§ 4. Перетворення данини в феодальну ренту

У величезній більшості випадків усе, що суперечить становищу мос­ковського селянства, старанно згладжується; все підводиться під один ранжир, через що оригінальні риси економічного і юридичного побуту смердів потроху затушковуються. Своєрідний смерд Київської Русі пере­одягається в добре відомий одяг московського крою. З другого боку, при розв’язанні питання про смердів майже завжди застосовують і тер­мінологію історії економічного побуту і права московського селянства.

Але найголовніше, що перешкоджало правильно поставити і розв’язати питання про смердів,— це погляд про пізнє походження залежних і при­кріплених груп селянства, який рішуче панував у буржуазній історіографії, а цей погляд знову таки випливав з принципіального заперечення феода­лізму в Київській Русі. Якщо процес виникнення перших залежних і при­кріплених груп був віднесений ДО XV CT., то виходить, що смерди є вільне селянство, а вільне селянство могло жити однаковим економічним побутом і перебувати в однаковому становищі як у X—XI, так і в XVI—XVII ст. Таким чином всяко принципіально заперечувались особли­вості в становищі смердів, все, що говорило про ці особливості, старанно згладжувалось. Окремі дані юридичних пам’ятників чи літописів, які трак­тували про ці особливості, пояснювали або помилками переписувачів, або пізнішими перекрученнями. Словом, при розв’язанні питання про смердів не було взято на увагу, що смерди — це група сільського населення в епоху становлення феодалізму, що це—своєрідна група, що раніш, ніж заперечити ті чи інші дані джерел, їх треба пильно 'проаналізувати.

Не пощастило питанню про смердів і в сучасній історіографії. До нього ще досі підходять догматично, не хочуть розглядати смердів як групу сільського населення, що зазнавала змін і в просторі, і в часі; наприклад, смерд XII ст. ототожнюється з смердом давнішого часу, продовжується ототожнення смерда на Київщині з смердом новгородським.

Не дивно, що через ці основні причини — бідність і неясність джерел і методологічні недоречності —в російській історичній літературі досі не виробився скількибудь дійсний пануючий погляд у питанні про смердів. Хаотична строкатість думок спостерігається як у розв’язанні питання про те, що являють собою смерди як група населення, так і питання про їх економічне і юридичне становище.

Щоб мати змогу якось оцінити цю силу поглядів, треба об’єднати їх У групи.

В першому питанні, тобто питанні про те, що являють собою смерди як група населення, можна встановити такі основні чотири групи теорій, які з більшою чи меншою наближеністю можуть об’єднати якщо не всі, то більшість думок.

На думку одних дослідників, поняття смерд вживалось у подвійному розумінні—в широкому і вузькому; у широкому — це було все давньоруське населення, крім князя і вищого духівництва, у вузькому — вся маса сіль­ського населення.

Другі вважали, що смерди становлять усю масу сільського населення.

За третіми, смерди є група сільського населення, що перебуває в особливих відносинах до князя, при чому погляди дослідників на те, в чому полягають ці відносини і який характер вони мають, дуже часто розходяться.

Нарешті, на думку четвертих, смерди перебувають в особливих відно­синах до держави і є свого роду державними селянами давньої Русі.

Звернемось до розв’язання першого питання, питання про те, яку групу давньоруського населення складали смерди, розглянувши критично ті чо­тири основні погляди, що, як ми -казали, користувались у російській історичній науці найбільшою увагою.

Думку про те, що слово смерд уживається в широкому (для позначення всього населення) і в вузькому (для позначення сільських людей) значенні, вперше висловив Соловйов, а далі Сергеевич, Дьяконов, Владимирський- Буданов і деякі інші. Найбільш розвинуту аргументацію цього погляду дав Сергеевич¹, який, звертаючи увагу на той факт, що стаття 25 Ака­демічного списку Руської Правди („А за княж конь... З гривне, а за смер- дей 2 гривне") встановлює штраф за крадіжку коня, але згадує тільки коней, належних смердові й князеві, і замовчує про всі інші,— пояснює це тим, що під смердом, у протилежність князеві, розуміється все на­селення.

На його думку, таке тлумачення підтверджується і текстом пізніших списків Руської Правди, де слово „смердий" замінене словом „инии", тобто всяка інша людина, крім князя („А будеть был украден князь конь, то платити зань 3 гривны, а за инех по две гривны").

Підтвердження свого погляду Сергеевич знаходить у літописному оповіданні про події 1096 р., коли чернігівський кн. Олег ужив це слово в такому ж широкому значенні. Коли Святополк Київський і Володимир Переяславський послали Олегові пропозицію: „поиди Кыеву, да поряд положим о Русьстей земли пред епископы и пред игумены и пред мужи отец' наших и пред людьми градскими, да быхом оборонили Русьскую землю от поганых", то Олег „восприим смысл буй и словеса величава, рече сице: „несть мене лепо судити епископу, ли игуменом, ли смердом".

Тут князь, на думку Сергеевича, називає смердами не тільки київ­ських городян, а й служилих людей попередніх князів. „Всі смерди, крім князів, епіскопів і ігуменів".

