§ 2. Закабаления сільського населення

Одним із способів перетворення вільного населення у феодально- залежне селянство є його закабаления, і при тому в таких формах, які майже виключають можливість для закабаленого знову дістати волю.

Форма експлуатації закабаленого поступово перетворюється в типову феодальну ренту і, відповідно до цього, кредитор перетворюється в феодала, а закабалений — у кріпосного. Якщо закабалений повинен був відробляти своє боргове зобов’язання на полі кредитора, то він, пере­творившись у залежну до кінця своїх днів людину, повинен був нести відробітку ренту; якщо ж закабалений повинен платити кредиторові на­турою і грішми, то ця виплата перетворювалась у натуральну або гро­шову форму ренти — оброк.

У давній Русі існував інститут, що, на нашу думку, був одним з най­головніших джерел феодальної залежності в найжорстокішій її формі, в формі кріпосництва, а саме — інститут закупництва.

Питання про закупів — одне 'з найтрудніших питань історії сільського населення в давній Русі. Трудність його зумовлюється тим, що майже єдиним джерелом для вивчення становища закупів є кілька статтей Руської Правди. Руська Правда не дає вичерпного систематичного виз­начення цього інституту, а вирішує лише окремі питання, які ставились судовою практикою і життям; тому статті її мають казуїстичний харак­тер. Очевидно, ці статті дуже рано стали незрозумілі для переписувачів і вони пробували дещо осмислити їх, у.наслідок чого з’явилась сила схолій і варіантів. Варіанти наростали один на одного при дальшому пе­реписуванні, і поступово зміст статтей став незрозумілий навіть і для глибоких дослідників.

Оскільки Руська Правда досі не була видана в усіх дійшовших до нас списках і оскільки не було проведено роботи по встановленню почат­кового тексту, дослідники довільно вибирали те чи інше різночитання і залежно від цього вибору давали різну конструкцію інституту закуп­ництва.

Інших даних про давньоруських закупів ми майже не маємо. Не зга­дують про закупів ні літописи, ні канонічні пам’ятники. Правда, про них досить багато говориться в пам’ятниках західноруського права пізнішого періоду — XIV-XVI ст., але в літературі справедливо ставиться питання: чи можна вважати тотожним закупництво X—XI ст, —інститут епохи становлення феодалізму, з закупництвом XIV—XVIct. — інститутом епохи розвинутого феодалізму. Тотожний своєю назвою інститут може різко змінитись за два-три століття. Зокрема, кабала XV ст., особливо кабала рязанська, не тотожна з кабалою кінця XVII ст. в Московській державі. Поруч з малочисленністю джерел, вивченню питання про закупів пошкодило також і те, що його обмірковували головним чином історики- юристи, які часто підходили до нього надто догматично, застосовуючи при розв’язанні його принципи або римського, або сучасного цивільного права. „Загальні" ж історики звичайно в дискусіях про закупів не брали участі і ставали на бік того чи іншого історика-юриста. Питання про правове становище закупа розбирали надзвичайно дойладно, але економіч­ного становища й характеру експлуатації їх майже ніхто не зачіпав.

Тому не дивно, що питання про закупів досі не було розв’язане. Навіть тоді, коли до тої чи іншої думки приєднувалась більшість дослідників, з’являлась робота, яка примушувала переглядати питання або вносити в розв’язання його ті чи інші окремі поправки. Тепер питання про закупів треба знову переглянути, бо 1) нам треба вивчити не тільки походження і юридичне становище закупів, а й форму їх експлуатації паном, бо цим розв’язується питання про форму експлуатації їх після перетворення в феодально-залежне селянство; ми маємо тепер новий матеріал про закупів у виданому нами пам’ятнику „Правосудие митрополичье"; 3) в на­шому розпорядженні є наше нове видання Руської Правди за всіма спис­ками, що дійшли до нас, через що можна легше встановити початковий текст її трактуючих про закупів статтей.

Але повного перегляду питання ми все таки не даємо, бо нас цікавить покищо закупництво як один із способів перетворення закабаленого населення в феодально-залежне селянство.

