№ 29 Захарія Копистенський[806]

ПАЛІНОДІЯ,

ІЛИ «КНИГА ОБОРОНИ» КАФОЛИЧЕСЬКОЇ СВЯТОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ ВСХОДНЬОЇ ЦЕРКВИ І СВЯТИХ ПАТРІАРХОВ, І О ГРЕКАХ, І О РОССОХ ХРИСТІАНЄХ, В ЛАСЦІ БОЖОЙ, ЗА БЛАГОСЛОВЕНІЄМ СТАРШИХ, ПРЕЗ АРХІМАНДРИТА ЗАХАРІЮ КОПИСТЕНСЬКОГО НАПИСАНА І З РЕВІЗІЄЮ УЧИТЕЛЕЙ ВИДАНА, А ПОД РОЗСУДОК ПОДДАНА СВЯТИХ ВСХОДНІХ ПАТРІАРХОВ РОКУ РОЖДЕСТВА БОГА СЛОВА ІЇСУСА ХРИСТА 1621-ГО, МІСЯЦЯ НОЕМВРІЯ 26

(Фрагменти)

ПРЕДМОВА

НА «КНИГУ ОБОРОНИ» ЦЕРКВИ ВСХОДНЬОЇ І ПАТРІАРХОВ

Нехай вас нікто не зводить жадним способом.

Друге послання апостола Павла до фессалонікійців (солунян), гл. 2, ст. 3

Пришли, приходять і виповняються, любомудрий чительнику, онії дні і літа, о которих Господь Бог наш Іїсус Христос оповидів, мовячи: «Повстануть лжех- ристи і лжепророці, не вірте їм, о то впрод рекл-єм вам».

А святий Павел, апостол, тими оповідаєт слови: «Дух теди явне мовить, іж в посліднії часи отступать нікоторії од віри, внемлюще духовом лестним [.] со- жженні своїм сумнінієм». Єще той же тоє: «Теди відай, іж в посліднія дні наста­нуть часи лютия, будуть бовім чловікове самолюбці, сребролюбці, надуті, горді, блюзнірці». І нижей: «маючі образ благочестія, а сили його одметучіся, і тих от- вертайся», і нижей: «завше учачіїся і ніколи в розум правдивий прийти могучії».

Апостол зась Петр оповідаєт тими слови: «Були і лживії пророці в людєх, яко і в вас будуть лживі учителі, которії внесуть єретицтва затрачення». І нижей: «І многії пойдуть вслід їх нечистот, през которих дорога істинная блюзнитися будет, і в преумноженію лестних слов вас уловять, которих суд спочатку не омішкиваєт, і затраченнє їх не дремлет».

А Іоанн Богослов в Апокаліпсисі написав: «А гди скончиться 1000 літ, роз- вязаний будет сатана од темниці своєї, і вийдет прельстити народи будучих на чотирьох углах землі».

І так, по тисячном од рождества Іїсуса Христа віку, той непріятель многих пре­льстив і прельщаєт, і шкодливоє розерваннє учинив.

Єсли бовім коли тисяща літ доходило й виповнилося, межи всходньою цер­квою і заходнім костьолом розервання ся стало: καi δυτικης εκκλησiαζπεριωνυμον aθροισμα^m од ортодоксії одвернулася. Снат подобно горшей якоєсь злоє пока­жеться, коли 1660 і 6 будет ся писати. Тая бовім єст оного антихриста чоловіча лічба, которая, хто відаєт, єсли в тих то літіх, 1666, явній тих предитечов його іли того самого не укажет. А той антихрист чловік будет али беззаконія син, але затрачення, одміняючи чловіки і права.

Леч анім он великий прийдет, інії пред ним оповідені будуть і показані суть, і пришли, і прийдуть. Яко Іоанн Богослов написав: «Синачкове, послідняя година

Копистенського - полемічні твори «Книга о вірі» (1619-1621), «Палінодія» (1621-1622), «Книга о правдивой єдності» (1623), дві проповіді пам'яті Єлисея Плетенецького (1625), переклади творів грецьких богословів та передмови до них. Імовірно, він є також укла­дачем Густинського літопису. «Палінодія» - полемічний трактат, який складається з пе­редмови і чотирьох частин. Твір оскаржує кривди й утиски, що їх зазнають православні від католицьких світських і духовних можновладців (побори, відбирання храмів, штра­фи, арешти, фізичні розправи), пророкує загибель шляхетській державі, яка пригноблює об'єднані у ній народи. Ці твердження аргументовано численними документами і покли­каннями на різних авторів. Спокійний витриманий тон трактату поєднується з патетикою похвал (панегірична характеристика князя Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозь­кого), сатиричними фрагментами, що рясніють народними порівняннями і прислів'ями.

¹¹² καi δυτικης εκκλησiαζπεριωνυμον aθροισμα - і Західної церкви часто згадувана громада. єст, якосте слишали, іж антихрист ідет, і тепер антихристове многії настали, од сього зрозуміваєм, іж послідняя година єст».

А тії антихристове не самі істії діаволи суть і будуть, але чловіці. А тії - не ледаякії, але стану не посліднього, за вірнії ся удаючи і благочестія показуючії об­раз, і о добрих вістях. Яко Іоанн мовить: «Од нас вишли, але не були з нас; єсли би з нас були, пребули з нами, але нас одбігли, аби ся оказали, іж не суть всі з нас».

А таковії виникли і од нас, особливе і гди по тисячном шестсотний рок до­ходив. Также і нинішніх часов апостольськії онії слова виповняються. Нікоторії бовім од роського роду, себе самих і славу любячи, а зопсованії і попаленії од без­законій і невірностей, маючи своє сумніннє, од святої апостольської кафоличесь- кої всходньої церкви і од святих чотирьох патріархов одступили. Где виповняєть­ся і то, яко апостол мовить, іж впред одступленіє будет, тож антихрист прийдет.