Аргументацію Сергеевича заперечували спочатку Ключевський, а далі Б. А. Романов. Зокрема Романов^{[97] [98] вказав, що через відсутність в цій статті Руської Правди згадки про інших коней, крім князевого і смердо- вого, ніяк не можна встановити, що під смердами, в протилежність кня­зеві, розуміється все населення. Таке тлумачення надзвичайно штучне, навіть і з погляду Сергеевича, що визнає Руську Правду приватним збір­ником, упорядники якої багато що вважали добре відомим, а тому багато і не договорювали. Сергеевич, визнаючи, що Руська Правда не є кодексом законів, в той же час вимагає від неї якоїсь повноти. „Нічого^ немає дивного в тому, що Правда не говорить πdo всіх коней, а тільки про „княжи и смердьи".}

Цілком приєднуємось і до інших критичних зауважень Романова; так, визнаємо, що посилання проф. Сергеевича на статтю 55, де замість „смердий" стоїть „инии", не має підкріпляючого значення. Пізніше уза­гальнення змісту статті про смердового коня само по собі ще не свідчить про те, що й початковий редактор статті хотів надати термінові „смердий" широкого значення; воно може вказувати тільки на те, що для пізнішого описувача випадковими були істотні намагання попередника згадати про­княжого і тільки про смердового коня.

До цього ще можна додати, що заміна в статті 55 слова „смердий" словом „инии" могла бути викликана не тим, що переписувач відбив іс­нуюче в його часи розуміння під смердами всіх, крім князя, а розширен­ням норми статті 25. Саме стаття 55, відмінно від статті 25, почала пе­редбачати крадіжку не тільки князівських і смердових коней, а й взагалі всіх коней. Таке розширення норм Короткої Правди і поширення їх дії на більше коло осіб у списках Пространно*! Правди звичайне.

Ще менш грунтовним визнаємо ми посилання Сергеевича на літописну звістку 1096 р. про те, що князь Олег назвав смердами не тільки київ­ських городян, а й князівських мужів. Сам літопис називає вираз- кн. Олега „словесами величивыми", сказаними в нападі безумної гордості. „Це лайка, а не юридична кваліфікація",—каже Ключевський¹, і порівнює цю звістку з оповіданням Новгородського літопису про блюзнірство ар- хієпіскопа Сергія, що назвав одного з своїх попередників по кафедрі, св. Мойсея, батька якого Житіє називає людиною багатою, славною і доб­родійною, смердовичем. Характеристика поводження Сергія („архиепис­коп Сергий рече с гордостью, визвысився умом высоты ради сана своего и величества, яко от Москвы приеде к гражданам, яко плененным им, „кого сего Смердовича и смотреть") цілком відповідає характеристиці,, даній поводженню і кн. Олега („восприним смысл буй и словеса величавы").

Розглянута нами думка безпосередньо наближається до другої, яку_у крім згаданих дослідників, поділяють більшість істориків права і за якою смерди є взагалі сільське населення в протилежність міському. Представники цієї думки вважають, що термін смерд являє собою nomen generale для всього давньоруського селянства, отже є однозначний з тер­міном селянин московської епохи. Вони вважають, що інші розряди сіль­ського населення X—XV ст. як, наприклад, закупи, ізорники, своєземці, були і називались також смердами, подібно до того, як бобилі, порядчики, старожильці XV—XVII ст. були і називались селянами. Не зважаючи на те, що ця думка найбільш поширена в історичній науці, вона надзвичайно слабо аргументована. Визнання терміна смерд загальним для найменування всього сільського населення вважається майже непотребуючою доказів аксіомою, і тільки іноді, як такий доказ, наводиться протиставлення смер­дів городянам, яке справді можна простежити за пам’ятниками. Так, Сергеевич ^{[99] [100] посилається на оповідання Псковського літопису 1485 р. про сутичку між псковськими городянами і смердами, а Владимирський-Буданов[101] наводить повідомлення Іпатського ^літопису під 1021 р., що „боярин бо­ярина плениша, смерд—смерда, град—града", а також звичайно умову договорів, які укладав Великий Новгород з своїми князями: „А купец идет в свое сто, а смерд — в свой погост". Звертаючись до оцінки наве­дених даних, звичайно, не можна не погодитись, що смерди—сільські люди, а не городяни. Але цих даних цілком недосить, щоб визнати термін смерд однозначним з терміном селянин, який уживався для позначення всього сільського населення.}

В цитованому Сергеевичем оповіданні Псковського літопису немає навіть натяку на таке розуміння терміна смерд; там тільки вказується на те, що псковські „чорні люди" брали участь у війні й бунті.

Щождо повідомлення Іпатського літопису, то й воно не може дати будьякого матеріалу для обгрунтування цієї думки, бо воно є не що інше, як риторичний вигук літописця, який найменше дбав про те, щоб дати точну картину станових відносин в його час. Захоплений риторикою, він забув навіть згадати про князівську дружину — головну частину тогочас­ного війська.

Ще менше можна визнати доказом звичайну умову договорів, уклада- них Новгородом з своїми князями, за якою князь повинен був відпустити „позоровавших" до нього купців у їх „сто", а смердів у їх погост. Тут установлюється лише одно: смерд не купець, а сільська людина і повинен належати до погосту.

