§ 3. Питання про віче як постійний орган державної влади

Ми вже говорили про те, що в буржуазній історіографії панував погляд, що віче є органом державної влади. Щоб визнати ту чи іншу нараду по­стійним органом влади, звичайно, насамперед треба довести певну безпе­рервність, якщо не періодичність її діяння з закріпленою звичаєм чи за­коном компетенцією.

В буржуазній літературі було багато непогоджень у багатьох окре­мих питаннях історії віча, наприклад, у питанні про склад віча, про за­конні і незаконні віча тощо. Але майже ніхто не сумнівався в повсюд­ному існуванні його як постійного органу державної влади з певними функціями.

Одним із дослідників, що обгрунтував зазначені погляди на спокон­вічність і повсюдність віча як органу державної влади, був Сергеевич, основна праця якого „Вече и князь" назавжди забезпечила йому визнання його видатним істориком руського права. Його праця про віче зовні яв­ляє собою пильне, копітке дослідження всіх дійшовших до нас звісток про віче і одразу була визнана настільки вичерпною, що з моменту по­яви її ніхто з більш-менш видатних дослідників не брався переглядати цього питання. М. Н. Покровський також був переконаний в правиль­ності висновків Сергеевича про віче.

Але ближчий розгляд усіх наведених Сергеевичем даних переконав нас, що йому вдалось надзвичайно блискуче... ввести істориків в облуду. Виявилось, що дослідження Сергеевича про віче є винятковим прикладом того, як за допомогою вміло підібраних цитат, непомітного переключення на інші питання можна зовнішньо цілком переконливо обгрунтувати на непридатному матеріалі погляди, прийняті всіма без ніяких заперечень.

До яких же способів удається Сергеевич? Способи ці різні. Насам­перед він уважає доведеним існування віча, коли в літопису говориться про ті чи інші дії жителів міст як головних (киян, новгородців, влади- мирців, рязанців, чернігівців) так і пригородів (дрючан, пронян, берестян та ін.).

Само собою зрозуміло, цілком можливо, що ті чи інші землі починали діяти, попередньо порадившись і, можливо, справді скликавши віче (як то й було в Новгороді), але вважати, що діяння киян, чернігівців та ін. неодмінно припускають скликання віча і ухвали на ньому рішення — це явно необгрунтований висновок. Немає ніякого сумніву, що під киянами, чернігівцями та ін., як ми щойно показали, слід розуміти київську, нов-

городську та іншу владу, правлячу феодальну верхівку. Літописець гово­рить про киян, чернігівців та ін. тому, що окремі руські землі й фео­дальні держави не мали особливої назви, як феодальні держави західно­європейського середньовіччя (Нормандія, Прованс, Лотарінгія). Тим більше Сергеевич уважає доведеним факт скликання віча, коли літопис говорйть про думу киян, чернігівців (наприклад „Кияне удумаша"...). Але треба показати, що жителі головних міст „удумали" на вічі, а цього Сергеевич не робить. Тим часом правляча верхівка могла „удумати" на невеликій нараді.

Нарешті, коли немає ніяких підстав говорити про віче як про збори жителів головного міста, тоді Сергеевич підміняє питання про віче пи­танням „про участь народу в громадських справах". Але що треба розу­міти під „народом" — Сергеевич не пояснює. Ця підміна питання потрібна йому для підсилення доказів існування віча: якщо доводиться участь на­роду в громадських справах, то легше довести і існування віча — народ­ного органу. Таким чином Сергеевич уважає доведеним існування віча- зборів повноправних громадян головного міста як постійно діючого ор­гану державної влади в тих випадках, коли 1) літопис говорить про діяння жителів тієї чи іншої" землі — киян, новгородців тощо; 2) коли говориться про наради цих жителів; 3) коли говориться про наради окремої групи жителів головного міста; 4) коли літопис говорить не про жителів, а про правлячу верхівку; 5) коли літопис говорить про наради, скликані в якійнебудь особливо важливій справі при виняткових обста­винах; 6) коли він говорить „про участь народу в громадських справах".

Коли Сергеевич знаходить у літопису одну чи дві звістки про скли­кання віча, тобто наради при виняткових обставинах, він уже вважає доведеним існування віча в даній землі. Він розуміє термін віче тільки в історико-юридичному значенні, забуваючи, що віче може означати просто масові збори, скликані для обміркування якогось питання.

Переходимо тепер уже до докладного аналізу доказів, які наводить Сергеевич на користь повсюдного і споконвічного існування віча. Оскільки дослідження Сергеевича являє дуже копітке і пильне дослідження, то й критика його поглядів також повинна бути дуже копіткою і пильною.

На доказ своєї думки, що віча збираються в усіх областях, що вони являють собою „думу" волості і що ухвали, прийняті на вічі головними представниками волості, старшими містами, за загальним правилом прий­маються до виконання і пригородами, Сергеевич наводить таке загальне свідчення літопису: „Новогородци бо изначала, и Смолняне, и Кыяне, и По- лочане и вся власти якоже на думу на веча сходятся; на что же старейший сдумають, на том же пригороди стануть"¹.

„Таке свідчення сучасника, — каже Сергеевич.—Немає жодної під­стави запідозрити його правдивість. Воно для нас особливо важливе через загальність свого характеру." Слідом за Сергеевичем це свідчення цитували й інші історики. Воно міцно ввійшло в підручники, при чому ніхто не дав собі труда більш-менш уважно його проаналізувати, ніхто не пробував вдуматись у його зміст і, тим більше, висловити сумнів щодо правильності того тлумачення, яке йому дає Сергеевич’ і, нарешті, визначити вагу цього свідчення для питання про існування віча в давній Русі.

Але цю звістку можна і, на наш погляд, треба розуміти інакше. На­самперед цю цитату звичайно читають, не ураховуючи того, з якого приводу літописець говорить про віче. Після того, як владимирцям, тобто владимирській феодальній групі, вдалось перемогти ростовців, тобто другу феодальну групу, владимирський літописець вибухає рядом

1G8 —

сентенцій і лементацій з приводу цієї перемоги, приписуючи її допомозі бо- жественої сили.

Ця фраза, так само як і всі попередні висловлення літопису, є не що інше, як риторика, набір риторичних фраз. Звичайно, і риторичні вигуки наших літописів можна і треба використовувати, бо вони все таки відби­вають установлені відносини, але ж риторика—дзеркало криве. Уже це зму­шує нас поставитись до неї ще уважніше, ніж до інших місць літопису.

