§ 3. Форми експлуатаціїзакупів

Як ми вже гово'рили, одною з основних проблем закупництва є з’ясу­вання форми експлуатації закупів. У літературі висловлюють різні погляди в цьому питанні, залежно від поглядів на походження і суть закупництва.

Дослідники, які бачать у закупах уже оформлених, прикріплених, феодально-залежних селян, як, наприклад, Аргунов або Греков, повинні визнати, що закупи мають своє господарство, певну господарську само­стійність. Аргунов, уважаючи, що закупи—!здольщики, навіть припускає думку „про поділ між ними урожаю в певній, звичайній для даної місце­вості пропорції" ^[87].

Нам здається, що з’ясування форми експлуатації закупів залежить від розв’язання питання про майнове становище їх. Якщо буде з’ясовано, (цо закуп має своє господарство, свій сільськогосподарський живий і мертвий інвентар, то форми експлуатації будуть одні; якщо в закупа свого майна не буде, то форма експлуатації його буде інша.

Переходимо до майнового становища закупів. При цьому ми викори­стаємо статті, що трактують про закупів „ролейних". Ми думаємо, що ці закупи є основна і найтиповіша група закупів. Основними статтями, що визначають майнове становище закупів, є такі:

„Аже оу господина ролейный закуп, а погубить войскии конь, то не платити ему; но еже дал ему господин плуг и борону, от него же купу емлеть, то то погубивше платити; аже ли господин его отслеть на свое орудье, а погибнеть без него, то того ему не платити. Аже из хлева виведуть, то закупу того не платити но же погубить на поли, и в двор не вженеть и не затворить, кде ему господин велить, или орудья своя дея, а того погубить, то то емоу платити.

Майже всі дослідники, що не мали під руками текстів усіх дійшовших до нас списків Руської Правди, вважають, що в початковому тексті її стояло не „войский", а „свойский" кінь. Але ці найдавніші списки— Троїцький, Синодальний, Пушкінський і всі похідні від них — всі без ви­нятку говорять тільки про „войского" коня. З 65 списків Троїцького, які могли б так чи інакше відбити початкову традицію, жоден не згадує про коня „свойского". При такому становищі, коли всі найдавніші (XIII і поча­ток XIV ст.) списки в величезній більшості дають однаковий текст, його і треба вважати початковим. Списку Карамзінського, де говориться про „свойського" коня, списку пізнього, відмінного від інших включенням нового матеріалу (статті про приплід і устав про мости) і силою схолій, звичайно, не можна визнати списком, який краще ніж усі інші зберіг рукописну традицію, тим більше, що й не всі списки його говорять про „свойского" коня. Безперечно, „свойский" кінь — це пізніший варіант; шляхом цієї схолії переписувач спробував осмислити незрозуміле для нього місце статті: йому здавалось неясним, чому закуп не відповідає за загуб- лення „войского" коня. Але ми не обмежимось самим визнанням цього варіанту основним, до чого нас зобов’язує аналіз усього текстового мате­ріалу Руської Правди, а доведемо, що читання „свойский конь" веде до цілого ряду незрозумілостей. __ _

Дослідники, які приймали читання „свойский конь", примушені були тлумачити статтю приблизно так: якщо „ролейний" закуп загубить свого коня, то він не платить за це панові, але якщо він одержить від пана, від якого взяв купу, плуг і борону і загубить їх, то за це він повинен платити; якщо пан пошле закупа в своїх панських справах, а плуг і борона будуть загублені під час його відсутності, то йому не треба платити за них панові.

Але при такому розумінні цієї статті виникає цілий ряд незрозумілих питань, а саме: навіщо треба спеціально згадувати, що закуп не платить панові за свого коня? Яке діло панові, що закуп загубив своє майно? Друге питання: чому в статті не говориться про загублення панського коня, а говориться про загублення плуга й борони?

Перше питання стараються розв’язати різними способами.

Сергеевич ^{[88] [89] визнає, що „свойский конь"—це кінь, який належить}

закупові, але наявність цієї статті він пояснює тим, що загублення коня_г на якому наймит підрядився працювати, могло завдати збитку наймачеві: „загубивши чи (це є те саме) таємно продавши коня, наймит не зорав поля вчасно і тим завдав наймачеві збитку".

