх в такій кількості вбивають ради шкур, що все м’ясо через надмірний достаток викидають, окрім частин філе. На ди­ких кіз і кабанів вони не звертають уваги. Антилоп, коли вони переходять взимку із степів в ліси, а літом — у степи, таку мно­жину, що кожен селянин вбиває тисячу. По берегам річок раз у раз зустрічаються будиночки бобрів. Вражаючий достаток птахів, таке, що діти навесні наповнюють човни яйцями качок, лісових гусаків, журавлів, лебедів, потім пташенятами їх, заповнюють сажалки. Орлят тримають в клітках ради пір’я, щоб потім робити оперення для стріл.

Собак годують дичиною і рибою. Адже річки кишать неймовір­ною кількістю мальків і різною крупною рибою, що піднімається з моря вгору, в прісні води. Деякі з них називаються золотими, перш за все Пріпять (Pripiecz). У одному місці, у Мозиря (Mozir), у гирла річечки Тури (Tur), свіжіше струменем витікаючи з джерела, що­річно в календи березня, вона наповнюється такою безліччю риби, що спис, вставлений в гущавину її, застряє і не падає, неначебто його увіткнули в землю. Так щільно йде риба. Я і сам би цьому не повірив, якби не бачив часто, як звідти безупинно вичерпують рибу і наповнюють нею щодня біля тисячі возів чужоземних купців, які щороку з’їжджаються туди в один і той же час.

Зі всіх же річок, що є там, найбільшим і рясним є Борисфен, що забезпечує Київ не тільки величезною кількістю риби, але також і багато чим іншим. У нього зі сходу вище за Київ впадають річки Десна (Dessna), Сейм (Si-em) та інші із землі Северськой (provincia Sevieriensi) і Московії. З півночі ж, заходу і півдня вливаються в нього Сож (Sos), Березіна (Beresina), Пріпять (Prypiecz), Словечка (Slorzesnia), Уша (Ussa), Тетерів (Teterew), Рпев (Rpiew), утворені кожна річками Вехрой (Vechra), Прірвою (Propascz), Іпутью (Iputz), Друтью (Drutz), Бобром (Bobr), Тітвой (Titwa), Пташину (Pczit), Случем (Slucz), Орессой (Oressa), Стирем (Stir), Горинью (Horinia), Піною (Piena). Течуть і багато інших із земель Литви, Руссиі, Во­лині і Московії; вниз і вгору по всім ним до Києва доставляється риба, м’ясо, хутра, мед і сіль з Таврійських лиманів (ex Iacunis Tauricensibys), званих Качибічов (Kaczibiciow). Там наповнити цілий корабель сіллю коштує десять стріл.

Корисний також Борисфен всім землям Величності Вашого для віддзеркалення набігів татар. Адже і у тих, що пливуть по йому ниж­че за Черкаси (Cerkassi) в одинадцяти місцях встають на шляху по­роги (Iimina), що мають свої назви. Вони представляють труднощі через круті підводні камені, що лежать упоперек шляху. їх можна подолати тільки розвантаживши судна, а через високі, круті, ске­лясті береги до них не можна пристати, а переправа можлива лише в декількох місцях нижче за Черкаси (Cirkassi). Вони (переправи) на­зиваються Кременчук (Kermeczik), Упськ (Upsk), Гербердейев Ріг (Hierbedeiewrog), Машуряк (Massurin), Кочкош (Koczkosz), Товань (Towany), Бурхун (Burhun), Тягиня (Tyachinia), Очаків. Якби в цих місцях стояли навіть невеликі морські загони, то вони могли б пере­городити шлях величезним татарським полчищам. Адже коли вони перепливають як завжди без судів, прив’язавшись до коней беззб­ройні і голі, то їх розбивають ті, які спрямовуються на суденцях з островів, з очеретяних чагарників і вербняку.

Але наскільки наш Борисфен небезпечний для перекопських татар літом, настільки зручний взимку, бо коли припиняється суд­ноплавство, вони спокійно пасуть свої стада за ровом на островах і у вербняках цієї річки. Тому вони говорять, що він струмує медом і молоком. Бо він, протікаючи у верхів’ях лісистими і медоносни­ми, в низів’ях — степовими і придатними для насіння місцями, дає місцевим жителям велику кількість молока і меду. Тому вони пе­реконані, що їм слід зберігати мир і союз з Великим князем Литви, владикою Борисфену. Вся ця річка, від витоку до гирла, а саме і на сході і на заході, протікає по землям, що знаходяться з давніх часів під владою литовською, поблизу фортець, перерахованих мною, — Вязьма (Viazma), Дорогобуж (Dorohobusz), Смоленськ (Smolensko), Дубровна (Dubrowno), Орша (Orssa), Могильов (Mohilew), Рогачев (Rohaczow), Бихов (Bihow), Речица (Reczicza), Любеч (Lubecz), Чор­нобиль (Czornobil), Київ (Kiow), Канів (Kaniew), Черкаси (Czerkassi) і Дашов (Dassow), інакше — Очаків. Там він впадає в море, розділе­ний на дванадцять рукавів. Всі разом вони називаються Лиман (Linien), а один з них поблизу гирла Дністра (Dnestri) має назву Видовий (Vidovo), за ім’ям поета Овідія, оскільки вважають, що він жив у вигнанні в цій частині Понта. Так вважається, що й Іліон (Ilium), або Троя (Troiara), колись знаходилися на київській тери­торії (territorio Kioviensi), в степах і живописних лісах. Тут можна бачити пам’ятники, від яких нині збереглися руїн, підземелля, гроти, мармурові плити і залишки могутніх стін. Це давно покину­те, але вельми зручне для проживання місце називається нині Top- говіца (Torgovitza).

Київ дуже багатий на іноземні товари, бо нема шляху більш звичного, як давня, давно прокладена і добре відома дорога, що веде з чорноморського порту, міста Кафи, через ворота Таврики, на Га­ванську переправу на Дніпрі, а звідти степом у Київ: цією дорогою відправляють з Азії, Персії, Індії, Аравії і Сирії на північ у Mocko- вію, Псков, Новгород, Швецію і Данію всі східні товари, а саме: дорогі камені, шовк і шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, персні та інші прянощі. Цією дорогою часто їдуть іноземні купці; вони створюють загони, іноді в тисячу осіб, які називаються кара­ванами, і супроводять обози, що складаються з численних наван­тажених возів і нав’ючених верблюдиць. Раніше такі каравани пла­тили значне мито предкам Вашої Величності при переправі через Борисфен у гавані; там і до цього часу збереглась у цілості кам’яна будівля із склепіннями, яку і наші, і татари, і греки називають Вітовтовою банею і розповідають, що в ній жив колись митник Ве­ликого князівства Литовського, що збирав мито; якщо ж хто-не- будь не сплачував мита або спійманий був на перелюбстві, того ка­рали в Києві конфіскацією всього майна; закон цей, що називаєть­ся осьмничеством, був прийнятий для приборкання сарацинської похітливості і додержувався протягом багатьох століть, але в ос­танній час почав забуватися.

Якщо ж купці, уникаючи двох переправ через Борисфен і не бажаючи платити мита Вашій Величності, залишають стару доро­гу, що пролягає через володіння Вашої Величності і від таврійсь­ких воріт повертаючись униз, а потім направляються по непрохід­них степах у Московію через Путивль, або повертатимуться цим шляхом, то часто трапляється, що їх грабують грабіжники, що ти­няються в цих місцях...