Далі привертає увагу якась дивна конструкція всієї цієї фрази: „яко­же на думу, на веча сходяться*. Чомусь говориться не тільки про віче, а й про думу.

Але нехай навіть буде визнано, що ця вказівка літописця є звичайне „ділове* повідомлення, а не реляція "про перемогу. Проте, так чи інакше, цю фразу не можна розуміти так, як її звичайно розуміють. Ми ніби вже досить говорили про те, що під новгородцями, киянами, смолянами треба розуміти не широку демократичну масу, а керуючу феодальну групу, правлячу верхівку як міста, так, оскільки це місто ё політичним центром, і всієї землі. Як було вказано, ця правляча верхівка на чолі з князем могла з тих чи інших причин спертись на ширшу масу, зокре­ма на всі феодальні елементи міста (бояр, дворян та інших князівських слуг), на найбільше купецтво, але зовсім не можна ототожнювати діяння новгородців, киян та ін. з діяннями всіх жителів міста.

І літописець сам говорить про те, що мова мовиться саме про цю правлячу верхівку. Але дослідники самі не хотіли розуміти його в цьому напрямку. В тексті просто визначається, кого літописець розуміє під киянами, новгородцями та ін. Він просто, не зважаючи на свою риторику, каже: „вся власти*. Я вже вказував, що слово „власти" надзвичайно рідко вживається в розумінні території, особливо в читанні „власть*, якщо його і вживають, то в читанні „волость*. Якби в тексті було ска­зано: „Киев, Новгород и вся власти*, то ще можна говорити, та й то з натяжкою, що тут мається на увазі територія, земля.

Розглянувши загальне свідчення літопису про повсюдне й споконвічне ‘існування віча на всій Руській землі, Сергеевич переходить до свідчень літопису про існування вічових зборів в окремих князівствах, почавши з Володимиро-Волинської землі. Він наводить три свідчення літопису, але перше стосується не до Володимира-Волинського, а до Києва (на­рада кн. Святополка-Михайла з боярами й киянами ¹)∙ Звернемось до розгляду цих двох свідчень.

Василько і брат його Володар Перемиський вирішили будь-що-будь захопити кн. Давида. Для цього вони підступили до Володимира, де той зачинився. Раніш ніж обложити місто, вони звернулись до володимирців, пропонуючи їм видати Туряка, Лазаря й Василя, які настоювали на осліпленні Василька.

„Гражане же се слышав, созваша вече, и реша Давыдови людье: „выдай мужи сия, не бьемъся за сих, а за тя битися можем; аще ли, то

отворим врата граду, а сам промышляй о себе". И неволя бысть выдати: я. И рече Давыд: „нету их зде“, бе бо я послал Лучьску; онем же по­шедшим Лучьску, Туряк бежа Киеву, а Лазарь и Василь воротистася Турийску. И слышаша людье, яко Турийске суть, кликйуша людье на Давыда, и рекоша: „выдай, кого ти хотять; аще ли, то предаемыся"¹.

Кн. Давид змушений був видати Василя і Лазаря, яких Васильковичі вбили.

Літопис справді говорить тут про віче. Можна з цілковитою певністю думати, що всі жителі обложеного міста чи значна частина їх зібрались для обміркування поставленого Володарем і Васильком питання.

Друге свідчення літопису про віче в Володимирі Волинському стосується облоги Володимира кн. Давидом. При першому приступі було вбито кн. Мстислава, залишеного в обложеному місті його батьком кн. Святополком. Таким чином обложене місто лишилось без ватажка. Воїни аж три дні крились від громадян з смертю кн. Мстислава.

„И в четвертый день поведаша на вечи. И реша людье: „се князь убьен; да аще ся вдамы, Святополк погубить ны вся“. И послаша к Свя- тополку, глаголюще: „се сын твой убьен, а мы изнемогаем гладом; да аще не придеши, хотят ся людье предати, не могуще глада терпети"^{[185] [186].}

І знову немає ніяких підстав сумніватись, що ми маємо тут справу з вічем —сходом усіх громадян. Знову, як і в першому випадку, це віче зібралось при виняткових обставинах, ще більш виняткових ніж тоді, коли місто було обложене Володарем і Васильком: було вбито голову міста, командувача війська; могла початись анархія; здати місто Дави­дові — значить бути пограбованими його військом, а далі вдруге зазнати кари від кн. Святополка. Цілком природно було з боку воїнів звернутись до городян.

Інших свідчень про існування віча в Володимирі Волинському Сер­геевич не знаходить. Та їх і немає. Чи можна з двох фактів скликання віча при виняткових обставинах, коли жителям загрожувала загибель і, в усякому разі, пограбування, до того, скликання віча в тому самому році (1097), вважати доведеним споконвічне існування постійного органу державної влади, який розв’язує всі найважливіші питання державного управління — видає закони, судить тощо? Нам здається, що ні.

Переходимо тепер до розгляду наведених Сергеевичем літописних свідчень про існування віча в Києві. Він наводить їх дев’ять.

В 1097 р. князі Володимир Мономах, Давид і Олег Святославичі прийшли покарати Святополка, замішаного в справі осліплення Василька.

„СвятопотГк же хоте побегнути ис Киева. Не даша ему Кыяне, но послаша Всеволожюю и митрополита Николу к Володимеру, глаголюще: „молимся, княже, тобе и братома твоима, не мозете погубити Русьскые земли; аще бо възмете рать межю собою, поганий ймуть радоватися и возмуть землю нашю, иже беша стяжали отци ваши и деди ваши,, трудом великим и храбрьствомь, побарающе по Русьскей земли, ины земли приискаваху; а вы хочете погубити землю Русьскую"^[187].

Але тут зовсім нічого не говориться про віче; навіть більше: не зга­дується ні про які інші збори чи нараду. Під киянами, безперечно, треба розуміти не все київське населення, а правлячу верхівку, яка могла по­терпіти в результаті боротьби князівської коаліції з Святополком. Ця верхівка була зв’язана з князівським домом (пропозиція послати до князів кн, Всеволода) і з церквою (пропозиція послати митрополита).

Друге свідчення про існування віча Сергеевич бачить у повідомленні.літопису про події 1113 р. Ми вже розглянули це літописне оповідання і визнаємо, що було скликане віче, але віче феодальної верхівки Києва.