Це пояснення може бути скількинебудь серйозно задовільним тільки тоді, коли буде доведено, що закуп — найманий робітник, а це, як ми знаємо, неможливо. Але навіть, коли визнати закупа наймитом, при тлума­ченні цієї статті виникає не менш незрозуміле питання: чому закуп, одер­жавши вперед завдаток і не виконавши роботи, звільняється від компен­сації збитків? Сергеевич змушений був визнати, що „розглядуване пра­вило лишається незрозумілим", тобто він ніби розписується в неслушності свого тлумачення.

Друга спроба була зроблена І. І. Яковкіним, який під „свойским" конем розуміє коня, що ввійшов у старицю (peculium) закупа. Peculium не є власністю володільця, який мав тільки особливі права над майном, входя­чим у peculium. „Кінь цей не настільки свій, щоб звільнити без особливої вказівки закону закупа від відповідальності за нього, але й не настільки чужий, панський, щоб відповідальність безпосередньо покласти на закупа". Але все це тлумачення можна буде прийняти тільки тоді, коли ми дове­демо, що „свойский KOHb^w — це кінь, який був у peculium-i закупа. І. І. Яковкін пробує це довести, тлумачачи одну фразу з тексту Студій- ського устава XI ст. за рукописом Московської синодальної бібліотеки.

Там, у розділі „О одеянии мнишьстем" між іншим говориться: „Пре­подобного отца*⁸ нашего исповедника Федора запрещение едино се есть, еже и свойскую одежю худу имети должно". Через те, що за Студійським уставом монах не повинен мати власності, то можна думати, що свій­ською одежею тут названа одежа, передана в розпорядження і користу­вання монаха і яка становила його peculium.

І тут Аргунов ¹ висуває ряд серйозних міркувань проти тлумачення І. І. Яковкіним слова „свойский" як такого, що стосується до peculium. Насамперед він відзначає, що одяг монаха не можна без зловживання терміном прирівнювати до рабського peculiu∙m-a. Далі, здогад Яковкіна,. що під „свойскою" розумілась манастирська одежа, ні на чому не засно­ваний, крім загальної заборони манастирським уставом мати приватну власність; але коли „свойска" одежа справді була манастирською одежею, то навіщо треба було в уставі говорити про якість цієї манастирської одежі, коли її крій і якість наперед і давно були встановлені? Аргунов указує, що Яковкін, крім того, не звернув уваги на те, що в тексті стоїть часточка „еже и" („еже и свойскую одежью"); ця часточка вказує, що не тільки манастирську, а й свою, „свойску" одежу треба мати просту і скромну.

Аргунов разом з тим навів приклад, де слова «свойский" не можна зрозуміти інакше, як свій: саме під 1258 р. в Іпатському літопису читаємо: „Романови же пришедшу ко граду и Литве, потекши на град Литве, ни ведеша нишьто же, токмо и головне ти, псы течюще по городищу; тужаху же и плеваху, посвойскы рекуще: „янда", взывающе боги своя „Андая и Дивирикса".

Нам здається, що Аргунов має рацію, зробивши висновок, що „свой­ский" є свій у підсиленій мірі, де власність або свійськість особливо під­креслюються.

Таким чином припущення І. І. Яковкіна, що „свойского" коня треба вважати конем, який є в peculium-i закупа, відпадає. Разом з тим, крім цих філологічних міркувань, треба відзначити ще одне незрозуміле питання-

■яке виникає, коли прийняти припущення Яковкіна: яка рація панові, що дав закупові купу, давати ще в його розпорядження коня, вартість їпсого була досить високою, на правах peculium-a і, при тому, звільняючи закупа від відповідальності в разі загублення цього коня?

Нарешті, Павлов-Сільванський¹ робить ще одну спробу розв’язати питання про „свойского" коня.

Таким чином визнання за варіантом „свойский конь" приоритету перед читанням „войский конь" веде до повного нерозуміння. Очевидно, нам треба взяти на увагу текст величезної більшості списків, до яких нале­жать і найдавніші, і читати „войский конь".