Б. Д. Греков як доказ на користь того, що під словом смерд розуміли всю масу населення, наводить забуту „Ободну грамоту" 1375 р.

Познайомимось з її змістом:

„Се докончаша мир в мир с Челмужским боярином с Григорьем Семе­новичем и с его детьми... староста Вымоченского погосту Артемий, прозвищем Оря, со всем племенем, да шунские смерды Иван Герасимов, да Василий прозвищем Стойвов Глебовы, да Игнатий, прозвищем Игоча, да Осафей Перфирьева дети, да и вси шунжане... мир взяли в межу"...

Але що може довести ця грамота? Нам здається, що вона доводить якраз наше твердження, що смерди є окремою, відмінною від маси насе­лення групою навіть у кінці XIV ст., коли, звичайно, ця група почала⁷ вбирати в себе масу залежного селянства. У тексті шунські смерди проти­ставляться, з одного боку, людям Вимоченського погосту, а з другого— всім шунжанам.

Оцінюючи всі інші дійшовші до нас відомості про смердів, ми можемо ще раз переконатись у недостатності їх для обгрунтування думки, що термін смерд є загальний для позначення всього сільського населення.

Навпаки, ряд загальних міркувань змушують бачити в смердах не все сільське населення, а одну тільки його групу, один його розряд.

1) Якби дійсно слово смерд уживалось для позначення всього сіль­ського населення, як пізніший термін селянин, то ніяк не можна було б пояснити швидкого і безслідного зникнення цього слова з ужитку. З тих даних, що є в нашому розпорядженні, можна встановити, що в північно- східній Русі воно просто перестало вживатись у XIII ст., у Південній і Південно-Західній Русі — з XIV ст. Довше (до XVI ст.) воно протрима­лось у Новгороді й Пскові поруч з іншими юридичними й побутовими архаізмами.

Якби смердами називалось усе сільське населення і це слово було б загальною назвою для нього, воно, безперечно, виявило б більшу стій­кість і живучість, і збереглось би якщо не скрізь, то в якійсь окремій місцевості. Безслідне зникнення цього терміна з певністю свідчить про те, що він уживався для позначення якоїсь окремої групи сільського на­селення, яка поступово розтанула в масі нового селянства, так само, як закупи, ізгої, ізорники тощо.

2) Крім цього міркування, погляд на смердів як на всю масу сільського населення значно підривається тим, що не можна присвоювати цілий ряд норм, обмежуючих правоспроможність і дієспроможність смердів, усьому давньоруському селянству, всім його розрядам. Огляд цих норм і їх ана­ліз буде предметом дальшого викладу, але все таки й тут можна вказати на неможливість, наприклад, припущення, що за вбивство всякого сіль­ського жителя потрібна була така ж винагорода, як за холопа, якщо під смердами статтей Руської Правди розуміти взагалі всіх сільських жителів.

Ми знаємо, що ізгої кінець-кінцем були окремою групою сільського населення. Про це вичерпно говорить Уставна грамота кн. Ростислава Смоленській єпіскопії, за якою епіскопові даються „село Дросенское co изгои и с землею святей богородицы и епископу, и село Ясенское, И C бортником и с землею и со изгои, святей богородицы... и епископу". Але ці ізгої не були смердами, за вбивство яких платилось 5 гривен, так само як і за раба; за вбивство ізгоя навіть за найдавнішою Правдою платили повну виру—40 гривен.

Далі ми не можемо, грунтуючись на точному розумінні постанови Руської Правди, вважати і закупів смердами. В разі продажу закупа в повне („обельне") рабство касуються всі зобов’язання, прийняті заку­пом („свобода во всех кунах, а господину платити за обиду 12 гривен продажи"). Далі говориться: „Аже господин бьет закупа про дело, то без вины есть: биеть ли не смысля, пьян, а без вины, то якоже в свободнемь платежь, такоже и в закупе", тобто за биття „батогом, чашею или рогом" — „платить 12 гривен", а „жердью и палицей" — 3 гривни. Цілком ясно, що якби закуп був смердом, то не була б допущена явно впадаюча в очі недоречність: за продаж закупа в холопство і за його побиття стягалось би 12 гривен, а за його убивство —5 гривен, тобто мало не в два з полови­ною раза менше.

З усіх цих даних ясно, що юридичні пам’ятники цілком чітко встанов­люють відмінність смердів від інших груп феодально-залежного сільського населення, і уперте небажання, всупереч очевидній ясності джерел, бачити в них окрему групу сільського населення, яке до останнього часу вияв­ляють Б. Д. Греков і С. Н. Чернов, на наш погляд, не може бути нічим виправдане.