Третім свідченням про існування віча є оповідання літопису про смерть кн. Всеволода в 1146 р. і про події, що сталися після цієї смерті. Наво­димо це оповідання в уривках:

„Всеволод же пришед в Киев разболися; и посла по брата своего по Игоря и по Святослава... И Всеволод... призва... Кияне и нача молвити: „аз есмь велми болен, а се вы брат мой Игорь, йметесь по нь". Они же рекоша: „княже, ради ся имемь". И пояша Игоря в Киев; йде с ними под Угорьский и созва Кияне вси. Они же вси целоваше к нему крест, ре­куче: „ты нам князь", и яшася по нь лестью. Заутрии же день еха Игорь Вышегороду и целоваша к нему хрест вышегородьце...

Игорь же еха Киеву и созва кияне вси на гору, на Ярославль двор и целовавше к нему хрест. И пакы скупишася вси кияне у Туровы божь- нице и послаша по Игоря рекуче: „княже, поеди к нам⁴⁴. Игорь же, поем брата своего Святослава... посла к ним у вече. И почата кияне складні­шати вину на тиуна на Всеволожа, на Ратьшу, и на другого тивуна. Вышегородьского на Тудора, рекуче: „Ратша ны погуби Киев, а Тудор- Вышегород, а ныне, княже Святославе, целуй нам хрест и з братом своим: аще кому нас будеть обида, то ты прави“. Святослав же рече им: _1?,яз целую крест за братом своим, яко не будеть вы насилья никоторого же, а се вам и тивун, а по вашей воли". Святослав же съсед с коня и на том целова хрест к ним у вечи. Кияне же вси, съседше с конь, и на­чата молвити: „брат твой князь и ты", и на том целоваше вси кияне хрест и с детми, оже под Игоремь не льстити и под Святославом" ¹.

Сергеевич, грунтуючись на цій звістці, вважає, що було скликано чо­тири віча, але ми можемо говорити тільки про одно, а саме про те, що зібралось коло Турової Божниці.

Не можна вважати вічем запрошення вмираючим Всеволодом киян для вислухання посмертного розпорядження (передача князювання Ігореві); не може назвати вічем зборів під Угорським, бо це був обряд присяги („они же вси целоваша к нему хрест"); не можна також назвати вічем.зборів у Вишгороді, бо й тут відбувався обряд присяги („и целоваша к нему хрест вышегородьце"). Нарешті, не можна назвати вічем і склика­них Ігорем зборів усіх киян на Ярославів двір, бо тут також відбувався обряд присяги („целоваша к нему хрест"). Таке багаторазове присягання було, очевидно, зумовлене непевним настроєм киян, яким тяжка була затверджена над ними влада Ольговичів. Дальші події довели це. Після останньої присяги кияни вдруге зібрались уже самостійно, без князя коло Турової Божниці. І ці збори дійсно були баготолюдні („все кыяне"), отже зовнішньо відповідали новгородському вічу. Літописець їх і називає ві­чем. І в нас немає ніяких підстав заперечувати цей факт. Але ми не мо­жемо не підкреслити, що це віче було революційними зборами, які зіб­рались без відома князя. Вічовики були на конях, тобто в військовій по­хідній формі; князь Ігор знав, що це—не мирні збори, і тому послав свого брата, а сам став із своєю дружиною і чекав результатів переговорів.

Четвертим свідченням літопису про існування віча в Києві є опові­дання про вигнання кн. Ігоря і запрошення кн. Ізяслава.

„И не угоден бысть Кияном Игорь и послашася к Переяславлю к Изяславу, рекуче: „поиди, княже, к нам, хочем тебе". Изяслав же, се слышав, съвокупи воя своя, поиде на нь ис Переяславля, взем молитву у святого Михаила, у епископа у Ефимья... И поиде Изяслав к Дерновуму и ту... прислашась к нему Белогородьчи и Василевцы такоже рекуче: „поиди, ты наш князь, а Олговичевь не хочем". Том месте приехаша от Киян мужи, нарекучи: „ты нашь князь, поеди, Олговичев не хочем быти аки в задничи, кде узрим стяг твой, ту и мы с тобою готови есмь“¹.

Але й у цьому оповіданні немає навіть і натяку на скликання віча в Києві: тут говориться про організацію таємної змови проти Ігоря.

Наводячи докази на користь існування віча в Києві, Сергеевич по­біжно говорить і про Путивль. Він наводить літописне оповідання про облогу Путивля союзниками кн. Ізяслава —Ізяславом і Володимиром Да­видовичами. _t„H тако приступиша к граду и не вдашася им Путивлечи дондеже прйде Изяслав с сплою Киевьскою. Онем же крепко бьющимся с града, поехаста Давыдовича и рекоста им: „не бейтеся, целуимы на том Святою Богородицю, оже не дати вас на полон". Они же не да- шась им. И приде Изяслав_ Мьстиславличь с полкы своими к ним; они же выслашась к Изяславу Мьстиславличю и поклонишася ему и тако ре- коша: „тебе есмы ждали, княже, а челуй к нам хрест". Изяслав же целова к ним хрест и посадника их выведе, а своего посади ^{[188] [189].}

Тут теж не говориться про скликання віча. Немає ніякого сумніву, що організація оборони, а також переговори з Ізяславом — справа правлячої верхівки, групи путивльських феодалів.

Далі Сергеевич наводить два свідчення, які справді говорять про все­народні наради. Це — оповідання літопису про наради, скликані кн. Ізяс­лавом. Першу нараду він скликав для вирішення питання про війну з кн. Юрієм Долгоруким. На неї були скликані бояри, дружина і кияни (Іпат., 1147 р.). Друга нарада була скликана Ізяславом після викритої зради чернігівських князів.

„Изяслав же... перед собою посла к брату Кыеву, к Володимиру, и к Лазаревы к тысячскому два мужа, Добрынку и Радила, рек: „брате, еди к митрополиту и съзови Кыяны вся, ать молвита си мужа лесть чернигов­ских князий". И еха Володимер к митрополиту, повабя Кыяны. И при- доша Кыян много множство народа и седоша у святое Софьи". •

Літопис не називає ці наради вічем, але, безперечно, це був рідкий приклад вічової діяльності, де брала участь не тільки правляча верхівка і не та чи інша партія, а широкі маси киян.

Але ці два випадки скликання наради широких мас людності стались у найгостріший період боротьби Ізяслава з Юрієм, коли загрожувала не­безпека Ізяславові. Це були віча, скликані з надзвичайних причин.

Дальшим свідченням Сергеевич уважає оповідання літопису про те, як розбитий кн. Юрієм кн. Ізяслав звернувся по допомогу до киян.