Нам здається, що питання про закупів у відзначеному нами розрізі буде розв’язане, якщо ми з’ясуємо походження і суть закупництва, форму експлуатації закупів у господарстві пана і їх правове становище.

Питання про походження закупів, отже й про суть закупництва є ос­новним, і якраз з приводу нього було висловлено дуже багато найрізно­манітніших думок. Найбільша група дослідників — Карамзін¹, Мейєр^[71], Ясін- ський^[72], Яковкін^[73] і цілий ряд авторів підручників і загальних оглядів ува­жають, що в основі закупництва лежить договір позики, забезпечений заставою особи боржника, тобто позика, сполучена з самозаставою.

Друга група дослідників, з яких найвидатніші Рейтц^[74] і Сергеевич^[75], уважають закупів найманими_^обітниками.

Третя група намагається примирити обидва попередні погляди. Най- видатніший її представник — Чичерін уважає, що закупництво було родом особистого найму з приєднанням до нього позичкового зобов’язання. Модифікацією цього погляду є погляд -Kлючевського, за яким закупи є сільські робітники, що оселювались на землях приватних власників і були залежні від пана.

Четверту групу становить погляд Беляева, за яким закупи — це селяни, що живуть на чужих землях і зобов’язані платити за землю роботою. Модифікацією цього погляду є погляд Аргунова, який, рішуче критикуючи теорію самозастави, відмовився висловити свою думку про суть закуп­ництва, але все таки він це зробив: закуп за Аргуновим —це селянин, що платив своєму панові натуральну данину (купу), іздольщину^[76].

Є дослідники, які намагаються примирити погляди першої і останньої груп. Одним з них є Б. Д. Греков, який, визнаючи (в давніших своїх працях), що в основі закупництва лежить боргове зобов’язання, вважає проте, що закупи платять панові купу-ренту¹.

Переходячи до перегляду всіх цих.думок про походження й суть закупництва, треба передусім з’ясувати, звідки походить назва інституту закупів.

Отже що являє собою купа? На думку більшості дослідників — це взята від пана сума, борг. На думку інших, купа — взята вперед заро­бітна плата. На думку третіх, не закуп бере купу від пана, а, навпаки, лан бере її від закупа, при чому є два варіанти цього погляду: за одним (Аргунов), купа — „натуральна данина", іздольщина, яку закуп платить панові, а за другим (Б. Д. Греков) —купа є феодальна рента.

Звернемось до розгляду останнього погляду. Б. Д. Греков, висловивши думку, що купа є рента, не обгрунтував її. Характерно, що думка ця не випливає навіть з його загальних поглядів на походження закупництва. Цим значною мірою й пояснюється, що він незабаром відмовився від неї. її!одо погляду Аргунова, то автор наводить різні міркування на користь своєї думки, що закуп давав панові купу і що купа — це натуральна данина панові від закупа. ^,

Насамперед він указує^{[77] [78], що при тлумаченні статті, де згадується про купу—„Но еже дал ему господин плуг и борону, от него же купу ємлеть, то то погубивше платити", — фраза „от него же купу емлеть" у розумінні взяття купи закупом збуджує сумнів щодо граматичних форм. Зокрема, слово „емлеть" не можна, на його думку, передати словом „узяв", тобто однократним видом; його треба передати видом многократним, як то робить при тлумаченні цієї статті Дебольський і як перекладає Goetz—,,bekommtα..}

Сенс цього заперечення Аргунова полягає в тому, що коли „емлеть" не можна розуміти як однократну дію, то тим самим підривається думка більшості про те, що купу-позику закуп бере від пана одразу і один раз.