Так трапляється, що київські хатини, рясніючи плодами і фрук­тами, медом, м’ясом і рибою, але брудні, повняться дорогоцінни­ми шовками, камінням, соболями (zobolis) та іншим хутром, пря­нощами, настільки, що я бачив там шовк дешевше, ніж у Вільне льон, а перець дешевше солі. А щаслива і рясна Київщина багата і людьми, бо на Борисфені і на інших впадаючих в нього річках є немало багатолюдних міст, багато сіл, жителі яких вже з дитин­ства привчаються плавати, ходити на судах, ловити рибу, полюва­ти; з них одні ховаються від влади батька, або від рабства, або від служби, або від покарання за злочин, або від боргів, або від чого іншого; інших же привертають до неї, особливо навесні, багатша нажива і рясніші місця. І випробувавши радощі в її фортецях, вони звідти вже ніколи не повертаються; а у короткий час стають таки­ми сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів. Звик­нувши до життєвих знегод, вони стають вельми відважними. Тому там дуже легко набрати безліч добрих воїнів.

Вона була володінням князів Руссії і Московії; у ній вони та­кож прийняли християнство; і нині в ній є величні старовинні цер­кви (basilicas), споруджені з полірованого мармуру й інших заморсь­ких матеріалів, криті свинцем, міддю, а також і позолоченими пла­стинами. Є і вельми багаті монастирі (monasteria), особливо той, що присвячений Благій Діві Марії. Він зберігає в своїх підземел­лях і підземних ходах багато гробниць, в яких лежать нетлінні і висохлі останки: оскільки вони вважаються святими, то з благого­вінням почиталися рутенами. Бо вони вважають, що душі тих, чиї тіла похоронені тут, знайшли від цього вічний порятунок. Тому вся сама вища знати, навіть з віддалених місць, і грошима і дарами прагне заслужити право бути похороненими тут. Князь московсь­кий (Moscorum) збирає щорічно значні доходи з тих володінь цього монастиря, які відійшли до нього. Але він не поспішає повернути їх, тому що сам всіма силами бажає опанувати цим містом, яке по серцю йому, стверджуючи, що він — нащадок Владимира (Volodimiri), київського князя. Немало засмучуються і люди його, що не володіють такою стародавньою столицею царів (cathedram Stemmatum) і святинями її.

При всіх зручностях міста, є у нього і свої незручності. Адже жителі його не захищені від татар, нападаючих на межі його із за­сідок. Проте вони не намагаються узяти його силою. Загрожують наїжджим і лихоманки, що походять від денного сну, а також від переїдання риби і плодів; коням же їх — від трави, зараженої роз­ливами багатого рибою Борисфену. Посіви ж дуже часто псує сара­на, що налітає з приморських місць. Народяться там, біля річок і в лісах, рої як бджіл, так і інших комах, шкідливих для крові, та­ких, як безкрила сарана, комарі, мухи, особливо багато їх з липне­вих календ».

З книги Пйома Левассера де Бойлана «Опис України...» про походи кримських татар

«Хан, котрий є їхнім королем, одержавши наказ Великого Султана вступити в Польщу, починає докладати зусиль до підго­товки війська. Якщо він особисто бере участь у поході, його армія складається з 80 тис. чоловік. У інших випадках їхнє військо нара­ховує зазвичай 40 — 50 тис., якщо очолює його в поході лише мур­за. їхні набіги на ворожі землі відбуваються, звичайно, на початку січня, завжди о зимовій порі, щоб уникнути перешкод на шляху. Ні болота, ні ріки тоді не можуть перешкодити їх просуванню в будь-якому з тих напрямків, куди ведуть їхні шляхи. Отже, зібрав­шись і оглянувши військо, вони вирушають уперед. Нашому чита­чеві слід зауважити, що хоча Крим лежить між 46 і 47 паралеля­ми, однак Дике Поле на північ від нього взимку аж до березня по­вністю вкрите снігом. Це додає татарам, які пускаються у таку довгу дорогу, впевненості і зухвалості, бо хоча їхні коні зовсім не підко­вані, однак сніг оберігає їм копита. Цього б не було, якби землю не вкривав сніг, а затверділа від морозу земля нищила копита коням. Найвпливовіші і найбільш завбачливі з-поміж них кують своїх ко­ней підковами з волового рогу, прикріпляючи їх до ніг чимось на зразок шкіряної дратви або цвяхами.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Гійом Левассер де Боплан (Guillante Le Vasseur de Beauplan) (1600 — 1673рр.) — народився у Нормандії в шля­хетсько-гугенотській родині. Вступивши на військову служ­бу (у 1 6-річному віці став лейтенантом), спеціалізувався на військовому будівництві, набув досвіду в галузі артилерії та картографії.

Наприкінці 1630 р. прибув у Річ Посполиту, де в чині старшого капітана артилерії і королівського інженера став служити у польському коронному війську, що дислокувалось на Україні. Багато подорожував, займаючись військовим бу­дівництвом і збираючи матеріали для великої карти Украї­ни і спеціальних карт окремих регіонів українських земель.

Після звільнення зі служби в 1647р. коронним гетьма­ном М. Потоцьким, повернувся до Франції, в 1650 — 1651 рр. жив у Дьєппі, а з 1652 р. у Pyані. Звідти він виїхав на військову службу до Вест-Індії. Згодом служив у Франції як військовий інженер під командуванням основоположника військової фортифікації маршала де Вобана. Помер Воплан у 1673 р.

Головними працями Боплана були карти України, які справедливо вважаються одним із найважливіших досяг­нень картографії XVII cm., та його «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуть­ся від кордонів Московії до границі Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». Ос­танній був задуманий, як пояснення до карт, але фактич­но став самостійним твором, який вперше познайомив Європу з Україною.

Перше видання книги, надруковане на замовлення авто­ра сотнею примірників, які він подарував друзям, було опуб­ліковане в Pyані, в друкарні Жака Кайде 1651 р. У заголовку першого видання слова «Україна» не було. Друге видання 1660 р. вийшло значно більшим тиражем, з доповненнями під на­звою «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границі Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». Згодом вона була перекладена на декілька мов.

«Опис України» — це ніби перший підручник з українсь­кого краєзнавства. Тут зібрані цінні відомості з географії, історії та етнографії українського народу, особливо дані про звичаї і побут, організацію та військовий рівень козацтва, ремісниче виробництво, промисли, торгівлю та природу. Боп- лан був одним з найвидатніших картографів XVII cm. У1648 — 1650 рр. склав карту України та окремих регіонів украї­нських земель, для яких використовував власні виміри.

Це, проте, тримається досить недовго і легко губиться. Ось чому вони так бояться безсніжної зими, а також ожеледиці, коли почи­нають ковзатися навіть найкраще підковані коні.

Просуваючись уперед, вони роблять невеликі денні переходи, звичайно по 6 французьких льє, і так рухаються день за днем, роз­раховуючи свій час і дії таким чином, щоб мати змогу повернутися додому раніше, ніж скресне лід, і щоб їхнє повернення пройшло благополучно. Ось так вони наближаються до кордонів Польщі, обираючи собі шлях по балках, яких шукають і які неначе перехо­дять одна в одну. Це робиться для того, щоб сховатися в степу і не бути викритими козаками, які в різних місцях тримають сторожу і, дізнавшись про появу татар та напрям їх руху, піднімають три­вогу у своєму краї. Ось тому татари користуються згаданою мною хитрістю, тобто пересуваються лише по балках, а увечері, стаючи табором, не розпалюють вогнищ з тієї ж причини. Також посилають уперед розвідників, намагаючись упіймати кількох козаків, аби здобути «язика» від ворога. Зрештою, лише найбільш спритному і досвідченому вдається захопити противника зненацька.

Татари пересуваються по 100 коней у ряду, фактично по 300, оскільки кожен татарин, як ми вже говорили раніше, веде за вуз­дечку ще двох коней, що служать для запасу, їхній передній ряд може займати вшир від 800 до 1000 кроків, а вглиб вони мають десь від 800 до 1000 коней і займають понад 3, навіть 4 великих льє, якщо тримаються тісними рядами, бо інакше вони розтягаються більше як на десять льє. Для того, хто цього не бачив на власні очі, це буде дивне видовище, оскільки 80 тис. татар ведуть понад 200 тис. коней; не так густо дерен у лісі, як їхніх коней тоді у степу. Коли бачиш їх здаля, то здається, що це на обрії піднімається якась хмара, збільшуючись в міру того, як піднімається, і сповнюючи жахом найсміливіших, маю на увазі тих, хто не звик бачити таких полчищ водночас. Рухаються ці великі армії так: щогодини вони зупиняються на півчверті години, щоб дати можливість своїм ко­ням помочитися, а ті настільки добре навчені, що роблять це відра­зу ж, як тільки їх спиняють. Одночасно татари злазять з коней і також мочаться. Потім, не гаючись, сідають на коней і продовжу­ють свій шлях. Усе це відбувається за єдиним сигналом свистка.