„Се стрый наю пришел, а ве вам являеве; можете ли ся за наю бити?" Они же рекоша: „господина наю князя! не погубита нас до конца. Ce ныне отци наши и братья наша и сынови наши на полку, они изоимани, а друзии избьени, и оружие снято. А ныне ать не возмуть нас на по­лон, поедита в свои волости. Авы ведаета, оже нам с Гюргем не ужити. Аже по сих днех кде узрим стягы ваю, ту мы готовы ваю есмы"^[190].

Тут також немає вказівок на віче. Навряд чи взагалі питання про до­помогу Ізяславові обмірковували на якихсь широких зборах. Навряд чи хтось рискнув би в той момент, коли Юрій підходив до Києва, сказати, що „с Гюргем не ужити". Очевидно, Ізяслав.цього разу звернувся не до широ­кої маси киян, як то він робив раніш, а до найвпливовішої групи київських феодалів. Так само не свідчить про скликання віча звістка літопису про запрошення Ізяслава після від’їзду Юрія. Кияни говорили Ізяславові:

„Гюрги вышел ис Києва, а Вячьслав седить ти в Киеве; а мы его не хочем... Ты нашь князь, поеди же к святой Софьи, сяди на столе отца своего и деда своего"¹.

Цілком ясно, що ніякої мови про скликання віча бути не може і в той момент, коли в Києві сидів від кн. Юрія кн. Вячеслав. Очевидно, зайняти Київ кн. Ізяславові запропонувала певна група, що організувала скеро­вану проти кн. Юрія змову.

Підсумовуючи огляд літописних свідчень про існування в Києві віча як постійного органу державної влади, треба констатувати, що лише три звістки говорять про скликання зборів широких мас київського населен­ня, які формою своєю цілком можуть бути прирівняні до віча, склика­ного в Новгороді: перше віче було скликане ворожими кн. Ігореві еле­ментами; другі два—кн. Ізяславом при надзвичайних обставинах: йому потрібна була не тільки підтримка боярства й дружини, всіх феодальних груп, а й широких мас міського населення. Нам здається, що факт скли­кання віча при надзвичайних обставинах ще не доводить існування в Ки­єві віча як постійного органу державної влади. Скликання віча в деяких виняткових випадках ми спостерігаємо і в ЛАоскві, але жоден дослідник не буде твердити, що віче там було постійним органом державної влади.

Звернемось до доказів існування віча в Полоцьку. Сергеевич наводить їх три.

В 1127 р. київський кн. Мстислав напав на полоцьких кривичів. Кінець- кінцем „Полочане сътснувшеси выгнаша Давыда и с сынъми и, поемше Роговолода, идоша к Мстиславу, просяще и собе князем. И створи волю их Мстислав. И поимше Роговолода ведоша и Полотьску"^{[191] [192].}

Але тут не говориться про скликання віча; навіть більше: не гово­риться про скликання будьякої наради. В цій звістці говориться тільки про діяння полочан, але вони могли бути зроблені і без ніякої наради на вічі і, з другого боку, не полочанами взагалі, а певною групою їх. Якою ж саме? Безперечно, тільки правлячою верхівкою.

Таке ж бездоказове і друге оповідання літопису, яке наводить Сергеевич.

В 1151 р. „яша Полотчане Роговолда Борисовича, князя своего и послаша Меньску и ту и держаша у велице нужи, а Глебовича к собе уведоша. И прислашася Полотьчане к Святославу Олговичю с любовью, яко имети отцем собе и ходити в послушаньи его; и на том целоваша хрест"^[193].

І знову ні слова про віче, а говориться тільки про діяння полочан^ тобто, безперечно, певної групи полоцьких феодалів, які чомусь були не- задоволені кн. Рогволодом і обрали іншого князя. Що ми маємо справу саме з боротьбою феодальних груп, побачимо далі.

Третім свідченням Сергеевич уважає оповідання про дальші перепітії вигнаного кн. Рогволода, при чому він використовує це оповідання і для доказу існування віча в Дрюцьку. Це оповідання Сергеевич наводить без ніякої потреби цілком. Ми ж наведемо його в уривках, але так, щоб збе­регти всі цікавлячі нас місця.

Кн. Рогволод, якому допоміг кн. Святослав, „приехав к Случьску, и нача слатися ко Дрыочаном. Дрьючане же ради быша ему, и приездяче

к нему вабяхуть и к собе, рекуче: „поеди, княже, не стряпай, ради есме тобе: аче ны ся и с детьми бити за тя, а ради ся бьем за тя“. И выехаша противу ему более 300 людий Дрыочан и Полчан, и вниде в город с честью великою и ради быша ему людие; а Глеба Ростиславича выгнаша и двор его разграбиша горожане и дружину его. И приде же Глеб ко отцю. И мятежъ бысть велик в городе, в Полчанех мнози бо хотяху Рогъволода. Одва же установи людье Ростислав...

...Том же лете съвет зол свещаша на князя своего Полочане, на Рости­слава на Глебовича, и тако приступиша хрестное целование... и посла- шася в тайне к Рогъволоду Борисовичи) Дрьютьску... И бяху приятеле Ростислалу от Полцан и известиша Ростислав, оже хотят ц няти. И на­чата Ростислава звати льстыо у братыцину... да ту имуті? я".

Коли спроба захопити його закінчилась невдало, то „на утрий же день начата и вабити к собе, рекуче: „княже! поеди к нам, суть ны с тобою речи; поеди же к нам в город", бяшеть бо князь в то веремя на Белцице". Коли князь згодився поїхати, то „погна из города детьский его противу ему: „не езди, княже, вече ти в городе, а дружину ти избиваютъ, а тебе хотятъ яти“. Ростислав у місто не поїхав. Тоді „послашася Полчяне по Рогъволода Дрьютьску и вниде Рогъволод Полотьску месяца июля, и седе на столе деда своего и отца своего с честью великою. И тако быша ради Полчане"¹.

В цьому оповіданні є цілий ряд моментів, які Сергеевич міг викорис­тати для доказу існування віча як у Полоцьку, так і в Дрюцьку.

1. Повідомлення літопису про те, що дрючани запросили кн. Рогво-

лода і вигнали Гліба Ростиславича. Але в літопису немає вказівки на нараду дрючан на вічі, та такої наради й не могло бути, бо інакше кн. Гліб знав би про зраду дрючан і вжив би заходів, зокрема не допустив би поїздки дрючан з частиною полочан до Рогволода. З тексту літопису цілком ясно, що ми маємо справу просто з змовою якоїсь частини дрю­чан, очевидно, підкуплених Рогволодом, а не з рішенням всенародного віча. /

2. Літописне повідомлення про те, що полочани „совет зол свещаша на князя своего". Тут ніби справді можна було припускати скликання віча. Але уважний аналіз літописного оповідання знову вказує, що цей „совет зол" не є рішенням скликаного віча, а такою ж змовою, як і в Дрюцьку, Літопис напочатку говорить, що „мятежъ бысть велик в городе, в Пол­чанех мнози бо хотяху Рогъволода". Отже не весь Полоцьк, а частина полочан була проти Рогволода. З другого боку, те, що тут дійсно була змова, а не рішення віча, доводиться і вказівкою літопису, що про рі­шення запросити кн. Рогволода кн. Ростислав довідався від якихось при- ятелів-полочан. Невже кн. Ростислав потребував би цього повідомлення, якби було скликане віче?