Деякі дослідники визнавали перевагу читання „войский конь", напри­клад Ланге, який під „войским" конем розумів кавалерійського. Але з лег­кої руки Сергеевича, який відзначив малу ймовірність відокремлення в нас у XIII ст. кавалерійських коней від запряжних і висловив нерозуміння, чому закуп, загубивши його через своє недбальство, не платить збитків,— дослідники від читання „войский конь" відмовились. Але тепер нас примушує повернутись до цього самий текст Руської Правди.

Почнемо з тлумачення цієї статті при читанні „войский конь" замість „свойский". Коли в пана буде ролейний закуп і він загубить „войского" коня, то йому не треба за нього платити; але, коли пан, у якого закуп бере купу, дав йому плуг і борону, і він загубить коня, данбго для орання, то він мусить платити. Коли ж пан пошле закупа в своїй, панській справі, і робочий кінь загине під час його відсутності, то закуп не повинен за нього платити.

Таке тлумачення тексту цілком усуває нерозуміння, чому не говориться про загублення панського робочого коня, а говориться про плуг і борону. Як видно з нашого тлумачення, фраза „еже дал ему господин плуг и бо­рону" стосується до коня, яким оре ролейний закуп. І було б дивно, щоб законодавство спеціально присвятило цілу статтю плугові і бороні, які в цей період були саморобні, технічно недосконалі і тому не мали особливої цінності; навряд чи в бороні були залізні зуби чи плуг був весь залізний. Ще в кінці XIX ст. ми бачили борони з дерев’яними зубами; їх селяни ро­били самі.

Але виникає питання: що являв собою цей „войский" кінь, яке відно­шення до н >ого мав закуп і чому він не відповідає за його загублення? Ланге під „войским" конем розумів коня кавалерійського. Але Сергеевич указав, щ; мало ймовірне відокремлення коней кавалерійських від запряж­них уХ.іІст. Нам здається, що якраз у цей час, коли кіннота була голов­ним р дом озброєння, коли добрий кінь був так потрібний і при перемозі, і пр * поразці, це відокремлення могло бути. Але ми все таки не згоджує­мось з Ланге: „войский" кінь — це не кавалерійський кінь, а кінь, з яким закупові доводилось мати справу на війні. Як ми побачимо далі, закуп живе в дворі свого пана, бувши його холопом (неповним). Як усі холопи (і повні, і неповні), так і інші групи залежного сільського населення— смерди тощо повинні були брати участь у війні. „Смерда и холопа нам выдайта" говорили князі після закінчення війни. Очевидно, що смерди й холопи входили в склад ополчення. Про мобілізацію смердів і їхніх коней ми будемо докладно говорити далі. Закупи, так само як і інші холопи —повні і неповні, повинні були входити в склад ланового опол-

s Феодализм в удельной Руси, с 227. чення, складати його почет, при чому багато з них були на конях, зви­чайно, панських.

Оточення холопів-кіннотників збільшувало безпеку пана. Підчас воєн­них дій кінь, що був у розпорядженні закупа, міг бути убитий або взагалі загублений. І ось за цього коня закуп, який, звичайно, не з свого бажання брав участь у війні, за даною статтею не відповідав. Ланге, визнаючи „войского" коня кавалерійським, пояснює цю невідповідальність закупа за загублення його тим, що сільському робітникові не слід було дору­чати догляд за кавалерійським конем. Сергеевич цілком правильно називає це пояснення штучним. Інша справа кінь, даний паном для роботи в полі. Тут ніяких підстав звільняти закупа від відповідальності не було, крім особливих випадків, про які говориться в статті.

Нам здається, що й дальша стаття продовжує говорити також про коня. І ця стаття поглиблює норму попередньої.

Можуть заперечити, чому все таки просто не сказано про загублення закупом робочого коня, а говориться так неясно: „а еже дал господин плуг и борону“... Але ж усе законодавство про закупів —це цілий ком­плекс лаконізмів і недомовок. Та коли порівняти цю недомовленість з тими неясностями, які виникають при читанні „свойский конь“, то вона, зви­чайно, менш серйозна.

Таким чином читання „войский конь", що визначається аналізом усього текстового матеріалу Руської Правди, веде до того, що закуп коня не має і, нам здається, й не може мати, бо інакше він не був би закупом. Кінь був занадто цінним майном і, маючи його, не було рації йти в за­купи, йти в холопи з малою надією добути колинебудь незалежність. Більша рація була продати коня, ніж іти в повну кабалу.

