Другий етап громадівського руху.

Царський уряд вважав, що національному рухові України завдано нищівної поразки, і він вже не може бути небезпечним. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства дещо послабився.

Громади за своїм складом не були однорідними. Біль­шість їхніх членів займала помірковані позиції і не бажала втручатись у політичні справи, частина ж дотримувалася радикальних, а то й революційних поглядів. Таке становище спостерігалось і в найбільшій та найвпливовішій на той час київській громаді. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років до Києва повернулися Житецький і Вільям Беренштам з Кам’янця-Подільського, Лисенко — з Лейпцига, Рильсь­кий — із зарубіжних мандрів, Чубинський — із заслання. До громади вступила талановита молодь, і серед неї Олек­сандр Русов, а також майбутній видатний педагог і міністр в уряді гетьмана Скоропадського Володимир Науменко. По­мірковане крило київської громади очолив Антонович. Од­ночасно формується група радикального спрямування, до якої входили Павло Житецький, Сергій Подолинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та ін. Київські громадівці почали впорядковувати зібраний раніше історичний, етно­графічний, фольклорний і лексикографічний матеріали. На початку 70-х років вони працюють над підготовкою і ви­данням кількох томів «Народних южнорусских сказок», зі­браних Іваном Рудченком, байок Глібова, збірок народних пісень з мелодіями, опрацьованими Лисенком, історичних пісень і дум тощо.

Громадівці постійно вишукували ширші можливості для друкування літературних, етнографічних і популярних ви­дань, а також для легалізації своєї діяльності. Вони взяли активну участь у відкритті у 1871 р. колегії Гната Галагана й перетворенні її у найкращий навчальний заклад Києва. Вони зуміли також згуртувати кращі національні наукові сили й створити у січні 1873 р. Історичне товариство He- стора-літописця. Його головою став громадівець М. Тулов. Наступного місяця почав працювати Південно-Західний від­діл Російського географічного товариства, який ставив за­вдання всебічного вивчення рідного краю. Серед його заснов­ників — громадівці Лисенко, Беренштам, Русов, Вовк, Чу- бинський, Житецький та ін. Активними діячами товариства стали також історики Іван Лучицький, Олександр Лазарев­ський, Михайло Драгоманов, правник Олександр Кістяків- ський, економіст Микола Зібер, письменник і актор Ми­хайло Старицький та ін. До своєї діяльності товариство залучило чимало міської та сільської інтелігенції. На 1875 р. в ньому налічувалось 200 дійсних членів і членів-кореспон- дентів.

Відділ зібрав і видав величезний різноманітний матеріал з історії, географії, природознавства, статистики та еконо­міки краю. У двох томах «Записок» (1875, 1876) були на­друковані пісні, казки, легенди, давні акти й літописи, ре­зультати проведеного відділом у 1874 р. перепису населення Києва, окремі дослідження про сільськогосподарські про­мисли, стан хліботоргівлі на Правобережжі, кліматичні умо­ви Південно-Західного краю, бібліографічний покажчик праць, присвячених природі губерній Київського учбового округу тощо. З участю й за редакцією Чубинського у Пе­тербурзі видано сім томів праць етнографічно-статистичної експедиції до Південно-Західного краю. Велася робота по підготовці історії української літератури та українсько-ро­сійського словника.

Фактично друкованим органом київської громади в 1874— 1875 рр. стала газета «Киевский теле- г р а ф». Через неї громадівці почали нерівну боротьбу з консервативними виданнями й владними структурами. На початку 1875 р. вона виступила з програмною заявою, в якій проголосила, що буде прагнути ставитися неупереджено до всіх виявів взаємодії націй і станів, звертати особливу увагу на потреби народних мас. Виходячи з таких принципів, газета друкувала статті ДрагоМанова, Вовка, Подолинського та інших кореспондентів на досить гострі соціально-еконо­мічні й політичні теми. Зокрема, віддаючи належне пози­тивним сторонам реформи 1861 р., статті наголошували на тому, що вона не дала селянам сподіваної волі, що їх не­милосердно давлять відробітки, інші повинності та податки. При цьому автори доводили необхідність зменшення подат­кового тиску, збільшення селянських наділів. Такі матеріали доповнювалися статтями про нестерпні умови праці й життя робітників, фактично безправні їхні відносини з підприєм­цями. Подавались об’єктивні відомості щодо пробудження національної свідомості інших слов’янських народів, су­спільний рух і парламентську боротьбу в їхніх країнах.