Наблизившись до кордону на відстань біля 3 або 4 льє (фран­цузьке льє становило 4 км 444 м), вони роблять зупинку на два-три дні у вибраному місці, яке, на їх думку, може служити за схован­ку. Там вони наводять порядок і дають собі перепочинок. Після того, як військо відпочине, його ділять на три частини: дві третини призначаються для основного складу, а третю ще раз ділять на дві половини, кожна з яких утворює окремий фланг, а саме: правий і лівий. Розподілені таким чином, вони вступають до краю. Основ­ний склад (який вони своєю мовою називають кошем) поволі, але безупинно, пересувається разом з флангами і вдень, і вночі, даючи війську не більше години на харчування аж доти, доки не загли­биться на 60 — 80 льє до краю, не заподіюючи при цьому жодної шкоди. Але коли вони починають повертатися назад, основний склад продовжує рухатися у тому ж темпі, а фланги за наказом воєначальника віддаляються і скачуть кожен у свій бік на 8 — 12 льє від війська, але так, що половина вперед, а половина вбік. Я забув сказати, що кожний фланг може мати від 8 до 10 тис. чоловік і підрозділятися знову на 10 — 12 загонів по 500 — 600 татар у кож­ному. Розбігаючись повсюди по селах, вони оточують їх, виставля­ючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вог­нища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то увечері їх всіх зга­няють, замикають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв’язку з відразою, яку почувають до цих тва­рин. Ці фланги (як ми вже сказали), не маючи наказу віддалятися більше, ніж на 8 — 12 льє, повертаються зі своєю здобиччю до ос­новного складу, який легко знайти, бо він залишає за собою по­мітний слід, оскільки там скаче понад 500 коней в ряд, так що їм лишається тільки йти по сліду. Через 4-5 годин вони приєднують­ся до основного складу війська. Після їх прибуття відразу ж відда­ляються два інших фланги такої ж чисельності, як і перші, один праворуч, другий ліворуч, рушають чинити такий же грабунок, що й попередні, після чого, як і раніше, повертаються, а тоді знову від’єднуються від війська два нових свіжих фланги, аби зробити таке ж спустошення, що й перші. Ось так по черзі вони здійснюють свої набіги, в той час як основний склад ніколи не зменшується і постійно охоплює дві третини всього війська, яке рухається (як ми вже говорили) лише кроком, щоб бути завжди у формі і напоготові до бою з польською армією, якби трапилося з нею зустрітися, хоча в їхні наміри така зустріч не входить, навпаки, вони б прагнули по можливості уникнути її.

Вони ніколи не повертаються тією дорогою, якою увійшли, а роблять щось на зразок кола, щоб певніше уникнути польської армії, оскільки ведуть виключно оборонні бої, та й то лише тоді, коли на них добре натиснуть. Навіть переконавшись, що їх десяте­ро проти одного, вони не наважуються напасти першими, оскільки ці розбійники (а саме так слід називати цих татар) приходять у Польщу зовсім не для того, щоб битися, а для того, щоб зненацька пограбувати і захопити здобич. Якщо ж поляки їх зустрічають, то завдають їм жару і примушують відступати швидше, аніж кроком. Нарешті, перебігши і пограбувавши край, вони закінчують свій набіг і повертаються у Дике Поле на відстань ЗО — 40 льє від кордо­ну. Почуваючись у безпечному місці, вони роблять тривалу зупин­ку, отямлюються і приводять себе в порядок, якщо в сутичці з по­ляками виникло безладдя.

Під час цього перепочинку, який триває тиждень, вони збира­ють усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до без- божників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня бруталь­ність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад, знеслав­лення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Маго­мета.

Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає, і голосить плачучи. Цих нещасних тепер поділено в різні сторони: одних — у Константинополь, других — у Крим, ще інших — в Ана­толію і т. д. Оце така коротка розповідь про те, як татари, напав­ши, за неповних два тижні захоплюють у полон людей у кількості понад 50 тис. душ, як обходяться зі своїми бранцями, поділивши їх, а потім, після повернення до свого краю, продають на власний розсуд.

А тепер ми розкажемо, як татари вступають до Польщі у літній час, коли звичайно їх буває не більше 10 — 20 тис., бо якби було більше, їх би надто швидко виявляли. Ось як вони вступають: опи­нившись за 20 — ЗО льє від кордону, ділять свою армію на 10 — 12 загонів, у кожному з яких може бути до тисячі коней. Половина війська з 5-6 загонів вирушає праворуч на відстані 1-1,5 льє загін від загону; те ж саме робить друга половина загонів, що тримаєть­ся ліворуч на такій самій відстані, утворюючи в цілому передню лінію, розтягнуту на 10 — 12 льє. Попереду на відстані більше 1 льє просувається сторожовий загін, щоб захопити «язика» і краще зорієнтуватися, куди йти. Ось так вони простують навкіс, тісно три­маючись один одного, з тим, щоб у призначений день зустрітися на домовленому місці за якихось 2 або 3 льє від кордону так, як у центрі сходяться різні радіуси. Причиною того, що вони йдуть окремими розділеними загонами, є острах, аби їх не викрила козацька сторо­жа, яка постійно чатує в степах на відстані 2-3 льє одна від другої. Не розпізнавши, скільки насправді є татар, вона зможе повідоми­ти лише про той загін, який побачила. Бо ці козаки, як тільки зда­ля помітять татар, негайно віддаляються, щоб зняти у краї триво­гу. Коли вони бачать якусь тисячу чи біля того, така незначна кількість ворога їх не тривожить, а тому через декілька днів після одержання звістки про нього вони бувають дуже вражені їхньою кількістю.

Татари перетинають кордон таким ось шляхом: вони йдуть, постійно тримаючись напряму між двома великими ріками, виби­раючи весь час вищі місця і шукаючи витоків малих річок, які впа­дають у великі, одні — в одну з них, другі — в іншу. Завдяки цьому вони не зустрічають жодних перешкод у своїх набігах, грабують і спустошують, як і їх попередники, але не заглиблюються у край далі, як на 6 — 10 льє і повертаються назад якнайшвидше, не зали­шаючись тут довше, ніж два дні. Після цього відступають так, як ми описували вище, діляться здобиччю, і кожен повертається до своєї домівки.

Це свого роду незалежні татари, які не підкоряються ні хану, ні турку; їхні поселення знаходяться в Буджаку, який являє собою рівнину, розташовану, як ми вже зазначали, між гирлом Дністра і гирлом Дунаю. За моїх часів там було близько 20 тис. втікачів чи вигнанців. Ці татари хоробріші за тих, що мешкають у Криму, оскільки більш витривалі у військових діях, бо щодня мають наго­ду в них вправлятися. Вони також є кращими, ніж інші, вершни­ками. На рівнинах, які лежать між Буджаком і Україною, перебу­ває звичайно від 8 до 10 тис. татар, розділених на загони по тисячі кожен, що віддалені один від одного на 10 — 12 льє в пошуках удачі. Внаслідок небезпечності переходу через ці степи козаки, наміряю­чись їх переходити, рухаються табором, тобто в оточенні возів. Вони ставлять свої вози у два ряди по вісім або десять возів попереду і стільки ж — позаду, а самі йдуть всередині з рушницями, корот­кими списами і косами, насадженими на довгі держала; найвп- ранніші вершники їдуть ззовні табору. Попереду на віддалі чверті льє, позаду теж на віддалі чверті льє, а також на кожному з боків вони виставляють по одному вартовому для спостереження за та­тарами. І коли їх помічають, то подають сигнали, і табір зупиняєть­ся. Якщо татарів помічено (раніше), то козаки розпочинають з ними бій, і навпаки, якщо татари першими побачать козаків, то, неспод­івано напавши, атакують табір».