Інших моментів юридичного становища смердів таксамо не можна при­класти до всього сільського населення, до всіх розрядів давньоруського селянства. Трудно припустити, наприклад, щоб обмеження в особистій свободі, встановлюване за договорами Пскова й Новгорода з сусідніми державами, зокрема з Литвою (смердів-утікачів, так само як холопів і важливих злочинців повинні видавати), стосувалось до всього сільського населення Новгорода і Пскова, наприклад, до так званих земців чи своє- земців, які, безперечно, мали повні громадянські права, або до ізорників, що за Псковською судною грамотою мали необмежене право переходу. Не можна з цих міркувань віднести до всього селянства й обмеження дієспроможності смердів, а саме заборони подавати скарги на їхніх ха­зяїнів, встановлене за договором Новгорода з польським королем Казі- міром IV, а також цілого ряду інших обмежень, про які ми будемо го­ворити далі.

Ці загальні, але, на нашу дум:заперечення проти думки про смердів як про княжих людей або.державних селян можна висунути і з цілком іншого погляду. Справа в тому, що до нас дійшли безпосередні чи посередні вказівки на існування особливої групи смердів, перебуваючих у відносинах до дружини, вотчин­ників і взагалі до приватних, якщо можна так висловитись, власників і, можливо, навіть до церкви.

Одну з таких посередніх вказівок дає літописне оповідання про Долобський з’їзд 1103 р., який був докладно розглянутий Б. A. Po- мановим.

Наведемо це оповідання за Лаврентіївським літописом, який краще ніж інші відбив початковий текст.

„Бог вложи в сердце князем Рускым Святополку и Володимиру, и снястас'я думати на Долобьске; и седе Святополк с своєю дружиною, а Володимер с своею в единомь шатре. И почата думати и глаголати дру­жина Святополча: „яко негодно ныне весне ити, хочем погубити смерды и ролью их". И рече Володимер: „дивно ми, дружино, оже лошадий жа­луете, еюже кто ореть; а сего чему не промыслите, оже то начнеть орати •смерд, и приехав Половчин ударить и стрелою, а ДЪшадь его поиметь, а в село его ехав иметь жену его и дети его и все его именье? то ло­шади жаль, а самого не жаль ли“. И не могоша отвещати дружина Свя­тополча".

Як було вказано, оповідання про Долобський з’їзд стало матеріалом для цікавих висновків Б. А. Романова в питанні про відносини смердів.до князя і про характер цих відносин. До цих висновків ми приєднуємось цілком і без ніяких застережень, але не можемо не вказати при цьому на ряд фактів, на які при аналізі цього оповідання не звернули уваги ні Романов, ні хто інший.

З оповідання видно, що Святополк і Володимир були однодушні в своєму намірі йти походом на половців („бог вложи в сердце князем Русскым Святополку и Володимиру") і провести набір належних смердам коней. Але князівська дружина (за Лаврентіївським літописом Святопол- кова, за Іпатським — і Володимирова) заперечила проти цього: вона рі­шуче не хотіла відривати належних смердам коней від ріллі. Між кня­зями і дружиною виник справжній конфлікт. Святополк, очевидно, втра­тив надію переконати свою дружину, яка надзвичайно уперто боронила цих коней від набору, отже від завдання шкоди ріллі смердів, і тільки красномовність Володимира зломила її упертість. Але з оповідання видно, що хоч доводи Володимира були й переконливі, дружина насилу згоди­лась з ним: „и не могоша отвещати дружина".

Привертає увагу і другий цікавий факт. Володимир, переконуючи дру­жину, не вдався до звичайних у таких випадках покликань на почуття обов’язку, на вимогу військової дисципліни і на любов до батьківщини. Очевидно, Святополк сам виголошував перед тим патріотичні промови і не мав успіху. Та й конфлікт між князями і їх дружиною виник не тому, що дружина відмовилась брати участь у поході, а тільки через те, що вона не хотіла забирати належних смердам коней, а, головно, не по­годжувалась відривати їх від ріллі. Про небажання дружини взяти участь у поході літопис зовсім не говорить. Пересвідчившись, що переконання від патріотизму не допоможуть, Володимир удався до доводів, так би мовити, економічного характеру. Він указав, що небажання втратити більше, повинне спонукати їх погодитись на втрату меншого: небажання віддати для походу коней смердів і відтягти їх від ріллі може спричини­тись до загибелі самих смердів і до повного зруйнування їхнього госпо­дарства.

Цікаве й таке: і кн. Святополк, і кн. Володимир чомусь повинні були рахуватись з дружиною саме в питанні про мобілізацію коней смердів. Цей момент Долобського з’їзду найменше треба вважати нарадою з дружиною. Питання ясне і наперед вирішене, ясна і необхідність наї бору. З оповідання видно, що справа не в тому, щоб переконати дру­жину в доцільності заходу, а в тому, щоб примусити її згодитись на це. ?

Нарешті, дружина не погоджувалась дати згоду на набір зазначених коней не стільки тому, що передбачала втрату кінської сили в поході, а тому, що не хотіла завдати шкоди ріллі смердів, отже руйнувати їхні господарства.

Ці факти дають нам певні вказівки, що при небажанні дружини пого­дитись на набір належних смердам коней нею керували міркування не державного характеру, а, звичайно, особиста заінтересованість у ріллі смердів і взагалі в їх господарстві. Отже до висновку Романова, що участь смердів або набір їхніх коней зумовлювались волею князя, треба зробити додаток і вказати, що ця воля князя багато в чому визначалась і волею дружини.