На чом недосить маючи, през свіцькую зверхность розмаїтих видов утрап- лення і мордування заживають і винайдують. Κ тому, церков святую всходнюю і святих патріархов, в Константинополю, в Александры, в Антіохії і в Ієрусалимі живучих і сидячих, также правовірних і сталих христіан, шкалюють, і книжки та- ковії видають, в которих, правди і справедливості не пишучи, єдно вимисли і ви­вороти, і небилиці змишляючи, над то і до урядов потягають невинне і уставичне нещадно на нас волають.

А зась, коли хто з наших, особливе против латинников, видасть книгу, теди та­кового преслідувати і през зверхность свіцькую спрямувати не встидаються. Нельзі теди, єно за таковими задатками, одступником, називаючимся «унеятом», одповіс- ти і ісправитися правди своєї і вивод о собі дати, чого і право всіх народов допу- щаєт. Заїсте і нам, словесним і разумним і вольної кондиції будучим, на таковії злії язики не пристоїть бути німими, ані в оном найдоватися прислов'ю: οι ^,απαiδβυτοι ως iχυυες ελκ∂μενοι σιωπωσι - «нецвічонії, яко риби влекомі, мовчать».

Яко ж я, найменший од духовних і свіцьких зацних особ, о то многокрот уживаний, а праве як примушоний будучи, за помоччю Божією, склонив-ємся к написанню тоєї книги. Іначей не пристояло, єно ся покорити волі і жаданню пра­вовірних. Особливе, аби-м у нікоторих не зоставав в ніяком вніманню, але аби-м освідчив ортодоксію свою, а судіям і преложоним показав, іж нас - правовірних - од них зле односять. А за тим, аби ласкавими ся і богобоязнійшими к народові роському ставити могли, а гріху того больш не помагали оскаржатєлєм нашим. К тому, аби ся противниці наші обачили, як апостол Петр мовить, аби в том, «в чом вас помовляють, якоби злочинцьов, постидалися злословящії ваше доброє в Христі житіє».

Повторе мовлю, іж тоє немалоє діло, надіючися на благодать Духа пресвя­таго, пред себе взяв-єм з любве і зичливості збавення так своїм правовірним братіям, яко тиж і к одступником і противником нашим, і всіх бовім збавенню словом і письмом повинні-сьми чинити стараннє.

Взяв-єм ся єще з побудки самого сумніння, не менше хотячи противних і тих всіх, которії їм потугою і зверхностю свіцькою помогаютъ, остеречи сумніння, аби не мнимали о собі, же службу приносять Богу, росов зводячи і тяжко іних суптель- ностю, а других і явне тралячи.

Аби нас кто за упорних не виймав, освідчити віру і правду свою повинні- хми. У нас, старої правовірної Росії, німаш упору, єдно статечность діаментовая. Не єст то упор при таковой вірі, которая як трваєт юж тому тисячний шестсотий і двадцятий ся пишет рок стати, але то єст сталость і статечность живая. Живими бовім єсте-хми, гди [в] церкві Христовой тіло його святоє поживаємо і кров його правдиве п'ємо.

Задавали оних часов святим мучеником упор і шаленство, а неправо то на них волокли. Яко і на нас нині волокуть і змишляють. Не єсте-хми упорними, кгди так віруєм, яко апостоли учили, яко теологове вірили, а мяновите: Діонісій Ареопагіт^[807], Афанасій, Василій Великий, Григорій Назіанській, Іоанн Златоус­тий, Кириллове^[808], Іоанн Дамаскін і Феофілакт; ку тому, яко синоди визнали і ухвалили, і запечатували. Упорними суть жидове, туркове і всі єретикове, гди ся церкві правдивой і догматом святих отцов і каноном синодальним не покаряють.

К тому реку і то, іж не єст то милость, ані єдность - одступити віри, оддалитися того, що-хми з початку увірили, що нам подано, що нам приказано. Але то єст іс­тинная милость і єдность - заховати то, що з початку приказано і подано. Яко Іоанн святий Богослов мовить «Тая бовім єст любов Божія, аби приказання його заховали- сьми». Той же во второй епістолії: «Тая єст любов, аби-хми ходили ведлуг приказан­ня його, то єст приказаннє, яко есте слишали од початку, аби-сте в нем ходили».

Ви теди що-сьте слишали од початку, нехай в вас пребиваєт, а єсли в вас пре­будет, що-сьте слишали од початку, і ви в сині і в отці пребудете. А Павел, святий апостол, упоминает, мовячи: «Которих речей научили-сьте ся, і приняли-сьте, і слишали-сьте, і виділи-сьте во мні, тії речі творіте, і Бог покоя будет з вами».

А єсли би ся хто одступником став, теди под декрет страшний анафеми мусить таковий подпадати. Зачим до тих, которії нас, росов православних, одбігли і святого патріарха вселенського, архієпископа константинопольського, одступили, склоня­тися не можно, і оних одпаденнєм не погоршатися, ані ослабівати нам пристоїть, хоть би і вибранії були. Оповідив бовім сам Іїсус Христос одпаденнє такових, мо- вячи: «Абовім повстануть лжехристи і фальшивії пророці і дадуть знаменія великії і чюда, так, іж би звели, би то могло бути, і вибраних, се предрекох вам».

Або і то малая. Оповідено, іж звізди з неба спадуть; тії разуміються - так світ­нії, в славі, в могутстві вельможі, яко тиж і знаменитії духовнії в церкві, которая єст небом земним. О которих то такових упалих звіздах і о муці їх апостол оповідив тими слови: «Звізди прелестния, которим хмура темності на віки єст захована».