Зі спогадів Мартіна Груневега про поїздку до Києва у жовтні 1584 р.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Мартін Груневег — уродженець Гданська, юнаком у складі групи львівських купців був переїздом у Києві в жовтні 1584 р. По двадцяти роках він описав цю подорож у мемуарах, цінних не тільки своєю ґрунтовністю, а й зама­льовками на берегах рукопису, що дозволяють реконструю­вати загальний вигляд Києва й окремих його частин та будівель.

«... Тут, у Києві йдеш між дерев’яними будівлями і парканами, неначе у багатолюдному селі, покрученими, нерегулярними вули­цями. Кожен двір має власний великий садок, город і багато буді­вель для худоби та людей. Все це розкидане тут і там, неначе го­ниться одно за другим. Кожен дім має свою лазню... розміром як мала кімната. Вони палять у них майже щодня... Паркани при бу­динках гарно збиті зі стоячих дощок. І все місто, хоч і дерев’яне, добре забудоване. Лише зрідка трапляються приміщення з кахле­вими грубками. Будинки криті гонтами, які вдвічі більші, ніж гон­ти у Польщі, — слушніше їх було б називати дошками...

... На ринку стоїть Богородична церква, мурована, але мала й стара, до того ж у кількох місцях пошкоджена (мабуть, під час по­жежі). Вона крита гонтами і має посередині баню з дощок, грець­кого зразка, її дзвіниця також дерев’яна.

... Над містом, на високій горі (сучасна Замкова, чи Киселівка) лежить замок, великий, але поганої будови, з дерева, обмазаного глиною... Від замку до Дніпра простяглася далі гора дещо вища (сучасна Старокиївська)...

Гарна велика церква за назвою Свята Софія Київська за своєю формою подібна до константинопольської, хоч не за розмірами, красою чи коштовністю... Теперішнього часу церква стоїть на пус­тому місці, далеко від людей, і ми не знали, як туди увійти. На мій погляд, пощадили цю церкву під час воєн не лише християни, а й татари, бо вона стоїть ще ціла і там їхнє духівництво в певний час проводить богослужіння. Довкола протікає туди дощ. Там завали­лося не що інше, а тільки змурована навколо церкви галерея, над якою йде ще одна галерея. Двері не мають замків — тільки забиті поганими дошками. На щастя, ми знайшли діру, де випала части­на муру. Через неї ми вийшли на верхню галерею, з якої ще там і тут стоять цілі частини, і з них можна уявити, який був вигляд цер­кви, коли вона була цілою. Константинопольська церква не має такої зовнішньої галереї, можливо, її зруйнували турки. З цієї га­лереї можна пройти до галереї у церкві, яка кінчається при вівтарі таким самим способом, як у Константинополі... за винятком того, що колони, у зв’язку з браком матеріалу, збудовано лише з цег­ли... З зовнішньої галереї до цієї внутрішньої ведуть троє дверей посередині, з одного боку. Вони в церкві з чотирьох боків викла­дені були мармуровим каменем. Поза тим не видно в церкві більше мармуру. Тільки ще в усіх чотирьох кутках церкви є круглі вежі з гвинтовими сходами, вони викладені гарними плитками з черво­ного мармуру, але жорсткого, неполірованого. Ці плитки, які до­сить великі, тягнуть люди на кладовища і прикрашають ними мо­гили. Поза тим внутрішня галерея викладена цеглою, але дуже майстерно, гарними старофранкськими візерунками. Зовнішня галерея в такому поганому стані, що рештки хідника прогинають­ся аж на вулиці. Але внизу церква майстерно викладена різнобарв­ним глазурованим камінням. Четверо згаданих гвинтових сходів, здається мені, вели на непокриту галерею, чи, як це по-іншому зветься, на плаский дах, який був над зовнішньою галереєю. На ньому, мабуть, люди ходили собі для забави. Всередині церква ще стоїть непорушна, всюди коштовно розмальована і щедро позоло­чена. Там, де високий вівтар, на стіні є образ Марії, майже такої висоти, як уся церква. Виглядає він таким новим, мовбито зробле­ний сьогодні. Під образом є вівтар з дерев’яним дашком на чотирь­ох стовпах, щоб із галереї не можна було вільно туди дивитися. З цього можна зробити висновок, що так само було і в константино­польській Софії. З-перед вівтаря вже забрали небесні ворота до іншої церкви, але залишили там дві гарні великі ікони. На одній зображено Спаса, на другій Богородицю, за грецьким звичаєм. їх через великі розміри нелегко було б забрати до іншої церкви. Що дивно, то це те, що на всіх склепіннях цієї церкви є керамічні гле­чики (так звані голосники, що поліпшували акустику храму). Спер­шу на склепінні є шар цегли... відразу на ньому встановлено гле­чики горлом вниз, з’єднані вапном. Глечики білі й тверді, в усьому подібні до звичайних глечиків, що коли один глечик взяти зі склепіння, то можна на його місце встановити інший. Баня посере­дині церкви ще має хрест і вкрита свинцем, в інших місцях сви­нець забрано і замість нього зроблено покрівлю з дощок. Над вели­кими церковними дверима (з боку спуску) вміщено великий зеле­ний камінь, подібний до дзеркала. Про нього в народі є дивна ле­генда, а саме, що у цьому дзеркалі видно те, що вважалося таєм­ним, і про це розповідають різні історії».

З польських хронік М. Бєльського і Б. Папроцького про обставини смерті князя

Дмитра Вишневецького (легендарного Байди)

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Мартін Бєльський (1494 — 1575) — польський хроніст, автор творів «Хроніка миру» і «Хроніка польська». У ос­танній описав фортецю на о. Томаківка, де знаходився ко­зацький кіш, боротьбу козаків проти турків та татар, за­няття землеробством, скотарством і промислами.

Бартош Папроцький (1543 — 1614) — польський хроніст, у своїй книжці, виданій у 1599 р. (Panosza ta jest wystawienie paniat ziem ruskich і podolskich), подає відомості про козацький побут та звичаї.

«... Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинопо­ля в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепив­шись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру» (Мартін Бєльський).

«... Волохи взяли Пясецького зрадою разом з Вишневецьким і відправили в Туреччину, там замучили їх страшною смертю. В Цареграді над морською затокою, що тягнеться до Галати, були поставлені дві шибениці, одна над другою; на нижній були закріп­лені два розтопирені гаки (схожі на вили), а на верхній тільки гай­ка, до якої була прив’язана вірьовка. За допомогою вірьовки підня­ли Пясецького і швидко спустили з верхньої шибениці на нижню; він, падаючи, зачепився ребром за гак, залився кров’ю і помер, тому що повернувся головою вниз. Після нього подібне зробили з Виш­невецьким, але той зачепився ребром і повернувся очима вверх, а потім жив ще три дні, поки невірний не застрелив його з лука, оск­ільки Вишневецький проклинав Магомета і його віру» (Бартош Папроцький).

З книги ITepa Шевальє

«Історія війни козаків проти Польщі»про героїзм козаків у битві під Берестечком у 1651 році

«... Дві тисячі козаків відступили на малий пагорб, замкнули­ся в своєму таборі і вирішили боротись і, як люди, що не мали більше надії на порятунок, хотіли дорого продати своє життя. Деякі з козаків, побачивши, що вони не втримаються перед вели­чезною кількістю поляків, кинулися в річку, а інші на болото; в одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великої кількості атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до жит­тя, яке поляки обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найцінні­шого крім життя, вони витягали з своїх кишень та чересів усі свої гроші і кидали їх у воду. Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули один за одним, але довелося з кожним з них вести бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

ґГєр Шевальє (р. н. і см. невід.) — французький офіцер, дипломат, історик. У1646 р. командував загоном завербова­них французьким урядом українських козаків, на чолі якого брав участь в облозі Дюнкерка. На початку Національно- Визвольної революції українського народу (1648 — 1676 рр.) був секретарем французького посольства в Польщі. В 1662 — 1663 рр. за дорученням Людовіка XIV вдруге навербував українських козаків у французьке військо. Автор історичних нарисів «Розвідки про землі, звичаї, спосіб правління, поход­ження і релігію козаків», «Розвідка про перекопських та­тар», «Історія війни козаків проти Польщі». Вперше ці праці надруковані окремою книжкою у 1663 р. (повторно 1668, 1852). Праці містять різноманітну інформацію про побут і звичаї населення України другої половини XVII cm., є цінним джерелом до вивчення історії доби Хмельниччини.

всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці чов­на і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього, витративши увесь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь моско­вит напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого вдіяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникнув, щоб той не пере­різав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич з Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що московит не дасть собі з ними ради, кинулись у воду по шию і знову почали бій; козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його королівську ве­личність, в присутності якого закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка. Його убив ударом списа інший німець, який прийшов на допомогу атакуючим».

Із звіту представника царського уряду князя Д. Великогагіна про те, як проходили вибори гетьмана Лівобережної України на «Чорній раді» у місті Ніжині 7 червня 1663 року

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Великогагін (Гагін) Данило Степанович — князь, воє­вода, окольничий царя Олексія Михайловича. Виконував дип­ломатичні доручення царського уряду. У березні 1663 року очолив посольство на Україну. Посольство складалося з 8- тисячного військового загону, готового до будь-яких несподі­ванок і орієнтованого на організацію козачої ради для обран­ня гетьмана. Саме князь, вивчивши ситуацію на місці, пови­нен був проінформувати царя для остаточного рішення — кому бути гетьманом на Лівобережній Україні. Коли канди­датура в гетьмани була визначена — були проведені вибори.

«... Першим прибув на раду Мефодій, єпископ мстиславський і оршанський; в обози до наказного і кошового гетьманів було по­слано наказ, щоб вони, гетьмани, полковникам, сотникам, ота­манам, осавулам, козакам, черні і міщанам наказали на раді бути без зброї, для того, щоб між ними не виникло сварки і вбивства, однак і гетьмани, і все військо прийшло зі зброєю. Тоді ми нака­зали їм зброю з себе зняти і покласти; старшина послухалася, зброю зняли і віддали тримати своїм челядникам... а потім згідно наказу ми стали читати промову, з Іванового боку Брюховецько- го полковники і сотники, і отамани, і осавули, і козаки, і чернь обирали в гетьмани його, Івана, і за своїм козацьким звичаєм уверх шапки кидали, а з Якимового боку Сомка полковники ж і все військо в гетьмани обирали його, Якима Сомка, і на тому геть­манському обиранні полку Якима Сомка кінні люди з його Яки- мовим бунчуком і з литаври, і з багатьма прапорами в піші люди в раду вскочили, а піхота його ж Сомкова зі зброєю прибігла і в раді людьми замішали, а нас (князя і почт) з місця збили і обидві сто­рони між собою бій вчинили і багатьох людей козаків перерани- ли, а інших і до смерті побили, і раду розірвали, і розійшлися в свої обози. А на завтра того числа (18 червня) посилали ми рей­тарського строю полку Шепелева майора Василя Непейцина до наказного і кошового гетьманам говорити, щоб вони гетьмани на раду були, а у військах своїх наказали накріпко, щоб на раду були без зброї і між ними сварки, задору і вбивства не було б і після того вскорі з майором В. Непейциним до нас прибіг зі свого обозу наказний гетьман Яким Comko з полковниками: ніжинським — Василем Золотаренком, чернігівським — Оникієм Силіним (Си­личем), переяславським — Афанасієм Щуровським, прилуцьким — Дмитром Чернявським, київським — Семеном Третьяковим і сказали, що їх полків сотники, отамани і осавули, козаки і чернь, котрі були при них, відійшли в обоз до кошового гетьмана до Івана Брюховецького, а їх хотіли побити до смерті, і щоб їх Якима Сом­ка з товарищи черні вбити не дать, і ми відіслали їх в місто до воє­води Михайла Дмитрієва, щоб їх уберегти і побити не дати і велі­ли їм там бути до указу...

... Непейцин був посланий...в обоз Брюховецького, котрий не забарився явитися зі своїми прибічниками, зібравшими в числі до сорока тисяч... Тихо і спокійно всіма вольними голосами в справжні гетьмани був обраний Брюховецький, і того ж числа, після молеб- ня в соборній церкві о многолітті государя, він був приведений до присяги, і йому були передані грамота, утверджуюча його гетьман­ство, жалувана грамота на булаву і на староство гадяцьке...

Потому були приведені до присяги новообрані полковники на місце тих, котрі втекли від своїх полків».

З листа французького дипломата

Жана Казимира де Балюза про гетьмана Івана Мазепу (? кінець 1704 року)

«... З Москви я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька днів гостем принца Мазепи, що виконує найвищу владу в цій країні. Я мав до нього листа від канцлера Московщини. На границі мене зустріла почесна козацька варта і з великою пошаною допровадила до міста Батурина, де в замку має резиденцію принц Мазепа.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Жан Казимир де Балюз (1648 — 1718) — французький дипломат. Народився у Варшаві, був хрещеником польсько­го короля Я на II Казимира. З 1703 року представник фран­цузького короля у Росії. На шляху до Москви на початку 1704 року зустрівся з гетьманом Іваном Мазепою у Батурин! Про цю зустріч та розмови з гетьманом написав листа. На­прикінці лютого 1704 р. повернувся до Варшави, де був секре­тарем французького посольства. У1710 та 1711 роках з дип­ломатичним дорученням короля Людовика XIV зустрічався з Петром І. З 1711 по 1713 рр. проживав у Львові. Помер у Варшаві у 1718 р.

Колись він (хоч козак, але знатного шляхетського роду) мав надвірну рангу при королеві Казимирові. Батько мій і він зналися добре, навіть я замолоду бачив п. Мазепу, гарного і стрункого на дворі.

Знаючи добре, що найвищі почесті міняють людей та що не зав­жди безпечно нагадувати високим достойникам їхню молодість, я, прибувши до Батурина, привітав принца якнайчемніше, належно його становищу, нічого не згадуючи про минуле. Проте він сам пер­ший запитав мене, чи я не син Антуана Балюза. Отримавши від мене позитивну відповідь, принц Мазепа виявив найприхильнішим спо­собом своє задоволення, що його Прехристиянська Величність має на своїй службі сина його старого приятеля. Пан Мазепа сам згадав свою молодість і те, що бачив мене не раз у Кракові, а потім зітхнув­ши, процитував «Eheu, fugaces Iabuntur аппі».

Загально кажучи він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо перфектного і досконалого знання цієї мови може реалізувати з найкращими нашими отцями єзуїта­ми. Його мова взагалі добірна й чепурна; правда, коли розмовляє, то більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі — два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійсь­кими майстрами, яких є кілька у гетьманській резиденції, гово­рив італійською мовою. Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовою, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоч у молодих літах відвідав Париж і півден­ну Францію, був на прийнятті в Дуврі, коли святкували піренейсь­кий мир (1659 p.). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі й голландські.

Принц Мазепа вже поважного віку, на яких десять років стар­ший за мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейта­ра, вершник з нього знаменитий. Він дуже поважаний у козацькій країні, де народ, загалом свободолюбний і гордий, мало шанує тих, хто ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою вла­дою, великою воєнною відвагою та розкішними прийняттями у своїй резиденції для козацької старшини. Я був свідком одного прийняття, в якому багато дечого на польський зразок.

Розмова з цим принцом дуже приємна; має він великий досвід у політиці; у протилежність до москвитян, слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки.