Якщо оповідання про події ПОЗ р. дає вказівку про існування смердів, _ч перебуваючих в особливих відносинах не тільки до князя, а й до членів j князівської дружини, то в договірній грамоті Новгорода з польським ко-" ролем Казіміром IV у 1470 р. знаходимо дані про існування особливих відносин смердів взагалі до власників.' Одна з статтей цього договору каже: „А холоп или роба или смердь почнет на осподу вадити, тому ти честны король, веры не нять“.

В літературі цю статтю звичайно тлумачать у тому розумінні, що вона застерігає проти прийняття політичних доносів від смердів і рабів на своїх хазяїнів. Так тлумачить цю статтю і Владимирський-Буданов, якому ми зобов’язані докладним коментарієм до договору 1470 р.

Нарешті, існування смердів, перебуваючих в особливих відносинах до власників, вотчинників, підтверджується оповіданням Псковського літо­пису про сутичку псковичів з великим князем Іваном III через смердів, про яку ми вже говорили. Між іншим, літописець так розповідає про один з моментів цієї сутички.

„И начаща из пригородов приездя и изо всех волостей обиднии люди бити челом посадником Псковським и всему Пскову и наместником князя Ярослава, а сущий во Пскове много обидных людии била челом на са­мого князя Ярослава. Посадники же и весь Псков съброша многия оби­ды, ихже невозможно исчести за множество и написавше грамоты обид­ные и отрядиша послы: посадника Микиту Ларионовича и посадника Андрея Ивановича и боярина Андрея Семеновича Рублева, и иных бояр, и с пригородов по два человека — обиднии люди; и ехавше бита челом князю великому и поведаша о смерде, что грамоту потаил".

„Обиднии" люди з волостей — це, безперечно, землевласники, на зем­лях яких жили смерди і інтереси яких були порушені заходами москов­ського уряду, так само як і інтереси чорних людей, про участь яких у бунті смердів говорилося вище.

А. Є. Пресняков, очевидно, схильний розуміти під „обидными" людьми осіб, які взагалі були незадоволені діяльністю кн. Ярослава і його наміс­ників, були незадоволені новими порядками і стояли за збереження того, що вважали старовиною. Суть справи, на його думку, полягала в тому, що московський уряд почав накладати повинності на городян, не виклю­чаючи й духівництва, знімаючи їх з волосних людей. Але, в такому разі, чим могло бути викликане незадоволення волосних людей, що подавали скарги? З другого боку, в літописному оповіданні цілком певно вка­зується, що справа йде про небажання підкоритись заходам московського уряду щодо смердів. Посли, виряджені „обидными" людьми в Москву, просто вказують на смердів як на основну причину незадоволення: „ехав- ше биша челом князю великому и поведаша о смерде, что грамоту потаил".

Переліку даних, які свідчать про існування смердів, перебуваючих в особливих відносинах до власників, не можу не закінчити вказівкою на передачу смердів церковним установам разом з землею, на якій вони си­діли. Саме, за грамотою Ізяслава Мстиславича смерди передаються в роз­порядження Пантелеймоновському манастиреві.

Отже в нашому розпорядженні є ряд відомостей, які підтверджують існування смердів, перебуваючих в особливих відносинах не тільки до князя, а й до дружинників, вотчинників і навіть до церковних установ.

Таким чином суть смердівства полягає не в тому, що смерди були княжими людьми, як то думали Лешков, Нікольський, Цитович та інші, і не в тому, що смерди були державними селянами давньої Русі, як ду­мав Ключевський, а в чомусь іншому, не вловленому оборонцями щойно розглянутих думок.

Що суть справи не в цих відносинах, які б вони не були, особливо ясно виявляється з тексту договірної грамоти Новгорода з королем Ka- зіміром IV. Там ми знаходимо поруч дві статті, одна з яких говорить про смердів землевласницьких, а друга про смердів „державних", за тер­мінологією Т. О. Ключевського. І в першому, і в другому випадку смерд лишається все таки смердом.

Ми закінчили критичні зауваження щодо основних і найпоширеніших у російській історичній науці думок про смердів. Наскільки це було мож­ливо, була або підірвана, або заперечена та іноді складна і ніби перекон­лива аргументація, на яку спирались оборонці цих думок.

Але з критичних зауважень можна зробити і ряд позитивних виснов­ків, з яких, на наш погляд, найважливішим є встановлення того, що смерди — це не є вся маса сільського населення, а тільки один з його розрядів. Цей висновок, на нашу думку, повинен бути одною з основних передумов при розв’язанні питання про суть смердівства; при такій пос­тановці суть його зводиться до вказівки на ті ознаки, якими смерди від­різнялись від інших розрядів сільського населення.

Ми переконані, що смерди це — общинники-данники, які в результаті процесу перетворення данини в феодальну ренту обертались у феодально- залежне, а далі кріпосне селянство. Процес перетворення данини в фео­дальну ренту дуже мало відбився в наших джерелах, через що вивчення його через брак даних не можна безпосередньо зв’язати і з історією смердів. Але результати цього майже прихованого процесу можна виявити досить ясно.