А так теди таковий о написанню тої книги давши рахунок, і науку описую вкротці, іж в собі замикаєт: оборону православної віри святої кафоличеської всходньої апостольської церкви; другую оборону достоїнства канонов і привиліїв святих чотирьох всходніх - константинопольського, александрійського, антіохій- ського, ієрусалимського - патріархов; при том одповіді одступним, глаголемим «уніатом», і іним противником нашим; і о біскупах старого Риму; ку тому о тепе- решнєм положенню греков і о [у]віренню народу російського, і о митрополитах київських, і о іних тому приличних. Над то доводиться і то показуєт, іж побож- нійшая і слушнійшая реч костьолові латино-римському до церкви всходньої і до святих чотирьох патріархов, і до греков склонитись і з оними в вірі і догматєх святих з'єдночитись. І інії при том потребнії положені суть виводи. Наконець, і о ісхожденню пресвятого Духа од самаго Бога і Отця вкротці предложилося.

То так одправивши о той Книзі, відай чительнику, же в благодаті Божой з пра­цею великою написана єст, доводячи з Письма Святого, старого і нового тестаменту, і з поважних теологов, і з певних авторов і істориков речі[й] ісправній виражених.

Которая то книга през мудрих і в письмі святом біглих, которим подавана була, читана, пробувана і поправлена була. А над то под розсудок совершенній- ших святой апостольськой церкві подається.

А то юж к православним замикаю тую предмову учительними апостольсь­кими слови тими: «ви теди возлюбленнії, святою вашою вірою буду[ю]чи себе, в дусі святом молячися, самі себе в любві Божей заховайте, очекиваючи милосердія Господа нашого Іїсуса Христа в живот вічний».

Ієромонах Захарія Копистенський

О НОВИХ ДОКТОРАХ, ТО ЄСТ УЧИТЕЛЄХ ЦЕРКВИ ВСХОДНЬОЇ

(Із часті II, розділу XII, артикула 4)

Єсли при том хотять одступникове наші відати і о нових учителєх святої цер­кви всходньої, которії, юж по одорванню ся заходніх од неї, жили і книги писали, особливе против блудом папеським і одмінам костьола заходнього, тих по імені їх, значнійших покладаю: Євстафій^[809]; Никола^[810], єпископ мефонський; Микита Пектократ^[811]; Никита, філософ константинопольський^[812]; Євстратій^[813], митропо­лит нікейський; Іоанн Ксифілін^[814]; Михаїл Кируларій^[815], Каліст^[816] і Філофей^[817], патріархове константинопольськії; Леон, ахридонський архиєпископ; Ніл Ка- васіл, которий писав противко Фомі Аквінату¹²⁴ (тая книга висоце єст мудрая, в Путенськом монастиру¹²⁵, в Волосіх по-словенську находиться); Константин Арменопул¹²⁶; Генадій, архієпископ болгарський; Єпіфаній¹²⁷, патріарха констан­тинопольський; Петр¹²⁸ і Іоанн¹²⁹, і Феодор Бальсамон¹³⁰, патріархове антіохій-

¹²⁴ Тома Аквінат (Аквінський; (лат. Thomas Aquinas, нім. Thomas von Aquin, іт. Tommaso d’Aquino, 1225, замок Роккасекка поблизу Аквіно, Італія - 7.03.1274, абатство Фосса- нова, Італія) - один з найвизначніших та найвпливовіших філософів і теологів в історії, засновник теологічної школи томізму, святий Католицької церкви. Монах-домініканець. Очевидно, ще в дитячому віці був відданий батьками до бенедиктинського монастиря в Монте-Касіно. Коли Фрідріх II вигнав звідти бенедиктинців, Тома вступив до Неапольсь­кого університету і проти волі батьків - до новоствореного ордену домініканців (1243). Через два роки керівництво ордену послало його до Парижа навчатися в Альберта Ве­ликого, за яким він попрямував до Кельна, але у 1252 р. повернувся до Парижа і почав викладацьку діяльність, яку пізніше продовжив у Орв’єто, Вітебро і Римі, а потім знову в Парижі. 1272 року переїхав до Неаполя, проте невдовзі помер (по дорозі на ІІ Ліонський собор). Головними зусиллями його теологічної діяльності були намагання поєднати ра­ціоналізм Аристотеля з християнськими одкровеннями. З-поміж творів Томи виділяються два універсальні компендії - «Сума теології» і «Сума проти поган», коментарі до текстів Біблії та творів Аристотеля. У 1323 р. Римо-католицька церква проголосила його святим, а у 1567 р. включила до складу Отців Церкви (Рассел Б. Історія західної філософії. - К., 1995. - С. 383-393; http://uk.wikipedia.org/wiki/Тома_Аквінський; Від витоків до середини ХІХ століття. Короткий довідник з історії філософії / Під ред. Т Пікашової, Л. Чуйки // http://www.philsci.univ.kiev.Ua/biblio/dovi3.html#3.8; Ільїн В., Кулагін Ю. Філософія: Під­ручник: У 2 ч. - К., 2002. - Ч. 1: Історія філософської думки. - С. 141-143).

¹²⁵ Монастир у Молдавії, у якому певний час жив Захарія Копистенський.

¹²⁶ Константин Гарменопул (Арменопул; 1320-1382) - візантійський письменник і де­ржавний діяч, верховний суддя у Фессалоніках (Солуні), автор «Підручної книги законів» («Шестикнижжя»).