Звернемось тепер до питання про інше майно закупа. На загальну думку всіх дослідників, це майно звалося отарицею.

В літературі давно вже було відзначено, що в грамоті суздальского епіскопа Діонісія Псковському манастирю, де цитується місце з „Пан- дектів“ Миколи Чорногорця, слово peculium перекладається як отариця („глаголемая отарица“). 1.1. Яковкін¹ звернув особливу увагу на це значення слова отариця і провів паралель між майном закупа і peculium-ом греко- римського раба або так званих адскриптиціїв. Інститут peculium-a—отариці складний. Це — майно пана чи господаря, виділене для холопа або фео­дально-залежного селянина. Звичайно, відбувався процес відокремлення цього майна від панського, але це „відокремлення отариці" йшло хоч досить далеко, але в усякому разі не настільки, щоб утрачалась ідея про належність її панові".

Аргунов^{[90] [91] критикує і ці зауваження Яковкіна про прирівняння pecu­lium-a до отариці закупа. Віншередусім відзначає, що отариця є не peculium, а повна власність закупа. Це доводиться тим, що особлива стаття охо­роняє її від замаху на неї з боку пана. Визнавши отарицю peculium-ом, довелось би зблизити закупа з холопом.}

Але цих заперечень не можна визнати серйозними. Якщо отариця близька до peculium-a, то в закупа були особливі права на майно, і ось ці особливі права і може охороняти законодавство від замахів пана. Ви­знання отариці видом peculium-a не означає, що ми повинні ототожнювати закупів з холопами. Як сказано, peculium був не тільки в рабів, а й у феодально-залежного селянства — адскриптиціїв.

Нарешті, Аргунов уважає можливим розуміти під отарицею закупів тільки їх „собину", а собина — це майно, що є в повній власності її воло­дільця. Він звертає увагу на той факт, що в Посланні Діонісія „глаголемою отарицею" назване приватне майно монахів, протиставлене загальному майну братії. А це приватне майно вважалось власністю монахів. Аргунов подає багато прикладів, які доводять, що ці собини були в нас дуже по­ширені. Але справа в тому, що хоч собини справді були дуже поширені в манастирському побуті на Русі, що вони справді були власністю монахів, все таки Послання епіскопа Діонісія говорить не про цю вкорінену прак­тику в русько-манастирському побуті, а цитує переклад з „Пандектів" Миколи Чорногорця, де сказано peculium, і перекладає це словом отариця. „Пандекти" ніякого приватного майна взагалі не визнають, але не хочуть визнавати й майна, перебуваючого в особистому володінні монахів — peculium-a. Якби peculium був собиною, то слово це так би й було пере­кладене („глаголемая собина"). Але автор чомусь слова собина, дуже поширеного не тільки в манастирському, а й у селянському побуті (жіноча собина), не вживає, а перекладає його дуже рідким і спеціальним словом отариця.

Звичайно, було б неправильно цілком ототожнювати греко-римський peculium з давньоруською отарицею, але все таки вони були близькі тим, що володіння майном на праві peculium-a і отариці вело і до фактич­ного обмеження прав власності пана, і до обмеження права володіння раба, а в нас закупа. Інститут peculium-a мав різні відтінки. І в Римі давньоримський рабський peculium відрізнявся від peculium-a епохи Юстініана.

Якщо отариця є peculium на руському грунті, то вона могла утворитись тільки на основі виділення від пана або, в усякому разі, з мовчазної згоди пана. Мабуть, вона включала малоцінне майно — одежу, можливо, дрібну домашню худобу.

Ці висновки про майнове становище закупа і весь комплекс статтей про закупа кінець-кінцем дозволяють з’ясувати форму і характер експлуа­тації закупів.