Політично й національно прогресивний напрям «Киев­ского телеграфа» викликав шалену лють реакціонерів і кон­серваторів усіх мастей, що групувалися навколо газети «Киевлянин». Будучи неофіційним органом царської адмі­ністрації в Україні, вона розгорнула кампанію дискредитації діяльності «Киевского телеграфа». У ній друкувалися статті з різкою критикою громад за те, що нібито вони, прикри­ваючись відділом Російського географічного товариства, за­хопили в свої руки «Киевский телеграф» і через нього про­повідують сепаратизм, нав’язують народові популярні кни­жечки зі шкідливим змістом тощо.

З посиленням урядових репресій після вбивства народ­никами Олександра II громадівці були змушені уникати Дій, які б дали підставу звинувачувати їх в антиурядових чи сепаратистських настроях. Дехто занепав духом, зневі­рився в можливості розв’язати політичні й національно- культурні проблеми України та відійшов від активної гро­мадської діяльності. Антонович, Житецький та деякі інші лідери громадівців головну увагу зосередили на літературній, художній, науковій чи викладацькій роботі, що знайшло розуміння та підтримку значної частини наукової та творчої інтелігенції. Враховуючи її настрої, Антонович, Олександр Лазаревський і Феофан Лебединцев у 1882 р. на кошти мецената Василя Симиренка заснували у Києві журнал «Киевская старина». Навколо нього згрупу­вались як громадівці, так і негромадівці. Вони досліджували й пропагували на сторінках часопису історію, археологію, етнографію, літературознавство України, друкували художні твори, історичні документи, щоденники, мемуари та інші матеріали. Але й при свідомому уникненні гострих суспі­льно-політичних проблем журнал відіграв важливу роль у пробудженні національної свідомості української громадськості. Навіть відмова у 1885 р. київської громади матеріально під­тримувати драгомановський альманах «Громада» не відштов­хнула від неї прогресивну інтелігенцію.

Михайло Драгоманов. У Західній Європі починається но­вий етап у діяльності Драгоманова (1841— 1895), яка мала значний вплив на національний рух в Україні. За дорученням і на кошти громадівців Драгоманов організував видання українською мовою пропагандистської та науко­во-популярної літератури, призначеної для України. Серед неї важливе місце посідали праці Подолинського «Про ба­гатство та бідність», «Про хліборобство», а також брошури «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», «Правда», «Парова машина» тощо. Спеціальні агенти переправляпи їх таємно через австрійсько-російський кордон для нелегаль­ного поширення. З 1878 р. Драгоманов організував у Женеві видання спочатку безцензурного збірника, а потім разом з Подолинським і Михайлом Павликом — журналу під назвою «Громад а» (1878— 1879, 1880, 1882). Вони друкували статті про гнобительську суть царського самодержавства, тяжке становище селянства, його швидке зубожіння та гноб­лення поміщиками, селянські і робітничі виступи, народ­ницький рух. Важлива увага приділялась культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.

У журналі Драгоманов остаточно сформулював ідею фе­дералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Вчений виділив два суспільно-історичних аспекти федералізму: громадівський соціалізм (федерація вільних громад); федерація автономних земств і країв (головна умова політичних і соціально-економічних перетворень). У реалі­зації цих двох принципів він вбачав торжество ідеалів гу­манізму й інтернаціоналізму, свободи і рівноправності всіх народів, вільного розвитку освіти і культури, миру і дружби між людьми різних національностей.