Аргунов наводить цілий ряд статтей Руської Правди, де „емлеть" треба розуміти в значенні многократно!* дії і в розумінні стягання за нормою. Але наведені ним приклади якраз спростовують його тлумачення слова „емлеть": цитата, яку наводить Аргунов скорочено, в повному вигляді дуже добре показує, що слово „емлеть" можна розуміти в значенні одно­кратної дії: „Ты тяже вси судять послухи свободными; будеть ли послух холоп, то холопу на правду не вылазити; но еже хощеть истець или иметь и, а река тако: „по сего речи емлю тя, но аз емлю тя, а не холоп и емети и на железо; аже обинити и, то емлеть на немь свое". Ясно, що „емети на железо" можна розуміти тільки в значенні однократної дії; „емлеть на нем свое" таксамо можна розуміти як остаточне одержання позову. Адже не на виплат суд визнавав цей позов? Щождо спроби ро­зуміти „емлеть" у значенні стягання за нормою, то це значить вводити в мовну науку ще особливу форму дієслова, яка виявляє дію за нормою. Нам здається, що таких дієслівних форм наука не знає і їх, звичайно, не було; „емлеть" може означати і многократне стягання, і однократне. Отже цей довід відпадає.

Другий висновок Аргунова теж від граматики. На його думку, фразу „от него же купу емлеть" граматично правильніше відносити до пана» а не до закупа. Але цей довід Аргунова йде від сучасної літературної мови, від сучасної граматики. Він не є взагалі вирішальним і, як ми побачимо далі, тлумачення Аргуновим купи як предмету, стягуваного паном, є в нерозв’язній суперечності з другою трактуючою про купу статтею.

Останнім доводом Аргунова є те, що слово купа в початковому тексті читалась як копа і що копа в деяких слов’янських і літовських мовах, отже і в Руській Правді, означає міру грошей і сільськогосподарських продуктів.

Твердження Аргунова, що слово купа в більшості списків замінене словом, копа, вимагає уточнення: слово копа зустрічається приблизно 50 разів, слово купа щось 20 і разів ЗО воно заміняється словом ціна; при цьому часто в першій статті, де згадується про купу, пишуть копа, а в другій — купа і навпаки.

Далі, якщо навіть ми визнаємо, що копа — міра грошей чи продуктів» то Аргунову треба довести, що ці гроші й продукти були „натуральною даниною", що це була іздольщина. З цього ясно, що всі твердження Аргунова є просто здогадом, який не може знайти підтвердження в жодній статті Руської Правди.

Але головне не в цьому довільному граматичному тлумаченні і не в бездоказовому припущенні, що копа — це міра грошей і хлібних продуктів, а в тому, що Аргунов при аналізі слова купа обминув другу згадку про неї в статті, в якій купу не можна розуміти як натуральну данину, як іздольщину, стягувану паном з закупа. Якраз у цій статті вичерпно гово­риться, що купа належала закупові, купа не панова, а закупова: „Аже господин переобидить закоупа, а оувидить (оувередить) купу его или ота- рицю, то то ему все воротити".

Аргунов, прекрасно розуміючи, що ця стаття кладе край його спробам витлумачити купу як натуральну данину, виплачувану закупом панові, бо ясно, що пан не буде шкодити своїй данині, цілком обминув це над­звичайно важливе для з’ясування питання про купу місце Руської Правди. Правда, є один список, де про купу не згадується, саме список Сино­дальний, де текст статті читається: „Аже господин переобидить закоупа а оуведить враждоу его или отарицю". Але Аргунов, знаючи, що всі інші списки говорять про пошкодження копи або ціни, не пробував довести, що текст статті за Синодальним списком відбиває початковий текст. Він просто обминув факт другої згадки про купу, яка рішуче паралізує всі його припущення про те, що купу платить закуп панові.

Таким чином, думка Аргунова про суть купи відпадає, і разом з нею відпадає й думка Б. Д. Грекова, бо й він, визнаючи купу рентою, також повинен виходити з припущення, що купу платить панові закуп.

Перейдемо тепер до розгляду другого погляду, а саме, що купа — це заробітна плата, видавана паном закупові вперед.

Цей погляд, найповніше висловлений Сергеевичем, спирається на одне місце з статті Руської Правди, де в багатьох списках закуп називається наймитом.