Перейдемо тепер до становища смердів. Основним моментом, що ви­значає становище смердів, є насамперед особливий характер відносин до князя, до „держави" (до В. Новгорода і Пскова) і до власників. Хоч но- сителі влади над смердами були різні, загальний характер цих відносин був значною мірою однаковий і виявлявся в своєрідній залежності, з одного боку, і владній опіці — з другого.

Звернемось до розгляду суті відносин смердів до князя.

Про дійсне існування цих відносин, як ми вже вказували, говорять досить багато як літописних звісток, так і текстів Руської Правди.

Найдавнішим свідченням є оповідання про волхвів, покараних Яном Вишатичем, уміщене під 1071 р. (Ласрентіївський літопис): „Ян же испытав, чья еста смерда и уведев, яко своего князя, послав к ним, иже около ею суть, рече им: „выдайте волхва та семо, яко смерда еста (моя и) моего князя“.

Уже Лешков¹ указав, що слова Яна Вишатича — „смерда еста моего князя" з певністю свідчать про існування особливої залежності смердів від князя, про те, що смерди є люди князеві.

Проти цього висновку заперечив Сергеевич^{[104] [105], вказавши, що вираз „смерда моего князя" означає „піддані мого князя" і не може бути під­ставою для припущення якихось особливих відносин між смердами і князем. „Справа в даному випадку йшла про злочин, учинений волхвами, і про суд над ними. Підсудність ішла по землі і по воді. Але, якщо волхви були піддані не Святослава, а іншого князя, то це могло вести до деяких ускладнень. Ось чому Янові і треба було з’ясувати, що волхви піддані". На думку Сергеевича, його пояснення підтверджується відповіддю волхвів: „нама стати перед Святославом, а ты не можеши сотворити ничтоже", тобто ми повинні стати на суді самого князя. „На поворот же до князя рабів його чи взагалі залежних від нього людей тут і натяку немає".}

А. Є. Пресняков^[106] переконливо спростував думку Сергеевича, вказавши, що поняття підданства взагалі нелегко встановити для давньої Русі; але, коли хотіли виявити те, що Сергеевич називає підданством, то вживали вислів „люди", а не смерди.

З другого боку, при тлумаченні Сергеевича здається надзвичайно дивним мотив звернення Яна до білоозерців: видайте, бо це піддані мого князя. Нарешті, ми маємо справу з смердами у вузькому розумінні цього слова, а не в широкому, як гадає Сергеевич; це підтверджується між іншим і тим, що смерди, відповідаючи Янові: „нама стати перед Святославом, а ты не можеши сотворити ничтоже", безперечно, мають на увазі норму Руської Правди, яка забороняє „мучити" смерда без княжого слова. Невже не можна „умучити" на Білоозері нікого без слова кн. Святослава, що сидів у Києві?

До цих міркувань А. Є. Преснякова треба ще додати, таке: посилаючись на те, що волхви є князеві смерди, Ян Вишатич хотів ніби обгрунтувати свою вимогу видати смердів або, в усякому разі, її підсилити. З літопису не видно, щоб Ян відав білоозерцями і судом. Перебування його на Біло­озері визначалось не відправою ним правосуддя. Літопис каже: „в се же время приключися прити от Святослава дань емлющю Яневи сыну Вы- шатину". Діяння його мали не судовий характер, а адміністративний і, можливо, що вимогу Яна Вишатича видати волхвів для його суду над ними могли заперечити, якби він не вказав, що волхви — смерди князя.

Ряд надзвичайно цікавих даних про існування особливих відносин смердів до князя міститься в літописному оповіданні про Долобський з’їзд 1103 р., докладно розглянутому, як ми вже говорили, Б. А. Романовим. На основі цього розгляду Романов приходить до таких висновків: 1) „навіть у половецький похід, справу оборони землі, всенародного блага, смерди не йдуть"; 2). вони мусять на вимогу князів дати своїх коней князям, пожертвувати своєю ріллею, з якої живуть і годуються. Зроблені нами додатки до цих висновків, що набір належних смердам коней залежить значною мірою і від волі дружини, не суперечить остаточному виснов­кові Романова, за яким на основі факту 1103 р. можна сказати: в юридичну, незалежну від князя, перебуваючу в розпорядженні віча організацію на­родного ополчення смерди не входили; їх участь у тяготах походу, без­посередня чи посередня, зумовлювалась волею князя; навпаки, віче, оче­видно, не могло розпоряджатись смердами в своїх цілях.

Ці висновки Б. А. Романова, які підтверджуються рядом і інших даних, кінець-кінцем неминуче ведуть до припущення про особливу підвідомчість смердів князеві.

Про особливі відносини смердів до князя говорить і вимога, постав­лена Ростиславичам від інших князів на Уветицькому з’їзді про видачу холопів і смердів: „и холопы наша и смерды выдайта". Тут, очевидно, мова мовиться не про звільнення полонених холопів і смердів, бо не­зрозуміло, чому в такому разі не згадуються інші групи, наприклад, кня­зівські дружинники, городяни та ін., які безпосередньо входили в склад народного ополчення і могли попасти в полон, а говориться про видачу князевих людей, що перейшли в володіння Ростиславичів або були при­своєні ними під час міжусобиць.