3. Найважливішим ‘ доказом для Сергеевича є вказівка літопису про те, що в відсутність Ростислава справді зібралось віче, яке було настро­єне проти нього. Безперечно, що на нього була притягнута вся маса міської людності. Але вважати це віче постійним органом державної влади, який нормально збирався, це значить насилувати факти. Віче це було ре­волюційною сходкою, революційним мітингом, скликаним для піднесення духу змовників і для агітації серед тих, що ще не приєднались до змови. Та нехай буде так. Нехай це було справжнє віче. Але чи можна вважати єдиний випадок скликання віча доказом того, що віча існували взагалі в Полоцькій землі протягом усього досліджуваного перюду з XI до XIII ст.?

Не пощастило Сергеевичу і щодо Чернігова. Він зміг навести тільки одне свідчення про існування віча в ньому.

Кн. Всеволод Ольгович, заручившись підтримкою половців, вирішив відібрати князювання від Ярополка київського. Але Ярополк, щоб запо­бігти нападові, сам поспішив до Чернігова на чолі численного війська. Тоді, розповідає літописець, „людье, черниговци, возпиша ко Всеволоду: „Ты надеешися бежати в Половце, а волость свою погубиши, то к чему ся опять воротишь? Луче того останися высокоумья своего и проси мира. Мы бо вемы милосердье Ярополче, яко не радуется кровипролитыо, но бога ради всхощеть мира, той бо сблюдаеть землю Русскую"¹. Все­волод послухався поради чернігівців і „испроси мир".

В наведеному уривку немає вказівки на скликання віча. Звичайно, по­раду князеві давала правляча верхівка. Припустимо, навіть, що під „людьми- чернігівцями" слід розуміти ширшу групу населення, але цю пораду йому могли дати в результаті вужчих нарад, а не обов’язково на вічі.

І, знову таки, чи можна на основі одного тільки, цілком сумнівного місця вважати, що в Чернігові існувало віче як постійний орган держав­ної влади?

Таке ж цілком бездоказове свідчення про існування віча наводить Сергеевич і щодо Курська.

В 1147 р. Юрій послав сина Гліба проти Курська, де сидів син Ізя- слава Мстислав.

„Мьстислав же,—розповідає літописець,—слышав, оже идеть Гюргевичь с Святославом Олговичем на нь к Курьску, и поведе Куряном. И Куряне рекоша Мьстиславу: „оже се йдуть Олговичь, ради ся за тя бьем и с детьми а на Володимире племя, на Гюргевича, не можем рукы подняти". Мстислав же то слышав поеде к отцю своему. Куряне же послаша к Гюргевичю и пояша у него посадник к собе"^{[194] [195] [196].}

Тут уже цілком ясно, що під курянами слід розуміти групу курських феодалів. В їх небажанні битися проти „Гюргевича" — Володимирового племені цілком ясно почуваються відгуки васальної вірності. Само собою зрозуміло, ніяких даних про скликання всенародного віча немає й тут.

Переходимо тепер до розгляду свідчень, які Сергеевич наводить на доказ існування віча в Ростовсько - Суздальській землі.

Більшість цих свідчень стосується до часу боротьби так званих стар­ших і молодших міст. В іншому місці я постараюсь довести, що ця бо­ротьба є боротьба двох різних феодальних груп—старої боярської знаті і нової, виниклої з моменту приходу в Суздальщину великих князів. Цен­тром першої був Ростов-Суздаль, центром другої — Владимир-Переяслав. Але покищо при аналізі літописних свідчень будемо виходити з тієї схе­ми, яку поділяв Сергеевич. Число наведених свідчень про існування віча в Ростовсько - Суздальській землі далеко більше — їх 9.

Перше свідчення — це оповідання літопису про обрання князем Андрія Юрійовича в 1158 р.

„Том же лете,— каже літописець, — сдумавши Ростовци и Суждальци и Володимирци вси, пояша Андрея, сына Дюргева старейшаго и поса- диша и на отни столе Ростове и Суждали и Володимири: зане бе пре- любим всим за премногую его добродетель"^s.

Уже це перше свідчення показує нам, що Сергеевич вірний собі: там, де говориться про діяння жителів міст, він уважає*, що мова мовиться про віче. Але й тут ні слова не говориться про скликання віча в жод- ному з трьох міст, які обрали князя. І ростовці, і суздальці, і влади- мирці, вірніше, правляча верхівка Ростовсько-Суздальської землі, могли „сдумать" не на вічі, а на нараді представників суздальських міст. Як я покажу далі, ця наряда є типовим феодальним з’їздом.

Дальше наведене Сергеевичем свідчення прекрасно підтверджує, κorc> треба розуміти під ростовцями, суздальцями і переяславцями..

В 1175 р. після смерті кн. Андрія було поставлено питання про об­рання нового князя.

„Уведавше же смерть княжю * Ростовци и Суждалци и Переяславци, и вся дружина от мала и до велика и съехашася к Володимерю и решат, „се ся уже тако створило, князь нашь убьен, а детей у него нетуть, сынок его мал в Новегороде, а братья его в Руси... А послемь к Глебу рекуще: „князя нашего бог поял, а хочемь Ростиславичю Мьстислава и Ярополка, твоею шюрину"... и утвердившиеся святою богородицею, посла- ша кь Глебови"¹...

Тут цілком ясно, що питання про обрання нових князів було розв’я­зане не владимирцями (отже не владимирським вічем), а представниками, найвпливовіших груп Ростова, Суздаля і Переяслава, а також дружиною, що з’їхалась у Владимир. І тут ми маємо справу з феодальним з’їздом, а не з вічем.

