§ 3. Розвиток боярського васалітету і пЦвасалітету

Питанню про розвиток васалітету між князями ми присвячуємо спе­ціальний розділ, а тут скажемо тільки про розвиток боярського васалі­тету і підвасалітету.

_{ Раніш, говорячи про виникнення васалітету, ми вказували, що в ва­сальні відносини входили порівнюючи нечисленні елементи дофеодального суспільства, бо небагато князівських слуг у дофеодальний період могли дістати господарську самостійність і відірватись від князівського двору й дружини.

Але в міру розвитку процесу феодалізації розвиток васалітету підси­люється, і на XII ст. іружинні відносини в основному переросли вже в ва­сальні. З другого боку, міняється і характер васальних відносин: вони починають набувати всіх рис розвинутого феодального васалітету.

Перейдемо до аналізу якраз цих встановлених відносин, які, на наш погляд, цілком відповідають ранньому васалітетові західноєвропейських країн. Уже в цей період боярин і ті елементи, що вступили в васальні відносини, є вільні люди, вони не є ні холопи, ні піддані. Вони служать князеві за договором чи за умовою. Джерела дозволяють нам установити вільний договірний характер служби. „Приказавшись" до одного князя, вони могли відмовитись від служби і перейти до князя іншого. Багато бояр, відомих нам з літератури своєю видатною діяльністю, не раз мі­няли і князів, і навіть князівства. Як приклад можна навести послужний список одного з найвідоміших бояр XII ст., діяльність якого можна простежити за ЗО років, — саме боярина Жирослава. Насамперед літопис говорить нам про початок діяльності Жирослава як посадника кн. Вячеслава в Турові; від цього посадництва його усунув князь Ізяслав Мстиславич. В 1147 р. він давав поради кн. Глібу Юр’євичу, в 1149 р. був вирядже­ний з Вячеславом і Юрієм до Володимира проти Ізяслава Мстиславича як голова загону, утвореного проти половців.

Класичним прикладом такого відмовлення, і при тому відмовлення колективного, давньоруських васалів від служби є відмовлення бояр кн. Володимира Мстиславича в 1169 р., який задумав напад проти київського кн. Мстислава всупереч їх пораді. „И рекоша к нему дружина его: о собе еси, княже, замыслил, а не едем по тобе“. З літописного оповідання (Іпатський літопис) цілком ясно, що Володимир Мстиславич не вбачав у цьому відмовленні порушення основних принципів тодішнього служ­бового права. Літопис говорить, що Володимир Мстиславич після від­мовлення бояр не просив їх і не докоряв їм; він обмежився тільки тим, що сказав:..возрех детскы, а се будут мои бояре“. Літописець, який добре відбивав погляди тодішнього феодального суспільства, рішуче стоїть на стороні бояр, а не князя; навіть більше: розповівши про даль­шу дію після відмовлення бояр, він ніби хотів показати, наскільки не­обхідні для благополуччя князя створені службові відносини. Галицька історія XII-XIII ст. може дати силу окремих і колективних відмовлень від служби.

Якщо боярин може вільно покинути князя, то й князь має право від­пустити його. За встановленими в тодішньому феодальному суспільстві поглядами, васали після того, як вони були звільнені, не повинні були виявляти ніякого незадоволення. Літописець під 1170 р. повчально роз­казує: „Искони же вселукавый дьявол, не хотяй добра всякому хре- стьяну и любви межи братьею, начаста молвити Бориславича, Петр и Не­стер, зле речи на Мьстислава к Давыдови, лжюча: занеже бяша Мьстислав озлобив я отпустил от себе, про ту вину, оже бяху холопи ею покрале коне Мьстиславли у стаде, и пятны свое въсклале, рознаменываюче"^{[151] [152].}

Але під час своєї служби боярин мусить бути вірним своєму князеві. Літописець ганьбить тих бояр, які зраджують князя, перебуваючи на його службі. Коли Блуд, близький боярин Ярополка, допоміг Володими­рові погубити свого сюзерена, літописець^[153] вибухає цілою тирадою: „Се есть совет зол, иже свещевають на кровопролитье; то суть неистовии, иже приемше от князя или от господина своего честь ли дары, ти мыслить о главе князя своего на пагубленье, горьше суть бесов тако- вии: якоже Блуд преда князя своего, и приим от него чьти многи“...

За літописцем, що розповідає про змову Улеба тисяцького і Івана Вийтишича проти Ігоря Ольговича, тільки „всекозненный дьявол" міг „вложить совет зол с Кияны на князя своего".