Існування особливих відносин смердів до князя, що не збігаються з відносинами підданства, може' бути встановлене і на основі багатьох статтей Руської Правди.

Насамперед привертає увагу той факт, що майже всі постанови про смердів — стаття, що встановлює винагороду за вбивство смердів, за їх муку без княжого слова, за крадіжку смердового коня, за крадіжку худоби за Пространною Правдою („уроки смердом, иже платят продажу князю") — містяться в Правді Ярославичів, тобто Правді княжій, що в основному має однорідний характер і, крім кількох винятків, розглядає злочини проти так чи інакше близьких до князя людей або порушення князівських інтересів і охороняє потрібних князеві людей і худобу. Таким чином смерди поставлені серед близьких до князя або залежних від нього людей: смерди згадуються поруч з князівськими холопами; смердів кінь згадується поруч з князівськими кіньми; заборона мучити смердів стоїть поруч з забороною мучити і вогнищанина; нарешті, винагорода, яку стягають за вбивство смердів чи за їх муку або за смердового коня, очевидно, йде князеві.

Дані, так би мовити, систематичного тлумачення підтверджуються і змістом самих статтей. Так, стаття „А за княжь конь, иже с пятном, 3 гривны, а за смердьей 2 гривны" змушує припускати, що обидва коні— і князів і смердів — були в одному стаді і в межах князівського господар­ства, бо кінь мічений (з плямою) протиставляється коневі не міченому.

Далі, не чим іншим, як особливими відносинами смерда до князя можна пояснити появу статті, що встановлює особливу винагороду за муку смерда без княжа слова, тобто без його згоди, і статті про право князя на майно смерда, який не лишив після себе сім’ї.

Спроби Сергеевича^[107] тлумачити цю статтю в тому розумінні, що вона встановлює право князя на всяке майно підданого, що є „виморочне" в землі-князівстві, запозичене з візантійського законодавства (Еклога), від­кинуті А. Є. Пресняковим, який указав, що візантійське право про вимо­рочне майно дуже мало відповідає змістові статті про „смердову задницу" (спадщину) Руської Правди.

Отже питання про дійсне існування особливих відносин смердів до князя ніби можна вважати вичерпаним.

Звернемось тепер до з’ясування характеру цих відносин. У дослідників, що визнають існування особливої залежності смердів від князя, в цьому питанні спостерігається певна недоговореність і навіть розбіжність.

Лешков¹ і Нікольський^{[108] [109] у самій загальній формі вказують на приватно­правовий характер залежності смерда від князя, але чим вона була зу­мовлена—ближче не визначають.}

Погляд Цитовича^[110] виразніший: він бачить у смердах ізорників, найми­тів князівського господарства, зв’язаних з ним умовами економічного побуту. Очевидно, він схильний пояснювати походження залежності смердів відносинами поземельними.

Проти цього енергійно повстає А. Є. Пресняков. Він указує, що свід­чення про смердів, з одного боку, не говорять про те, щоб вони сиділи на князевій землі, з другого — свідчення про княжі двори й села, грамоти про надання земель духівництву не вказують смердів на землях князів­ських. „Не в поземельних, а в відношеннях владної опіки, з одного, і за­лежності і повинностей з другого боку—корінь нашого питання"^[111]. „Припу­щення про те, що смерд ■—робоча сила княжого господарства, поспішне і, так би мовити, випереджує історичну еволюцію; господарський зв’язок смердів з княжим двором обережніше уявляти собі як заснований не на поземельних відносинах, а на системі повинностей, якими вони тягли до князівського господарства і які стали джерелом і вихідним пунктом для пізнішого окняження їх землі".

Наша думка про характер залежності смердів від князя не збігається ні з думкою Цитовича, ні з думкою Преснякова. Так, ми не можемо погодитись з поглядом на смердів як на орендаторів чи робітників кня­зівського господарства тому, що відносини на основі оренди чи особи­стого найму не можуть зумовити виникнення згаданих вище прав князя на майно смерда, який не лишив після- себе синів, а також пояснити існу­вання особливої охорони смерда з боку князя, особливої підвідомчості смердів князеві в справах військових. Своєрідність цих норм необхідно припускає існування складніших і своєрідніших відносин, ніж договір особистого найму чи оренди.

Щождо думки А. Є. Преснякова, то ми не бачимо особливих трудно­щів у тому, щоб настоювати на більшій, ніж він думає, близькості смерда до князівського господарства. Якщо в нас немає безпосередніх вказівок на тісніший зв’язок смердів з князівським господарством, то зате є ряд вказівок посередніх. Так, він же визнав вартою уваги вказівку Цитовича, що з статті Руської Правди „а за княжь конь, иже с пятном 3 гривны, а за смердьей 2 гривны" видно, що обоє коней, і князів і смердів, перебували в межах князівського господарства і ходили в одному стаді, бо кінь, належний князеві, з плямою, тобто мічений, протиставляється коневі смердовому — не міченому. З другого боку, нам здається, не можна нехту­вати і тим фактом, що смерди, згідно з оповіданням літопису про Долоб- ський з’їзд, жили в селах. Існування сіл необхідно припускає і існування певного вотчинного, тобто господарсько-адміністративного центра, госпо­дарських органів (сільських чи тіунів або так званих сільських старост Руської Правди), отже й таких відносин смердів до князівського госпо­дарства, які виходять за межі звичайних публічно-правових повинностей, тобто данницьких відносин. Але, якби було прийняте наше читання гра­моти Ізяслава Мстиславича, за якою Пантелеймоновському манастиреві передається, за нашим припущенням, село Витославець разом з перебу­ваючими там смердами, то це певніше ствердило б думку про те, що смерди сидять на землі князівській, у селах, які належать князеві.