Владимирці незабаром стали незадоволені кн. Ярополком. „И почаша Володимерци молвити: „мы есмы волная князя прияли к собе, и крест целовали на всемь, а си яко не свою волость творита, яко не творящися седети у нас, грабита не токмо волость всю, но и церкви; промыш­ляйте, братья". И послашася к Ростовцем и к Суждалцем, являюще им свою обиду. Они же словом суще по них, а делом далече. А боляре князю тою держахуся крепко. Володимерци же укрепившеся послашася к Чернигову по Михалка и по брата его, Всеволода, рекуще: „ты еси старее в братьи своей, по ид и Володимерю; аще что замыслить на нас Ростовци и Суждалци про тя, то како ны с ними бог дасть"^{[197] [198].}

Сергеевич дає такий характерний коментарій: „З цієї звістки можна зробити висновок, що було принаймні три вічові сходи: на першому ви­рішено звернутись до ростовців і суздальців; на другому вислухано від­повідь старших міст і вирішено звернутись по допомогу до Переяслава: на третьому, де брали участь і переяславці, вирішено покликати Ми­халка і Всеволода".

Чи є дані твердити це? Нам здається, що справа була далеко про­стіша. У Владимирі з’явилась ворожа Ярополкові партія. Ця партія, оскільки Ярополк був у Владимирі і його підтримувало боярство, звичайно, не могла відкрито діяти проти князя і вона таємно, як це робилось і в інших містах (наприклад, ми вже бачили подібний випадок у Полоцьку), почала зноситись з ростовцями й суздальцями. Але там панувала фео­дальна група, зв’язана з боярством, і тому ворожа Ярополкові партія не знайшла підтримки. Тоді вона вирішила звернутись до переяславської правлячої верхівки, з якою швидко зговорилась, і після цього було вирі­шено послати до Михалка і Всеволода. Як могло бути тричі скликане віче, коли бояри і князь були в місті? Невже вони не вжили відповідних за­ходів?

Сергеевич прекрасно розуміє, шо його тлумачення тільки тоді буде більш-менш прийнятне, коли буде доведена відсутність кн. Ярополка- в місті. Але з оповідання літопису цього не видно. Тоді Сергеевич •змушений відзначити: „Де перебував у цей час кн. Ярополк і як він ста­виться до народних зборів владимирців, які звичайно не могли бути для нього таємницею,—про це літописець нічого не говорить". В тім то й справа: владимирці діяли не явно, не скликаючи віче, а таємно органі­зуючи змову.

До міст, де існувало віче, Сергеевич поспішає причислити і Москву.

Князі Михалко і Всеволод поїхали у Владимир і по дорозі зупинились у Москві, де до них приєдналось ополчення. Але ополчення це поспі­шило повернутись назад.

„Москьвляни же,— каже літописець, — слышавше, оже идеть на не Ярополк, и взвъратишася въспять, блюдуче домов своих"¹.

„Таким чином і москвичі, — глибокодумно каже Сергеевич, — в XII ст....самі вирішували свою долю і самі розпоряджались охороною домів своїх". Це вірно, але дане свідчення не може бути доказом існування віча: адже не вся Москва виступила в похід, а, очевидно, тільки невели­кий загін. З другого боку, навряд чи під час походу нові князі допустили б обміркування питання — йти чи не йти з владимирськими князями на за­гальні збори перед очима всієї армії. Та нехай буде так. Нехай москов­ське ополчення обмірковувало і вирішило на нараді питання про поворот додому. Але чи можна вважати цю нараду невеликого військового загону вічем, не рискуючи зробити це поняття цілком беззмістовним?

Після смерті Михалка владимирці обрали князем Всеволода. „Воло- димерци же поминувше бога и крестное целование к великому князю Гюргю, вышедше перед Золотая ворота, целоваша крест ко Всеволоду князю, брату Михалкову, и на детех его, посадиша и на отни и на дедни столе в Володимери.

В то же лето приведоша Ростовця и боляре Мстислава Ростиславича из Новагорода, рекуще: „поиди, княже, к нам, Михалка бог поял на Волзе на Городци, а мы хочем тебе, а иного не хочем"^{[199] [200]. *}

Грунтуючись на цих відомостях, Сергеевич відзначає: „Після смерті Михалка... виявилась діяльність народної думи і в Владимирі, і в Ро­стові". Але з тексту літопису виходить, що у Владимирі просто відбу­вався обряд присяги. Щождо Ростова, то тут також ясно, що справа йде не про „народнудуму, як Сергеевич називає віче, коли існування його сумнівне, а про діяння („приведоша") старої ростовської феодальної партії, зв’язаної з боярством („ростовця я боляре"). Звичайно, ніхто й не думав про те, щоб запитувати широку міську масу Ростова.

Існування віча в Переяславі, за Сергеевичем, доводиться тим, що коли кн. Всеволод переказав переяславцям про оголошену йому Мстиславом війну, то дістав від них таку відповідь:,.Ты ему добра хотел, а он го­ловы твоея ловить. Поеди, княже, к нему" ^[201].

Звичайно, літопис взагалі не говорить про скликання віча, але й самий характер відповіді такий, що вона взагалі не могла бути постановою віча: хоч який примітивний був політичний устрій Русі в XII ст., все таки не можна припускати, щоб віче збиралось спеціально для вине­сення простої сентенції, для того, щоб висловити співчуття князеві.

Другим свідченням про існування віча в Переяславі Сергеевич уважає оповідання літопису про приїзд кн. Ярослава в це місто, заповідане йод-іу його батьком кн. Всеволодом.

„Ярослав же, приехав в Переяславль, месяца апреля в 18 день и зъзвав вси переяславци. ко святому спасу и рече им: „се отец мой йде к богови, а вас отдал мне, а мене вдал вам на руце. Да рците мне, братия, аще хощете мя имете себе, якоже имеете отца моего и головы свои за мя сложити". Они же вси рекоша: „велми, господине, тако буди, ты наш господин, ты Всеволод". И целоваша к нему вси крест. И тако седе Ярослав в Переяславля на столе, йде же родися"¹.

Літопис цілком ясно говорить, що Ярослав скликав жителів не для обміркування будьяких питань, і тим більше питання про його обрання на вічі, а для присяги: вони були скликані в головну церкву міста і цілу­вали там йому хрест.

Сергеевич уважає можливим навести оповідання літопису про події в м. Дмитрові, яке також, на його думку, свідчить про існування віча. Під час боротьби кн. Константина з кн. Юрієм прибічник кн. Констан­тина Володимир підступив до міста. „Слышавше же дмитровци, оже идет на них Владимир и пожгожа сами все предградие и затворишася" ^{[202] [203].}

Але в оповіданні ніде не вказувалось на скликання віча. Всі діяння „дмитровців", саме оборона міста, могли бути зроблені без наради жи­телів міста, а правлячою верхівкою.