Закуп живе, очевидно, в панському дворі. Ролейний закуп — а цей вид закупів був, безперечно, основним і найбільш типовим — одержує від пана коня, плуг і борону. Звичайно, закуп може працювати тільки на панській ріллі. Оскільки закуп лише в деяких випадках міг відлучатись з панського двору, то можна думати, що він був на повному хазяйському утриманні— годувався і жив разом з дворовою челяддю. Отже викликають сумнів думки Беляева і Ключевського про закупів, засновані на припущенні значної господарської самостійності закупа і на тому, що в них був не тільки живий і мертвий інвентар, а й окремий двір і господарство. '

Форма і характер залежності закупа визначаються 1) закріпленням його за паном, 2) підсиленою над звичайні норми відповідальністю його, 3) під­ляганням закупа панській юрисдикції.

1. Закріплення закупа за паном визначається першою статтею Руської Правди про закупів:

„Аже закуп бежить от господы, то обель; идеть ли искат кун, а явлено ходить, или ко князю, или к судиям бежить обиды деля своего господина, то про то не робять его, но дати емоу правдоу".

Зміст даної статті ясний: закуп, шо втік від пана, перетворюється в повного холопа. Законодавство, очевидно, підтверджує встановлену практику, але воно вважало за потрібне дати закупам змогу відлучатись з панського двору в двох точно визначених випадках: коли закуп ішов шукати кун для виплати боргового зобов’язання і для подачі скарги на заподіяну йому паном кривду. Срезневський^[92], а слідом за ним Аргунов намагаються тлумачити цю статтю в розумінні права закупа взагалі йти від пана на заробітки і навіть для торгівлі („для відвідання ринків з метою обміну продуктів господарства"). Аргунов посилається на „Законник" Сте­фана Душана, де була стаття, за якою панам заборонялось утримувати людей від відвідання ринків, і проводить зв’язок між цієї статтею і аналізованою постановою Руської Правди. Але таке тлумачення Аргунова легко спро­стовується рядом міркувань: 1) після того, як ми з’ясували форми експлуа­тації закупів, не може бути й мови про самостійне господарство закупа, про його самостійні промисли й торгівлю; 2) стаття має строго обмежений зміст: точно перераховуються випадки, коли закупові дозволяється від­лучатись з панського двору і ніяких інших підстав для цього стаття не передбачає; 3) в статті з певністю вказуються формальні умови, при яких закуп може відлучатись, а саме, там підкреслюється: „а явлено ходить". „Явлено" звичайно перекладається в розумінні відкрито, але, нам здається, цей приклад неточний. Закуп не тільки відкрито, тобто нетаємно, повинен відлучатись у зазначених випадках, але й добитись якимсь чином офіціаль­ного визнання за ним права на відлучку. Ми припускаємо, що він повинен був у кожному окремому випадку заявляти про це або послухам, або мі­сцевій владі; 4) стаття починається категоричною нормою: „Аже закуп бе- жить от господы, то обель". Ясно, що пани вживали всіх заходів до того, щоб використати цю статтю для остаточного поневолення закупів. Тому, знаючи цю тверду норму, а, головно, ще твердішу практику, навряд чи закупи самі давали привід для поневолення і, не зважаючи на норму, ки­дали двір свого пана.

Щождо посилання на „Законник" Стефана Душана, то він, звичайно, ніякого відношення до закупів, особливої групи залежних відносин у давній Русі, не має.

Зазначена стаття Руської Правди точно і певно говорить про те, що закуп „крепок" своєму панові.

2. Другим моментом, що визначає форму і характер залежності закупа, є встановлення більшої порівнюючи з вільними людьми відповідальності закупа за завдану шкоду, за злочин і вчинки, зроблені як проти пана, так і проти третіх осіб.

Про більшу відповідальність закупа говорить ряд докладно розібраних нами статтей Руської Правди.

За цими статтями, закуп відповідав за цілість коня, даного йому паном для роботи в полі, а також за цілість худоби. Якщо наше припущення, що ці статті стосуються також і до коня, буде заперечене, то він від­повідав за домашню худобу в винятково широкому обсягу—і за крадіжку її третіми особами, за поранення коня, за його псування („Но еже по­губить на поле, и в двор не вженеть и не затворить, кде ему господин велить, или орудья своя дея, а того погубить, то то ему платити"). Тобто закуп відповідав не тільки за прямий намір, за необережність, а й взагалі за цілість коня. Він, наприклад, повинен був відйовідати за коня, якщо його вкрадуть під час його відлучки в своїх справах. Звичайно, вільна людина, наприклад наймит, такої відповідальності за даного їй коня нести не могла: вона могла відповідати за лихий намір, за необережність, мабуть, за доведене недбальство,, але не за те, що кінь пропав під час її відсутності, коли вона ходила у своїх справах.