¹²⁷ Єпіфаній - константинопольський патріарх (520-535), проводив політику примирен­ня з римськими папами.

¹²⁸ Петро - антіохійський патріарх у XI ст., автор антикатолицької статті «Одпис ве­неціанському архиєпископові Доменіку», відомої в східнослов’янських списках XVI ст.

¹²⁹ Йоан - антіохійський патріарх (1092-1103), християнський письменник і оратор. Можливо також, що Захарія Копистенський мав на увазі Йоана Малалу (бл. 491-578), ві­зантійського хроніста, очевидно, сирійця за походженням, якого в час написання «Палі- нодії» нерідко ототожнювали з константинопольським патріархом Йоаном Антіохійцем.

¹³⁰ Теодор Бальсамон (Вальсамон) (?-після 1195, Константинополь) - християнський письменник, антіохійський патріарх (обраний між 1185 і 1191). Автор тлумачень до Номо­канона в 14 титулах, які мали на меті усунути протиріччя між церковним правом і Василі- ками, а також між окремими церковними канонами. Тлумачення включають ряд важливих документів, які до нас не дійшли. Теодорові Бальсамону належать інші юридичні твори, листи, епіграми. Був ідеологом сильної імператорської влади, захищав особливі привілеї константинопольського патріарха, прихильно ставився до ідеї підпорядкування монашес­тва єпископату (БСЭ // http://dic.academic.ru/dic.nsf7bse/144291/Феодор; Нарбеков В. Но­моканон константинопольского патриарха Фотия с толкованием Вальсамона. - Казань, 1899. - Т 1-2; Stevens G. P. De Theodore Balsamone. - Roma, 1969). ськії; преподобний Никон в Чорной Горі^[818] (в літа Іоанна, патріархи антіохій- ського, написав книгу); Никита Хоніятес; Євфимій Зигавен^[819], монах; Михаїл Сиггел^[820]; Іов, монах^[821]; Андронік Севастій; Ніл, архієпископ фессалоницький; Іоанн Кантакузен^[822], цар (который, зоставши монахом, написав книгу); Ники­фор^[823]; Каліст; Ксанфопул; Максим Плянудес^[824], монах; Никифор Грегорас^[825]; Марко, митрополит ефеський (той писав много, а особливе «Вьізнаннє віри до всіх христіан», «Діалог гречина з латинником» о оном придатку до символу «і од сина», і «Главизни силоічеськії против латинником», книга «О посвяченню євхаристії» і прочая); святий Григорій^[826], архієпископ фессалоницький; Палямас; Ніл Кавасил, архієпископ фессалоницький; Варлаам Калаврійський^[827], Михаїл, патріарха константинопольський («О преждеосвященних»); Герман^[828], патріарха константинопольський; Митрофан, архієпископ смирненський; Іоанн, патріарха ієрусалимський; Максим, монах, которий в Москві скончався^[829]; Ієремія, патріарх константинопольський («О ісхожденії Св. Духа од самого отця до лютеранов»); Іоанн Китріос; Іоанн Зонарас^[830]; Максим Маргуній, єпископ кіфірський; Ме- летій^[831], александрійський патріарха; і інії многії, которії всі з грунту аргумента латинськії знесли і покопали їх во всем. Феодосїй Зігомала, протонотарій церкве константинопольської, в листі, до Мартина Крузія^[832] писаном, відати даєт, іж ди- даскалов мудрих його віку живих больш семдесяти находиться (в книзі «Турко- Греція», книга 3, а лист 216, і в книзі 7, лист 506). [...]

Учителєв нових показав би-м єще і в народі російськом, которих благодать Божія даровала і житієм і наукою церков Христову прославляючих і книгами на­повняючих. За ласкою Божою маємо їх з потребу; а єсли не збитком, не дивуйся; во многом Ізраїлю єдин Мойсей, єден Веселеїл^[833], один Давид^[834], один і Соло­мон^[835]. Сильних немного, як Самсон^[836], Давид і Авісай^[837]. Один межи діакони мудрий і мужній архідіакон Стефан^[838]. Як камень дорогий рідко находиться, так і правая мудрость, і правая теологія не лацно ся в многих находити может.

Єднак же і в том большую похвалу всходняя церков односить, ніж заходний костьол, гди ж як за часу семи соборов і нижей по них, так і в літах по тисячном року, аж і до сих наших дній в церкві всходньой патріархов, архієпископов і єпис- копов єст много висоце учоних, мудрих учителей, которії і устне поважне учили, і письм своїх книги зоставили; а латинникове не покажуть нам так много папежов, коториї би книги зоставити міли, опроч Леона і Григорія Діалога^[839], і то в оних пер- вих святих віках, а в тисячі літ папежов учителей і книг писателей не найдуємо.

Било теж і в Росії нашей дидаскалов много, а которії письма зоставили, не вспоминаючи старих, нових мяную пару якую: преподобного Артемія-інока^[840], которий, споспішествующу єму Господу, в Литві од єресі аріанської і лютерансь­кої многих одвернув, і през нього Бог справив, же ся весь народ руський в Литві в єресі тії не перевернув; монах Стефан Зизаній, в грецьком і словенськом язику муж учоний вельце; блаженний Леонтій Карпович^[841], архімандрит віленський, муж богодухновенний, в язику гречеськом і латинськом знамените біглий, обо­ронця благочестія; пречестной Віталій^[842], архідіакон, учитель і любомудрець. А живих благодатією Божією маємо з потребу.

В Москві теж суть люде мудрії і богословове православнії, язик гречеський знаючії, о чом наш святий отець патріарха ієрусалимський кир Феофан повідав, которий в Москві на столиці був., завітавши од Ієрусалима, для навіження духов­ного і спасенія народов многих.