Але треба мати на увазі, що в 26 списках говориться не про наймита^, а про закупа. Значить, треба довести, що згадка про наймита справді була в початковому тексті. Отже доводи Сергеевича ще не є вичерпні^, коли вони спираються тільки на той факт, що про наймита згадується в більшості списків. Статистичний метод при відтворенні списків можна застосовувати дуже обережно. Припустимо, що Сергеевич має рацію, ЩО' наймит справді був згаданий у початковому тексті, але все таки ми не можемо приєднатися до його погляду, що закуп — найманий робітник.

Нижче ми докладніше скажемо про найманих робітників, наймитів у досліджувану епоху, але й тут треба відзначити, що слово наймання- (отже й найми) вживалось у двох різних значеннях — 1) у значенні най­мання і 2) в значенні стягання процентів, так званої лихви. Наймит у цьому останньому розумінні — це людина, яка платить лихву, людина закабалена. Оскільки, як ми бачимо, закуп якраз був у становищі зака- баленої людини, він і міг бути названий наймитом у даній статті, яку можна тлумачити так: якщо пан продасть закупа в повне холопство, то закабалений звільняється від виплати боргу. Уживання слова най­мит у цьому значенні ніяк не можна вважати випадковим--воно дуже доречне.

Що закуп не найманий робітник, не наймит саме в цьому розумінні слова — це доводить виданий нами пам’ятник — „Правосудие Митропо­личье" ¹. Про становище наймитів ми будемо говорити в спеціальному розділі, а тому процитуємо тут лише ті статті, які вичерпно доводять, що закупи —не наймити.

„А се стоит в соуде челядин наймит, не похочет быти, а осподарь, несть емоу вины, но дати ему въдвое задаток; а побежит от осподаря, выдати его осподарю в полницу. Аще ли оубьет осподарь челядина пол­наго несть емоу душегоубьства, но вина есть емоу от бога. А закоупнаго ли наймита —то есть душегоубьство".

Не трудно бачити, що ці дані вичерпно доводять різницю між заку­пом і наймитом: поперше, становище наймита, як воно визначається процитованою статтею, інше, ніж закупа; наймит — вільна людина, яка легко може розірвати договір, виплативши подвійний завдаток; якщо завдатку він не одержав, то може без дальших розмов покинути хазяїна. Дух і зміст статтей Руської Правди про закупів говорять про незрів­нянно більшу залежність закупів, про більшу зв’язаність їх зобов’язан­нями перед паном. Подруге, залежність наймитів визначалась одержан­ням завдатку, а залежність закупів — одержанням купи. Потрете, закуп і наймит протиставляються в статті („А закупного ли наймита"). Було б дивно тлумачити цю статтю, виходячи з припущення, що слово наймит визначає або пояснює слово „закупного". Інститут закупництва і най­мання був усім відомий і пояснювати, хто такі закупні люди — не було ніякого сенсу.

Таким чином думка Сергеевича, що купа є заробітна плата, дана паном вперед закупові, отже, що закуп — найманий робітник, не може бути прийнята, а тому не може бути прийнята і думка Чичеріна. Нам здається, що коли відкинути тлумачення Аргунова, що купа є натуральна данина, тлумачення Грекова, що купа —рента (оброк), виплачувана за­купом панові, Рейца і Сергеевича, що купа є заробітна плата,— то ли­шається єдино можливою думка більшості істориків, що в основі купи лежить боргове зобов’язання, що закуп стає закупом для забезпечення і виконання цього зобов’язання. ^[79]

Розуміння купи як відносин, в основі яких лежить боргове зобов’я­зання, дозволяє нам розкрити зміст⁴ усіх статтей Руської.Правди про закупів без особливих труднощів і суперечностей. Зокрема, другу статтю, що безпосередньо говорить про купу—„Аще господин переобидить за- коупа, а оуведить (увередить) купу его или отарицу, то то ему все воро­тити, а за обиду платити ему 60 кун“ — дуже добре можна зрозуміти саме при цьому значенні купи. Цілком можливі випадки, коли пан, ви­давши купу, може її „увередить", силою відібравши передані гроші або відібравши майно, яке було в розпорядженні закупа. Але особливо добре при цьому значенні купи можна зрозуміти зміст інших статтей про за­купів. Зокрема, в першій статті про закупів — „Аже закуп бежить от господы, то обель; идеть ли искать кун, а явлено ходить или ко князю или к судиям бежить обиды деля своего господина, то про то не ро­бить его, но дати емоу правдоу"—стає зрозумілою фраза „идет ли искать кун". Звичайно, щоб виплатити своє боргове зобов’язання, закуп потре­бував кун — грошей. Очевидно, почала встановлюватись практика пере­творювати закупа в повного холопа в разі, коли він ішов шукати гро­шей, і законодавство цю практику відкинуло.