Останнім наведеним Сергеевичем доказом існування віча в Ростовській І Суздальській волостях є оповідання літопису про події після поразки кн. Юрія. Юрій утік у Владимир.

„На утрии же, — розповідає літописець, — князь Юрьи созва люди и рече: „братие Володимерцы! затворимся во граде, негли обиемся их“. Людие же молвяхуть ему: „княже Юрьи! с ким ся затворити? братиа наша избита, а инии изоимани, а кои прибежали, а ти без оружья, то с ким станем?" Князь же Юрьи рече: „аз то все ведаю, толико не выдайте мя брату князю Костянтину, ни Володимеру, ни Мстиславу, да бых вышел по своей воли из града". Они же тако обещашася ему"^[204].

І ця остання звістка не має доказової сили не тільки тому, що кн. Юрій змушений був скликати людей з Владимира при виняткових об­ставинах, і не тільки тому, що літописець не говорить про скликання віча, а тому, що з тексту літопису ясно, яких людей скликав Юрій: це —лю­ди, що втекли з ним з поля бою, його воїни. Літопис вкладає в уста цим людям такі слова: „братиа наша избита, а инии изоимани, а кои при­бежали, а ти без оружья". Якби справді було скликане віче, на якому було все населення Владимира, то, очевидно, суперечки повинні були б розгорнутись трохи інакше. В усякому разі, відмовлення допомогти Во­лодимирові могло б бути інакше мотивоване. •

Підведемо підсумки. Не зважаючи на те, що Сергеевич наводить ба­гато свідчень на доказ існування віча в Ростовській і Суздальській воло­стях, доказова сила їх далеко менша, ніж, наприклад, свідчень, наведених щодо Києва.

Тут навіть ні разу не вжито самого терміна віче. В наведених свід­ченнях двічі говориться про присягу (Лавр. 1177 р., Сузд. 1212 р,), двічі про спільні дії представників трьох феодальних центрів, тобто про фе­одальні з’їзди, а не про віча; інші ж свідчення говорять про дії правля­чих верхівок, міської влади.

Переходимо тепер до огляду наведених Сергеевичем доказів існування віча в Рязані.

Всі літописні свідчення, що так чи інакше можуть бути притягнені для цих доказів, стосуються перепітій боротьби кн. Всеволода з рязан­ськими князями, коли вони були взяті в полон і Рязань лишилась без князів. Уже цей факт скорочує наведені свідчення, бо, поперше, всі вони стосуються тільки одного моменту рязанської історії, тобто подій 1177 — 1208 р.; подруге, Рязань, лишившись без князів, природно, змушена була вдатись до надзвичайних форм політичної влади. Але при ближчому роз­гляді не трудно переконатись, що наведені Сергеевичем літописні свід­чення про віче в Рязані взагалі мають такий же характер, як і свідчення про віча в інших містах: 1) ніде не згадується самий термін віче; 2) не­має даних для розуміння під рязанцями всіх жителів Рязані, а скорше в них можна бачити міську чи навіть земську владу; 3) якщо навіть і можна думати про факт скликання на нараду всіх жителів міста, то це робилось у виняткових випадках, отже цих нарад (віча) не можна вва­жати проявом діяльності постійно діючого органу.

Взагалі Сергеевич наводить чотири свідчення літописів.

Перше: вигнаний Всеволодом з Ростовської волості Мстислав Poc- тиславич звернувся по допомогу до тестя свого, Гліба Рязанського. Війна з рязанськими князями, що вибухла з цього приводу, закінчилась на ко­ристь Всеволода, який взяв у полон як Мстислава, так і рязанських князів, крім Ярополка-Ярослава, що втік у Воронеж. Князь Всеволод послав у Рязань послів, які виголосили там таку промову: „Вы ймете нашого ворога (выдайте его), али иду к вам”. „Рязанци же здумаша, рекуще: „князь наш и братья наши погыбли в чюжем князи”, ехавше в Вороножь, яша его сами и приведоша его в Володимерь”¹.

Сергеевич дає такий коментарій до цієї звістки: „Всеволод дивиться на рязанців як на самостійну владу і вимагає видачі свого ворога. їм на думку не спадає відкинути його вимогу через некомпетенцію; навпаки, вони вважають, що можуть прийняти цю справу до розгляду і ухвалити відповідну постанову; збирають думу і вирішують видати Всеволодові сина їх законного князя”.

Само собою зрозуміло, що Рязань, хоч і втратила своїх князів, але не була знищена як політична одиниця; вона і далі мала свою владу і свою адміністрацію. Немає нічого дивного в тому, що ця влада повинна була відповісти на ультимативну вимогу Всеволода. Але в оповіданні літо­пису не говориться, що вони збирають віче; постанова рязанської влади видати Ярополка могла бути ухвалена без скликання віча, а в резуль­таті наради правлячої верхівки.

Друге свідчення стосується пронян. Під час війни Всеволода з рязан­ськими князями проняни, каже літописець: „пояша к собе Изяслава Bo- лодимерича и затворишася с ним в граде. Князь же великый пришед ста у города Проньска... и не хотя видети крови пролитья и посла к ним мужа своего Михаила Борисовича омирит их. Они же не внушиша гла­гол его, надеющеся на градную твердость... Слышав же князь великый ■ речь их буюю и повеле приступити ко граду со все страны”^{[205] [206] [207].}

І в цьому свідченні нічого не говориться про скликання віча в Прон- ську і, як завжди, немає підстав розуміти під пронянами все населення Пронська, а не пронську владу.

В третьому свідченні говориться про рязанців, які, довідавшись про те, що на Рязань іде Всеволод, послали до нього з поклоном, просячи, щоб він не йшов на них. Князь згодився. І потім, розповідає літопис, „Рязанци вси здумавше послаша остаток князий и со княгынями к вели­кому князю Всеволоду в Володимерь”⁸.

Тут не згадується про віче, але що треба розуміти під рязанцями — дуже добре видно з такого свідчення.

Коли Всеволод послав на князювання свого сина Ярослава, то: „Ря- занци же лесть имуще к нему, целоваша крест ко Всеволоду и не упра- виша и изимаша люди его и сковаша, а инех в погребех засыпавше измориша. Всеволод же слышав се, иде на Рязань с сынми своими и пришед ста у града Рязан-я. И Ярослав изыде противу отца своего, и целова и с радостью. И прислаша Рязанци буюю речь, по своему обычаю и непокорьству. И повеле великый князь всем людей изити из града и с товаром, и яко изыдоша вси, повеле зажещи град“¹.