ПАПЕЖЕВЕ ДАВАЛИ ЦАРЄМ ПОДАЧКИ, І О СИМОНІЇ

(Із часті II, розділу XII, артикула 6)

А же патріархове дають упоминки і дарунки вмісто чиншу турчинові, не єст то див. Закон бовім ласки не виймуєт нас од владзи і подачок. Іасон^[843] і другії учениці за Павла і Силу^[844] окупувалися од напасті. Відати єднак одступникові належить, іж не за святиню дають, але покой церквє, і безпеченство віри собі варуючи, і зверхность, од Бога допущеную, чтячи, ведлуг приказанія апостоль­ського, царя чтять і ведлуг самим Господем Христом реченого, оддають царськоє цареві, а Божеє Богові.

Давали такії ж подачки і папежеве царєм поганським, которії, през літ не- маль 300, до крещенія Константина Великого панували в Римі; давали і кролєм єретицьким, гди готфове^[845] і лонгобардове^[846] в Римі і во Влошєх през літ также около трьох сот панували; давали і царям константинопольським православним, вступуючи на папество.

Що і Бароніуш-кардинал^[847] в року 590 «Рочних дій» своїх призначаєт, мовя- чи: «Папеж, хоть слушне обраний, засісти на папестві не могл, аж би цар призво­лив, которий од папежов пінязі на оном вступі витягав». І нижей: «Був, - мовить, - обичай в костелі римськом, нім вибраний папеж уряд свой одправувати почав, то єст, нім йому подтверженнє од царя пришло, чотири їх всім костьолом рядили: настарший каплан архіпресвітер, і нововибраний папеж, і два другії з духовенс­тва, до них приданії». І єще нижей: «А іж цареві звиклії пінязі слати мусив (Гри- горій-папеж^[848]), на которії готфове папежев нових зневолили, гріху в том жадного не мів, бо кромі тих пінязей папежем юж власним був, виконаннє только уряду своєго і клопоти а трудності з царем окупував». Поти Бароніуш.

Тим же способом поступують і патріархове з царем турецьким: клопоти і трудності у царей поганських о[д]купують, аби в покою могли пребывати.

Обернім же ся еще і до царев заходніх і костьолов христіанських, яко много оним самим і секретаром їх дають золота і сребра тії, которії біскупства, опатства і каноництва беруть; вступімо ж єще в самий той Рим, як много до нього посила­ють тії, которії там по сакру шлють, як много тії, которії за сакрами приїждають, одбирають. Відомо то, заїсте, кождому, хто ся єно во дворах цесарей, кролей и княжат находить.

Уважай, одступнику, если ж то не симонія над симоніями - вольним у воль­них і ровним у ровних в релії купувати уряди духовнії?! Зачим запевне відати маєш, іж нігди за всі літа патріархове турчинові не дали так много, як за один рок папежеві твоєму і його дворові дають зо всіх кролевств чиншу і дані біскупове, арцібіскупове, примасове і тим подобнії! Ну ж, за юбілеуша, за одпусти, за моло­ти посвяченії, за мечі такії ж, і за рожі (дальших ташованій не споминаючи), за індульгенції і за диспенсації!

Що ж і о вас, одступниках наших, речемо! Заж апостатове наші, а ваші вла- дикове при посвячанню своїх попов не витягають плати піняжної? Оно той, що в Перемишлю сидить, Шишка Крупецький^[849], од десяти літ витягав на попах по­дачки, заживаючи до того помочі урядов свіцьких! О которое драпество великий плач і нареканнє на уряди і на тих мучителєв владиков.

Що ж і о аннатах, которії з Польськи до Риму ідуть, также і о поборах, которії духовенство руськоє, а засобна паном своїм, чинші дають і повози одправують.

Чому всьому присмотрівшися, уважте, же ви, христіане будучи, на христіан духовних накладаєте таковії тяжкості! Укаряєте греков, іж турком дають подачки! Завстиждайте ж ся, а рачей Бога убойтеся: ви христіане а од духовних руських поборов, чиншов і повозов не витягайте!

Укаряєт єще нас противник утисненєм турецьким і же в малой церкві пат­ріарха сидить. Уважте ж, єсли і ми того ж не терпимо, маючи права і вольності і уживаннє їх довголітноє.

Барзій нас тоє болить, же що трекове од поган, тоє ми, русь, од вас, христіан костьола римського, терпимо!

Присмотрітеся, яко-сте православних христіан віленських, мінських, пере- мисльських, могильовських, биховських, пінських, берестійських, полоцьких, ві­тебських і по іних містах, з великих церквій вигнаних, в малії церковки втиснули!

Присмотрітеся, як по многих повітах біднії міщане, же їм поодбирано в містіх церкви, в домах, полях і лісах набоженство своє христіанськоє одправують!

Присмотрітеся єще і в том справедливості і сумнінню людій религії римсь­кої, которії, од нас обіма руками гойнії упоминки і дари беручи, обіцують покой і вольності захованнє, а єднак вмісто уїщення ся в обітниці приреченой, барзій на нас інстигують і декрета суровії, якоби з найму, ферують.

Мають то грекове над нас, ркомо вольних і прави обварованих, же в вірі і в набожестві своєм вольность мають. Хто був в Константинополю і по інших міс­тах в Греції на урочитії свята, обачив би свободу і вольность, і веселлє, і строй, і безпеченство христіан таковоє, же рекл би кождий, іж тії там христіане царс­твують, і же в так великом їх згромаженню, і в так світлой їх оказалості только їм цара не доставаєт, і которії на то гляділи, мовили в себі, же царство Констан- тиново^[850] і царство Юстиніаново^[851] нині видимо, в котором пресвітлом видоку і веселлю, єно їм діадиму носячого не доставало.