У дальшій статті — „Паки ли прииметь на немь кун, то опять ему во­ротити куны, что будеть принял, а за обиду платити ему 12 гривен про­даже" — вираз „паки ли приимет (пан) на нем кун" можна зрозуміти, тільки взявши на увагу, що пан міг, користуючись залежним становищем закупа, примусити його вдруге виплатити боргове зобов’язання. За цією статтею пан повинен повернути закупові взяту суму. Тлумачення цієї статті має вирішальне значення при розв’язанні питання про купу. Не дивно, що один з головних противників погляду на купу як на відно­сини, в основі яких лежить боргове зобов’язання, Аргунов¹, висуває ці­лий арсенал заперечень проти цього тлумачення. Він рішуче заперечує думку, що стаття говорить про одержання купи вдруге. Він указує, що вираз „паки ли“ в Руській Правді і в інших сучасних пам’ятниках вжи­вається не в розумінні знову, вдруге, а в розумінні якщо, а слово „опять" означає назад..

Але приклади, які наводить Аргунов, непереконливі. Насамперед ви­раз „паки ли“ ніколи не буває тотожний з „якщо";він має непередаваний сучасною мовою відтінок повторення або продовження дії, про яку гово­риться в реченні, що починається з „паки ли". Далі, вираз „паки ли“ і „паки" може мати значення „знову", „удруге". Але хай буде так, як думає Аргунов, що „паки ли" однозначне з „якщо" (дійсно, в деяких списках „паки ли“ заміняється словом „аще"), проте слова „опять" вже ніяк не можна вважати однозначним з словом „назад". Розберемо ті при­клади, які наводить Аргунов. Він, між іншим, наводить таке місце з Ру­ської Правди: „а кде будеть конечный тать, то опять воротять челядина" і вказує, що за цією статтею челядин у разі, коли знайдуть остаточного -злодія, повертається назад. Але, коли ми наведемо всю статтю, то вия­виться, що „опять" означає не „назад", а вдруге: „Аще кто познаеть че­лядин своей оукраден, а поиметь и, то оному вести и по жунам до 3-го свода; пояти же челядина в челядин место, а оному дати лице...". Значить, уже раніш повертали челядина; тепер, при виявленні остаточного злодія, челядин повертається знову.

Другий наведений Аргуновим приклад спростовує якраз його самого: він наводить статтю Руської Правди за Пушкінським списком, за якою в разі купівлі хворого коня покупцеві дозволялось „свое серебро взяти опять назад". Якби „опять" було однозначне з „назад" або „взад", то

вони не були б поставлені поруч в одній фразі. Третій приклад Аргунов узяв з одної статті договору смоленського князя Мстислава Давидовича з Рігою і Готландом. В одній редакції говориться: „Тако русину не узяти латинського товара своего, опять платити ему^а, в другій: „Тако роуси- ноу не взяти оу немьчина товара своего назад ему платити" і в третій: „Тот товар неворотити"; в четвертій редакції стаття читається так же, яік і в першій. Аргунов, посилаючись на статтю, де в другій редакції за­меть „опять" стоїть „назад", уважає доведеною тотожність значення цих слів.

Але, коли ми наведемо всю статтю цілком, то цей висновок Аргунова не підтверджується: „Аже Русин купити у Латинеского человека товар, а возметь к себе, то ть Латинескому не взяти товара науспять, Русину тому платить. Тако Русину не узять у Латинского товара своего, опять платити ему".

Як видно слово „опять" стосується до виразу „Русину тому пла­тит и".