Кілька разів я дуже обережно навертав розмову на сучасну полі­тичну коньюктуру, але мушу признатися, що нічого певного від цього принца не міг витягнути. Належить він до тих людей, що во­ліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все-таки га­даю, що ледве чи любить московського царя, бо ні слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя. Однак щодо корони польської пан Мазепа сказав, що вона, мовляв, іде, як у стародав­ньому Римі, до занепаду. Про шведського короля говорив із поша­ною, хоч уважає його за надто молодого. Що особливо було мені приємне — це почуття пошани, що принц Мазепа виявив до особи Його Милости (Людовика XIV), про якого багато розпитував мене та якому просив засвідчити свою пошану й відданість. Це була не тільки звичайна куртуазія, питома п. Мазепі, вона відповідає, вид­ко, дійсності: у залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Його Милости. Там же, але на менше видному місці, я бачив портрети цісаря, султана, польського короля та інших володарів».

З книги Жана Бенуа Шерера «Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії» про поділ України на полки

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Шерер Іоган Бенедикт (Жан Бенуа) — (1741 — 1824рр.) — французький історик і географ. Народився в м. Страсбурзі, освіту отримав в університетах Страсбурга, та Лейпцига. Посол Франції в Росії. «Літопис Малоросії...» є першим захі­дноєвропейським твором, цілком присвяченим історії Украї­ни. Працюючи над книжкою, Шерер використовував чисельні джерела інформації, насамперед українських, додаючи до вик­ладу подій власні міркування про них.

«... Мешканці Малоросії поділені на полки, яких налічуємо де­сять, а саме: 1. Стародубський, 2. Чернігівський, 3. Ніжинський, 4. Київський, 5. Переяславський, 6. Прилуцький, 7. Лубенський, 8. Гадяцький, 9. Миргородський, 10. Полтавський.

Подаємо опис кожного полкового міста.

І. Стародубський полк.

1. У Стародубському повіті знаходиться Стародуб — місто, в якому є суддя. Міщани користаються тут з Магдебурзького права й живуть набагато краще, ніж в інших полках. Серед мешканців міста є люди вищого рангу, і між ними — полковник зі своєю стар­шиною, цивільні чиновники такого ж рівня, чимало шляхтичів. Стародуб лежить за 150 верст від Глухова.

Mrлин так само користається Магдебурзьким правом. Бідність його мешканців і погане географічне положення — оце й усе, що мож­на сказати про це місто. Воно має фортецю для захисту кордону.

Погар — давнє місто, відоме колись під іменем Радогощі, ке­рується тим самим правом, що й два попередні. Воно є важливим торгівельним центром, тут продають коноплі та олію з конопляного насіння.

Новгород-Сіверський, що стоїть над Десною, користається тим же правом. До 1523 р. місто було резиденцією князя, який ним пра­вив. Від цього міста 64 версти до Глухова.

Почеп, у якому живуть дуже багаті купці, належить графові Кирилу Григоровичу Розумовському, генералові-фельдмаршалу й колишньому гетьману Малоросії.

II. Чернігівський полк.

У Чернігівському повіті знаходиться Чернігів — дуже давнє місто, колишня столиця руських чернігівських князів. Місто дуже добре розташоване на березі Десни, воно є нині резиденцією єпис­копа і має прекрасну школу. Міщани користаються Магдебурзь­ким правом. Полковник разом з іншими начальниками та з канце­лярією перебуває у місті, а комендант — у фортеці. За винятком кількох незначних містечок, як Березно, Сосниця та Мена, у цьо­му полку інших міст нема. Чернігів є на відстані 195 верст від Глу­хова.

III. Ніжинський полк.

У ніжинському повіті знаходиться місто Ніжин, що стоїть над річкою Остер. У місті є суддя, військовий та окружний суди. Меш­канці користаються з Магдебурзького права.

Майже вся торгівля у цьому місті знаходиться в руках греків, частина яких приїздить і виїздить, а інші мешкають тут постійно, але всі вони живуть за своїми законами. Сьогодні у Ніжині є чима­ло купців з Великоросії.

Це місто розташоване на неплодючих ґрунтах, тут дуже не вис­тачає води. Ніжин зазнав багато шкоди від частих пожеж. Від ньо­го 164 версти до Глухова.

Глухів — місто на річці Есмань біля межі Білгородської губернії.

Від 1708 р. гетьман та інші воєначальники, що разом із ним керували країною, встановили тут свою резиденцію. Нині тут засі­дає Малоросійська колегія і мешкає старшина, або колишні гене­рали. Від цього міста 70 верст до Севська.

Батурин, місто на річці Сейм, належить графові Кирилу Григо­ровичу Розумовському.

Воно відоме як резиденція гетьманів від 1669-го до 1708 р. Цьо­го останнього року воно було взяте штурмом і знищене. Це була кара за те, що всі його мешканці підтримували Мазепу.

Останній гетьман, граф Розумовський, наказав механікові Гіршбергеру збудувати на річці Сейм відомий водяний млин, але він згорів 1765 р.

Батурин стоїть за 83 версти від Глухова.

Кролевець — місто, розташоване за 39 верст під Глухова. У ньо­му відбуваються славнозвісні ярмарки.

У Кролевці є п’ять церков, багато ставків, але нема жодної річки. Борзна, Нова, Млини, Конотоп, Ямпіль та Вороніж — найк­ращі містечка, належні до цього полку.

IV. Київський полк.

У Київському повіті знаходиться Київ, що стоїть над Дніпром. Як свідчать давні письменники, місто було збудоване трьома кня­зями — Києм, Щеком та Хоривом. Колись воно було у повному розквіті, тут мали свою резиденцію Великі князі Русі, але внутрішні війни та безперервні навали поляків і татар позбавили Київ його блиску. Проте й нині місто відзначається вигідним гео­графічним положенням і є найкращим в усій Малоросії. Тут живе митрополит усієї Русі, а також генерал-губернатор. Тут є гарнізон, дві фортеці, комендант, славнозвісна академія — найдавніша й найкраща школа на всій Русі, багато монастирів. У нижньому місті, що зветься Подолом, є суддя. Апеляції на його ухвали подаються київському генерал-губернаторові. Козаки та селяни, що живуть навколо Києва, підсудні Малоросійській колегії. Відстань від Киє­ва до Глухова — 302 версти.

Козелець та Остер, два міста на річці Остер, керуються Магде­бурзьким правом.

У першому з цих двох міст мешкає полковник та інша старши­на Київського полку, у другому є рада провінції (земський суд) і рада для розмежування земель (суд підкоморський). У Козельці с міський суд, суддя та урядовий суд.

V. Переяславський полк.

У Переяславському повіті знаходиться Переяслав, місто, зас­новане в одинадцятому столітті на річці Трубіж.

Воно користається з Магдебурзького права, має єпископа та се­мінарію. У ньому мешкає полковник і вся старшина його полку. Від нього 255 верст до Глухова.

VI. Прилуцький полк.

У Прилуцькому повіті знаходиться місто Прилуки, відоме лише завдяки тому, що в ньому мешкає військова старшина і перебуває цивільна влада провінції. Воно розташоване за 175 верст від Глу­хова.

VII. Лубенський полк.

У Лубенському повіті знаходяться Лубни, розташовані на па­горбах над річкою Сулою.

Воно є місцем перебування штабу та керівництва полку. Тут є також монастир і добра військова аптека. Відстань звідси до Глу­хова — 227 верст.

Ромен, чи Ромни, над Сулою — місто велике й усім відоме зав­дяки своїм ярмаркам, особливо тому, що відбувається 20 липня. Його відстань від Глухова — 133 версти.

VIII. Гадяцький полк.

У Гадяцькому повіті знаходиться Гадяч — місто, розташоване на пагорбах над річкою Пслом.

Воно належить фельдмаршалові й колишньому гетьману Ма­лоросії графові Кирилу Григоровичу Розумовському.

Гадяч є місцем перебування полковника і суду цієї провінції. Його віддаль від Глухова дорівнює 157 верстам.