А у нас в свято, як у попа, у міщанина і у хлопка обачено світлоє що на хребті, так довго около того ходити будет пан, пані і урядник, же аж мусить збути убогий худак! Але то меншая!

Гди нам вольность віри захована будет на свободі, як захована єст греком в неволі, которії, ведлуг давніх своїх христіанських прав, мають єпископов, архіє- пископов, примасов, патріархов і весь нижший причет церковний, - о подачки і о чинші стояти не будемо. Дав за себе і за Петра, а в особі його за церков свою, чинш Іїсус Христос, будемо давати і ми, только віри свобода нехай нам зоставаєт, якая зоставаєт братії нашей греком.

О ПРЕСВІТЛОМ І ПРИСЛАННОМ ВАСИЛІЇ, КНЯЖАТІ ОСТРОЗЬКОМ, ВОЄВОДІ КИЇВСЬКОМ

(Часті IV, розділу II, артикула 3)

Тут, гди мі о пресвітлом і православном Василії Костянтиновичу Острозь- ком, воєводі Київськом приходить писати, з ласки Божеї познаваю в собі, же не кроткословним, але з достопохвальним пристоїть мі показати словом.

Солодкая бовім завжди того зацного княжати маєт бути у нас пам'ять! І то, що о Іосії^[852], царі ізраїльським, написано, безпечне і ми о том преславутом кня­жаті мовити можемо: «Пам'ять Василія, православного княжати Острозького, як приправа вонности, сотворенное миро од аптикаря, в устіх кождого, яко мед, осо- лодієт пам'ятка його, і як музика при бесіді вина!»

Солодкая, правдива, пам'ять і вдячная вонность зо всіх сторон! І вшеляко рожай той виславляти прислушаєт, як Давид мовить: «Род праведних благосло­виться».

Княжа Острозькоє, Василій Костянтинович, рожай свой з благословенного яфето-роського покоління провадить: пресловутого Володимира^{165 [853], в святом кре- щенії Василія, монархи великого, і Даніїла[854], княжат роських, власний потомок, син пресвітлого Костянтина, княжати Острозького[855] а великого гетьмана Вели­кого Княжства Литовського, воєводи Троцького, в обоєм висоце преславний в дільності і правовірії[856], первий межи княжати роськими, великий заступ і потіха всього народу роського, мур желізний на украйнах, страх і трепет татаром, слава і свіча ясносвітлая кролевства Польського, оздоба і окраса сеймовая, всіх публіч­них з'їздов око і сила потужная; притомность двору і люду його наповняла дороги і міста: многополчний бовім світлий і стройний поїзд одправувати був звикл; уро­да Гекторова, красота лиця і особи Іосифа Прекрасного, постава вспанялая; муж обичаїв царських, ласкавості і цнот побожних повний.}

Двор світлий і дородний: Гетфейом^[857] і гігантом^[858] подобнії мужеве, сильнії такії около нього, як нікогда у діда Херева і Фелефофії^[859], то єст одражаючії і уті­шаючії; Авраамськії і Іаковлі й Ісаакові почестнії особи, пред обличностю його предходячії й послідуючії, як би хто од старих оних віков хотів видіти на востоку пресловутого монарху.

Подобен в дільності, в мужестві, як Авенір^{172 [860] і Самаія[861], Аннибалеві[862] і Помпеушом[863]. Ровен радою і розсудком Іафорові[864], Фемістоклесові[865], Артаба- нові[866] і Велисарію[867] з Нарсесом[868] і іним подобним. Згола - муж словом, силою і ділом, цнотами і добродійстви преславний!}

Найдовалися на дворі його і мовці, оному Демосфенесові^[869] Іровнії, і Сафа- нове^[870] і інії розличнії любомудрці. Найдовалися і докторове славнії, в гречесь- ком, славенськом і латинськом язиках вицвічонії. Найдовалися і математикове і астрологове превиборнії, межи которими он презацний математик, філософ і астролог, Ян Лятос, которий календар новий славне зганив і пером доводне през друк показав, же єст омильний.

Пойдем же єще і до другої, вишшеї в богодухновенних, похвали - в пра­вославной кафоличеськой вірі і набоженстві продкуючий, церков велегласная і розличним сіянієм світлая: церкви і двір того княжати - повнії православних учи­телей євангельських і апостольських, повнії богословов істинних, од богословов Діонісія^[871], Афанасія, Василія^[872], Григорія Назіанського і Ніссенського^[873], Іоанна Златоустого, Кирила Александрійського, Іоанна Дамаскіна і Феофілакта, і іних многих, і од соборов і од патріархов всходніх, знаючих богословію і віру правую. Був архієреєв і священиков вельце шануючий, оборонця віри і церквій Божиїх; сильний мур мідяний, од Бога благочестю нашому поставлений в Росії; в вірі отчистой адамантоза статечность.

І то знаменитеє добродійство церквам показав і учинив, же през магістерство типографії книг богословських видав немало, през що церков Христова будується не только ту, в Росії, але і по іних країнах споввірних нам народов.

Що ж єще речем?