Про більшу відповідальність говорить і така стаття: „Аже закуп вы- ведеть что, то господин в немь; но оже кде и налезуть, то преди за­платить господин его конь или что будеть ино взял, ему холоп обелный, и паки ли господин не хотети начнеть платити зань, а продасть и, отдасть же переди или за конь, или за вол, или за товар, что будеть чюжего взял, а прок ему самому взяти собе".

Зміст цієї статті, на наш погляд, ясний: якщо закуп украде щось (оскільки в попередній статті говориться про крадіжку холопом коня, то, мабуть, і тут мається на увазі, головним чином, кінь), то пан має право вчинити з закупом те, що йому схочеться (очевидно, перетворити його в повного холопа, збільшити розмір купи тощо). Але коли буде доведено, що закуп украв коня чи інші речі в третіх осіб, то панові дається на вибір — або заплатити за крадіжку коня потерпілому і перетворити закупа в повного холопа, або продати закупа і з одержаної суми заплатити по­терпілому; коли ж буде лишок, то цей лишок пан може взяти собі.

Мотиви, чому панові дається змога вибирати два способи винагороди потерпілому, ясні: ціна вкраденого закупом може бути вища, ніж вартість закупа як повного холопа; панові немає рації платити вище цієї вартості і тоді він може просто продати закупа і цим задовольнити потерпілого. Не зважаючи на ясний зміст статті, деякі дослідники, зокрема Владимир- ський-Буданов^[93], тлумачать її інакше. Владимирський-Буданов, грунтуючись на тому, що в Пушкінському списку після слів „господин в немь“ додано „в том не платити", уважає, що цей додаток відповідає змістові статті і тлумачить цю статтю так: „Якщо закуп украде щось і втече, то пан не відповідає; але коли його знайдуть, то хазяїн мусить заплатити за коня або за інше вкрадене, а закуп перетворюється в його повного холопа".

Але такого тлумачення не можна прийняти. Справа в тому, що додаток „в том не платити" є тільки в одному списку; всі інші списки, в тому числі найдавніші — Синодальний і Троїцький, його не подають. Не можна сумніватись і в тому, що цей додаток пізніший. А, головне, якщо ми приймемо, що цей додаток відбиває початковий текст, то матимемо дві суперечливі норми: пан не платить за закупа і пан усе таки платить за нього. Владимирський-Буданов, щоб вийти з трудного становища, від себе додає: якщо закуп украде (і втече), тільки тоді пан не відповідає. Але в тексті не говориться про це. В статті протиставляються два випадки: крадіжка, вчинена закупом у пана, і крадіжка, вчинена ним у третіх осіб („оже кде и налезуть"), а не крадіжка з дальшою втечею і з дальшим затриманням злодія.

Таким чином відмінність відповідальності закупа за крадіжку від від­повідальності вільних осіб полягає в тому, що закуп завжди міг бути перетворений у повного холопа, хоч яка б незначна була вартість укра­деного.

3. Третім моментом, що визначає характер залежності закупів від пана, є підлягання їх панській юрисдикції.

Руська Правда дає вичерпні вказівки щодо цього: „Аже господин бьет закупа про дело, то без вины есть“_в

За безпосереднім змістом цієї статті питання про винність закупа розв’язує сам пан. Хоч є продовження цієї норми: „биеть ли не смысля, пьян, а без вины, то якоже в свободнем платежь, такоже и в закупе", але цілком ясно, що на практиці це останнє правило лишалося мертвою буквою. Знаходили, звичайно, сотні приводів для пана виправдувати свою розправу з закупом без достатніх підстав.

Другою статтею, що встановлює підлягання закупів панській юрис­дикції, є щойно проаналізована стаття про відповідальність закупів перед паном і третіми особами. Вказівка статті, що в разі крадіжки закупа в пана „то господин в немь", дає змогу панові самому встановити форму кари. Тут уже законодавство не ставить ніяких меж його сваволі.