Отже рязанці, за літописом, виявили підступність як щодо князя Все­волода, так і щодо кн. Ярослава. В чому ж полягала ця підступність, за яку помстився Всеволод? Літопис цілком ясно говорить про це: захопили Ярославових людей, закували, засипали в льохах і замучили. Ці Яросла­вові люди є його найближчі слуги, привезені ним для управління — по­садники, намісники, волостелі, тіуни та ін. Природно, що приїзд цих но­вих людей означав усунення попередніх урядових осіб з рязанців. Ось ці „рязанці" і були винуватцями нападу на Ярославових слуг, отже ви­нуватцями порушення вірності. Таким чином ми бачимо й тут типову боротьбу двох феодальних груп. Сергеевич сам змушений був відзна­чити, що „новий князь призначив на всі посади своїх людей, владимирців, яких треба було винагородити за службу. Рязанці хапають Ярославових людей, треба думати тих, яким роздані прибуткові посади". Сумнівно, щоб рязанські феодальні групи, спровокувавши напад Всеволода, рискнули вдатись до віча.

Отже всі наведені Сергеевичем докази існування в Рязані віча як пос­тійного органу державної влади також не мають доказової сили. Навіть при елементарному аналізі літописних свідчень легко з’ясувати, що під рязанцями треба розуміти не весь міський колектив, а правлячу верхівку, яка, звичайно, не потребувала віча і, звичайно, не скликала його.

Сергеевич пробує далі довести, що віче існувало і в Смоленську. Але літописи не зберегли ніяких вказівок на це. Тоді Сергеевич наводить літописне оповідання про похід (в 1185 р.) смолян проти половців. Дій­шовши до Треполя, „смолняне же почата вече деяти, рекуще: „мы пошли до Киева, да же бы была рать, билися быхом; нам ли иное рати искати, то не можемь, уже ся есмы изнемогле" ^{[208] [209].}

Сергеевич дає такий цілком необгрунтований коментарій:

„З цієї звістки виходить, що перед походом у Смоленську було скли­кане віче, на якому розв’язане питання про похід". Але з літопису зов­сім не видно, щоб це віче було скликане, він зовсім нічого про це не говорить. Далі, розповідаючи про скликання віча під час походу, Серге­евич відзначає: „Князь нічого не міг зробити і відступив разом з своїми градськими воїнами. Отже він приєднався до постанови віча, хоч його скликав не він, а сам народ". Таким чином Сергеевич уважає справжнім вічем віче-мітинг військового загону. Вважати сходку невеликого вій­ськового загону, який не кориться дисципліні, постійним органом дер­жавної влади — це значить саме поняття віча робити цілком беззмістовним.

Не маючи змоги навести інші дані, які свідчать про існування віча в Смоленську, Сергеевич усе таки каже: „Хоч літопис і не згадує про віче в Смоленську, але не раз говорить про результати вічових зборів. Так, у 1096 р. смоляни не прийняли Олега; в 1175 р. вони вигнали Яро- полка, якого в них залишив князь їхній, Роман Ростиславич, ідучи в Київ, і прикликали дядька його Мстислава Ростиславича". Отже й тут Сер­геевич уважає без достатніх підстав, що там, де говориться про дії смолян, треба припускати, що дії ці відбуваються на основі постанови всього міського колективу.

Від Смоленська Сергеевич переходить до Новгорода. Але ми вже го­ворили, що немає ніяких підстав заперечувати існування в Новгороді віча як постійного органу влади. Це доводиться не тільки безперервністю скликання віча, а й існуванням певної організації — „вечевой избы“.

Підсумуємо наш розгляд доказів, наведених Сергеевичем для підтвер­дження його погляду про споконвічне і повсюдне існування віча. Про скликання віча, тобто зборів жителів головного міста, літопис говорить тільки п’ять разів. До цього числа треба додати ще двоє зборів, хоч вони в літопису й не були названі вічем. ■

З цих семи випадків віче було скликано три рази в обложених містах, коли справа йшла про здачу міста ворогам (у Володимирі двічі в 1097 р. і один раз у Білгороді в 997 р.); один раз збори жителів були скликані для вигнання князя (в 1159 р.); один раз збори жителів являли собою революційну сходку (збори коло Турової Божниці в Києві в 1146 р.) і, нарешті, двічі збори жителів були скликані князем для допомоги йому (у Києві в 1147 р.).

Як видно з цих даних, віча не можна визнати постійним органом дер­жавної влади з окресленою компетенцією. Сергеевич не довів і не міг довести, що літописець вживає слово віче в строго історико-юридичному значенні. Під вічем у всіх землях, крім Новгорода, розуміють всякі масові збори жителів міста як головного, так і пригородів.

Якби віче справді було постійним органом влади, то це так чи інакше було б виявлено в літопису, так само, як це вичерпно встановлено для Новгорода, не зважаючи на стислість і лапідарність стилю новгород­ських літописців. До нас не дійшло жодного законодавчого акту, який приписували б вічу інших головних міст.

Але, головне, Сергеевич не довів безперервності існування віча в міс­тах у досліджуваний час. Справді, у Володимирі Волинському віче зби­ралось тільки в одному році, в Полоцьку — один раз. Про віче в Черні­гові й Смоленську навіть сам літопис мовчить.

Втім, ми охоче допускаємо, що в містах були не тільки відзначені літописом масові вічові збори жителів, що їх, можливо, було в кілька разів більше, ніж згадує літопис, але в даному випадку кількість не могла перетворитись у якість. Скликання десятків зборів ще не перетворює цих зборів у постійний орган.

Можливо, що в деяких центрах, наприклад у Києві й Владимирі, під час лютої боротьби феодальних груп було намагання притягти як третю силу міські торговельні і ремісничі маси. Можна навіть приблизно вказати, коли ця тенденція особливо виявлялась: у Києві це був час боротьби Юрія з Ізяславом;у Владимирі—час боротьби з Ростовом. Але ця тенденція пізніше не була закріплена.

Визнавати віче постійним, споконвічним, повсюдним органом влади — це значить відмовитись від елементарного класового аналізу літописів, це значить визнавати єдність форм політичної організації на всьому просторі Русі, не ураховуючи місцевих особливостей у політичній структурі.

Нам здається, що перегляд питання про віче матиме велике значення й для з’ясування всієї адміністративної системи, зокрема так званої де­сяткової, чисельної системи, яку звичайно визнають органічно зв’язаною з „народом¹*. Нарешті, наш аналіз свідчень про віче спонукує поставити питання і про новгородське віче як про феодальний орган влади, а не орган широкої торговельно-промислової демократії.