Речем і оно, що Сірах о Іосії-царі мовить: «Управив пред Богом серце своє; в дні беззаконник укріпив благовіріє». Воістину, в день прелесті од єретик обер­нув серце своє ко Богу і за дній беззаконних одступников укріпив правую церквє всходньой віру в Росії! Написано о трьох: «Разві Давида, і Ієзекії, і Іосії, всі пре- грішиша прегрішенієм». Речем і ми: «Опроч Костянтина, і Василія, і Александра, княжата в Росії згрішили і віри одступили». Але пресвітлий княжа Василій з сином своїм Александром, которий так му любезний був, як Іаковові он Веніамин^[874], «во всем дому Божом найвірнійший», як вторий Мойсей, зна[й]шовся і світлим і мно- гополчним і сильним в Берестю станув, а в раду нечестивих не пошов і на дорозі беззаконников-апостатов не станув і на кафедрі зарази їх не седів, але, в законі Божом вдень і вночі розмишляючи, в православном сів соборі^[875] із патріаршими ексархами і з єпископи, архімандрити, ігумени і священики і пресвітери право­славними [бути] соблаговолив, а на унію з папежом і костьолом латино-римським не зезволив, і апостатов владиков, од віри і од патріархи Константинопольського, пастиря свойого, оступивших і одбігших, проклинав, і до конця живота свойого з ними не сполковав, і до себе не припутав, як зверженних і проклятих.

Подобен [он] в благочестії монарсі роському Василью-Володимиру: той на­род роський крестив, а той благочестія і віри під час апостасії оборонив. Подо­бен і Василію Македоніанину^[876], цару гречеському, которий посполу з блаженним Фотієм-патріархою^[877], в Константинополі вселенський собор собрали і віру сед- ми соборов утвердили. На котором тих, которії би до символу віри «і од Сина» прикладали, проклинано. Подобен і оному благочестивому цару Андроніку^[878], которий, также собравши великий собор, віру тую ж укріпив, а апостатов і па- пежников з Греції вигнав.

Ну ж, єще, гди пойдем до побожного його живота, до милосердних учинков, до щедробливості надавання на церкви і монастирі - виписати всього нині не єст місце. Кротко рекши: овшеки, на всем цнот всіх повний був і всім любезний, так правовірним, яко і постороннім.

І душа моя блаженную і боголюбезную його душу зіло любить, і в духу бого- мисльном оной наслаждається. Істаяла душа моя к так цному і побожному княжаті а реку з серця онії у Іова^[879] слова: «Кто убо видав нам од плоті його насититися?»

О, трещасливії ви, которих очі виділи того пресвітлого деспота, которії слов уст його слухали, которії у столу єдиного з оним сиділи і поживали, і інії всі, ко- торії-сте добродійства оного сподобилися!

Ачкольвек і я за велице щасливого почитав би-м себе був, гди би ласка Божая притомності моїй дарувала насладитися єще в живих так пресвітлого княжати. Але того там віку будучи мал в братії моїй, і на всем недозрілостю об'ят, не удос- тоїв-єм ся. А вет же і нині не за щасливого ся почитаю, гди мі ласка пресвятого Духа дарувала пером такую народу роському описувати славу?

О КНЯЖАТІ ОСТРОЗЬКОМ, КАШТЕЛЯНІ КРАКОВСЬКОМ

(Із часті IV, розділу II, артикула 3)

Заїсте, не годить мі ся ту мимо іти і пресвітлого княжати Іоанна Острозь­кого^[880], каштеляна краковського, которого нехай будет ім'я на всі сторони світа славно: бовім народ свой роський любив, православную віру отцев своїх величав, і за то на нем отцевськоє одпочило благословеніе.

Тестамент пресвітлого родителя свойого [он] сохранив, віру благочестія на­шого побожне поважаючи, во вшеляком покої заховував до смерті, утисков і ґвал- тов жадних не чинив. Гроб православного отця свойого, яко Ісаак і Іаков печеру Авраамову^[881], почитав і упоминав, аби пініє і набоженство звиклоє не уставало.

Хоть з Риму і од біскупов многокрот був жаданий, аби княжство своє под унію біскупа римського поддав, леч он, яко сенатор розтропний і зрительний, маючи розум а шануючи віру отцев своїх, а многородний свой народ російський любячи, жадним не дав ся звести покусам.

Сам рачей зезволив що пострадати, нежели отчистому набоженству і духо­венству російському насильство і ґвалт в вірі і набоженстві чинити: Фемістоклеса в том наслідував, которий отчизні своїй, хотя ж од рода свойого афінейчиков був укорений, од кроля Ксерксеса^[882] з войськом будучи посланий, згуби оним навести не хотів, рачей своїм обрав запечатати здоров'ям.

Пристоїть ту того пресвітлого княжати а сенатора найвишшого і премудрого припом'янути слова, памяті годнії, которії частокроть мовляв: «Гди би-м, - мовить, - пред тим в молодих літах о релігії грецькой і о церкві всходньой відав то, що тепер в том моїм віку вижу і знаю, теди нікгди би-м не був сполечником костьола заходнього». Єст много свідков живих, которії частокроть слова тії слихавали.

Міл теж єще тот пан тую цноту побожную, іж монахов-святогорцов релігії гречеської^[883] почесне приймував, і прикладом отця свойого ялмужну [їм] давав.

О, Боже, в тройці єдиний! Тих, которії дідицтво княженія Острозького приня­ли, такоє ж в них ко благочестію всходньому і народові російському рач зрядити серце, яковоє предреченнії княжата міли! І так в довготу дній щасливе дідичити будуть^[884].

Що ж ту кто обрати схочет виславуваннє і дяк чиненнє од рода роського, за­їсте, повиннійшая єст реч - ласку і добродійство народові роському показувати. І слава од них праведная, і молитва спасенная! А унеятом не повинна ласка, і од них слава як небивалая, так і неправдивая, і згола прожная єст, а над то ненависть, гріх, зло, удаваннє і турбацію родячая.