З’ясування форм і характеру залежності закупа допоможе нам розв’я­зати питання, до якої групи населення треба віднести закупів. В попе-

G9

редній літературі питання розв’язували просто. Було два розряди насе­лення— вільні і холопи. Грунтуючись на нормі, що в випадку, коли пан у п’яному вигляді поб’є закупа без достатніх підстав, він відповідає за закупа як за вільного („якоже в свободнем платежь"), більшість дослід­ників, не вагаючись, відносили закупів до числа вільних. В результаті нашого дослідження буде доведено, що поруч з вільними і „обельными" холопами в епоху Київської Русі були різні проміжні групи, які звались „необельными“, неповними холопами. До цих неповних холопів якраз і належали, здається нам, закупи.

Безпосередньої вказівки на це Руська Правда не дає, але загальний зміст усіх її статтей приводить нас до цього висновку. Справа в тому, що в усіх статтях, де закуп так чи інакше згадується в зв’язку з холо­пами, скрізь підкреслюється „обельне" холопство, а не холопство взагалі. Це значить, що закуп і просто холоп не протиставляться один одному, що ці два поняття не виключають одне одного.

Візьмемо статтю: „Аже закуп бежить от господы, то обель", — тут чомусь не сказано: „Аже закуп бежить от господы, то холоп". Або: „про­дасть ли господин закупа обель, то наймиту свобода во всех кунах",— чомусь не сказано: „продасть ли господин закупа в холопы".

Далі: „преди заплатить... его конь или что будеть ино взял, ему холоп обельный".

Якщо вдуматись у зміст статті, на основі якої закупів звичайно від­носять до вільних — „биеть ли не смысля, пьян, а без вины, то якоже в свободнем платежь, такоже и в закупе",—то вона якраз доводить немож­ливість такого віднесення, бо говорить тільки про прирівняння закупів до вільних в одному відношенні, а саме в відношенні кари за побиття їх у п’яному вигляді і без достатніх підстав. Якби закуп був дійсно вільним, то не було б рації робити таке застереження.

Закупництво як вид повного холопства виявляється і в статті про послушенство. В цій статті встановлюється загальна норма: „А послу­шество на холопа не вскладают", при чому не сказано, що це—холопи „обельні", а говориться про холопів взагалі. Але з цього загального пра­вила роблять виняток: у разі відсутності послухів з вільних, „по нуже“ можна притягати як послуха боярського дворового тіуна, і в незначних справах, а „также по нуже“ можна притягати й закупів. Отже за змістом цієї статті закупи, так само як боярські дворові тіуни, є холопи, яким у деяких випадках дається право бути послухами. Дуже характерно, що закуп поставлений при цьому в гірше становище, ніж повний холоп — боярський дворовий тіун. Його притягають просто „по нуже", а закупа також „по нуже“, але в „мале тяже".

Характерно також, що статті Руської Правди про закупів переплі­таються з статтями про холопів. У дуже багатьох списках під загальним заголовком „О холопе" даються норми про холопа „обельного" і закупа. В статті про послушенство говориться і про холопів, і про закупів.

Отже закуп не може бути визнаний вільною людиною, так само як і рабом („обельным" холопом). Він разом з іншими групами входить у склад неповних холопів. Очевидно, це добре розуміли сучасники, і грецьке слово η∣uδoυλoς, напівраб, вони переклали словом закуп.

Ми з’ясували інститут закупництва на основі кількох статтей Руської Правди. На загальну думку, ці статті належать Володимирові Мономаху, який після київського повстання 1113 р. змушений був шляхом законо­давства пом’якшити відносини між боржниками і позикодавцями. Природно, шо на практиці становище закупів було далеко тяжче. Окремі норми законодавства про закупів зредаговані так, що легко встановити практику, проти якої бореться законодавство Володимира Мономаха. Цілком ясно,

що на практиці закуп поневолювався, коли він ішов шукати грошей для виплати боргового зобов’язання або йшов скаржитись на свого пана. Очевидно, закуп змушений був відповідати за загублення коня і на війні, і вдома, коли кінь був украдений, хоч закуп загнав його в стайню і за­чинив. На практиці пани закупа „вередили“ його купу і завдавали шкоди його майну, вимагали вдруге виплачувати боргове зобов’язання, прода­вали його в повні холопи, били без ніяких підстав і навіть безкарно вбивали, так само, як і холопів.