IX. Миргородський полк.

У Миргородському повіті знаходяться Сорочинці — містеч­ко на Пслі, що належить одному шляхтичеві, за 212 верст від Глухова.

Містечко завдячує своїм існуванням об’єднанню різних неве­ликих земельних володінь, даних як винагорода хоробрим людям, які відзначилися на війні.

У цьому містечку, розташованому за 212 верст від Глухова, меш­кають полковник і судді провінції.

Миргород — містечко, відоме лише через те, що воно дало ім’я полку.

Городище — найкраще містечко на Дніпрі, важливе завдяки своїм ярмаркам.

X. Полтавський полк.

У Полтавському повіті знаходиться місто Полтава, розташова­не на річці Ворсклі на просторому узвишші. Тут мешкає полков­ник і численна старшина.

Генерал-аншеф Української дивізії живе тут майже постійно.

Міщани Полтави керуються Магдебурзьким правом. Місцеві мешканці ведуть велику торгівлю биками з Сілезією.

Це місто загальновідоме завдяки битві 1709 р. між Карлом XII і царем Петром І. Від нього до Глухова — 292 версти.

У місцях розташування усіх цих полків повітря є найчистіше і найздоровше. Найкращим доказом цього є те, що мешканці цієї країни хворіють лише тими хворобами своїх місцевостей, про які ми говорили раніше.

Хоча їхні найближчі сусіди, кримські татари й турки, дуже ча­сто бувають спостигнуті чумою, ця напасть рідко переступає поріг Малоросії; а коли вже трапляється таке нещастя, то воно звичайно невдовзі зникає.

У полках, оточених безлюдними степами, недавно вимерло ба­гато худоби. Іноді ця епізоотія повторюється.

За винятком незначної частини Стародубського полку, меш­канці усіх полків мають великі володіння і збирають прекрасні вро­жаї усіх видів збіжжя, так що дуже часто їм навіть буває важко знайти досить місця для зберігання зерна.

У Переяславському, Прилуцькому, Полтавському, Гадяцько- му, Лубенському та Миргородському полках лани такі широкі та просторі, що власники не можуть знайти достатньої кількості най­митів, щоб зібрати все. Тому вони лишають велику частину вро­жаю незібраного, щоб годувати худобу, якої в них дуже багато.

Мешканці Чернігівського, Ніжинського та Київського полків більш роботящі, ніж жителі степових місцевостей. Мешканці Ста- родуба перевищують усіх своїм запалом до роботи, вони працюють так само і навіть більше, як селяни Великоросії. Стародубські шлях­тичі та селяни найбагатші з усіх. Стародубський полк і частина Чернігівського мають більше лісів, ніж потрібно їхнім мешканцям. Досить багато лісів є й у Ніжинському та Київському полках, але в інших полках у багатьох місцевостях лісів бракує. Більшість меш­канців, будуючи хати, замінюють дерево глиною, якою вони обма­зують свої домівки. А для опалення вони вживають солому, кизя­ки, сухе галуззя та листя тощо.

У цій країні дуже багато трав. А річки, озера та ставки перепов­нені рибою.

Більшість садів дає найрізноманітніші і найсмачніші плоди.

Один лише виноград важко знайти у Малоросії, та ще й шовко­виць майже ніде нема. Проте недавно їх почали садити у Києві та Полтаві, там же стали розводити виноградники, і вони добре рос­туть, так що мешканці цих міст починають виготовляти вина і пря­сти шовки.

До звичайної продукції країни належать коноплі, льон, мачто- ве дерево, поташ, олія з конопляного сім’я та лляна олія, тютюн з американських сортів, посаджених в Україні, мед, віск, вовна всіх різновидів, сало, горілка, селітра, багато коней та взагалі худоби, насамперед биків, що становлять важливий предмет торгівлі з Санкт-Петербургом, і в першу чергу з Сілезією.

У Малоросії є безліч качок та гусей. Цікаво, що коли ви хоче­те тримати цих птахів, то їх треба замикати на початку зими, іна­кше вони відлетять і житимуть цілу зиму в степах біля джерел. Як тільки зима закінчиться, вони вертаються завжди у той самий двір, де їх годували, і жоден птах ніколи не залетить до чужого двору.

Крім цього у різних місцевостях є мануфактури та фабрики для виготовлення поміж інших товарів сукна, шкіряні заводи та інші».

З книги Франсиско де Міранди «Мандрівка по Російській імперії» про те, як ловлять рибу на річці Рось

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Франсиско де Міранда (1750 — 1816) — народився у столиці Венесуели — Каракасі, іспанській колонії у Південній Америці, у сім'ї купця. Приймав участь у війні за незалежність британських колоній у Північній Америці та у Великій Французькій революції, під час якої отримав зван­ня генерала. У1811 — 1812 рр. генералісимус Венесуельської республіки. Потрапив у полон, був посаджений іспанцями у підземелля острівної фортеці Ла-Каракка, поблизу міста Kadic, де у 1816 році помер. У1786 — 1787 рр. мандрував по території Російської імперії. З жовтня 1786 по травень 1787 рр. знаходився на Україні. У щоденнику «Мандрівка по Російській імперії» залишив цікаві факти про звичаї та мо­раль того часу.

«... 18 березня 1787 р.... Там (на річці Рось) зібралася незлічен­на кількість народу, 6 або 7 тисяч чоловік, які ловили рибу в такий спосіб. Кожна група складалася з чотирьох чоловік; двоє спеціаль­но принесеними для цієї мети сокирами вирубують у льоді прямо­кутний отвір, а двоє інших натягають на двох довгих палицях сітку. Риба, якої у цій дрібній річці не злічити і якій до того ж огорожею перекривають шлях у Дніпро, підпливає до отвору подихати й по­трапляє в сітку, так що за короткий час, і ми це спостерігали, мож­на її наловити дуже багато. Напередодні улов склав більше 800 возів, причому кожний тягнули два бики або пара коней. Як тільки рибу витягають із води, її відразу розвозять по будинках, де жінки негайно її солять.

Просунулися нагору й униз по ріці більше чотирьох верст, хо­лод був страшенний, і до того ж я увесь час побоювався, що от-от посковзнуся і впаду. Пани Луст і Шидловський, звичні до всього цього, час від часу нас підтримували. Нарешті перекусили й вирі­шили повертатися.

Цей рибний лов являє собою чудову й цікаву картину. Люди, що рухаються по льоду, сітки, риба, що з них вистрибує, радісні обличчя — все це складає надзвичайно приємне враження. Спро­бували те, що вони готують, — дуже смачно. Ловлять в основному рибу трьох сортів: щось на зразок форелі, макрель й осетрів. При нас витягли рибу в десять футів довжиною, і ми вирішили відвезти її королеві».

З оповідань полкового осавула Азовського козачого війська Андрія Матвієнка про переселення задунайських запорожців на Україну у 1828 році

«... З-за Дунаю нас виводив кошовий отаман Осип Гладкий, під час війни з Туреччиною. Ось як розповідав про це покійний батько. Коли пронісся слух, що Росія оголосила війну, турки стали вимагати на кораблі 1000 відбірних козаків і наказали бути напоготові проти росіян. У цей час з Ізмаїлова приїхав у Кіш ад’ютант Писаренко і таємно почав вмовляти кошового, щоб пе-

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Азовське козацьке військо — військова і адміністратив­но-територіальна одиниця, створена 1832 р. на західному узбережжі Азовського моря (між Бердянськом і Маріуполем) з козаків Задунайської Січі, яких ініціював до переселення останній кошовий отаман И. Гладкий. Спочатку було зас­новано станиці Микільську та Покровську, а незабаром до Азовського козацького війська прилучили Петрівський По­сад і с. Новоспасівка. їх доросле чоловіче населення викону­вало постійну сторожову службу вздовж східних берегів Чор­ного моря (від Керч, протоки до м. Поті),а в період воєнних дій повинно було, крім того, сформувати морський батальй­он, піший козацький полк і флотилію малих човнів для відсічі можливого нападу ворога. У першій половині 60-х рр. відбуло­ся масове переселення козаків із сім'ями з Приазов’я на Ку­бань. 11.10.1864 р. царський указ ліквідував Азовське козаць­ке військо, передавши його клейноди Кубанському козацько­му війську.