Проте найголовніше заперечення проти Аргунова являє текст самої Руської Правди. Там є статті, де слово „опять" уживається в значенні знову, вдруге.

„Аще кто многим должен будеть, а пришед гость (господь) из иного города или чюжеземец, а не ведая запустить зань товар, а опять начнеть не дати гостю кун..." Стаття не викликає сумніву: хтось, заборгувавши і не бажаючи платити за своїм борговим зобов’язанням, бере товар у гостя, який приїхав з іншого міста, або чужоземця, і знову не хоче пла­тити форгів гостеві. Отже всі заперечення проти цього тлумачення статті, які так енергійно були висунуті Аргуновим, відпадають.

Нарешті, при вказаному розумінні купи розкривається зміст статті: „Продаст ли господин закупа обель, то наймиту (закупу) свобода во всех кунах, а господину за обиду платити 12 гривень продаже".. В разі, коли пан продає закупа в повне холопство, закуп звільняється від боргового зобов’язання і, крім того, пан повинен заплатити 12 гривен продажі.

Аргунов заперечує і проти цього тлумачення. Він під кунами хоче розу­міти не боргове зобов’язання, а заборгованість закупа в наслідок невиплати ним натуральної данини і платежів за позикою, винагороди за втрату сільськогосподарського інвентаря та ін. Але Аргунов не наводить ніяких доводів проти запропонованого тлумачення цієї статті. Він відзначає, що вираз „свобода во всех кунах" граматично не зовсім ясний. Треба було, на його думку, сказати „свобода от всех кун". Але цей вираз лишиться також „граматично" „не зовсім ясним", якщо ми будемо розуміти слово „кун" так, як пропонує Аргунов. Отже аналіз як статті, де безпосеред­ньо говориться про купу, так і всього комплексу законодавства про за­купів приводить нас до переконання, що в основі купи, отже й закупни- цтва, лежить боргове зобов’язання, для за^б’езпечення виплати якого закуп повинен був перебувати в особливих відносинах залежності від свого ₇ пана і працювати в його господарстві.

Сукупність умов і передумов встановлення закупництва в літературі звичайно зветься „самозаставою", але це поняття далеко не адекватне дійсній суті даного інституту; він далеко складніший і багатогранніший, ніж ті відносини, ще асоціюються з цим словом.

Постає питання; коли і при яких умовах виникає боргове зобов’язання, яке може лежати в основі закупництва? Нам здається, що воно може виникнути: 1) при позиці, 2) при одержанні вперед заробітної плати, 3) при віддаванні батьком свого сина в кабалу за борг, 4) при умові відпуску на волю повного холопа, 5) при несплаті винагороди за провопорушення, 6) при несплаті раніш зробленого боргу, коли кредитор має право продати боржника в повне холопство. Висловлювали думку, що закупки- цтво може виникнути і „за позиками безгрошовими" ¹.

Але, не зважаючи на різноманітність умов, при яких може виникнути закупництво, основним типовим джерелом цього інституту, на нашу думку, була позика і меншою мірою наймання. Але і з погляду права, і з погляду життьової практики після того, як закупництво вже оформи­лось, не можна розрізнити, з ким ми маємо справу — з наймитом чи з боржником. Адже закупництво веде до тих самих наслідків — до одна­кової залежності і до однакової експлуатації.

Якщо ми не визнаємо задовільним даного вище пояснення того, чому закуп був названий наймитом, то це можна пояснити й тим, що закуп був наймитом, але не в розумінні тотожності його з закупом—тут про най­мання може йти мова не як про суть закупницьких відносин, а як про привід для встановлення закупництва.

Виникає питання: чи всяке боргове зобов’язання походило з норм за­купництва? І тут ми, не задумуючись, повинні дати негативну відповідь. Всі попередні статті говорять нам, що боргові зобов’язання самі по собі закупництва не викликають. За взяті гроші платили проценти, „рази", і тільки. Коли брали більші проценти („третий раз") борг зовсім погашався.