Але законодавству навряд чи вдалось пом’якшити цю практику, навіть коли воно справді хотіло цього. Оскільки закуп лишався під юрисдикцією пана, останньому належало вирішальне слово. Від пана залежало встано­вити недбалість і неохайність закупа і тим самим примусити його пла­тити за крадіжку худоби чи коня. Від нього ж залежало пояснити побиття закупа недбальством і неохайністю останнього. Але коли законодавство ставило певну межу існуючій на практиці тенденції прирівнювати закупів до повних холопів, то воно, звичайно, не могло й не хотіло забезпечити закупам можливості виходити з закупницьких відносин. Закуп, перший кандидат у повні холопи, був разом з тим першим кандидатом у кріпосні. Не маючи свого живого інвентаря, зазнаючи лютої експлуатації, бувши залежною людиною, холопом, хоч і неповним, закуп, мабуть, тільки в виняткових випадках міг погасити своє боргове зобов’язання. Звичайно на практиці йому вдавалось тільки змінити свого хазяїна, встановивши нові закупницькі відносини з іншим землевласником, який згоджувався його викупити.

З’ясування становища закупів дозволяє нам установити, з яких груп сільського населення закупи походили. Сільські люди, перетворюючись у закупів, виходили з підлеглості загальним органам влади, підкоряючись юрисдикції пана. Очевидно, вони не платили данини, не несли оброків тощо.

Цілком природно припускати, що в закупи могли йти тільки ті еле­менти, які досі ще не входили в склад залежного селянства. Нам здається, що, наприклад, смерди не могли бути закупами в інших, не своїх панів.

Таким чином ми спробували переглянути інститут закупництва, оскільки це визначалось темою нашої роботи. В результаті ми приходимо до ви­сновку про правильність поглядів на закупництво як на інститут, в основі якого лежать боргові відносини. Але суть інституту закупництва розкри­вається не тільки пильним аналізом усього матеріалу про закупів, але й порівнянням його з близькими інститутами. Закупництву в цьому випадку пощастило. Справа в тому, що закупи існували не тільки в Київській Русі, а й у Литовсько-Руській державі. Ясінський порівняв давньоруське закупництво з закупництвом у Південно-західній Русі XIV—XV ст. і пе­реконливо довів, що в основі й цього закупництва лежать боргові від­носини.

Поруч з закупами були елементи, які позичали гроші і хліб, очевидно, за проценти, але не перетворювали цих боргових зобов’язань у купу. Та й ті, що давали в борг, очевидно не настоювали на забезпеченні їх боргу прийняттям закупництва. Ці елементи в одному з списків названі вдачами („вдачь")- Але в початковому тексті, що відбився в давніших списках, про „вдачів“ не говориться, а стаття читається так: „А въдаче не холоп, ни по хлебе работять, ни по придатне; но еже не доходить года, то ворочати ему милость; отходить ли, то не виноват есть".

В літературі — правда, трохи штучно — елементи, які брали в позику хліб чи гроші, почали називатись вдачами на відміну від закупів, бо до­ведено, що цитована щойно стаття не стосується до закупництва. Процес поступового перетворення різноманітних, вибитих з колії груп сільського населення, звичайно, повинен був зачепити і їх. Про цей процес говорить видання особливої норми, де відкидається практика перетворення в холопи тих, що взяли позику хлібом чи грішми: законодавство дає їм змогу ви­платити або відробити позику.

Існування такої практики доводиться текстом даної статті в пізніших списках: „Вдач не холоп, а инии по хлебе робять". В початковому ж списку стояло не „инии“, а „ни“ або „и ни“. Але коли законодавство поклало певну межу перетворенню „вдачів“ у повні холопи, то само собою зро­зуміло, в умовах загального закабаления й закріпачення знаходили тисячі приводів для перетворення вдачів у феодально-залежне селянство. Вдач за зроблену йому милість повинен був працювати протягом року на свого кредитора і, звичайно, не міг поставити належно своє господарство і до­бути засоби існування на другий рік. Лишався тільки один шлях — знову звернутись до свого хазяїна по милість чи навіть перетворитись у закупа— словом, шлях перетворення вдачів у постійну робочу силу феодальної сеньйорії.