рейшов на бік російського царя, при цьому Писаренко прочитав якийсь папір, де обіцяв такі ж вольності в Росії, як і за Дунаєм. Кошовий порадився з отаманами і сказав: «Ні, ми на такі умови не згодні, у нас половина населення — втікачі з Росії, і якщо нам передатися російському царю, то за нами повинні піти і всі втікачі. А яка шана їх чекає в Росії? Якщо залишаться — турок усіх їх переріже...» Отамани загомоніли: «Правду говорить ко­шовий: відповідь ми повинні дати перед Богом. Тоді на чиїй душі гріх?» Писаренко повернувся в Ізмаїл і привіз другий папір. У ньому вже було сказано, що і втікачам дана буде воля й однакові з козаками права. Кошовий погодився, а з ним отамани й старші козаки. Чути стало, що цар Микола прибув з військом в Ізмаїл. Піднялась страшна метушня... Козаки стали збиратися в Ізмаїл, а інше населення кинуло хати і повалило до перевозів через Ду­най. Кошовий Гладкий по всіх станицях розіслав військових і видав наказ, щоб до дунайського перевозу з усіх кінців збирали пороми, байдаки, дуби і перевозили день і ніч. Дехто встиг заб­рати хазяйське добро і навіть худобу, хто захопив лише дітей та святих (ікони), а було багато й таких, котрі виривалися з ду­шею... Не всі, однак, встигли піти від турка! Ті, що жили в го­рах, далеко від Дунаю, дізнались про це не скоро, інші побажа­ли залишитися на насиджених місцях.

Через два-три дні після того, як запорожці присягнули Ми­колі І, дізнався турок, але спинити переселення запорожців не міг, оскільки в нього не було зайвого війська. Тоді турецькі паші відібрали зброю в тих запорожців, що були на кораблях, і відпра­вили кудись далеко розбирати старі судна, а станиці веліли пус­тити димом (спалити)... Багато жорстокостей вчинили тоді тур­ки до російського населення, що залишилося, але зате багато років не переставали вони йти звідти і селитися у станицях, зас­нованих Гладким. Коли велася війна з Туреччиною, мій батько з козаками брав участь у битві під проводом Гладкого, а після за­кінчення війни Гладкому був пожалуваний генеральський чин і призначено наказним отаманом козачого війська. Перший рік після переселення козаки стояли по квартирах у слободах, а потім, на вибір Гладкого, їм була дана земля поблизу Азовсько­го моря і військо назване Азовським. Гладкий заснував там ста­ниці: Нікольську (по річці Кальчик), Стародубівку, Покровсь- ку, Новоспасівську і Петровську, де спочатку були влаштовані землянки, а потім вже хати. Всім заслуженим козакам дарована була земля: генералу Гладкому 1600 дес., полковникам і військо­вим старшинам по 400 дес., військовим осавулам, хорунжим і сотникам по 200 дес. Всі ці чини завели свої хутори і садиби по­близу станиць...

Азовське козаче військо скасоване за Олександра II у 1865 році, і козаки протягом трьох років переселялися на Кубань; у 1867 році туди ж переведена і їхня військова канцелярія. Це все, що можу сказати про колишнє Азовське козаче військо та ота­мана Гладкого».

З оповідання старого козака Розсолоди про природу Великого Лугу запорозького

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Іван Гнатович Розсолода (?1772 — після 1888) — син запорозького козака Hedocmyna. Народився у 1772 році в Нікополі, дитинство та юність провів разом з батьками у селі Чернишевка на Запоріжжі. Його оповідання були запи­сані істориком Д. Яворницьким і ввійшли до книги «Запоро­жье в остатках старины и преданиях», яка була надрукова­на у 1888 році у С.-Петербурзі.

«... Тепер як сказати, що воно тоді було, так і не повірять. Тоді квіти всякі цвіли, тоді трави великі росли. Ось тут, де тепер у нас церква, так така була тирса, як оцей ціпок у мене в руці, як гля­неш, так наче жито стоїть; а комиш, як той ліс, — здалеку так і біліє, так і вилискує. А що вже пирій, ковила, мурава, горошок, курай, бурунчуки, то як увійдеш у них, так тільки небо та землю й видно, — діти, було, губляться в траві. Оце підніметься вгору, ви­росте та вп’ять і впаде на землю, та так і лежить, як та хвиля на морі, а поверх неї уже друга росте. Як запалиш, було, її, так вона неділю або чотири горить. Підеш косить, косою не одвернеш, по­женеш пасти коней, то й не побачиш їх, заженеш волів, тільки роги мріють. Чи випаде сніг, чи настане зима — байдужісінько: хоч який буде сніг, а трави не закриє. Пустиш собі чи коня, чи овець, так вони пустопаш і пасуться, тільки старі й ходили чабальці; а як за­женеш їх у траву, так вони поміж нею, наче комашня, мріють, — тільки вздриш; тоді воно коло їх роботи — вибирати тирсу, що по- налазе у вовну. А що вже поміж цією травою та різних ягід, то й казати нічого. Оце як вийдеш, було, в степ, та я розгорнеш траву, то полуницю так і бери руками. Оцієї погані, що тепер розвелася, ховрашків та гусениць, тоді й не чути було. От які тоді трави були.

А бджоли тієї? А меду? Мед в пасіках, мед у зимівниках, мед і по бордюгам. Так і стоїть було в липовниках: скілько хочеш, стілько й бери; більше усього від диких бджіл. Дика бджола скрізь, було, сидить; і на комишах, і на вербах, де буркун, у бур’яні, де трава, у траві. За нею і проходу не було; то було вирубають дупла, де вона сидить. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуб’я, грушшя. Груш було як понападає з гілля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на сонці, поки не попечуться. Садки такі були, наче сукном покриті, — так патока з них і тече. А товщина лісу яка була! Верби такі, їжі-богу, десять аршин у обхват... Земля свіжійша була, ніхто її так не вимагав, як тепер, сніги лежали великі і воду пускали ве­лику, то й дерево росло добре. А звіру, а птиці? Вовки, лисиці, бор­суки, дикі кози, виднихи, так один за одним і біжать, так і плвста­ють по степу. Вовків така сила була, що їх кийками били, а з їхніх шкур чоботи носили та кожанки робили. А їжака того, їжака! — і казати нічого. Були ще й дикі свині, такі гладкі та здорові: вони більш усього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавнях яку свиню, то скоріш кидайся на дерево, а то хрю! Хрю! Чмок! Чмок! — та до тебе так рилом і пре, виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловіка, зараз до нього, товкиць рилом. З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні; цілими табунами ходи­ли; три-чотири так і ходять... А що вже птиці було, так, Боже ве­ликий, качок, лебедів, дрохов, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерваків, куріп’ят, — так хо-хо-хо! Та все які плодющі! Одна куріпка вивела була штук двадцять п’ять курп’ят за місяць, а журавлі як понапложять дітей, то ходять та тільки крюкають. Стрепетів сильцями ловили, дрохов волоком тягли, те­терваків, як настане ожеледиця, дроками били. І що за сила тієй птиці була! Як підійметься з землі, сонце застеле, а як сяде на дере­во, то й гілля не видно, самий ком’ях висе; а як спуститься на зем­лю, то вона, наче долівка, так і зачорніє. А лебеді як заведуться битися проміж себе, то піднімуть такий крик, що батько, було, вис­кочить із городу та давай їх стрілять, щоб порозганяти, а вони піднімуться вгору та тільки порось-порось-порось... Нема тепер і тієї сили риби, що тоді була. Оця риба, що тепер, так і за рибу не вважалась. Тоді все чічуга, пістрюга, коропи та осетри за все одві- чали. В одну тоню її витягали стілько, що на весь курінь ставало».