Основу федерації, на думку Драгоманова, мали становити громади вільних людей, об’єднаних для спільної праці на спільній землі або фабриці чи заводі. У них не буде ні панів, ні жандармів, а всі вони стануть між собою рівними. Кілька громад створювали б спілки громад, а кілька остан­ніх — спілки спілок федерації. Таким вбачав Драгоманов суспільний лад майбутньої федерації українського та й інших народів.

Децентралізовані, політично вільні й самостійні у вирі­шенні місцевих справ громади мали гарантувати політичні свободи громадян і народів. Одночасно вони робили не­можливою заміну поваленого деспотизму монархічного типу деспотизмом буржуазного парламентаризму, як це трапилось у Франції після перемоги Великої буржуазної революції. Розроблена Драгомановим теорія федералізму стала симво­лом національного визволення поневолених народів. Вчений не виступав за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, в якій мала втілитись і автономія національна, був послідовним поборником дружби й рівності всіх народів. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур’є і Прудона про соціалізм й одночасно відкидав теорію Карла Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

Драгоманов мав такі ж неоднозначні стосунки з народ* никами, як неоднозначним був і сам народницький рух. Ще під час першої закордонної поїздки до Цюріха він у 1873 р. близько познайомився з особливостями й планами народницького руху. Вже тоді в нього визріла думка, що в Росії на першому місці має бути боротьба за політичні вольності, а не соціальна революція. Одночасно він планує ввести федералістичні поправки до російського соціалізму. Дивлячись у далеке майбутнє, Драгоманов виявляв особливе занепокоєння тим, що народники ігнорували гасла націо­нальної рівноправності й автономії народів. Вчений перед­бачав, що заміна однієї влади іншою із збереженням револю­ціонерами централізованої державної машини може призвести до встановлення консервативно-бюрократичної диктатури. З цього приводу він писав, що програми народників не роз­хитують ідею державно-централістського самодержавства, а тільки переносять її в нові умови. Шквал обурення серед народників викликала стаття Драгоманова «Привабливість енергії» (1882), в якій писалося, що теорія політичних вбивств не доведе Росію до добра, що, захопивши владу, Виконавчий комітет «Народної волі» через свої нейтраліст­ські переконання навряд чи дасть народам Росії справжню свободу особи, громадської думки та місцевого самовряду­вання. Побоювання Драгоманова справдилися менш як через чотири десятиліття. Під впливом його доказів «Народна во­ля» мусила визнати право народів на повну політичну не­залежність і самовизначення, але його мали надати націям всеросійські Установчі збори.

Окремі революціонери як в еміграції, так і в Російській імперії (Желябов, петербурзький гурток чорнопередільців та ін.) поділяли федералістичні погляди Драгоманова, хоч після страти Желябова та його друзів у 1881 р. федераліс- тична тенденція у Виконавчому комітеті «Народної волі» послабшала й відбувся відхід на попередні позиції. Гостре невдоволення окремих народників викликала критика Дра- гомановим централізму народників, їхньої терористичної тактики, і вони навіть поширювали неправдиві чутки, що вчений перебуває на утриманні департаменту державної по­ліції. Разом з тим вчений визнавав, що тероризм — це реакція, хоч і патологічна, на дії урядової системи. Не сприй­маючи крайнощів народовольського руху, Драгоманов во­дночас виступив на захист народників під час розгорнутого на них урядом гоніння. Він закликає уряди зарубіжних країн не видавати революціонерів, виступає проти цькування їх у російській пресі й випаду Антоновича, який назвав на­родників «держимордами під червоними знаменами і сто­лоначальниками від революції».

Одночасно Драгоманов критикував і громадівців, закли­кав їх перейти від просвітництва й етнографізму до ширшої політичної боротьби за федерацію України в рамках Росій­ської держави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова й припинили асигнування «Громади», внаслі­док чого та перестала виходити. Але Драгоманов на цьому не зупинився й переніс акцент своєї діяльності на захід­ноукраїнський національно-визвольний рух, через нього впливаючи на настрої інтелігенції всієї України.