РОЗМОВА СТЕФАНА-КОРОЛЯ^[885] З КНЯЖАТЕМ ОСТРОЗЬКИМ, ВОЄВОДОЮ КИЇВСЬКИМ

(Із часті IV, розділу II, артикула 5)

Од зацної а віри годної особи, в розумі і в літіх дозрілої, слишав-єм тую пев­ную повість. А то в той способ:

Трафилося, мовить, княжаті його милості пану воєводі київському святої пам'яті короля Стефана навідити в Городні, где, по третєм на покою буттю, ко­роль його милость, гди на пана воєводу пильне поглядав, надіючися, же розмову якуюсь вносити хочет, тогди пан воєвода рекл:

- Найяснійший милостивий королю! Ваша кролевськая милость на мене пог­лядати рачиш, розуміючи, же потребу і мову якую до вашої кролевської милості маю. Вправді, жадної потреби моєї не маю. Єдно то, же мі тескно було, же-м вашу кролевськую милость, пана мойого милостивого давно видів: умисльне приїхав- єм вашу кролевськую милость пана мойого милостивого навідити і утішитися з притомності вашої королевської милості.

А король його милость, любезним лицем ку пану воєводі смотрячи і оного голову руками своїми обнявши, мовив:

- Дякуємо вам вельце за то, і вдячні ест-ехмо таковой ку нам милості ва- шой.

По том король його милость, взявши лист, почав мовити:

- Папеж пишет до нас, жадаючи нас, аби-сьмо народ роський до нового ка­лендаря приводили.

А пан воєвода, як муж благочестивий і розтропний, станув статечне і дільне в своїй розмові і, межи іними важними і пам'яті годними слови повідів, іж о той речі в головах з патріархами всходніми належить трактовати.

На то кроль його милость, як пан мудрий і розсудний і зрительного на при- шлиї речі будучи ума, вічне достойної пам'яті вимовив слова тії:

- Пане воєводо! Хвалімо пана Бога, же, наїхавши нам на кролевство Польсь- коє, видімо народ роський, многій і можний, з народом польським і литовським в згоді і в милості живучий і повиновацтво з собою маючий. Спольний межи ними о речі посполитой промисл, на войні згода і ровность і пошанованнє вшелякоє. Розорвання і неприязні межи тими народами не видімо. А над то, яко в костьолах римських, так і в церквах роських набожество спокойне без вшелякої перешко­ди і турбації одправується. Досить маємо на той таковой згоді. А до календаря нового і до з'єдночення росов з костьолом і папежем римським приводити - не здається нам. Бовім знаємося ми на тих речах і що за тим урости может. Уважаємо і упатруємо, іж, вмісто єдності і згоди, незгоду, мерзячку і турбацію і неприязнь учинили би-хмо. Але ми того вщинати не хочемо. Яко-хмо тії народи застали, так з оними жити хочемо.

То король його милость святої пам'яті Стефан мовив. А увіряють тую короля його милості Стефана мову і волю овії листи, которії писав до урядов міських, розказуючи, аби росове набоженства свойого безпечне ведлуг старожитності за­живали, а до календаря нового примушані не були, докладаючи, «іж ся росом од звиклого бігу одміняти без патріархов позволення, бинамній не годиться». І ни- жей: «аж первій о уживанню календаря і порядку спор межи римським папежем і патріархами гречеського визвання скончен і розтрихнен будет». Читай тії листи в книжці, «Апокрисис» названой, през Христофора Філалета виданой^[886], в первой часті, а в розділі четвертом [...].

[ПІСЛЯМОВА]

Правовірний і православний христианине! На замьоти, вимисли і потвари противников і ненависников церкви святої всходньої і блаженних патріархов, з ласкою і помоччю Божією одправилося і одписало, звлаща найбольшії й трудній- шії артикули. І ту он Самуїлов^[887] віри моєї покладаю камень, ту онії мовлю слова Самуїлеві: και λεγων 0∑ αμουηλ: μεχρι τουδε εβοην θησεν ημaς o Κυριος: «і рече Самуїл: аж до сього місця помагав мі Господь».

Зосталися меншії і лацнійшії одробини. Тих, за наступленієм многих і роз- личних трудностей, не скончив-єм. Леч зоставуються останки тії сином правовір­ним. Єсли старшії і дидаскалове не подвигнуться, ви, малії і од премудрих пре- зиранії, потщітеся докончити і одписати. А о святом Духу многії юж давно право одповіділи.

Наконець замикаю і печатаю тую книгу упоминеннєм таковим:

В пильной а уважной ховайся, правовірний, осторожності, аби ся яко не за- хвіяти в вірі, венц і о правді, ту в той книзі описаной, не вонпити. А то, гди про­тивниці свої якії, которії не могуть бути правдивими, только в словіх позорнії ставити будуть виводи, любо єсли би хто по том против моєї книги видав письма якії, не вірити їм і не трвожитися.

Нігди чинили против Мойсея і Аарона чуда і онії фараонові магове. Вергли бовім і оні свої палиці, і сталися змії. Леч Ааронов жезл їли палиця перемогла^[888] і пожерла онії, яко пишет: «і пожре жезл Ааронов оних жезли»^[889]: και κατεπιεν η ρaβδος του Ααρων τaς εκεινωνρaβδους. Певне і тая в той книзі правда, сильнійшою будучи, звитяжає і пожираєт, як до сього часу, так і по том. Єсли би якії противнії виданії похотілися указати письма, [треба] не дивуватися і не соблазнятися, гди нікоторії заблуждають і розумками своїми ся уносять. Рекл о такових апостол: «Але не о всіх єст розум»^[890]. «Буди теди вірен аж до смерті, і дам ті корону жи­вота»^[891].

Амінь.

Українська література XVII ст. /За ред. О. Мишанича. - К., 1987. - С. 93-107.