' Угода про службу, очевидно, супроводилась цілим рядом юридичних і побутових обрядностей. Мабуть, ще в Київській Русі виробився звичай „бити чолом" про службу, що було необхідною обрядністю в Північно- Східній Русі — наш homagium. А що в Москві „бити чолом" було вже скорше зворотом мови, ніж реальною дією, то наше припущення про старовинність цього звичаю природне. Але, мабуть, можна вважати більш- менш доведеним, що васали повинні були присягати своєму сюзеренові. В 1164 р. після смерті чернігівського кн. Святослава вдова його хотіла передати чернігівський стол синові своєму Олегові: „сгадавши с писку­ном и с мужи князя своего с передними, и целоваша св. спаса на том... первое целова пискуп Антон св. спаса и потом дружина целоваша", тобто боярство. Немає ніякого сумніву, що цю присягу приймали не на підданство, а на службу. Присягу на підданство, очевидно, повинні були приносити не тільки епіскоп і боярство. Проте добровільний характер служби боярської не є ще специфічною рисою васалітету — він спосте­рігався і в дружинній організації. Для того, щоб констатувати утворення васалітету, треба спинитись і на інших ознаках.

Одною з характерних ознак васалітету є спеціалізація служби. Ва­сал— насамперед військовий слуга свого князя.

Чи є різниця між васалітетом і дружинною службою в цьому відношенні? Павлов-Сільванський не схильний бачити цієї різниці, бо під дружиною він, очевидно, розумів верхівку дружини, тобто якраз ті елементи, що вже почали виходити з дружинного союзу. Але якщо взяти всю дружину в цілому, яка складалась з усіх трьох груп, то ця різниця виявляється в чималій мірі.

Справа в тому, що при дружинному ладі найменше можна говорити про певну спеціалізацію дружинників. Хоч в основному дружина була переважно військовою організацією, все таки після закінчення війни дружинники виконували різноманітні обов’язки і в адміністрації, і в управ­лінні господарством, і в судовій справі. Особливо господарсько-адміні­стративні, а не військові обов’язки падали на членів молодшої князів­ської дружини — отроків, дітських та ін. Як приклад відсутності спеціа­лізації в епоху дружинної організації можна вказати, що Ігорева дружина підмовляє його збирати повторну данину і супроводить його. Якщо на­віть спеціалізація й була, то вона виявлялась надзвичайно слабо і, в уся­кому разі, грунтувалась головним чином на службовому стажі дружин­ника. І ця відсутність спеціалізації цілком природна, коли взяти на увагу, що дружина оточувала князя в його повсякденній об'станові. Вона повинна була допомагати йому в усіх його діях. З часом, при усклад­ненні діяльності князя і князівського господарства, треба чекати вже встановлення чіткішої й різноманітнішої спеціалізації. І справді, для ви­конання тих чи інших обов’язків почали створюватись уже різноманітні судові й адміністративні посади; досить відзначити посади мечників, вирників, данників тощо.

потрібна. Само собою зрозуміло, що все сказане стосується основної і рядової маси боярства. Були такі бояри, що, бувши васалами князя, займали головні посади по військовому командуванню і управлінню. Та­кими були Свенельд, Блуд, Вишата і Жирослав. їх службові відносини були незрівнянно складніші. Але і в добу раннього васалітету в Західній Європі ці посади також існували, і такі ж складні й багатобічні були особливості деяких близьких до королів людей..

Третьою ознакою васалітету, ознакою, дійсно відмінною від дружин­них відносин, була господарська самостійність васала: васал, відмінно від дружинника, мав свій дім, своє господарство. Мабуть, перші боярські села, оскільки процес відриву від князівської гридниці проходив повіль­но, були недалеко від міста, але потім, при дальшому втяганні в васа­літет інших груп, ці села організувались уже далеко від головних міст.

Виникає питання: яку винагороду одержувало за свою службу бояр­ство? Нам відомо, що дружинники були на повному утриманні князя: князь мусив дбати про їх одяг, зброю, коней, убрання і приміщення. Але в нашій історіографії питання про винагороду бояр-васалів не ставиться так, як треба; очевидно, вважають, що боярином-васалом ставали ради честі. Що бояри одержували грошову платню від князя — в цьому немає ніякого сумніву. Так само безперечне те, що бояри, які тримали в своїх руках міста й волості, одержували різні побори. Далі, бояри одержу­вали доходи з своїх сіл, якщо вони ними володіли. Але, очевидно, всі ці джерела були можливі для порівнюючи невеликого кола бояр. Очевидно, що були якісь інші стимули боярської служби. І тут ми підходимо до питання про існування в давній Русі бенефіцій і феодів, і, в усякому разі, до питання про умовне землеволодіння.

' Само собою зрозуміло, що дружинний союз перестав існувати не зразу. Боярство все ще близько трималось до князівського двору. Князі таксамо, очевидно, не могли одразу відмовитись від постійних зносин з своїми колишніми дружинниками. Тому при дворах часто влаштовували бенкети, боярство, очевидно, дуже часто збиралось у дворі для розв’я­зання багатьох адміністративних питань, а також ла ради і для участі в князівському суді.

Те, що ми говорили про князівських васалів, стосується й до васалів боярських. Процес відриву від боярського двору таксамо відбувався й у них. Таксамо боярський дружинник ставав вільним військовим слу­гою в свого боярина. Ті самі відмінності від дружинника були й у бояр­ських васалів, зокрема оформлювалась їх спеціалізація — військова служ-_х ба і рала. Дуже характерно, що в найвидатніших бояр були свої бояри, наприклад, у боярина Георгія Симоновича.