Всі статті Руської Правди про торговельну неспроможність вичерпно говорять нам про те, що купці, обтяжені боргами, зберігали свою сво­боду і господарську самостійність, поки кредитори не подадуть позову про стягання боргу.

Але, може, купецькі кредитні операції регулюються інакше, ніж бор­гові зобов’язання інших груп населення, як то думає Гетц? І знову в нас є стаття Руської Правди, яка, здається нам, вичерпно доводить, що бор­гове зобов’язання навіть малоімущого населення самі по собі також не вели до закупництва:

„А вдачь (въдаче) не холоп, ни по хлебе работять, ни по придатьце", Як бачимо, боргове зобов’язання може виникнути як наслідок позики грішми чи хлібом. „Вдачь", як звичайно почали називати в літературі заборгувавших людей, може або відробити свій борг протягом року, або повернути його. „Но оже не доходять год, то ворочати ему милость, отходить ли, то не виноват есть".

Сергеевич^{[80] [81], визнаючи закупа наймитом, уважає проте, що ця стаття говорить про закупів. Пресняков[82] також, правда, дещо вагаючись, від­носить статтю до закупів. Але І. І. Яковкін[83], так само як і Аргунов, за­перечує проти віднесення цієї статті до- закупів. Яковкін уважає, що „вдачь" — це наймит, а не закуп.}

Проте досить вчитатись у статтю, щоб зрозуміти, що вона говорить зовсім не про наймитів, а про людей, які заборгували, взявши позику грішми чи хлібом. Вони могли зовсім не працювати в свого кредитора. Про відробляння боргу говориться тільки в випадку неможливості для них погасити боргове зобов’язання. Оскільки в статті говорится про „ми­лість", це повинне вказувати на безформальний позичковий договір. Та й зміст цієї статті цілкОхМ різниться від духу й змісту всього законодав­ства про закупів.

Аргунов правильно відзначає, крім того, що ця стаття не може сто­суватись закупів тому, що в ній взагалі немає згадки про закупів і що вона стоїть окремо і відділена від статтей про закупів силою різнома­нітного матеріалу. <

Таким чином дана стаття дозволяє нам установити, що боргове зобо­в’язання, хоч би й малоімущого, некредитоспроможного населення, саме по собі ще не веде безпосередньо до закупництва.

Що ж кінець-кінцем перетворює боргове зобов’язання в „купу", а лю­дину в закупа?

Ми цілком певні, що боргове зобов’язання перетворюється в купу при певних формальних моментах. Воно повинне бути оформлене, мабуть, шляхом оголошення владі, при послухах, або, можливо, фіксуватись у пи­саних документах. При цьому можливі були й окремі церемонії. Тільки при цих формальних умовах звичайний боржник міг бути перетворений у закупа.

Відповідно до цього треба розв’язувати й питання про види закупів. Оскільки в закупи при певних формальних умовах могли попасти різні елементи (і збанкротовані купці, і ремісники, і селяни), остільки їх могли експлуатувати по-різному. Купці-закупи могли бути використані в торгівлі пана або в інших галузях його господарства, ремісники також по своїй спеціальності, а селяни, що якраз і становили основну масу закупів, були „ролейними“ закупами, які працювали на ріллі, на полі ¹.

Підсумуємо наші спостереження в питанні про походження і сутй) закупництва. Закупи стають “закупами при певних формальних умовах/ при чому боргове зобов’язання, що лежить в основі купи, може виникнути) на різних основах (позика, наймання, умова при відпусканні холопа на волю тощо). Закупництва не можна розкласти на складові частини, як то роблять у літературі (позика сполучена з самозаставою, „наймання" сполу­чене з самозаставою тощо). Закупництво — це особливий інститутут, від­носини sui generis, до якого не можна підходити з категоріями римського чи сучасного цивільного права.

Про закабаления смердів у Київській Русі Ленін говорить: „І „вільний" російський селянин у 20-му ст. все ще змушений іти в кабалу до сусід­нього поміщика — цілком так само, як в XI ст. ішли в кабалу „смерди" (так називає селян „Руська Правда") і „записувались" за поміщиками!"^{[84] [85].}