З другого боку, А. Є. Преснякову можна заперечити те ж, що й Цито- вичу, а саме: припущення, що відносини смердів, засновані на системі простих повинностей щодо князівського господарства, не може задовільно пояснити виникнення особливих правоможностей князя над смердами, про які ми говорили вище. Звичайне відбування цих повинностей навряд чи могло зумовити і цілий ряд обмежень у право-й дієспроможності смердів і взагалі відбитись на їх юридичному становищі. Bcc це примушує нас випереджувати історичну еволюцію і настоювати на тіснішому зв’язку смердів з князівським господарством навіть у XI-Xlf ст., тобто вважати їх групою доменіального залежного селянства.

Фактично князівська „данина" почала перетворюватись у феодальну ренту. Смерди повинні були відбувати повинності, яких інша маса не відбувала. Очевидно, що смерди мусили, крім данини і оброків — гро­шової і натуральної ренти — відбувати й панщину.

Щодо відносин смердів до інших власників, то в нас майже немає ніяких даних для з’ясування характеру їх. Але можна припускати, що залежність смердів від ‘ своїх хазяїнів (панів) навряд чи була менша, ніж залежність від князя; безперечно, ці відносини мали виключно феодальний характер. Як ми говорили при розгляді літописного опові­дання про Долобський з’їзд, останнє слово при вирішенні питання при набір належних смердам коней мала дружина.

Отже за даними XI-XII ст. смерди являють собою феодально-залежну групу сільського населення. Але виникає питання: чи є смерди тільки феодально-залежним селянством (Horigkeit) чи кріпосним (Leibeigenschaft).

Оскільки смерди були найбільш гнобленою і, як ми побачимо, найбільш обмеженою в правах групою, цілком природно припускати, що вони на­магались позбутися цього гніту й експлуатації через утечу. І тоді також природно припускати, що цим намаганням смердів ставили межу, закріпа­чуючи їх за власниками. Що смерди були кріпосними в Пскові й Новго­роді в XV ст., доводять особливі умови в прелімінарній грамоті вели­кого кн. Казіміра з Псковом.

„А межи собою будучи в любви, за холопа, за рабу, за должника, за поручика, за смерда, за татя и за разбойника не стояти ни мне, не вам, а выдати по неправе".

Таку умову знаходимо і в договорі Новгорода з королем Казіміром. Той факт, що ця стаття входить у звичайний формуляр договорів, які укладались однаково і Новгородом і Псковом, говорить про те, що вимога видати втікачів-смердів має не випадковий характер, а заснована на давно встановленій практиці. З другого боку, текст статті цілком певно вказує, що смердів повинні були видавати не тому, що вони обвинувачувались у якомусь злочині чи зв’язані якимись відносинами зобов’язань; в статті окремо згадуються особи, вимога видати яких визначається цими момен­тами: саме в ній говориться про розбійників і злодіїв, з одного боку, і про боржників і порушників — з другого. Смердів видавали тільки тому, що вони—смерди, подібно до того, як видавали холопів, тобто через без­перечні обмеження в їх особистій волі.

Норма про видачу смердів-утікачів не є тільки нормою міжнародного права. Звичайно, вона мала внутрішнє застосування, і в міжнародний до­говір була вміщена тільки для того, щоб забезпечити застосування її в межах руських земель.

Але чи були смерди кріпосними в досліджуваний час (до середини XIII ст.)? Нам здається, що є дані для постановки цього питання. Звер­немось до огляду їх.

НасампередѴреба звернути увагу на вимогу до Ростиславичів на Уве- тицькому з’їзді:^! холопы наша и смерды выдайта". Ми вже говорили, що ця вимога з певністю вказує, що тут мова мовиться не про звіль­нення полонених холопів і смердів, бо тоді незрозуміло, чому не згадуються інші групи, наприклад, князівські дружинники, городяни та ін., які, без­перечно, входили в Іклад народного ополчення і могли попасти в полон, а говориться тільки іЯо видачу князівських людей, захоплених і присвоєних Ростиславичами. Безперечно, мова мовиться ніби про поворот майна князів, належних до каоліції князів, ворожих Ростиславичам.

Цю вимогу, як нам здається, можна виправдати і пояснити тільки тим, що князі мають таке ж право над смердами, як і над холопами, тобто право над особою їх.

Друге дуже важливе свідчення про обмеження особливої волі смердів містить згадана вже грамота про надання князем Ізяславом Пантелеймо- новському манастиреві с. Витославця з смердами. Звичайно коли села передаються з населюючим їм селянством, то це є ознакою закріпачення останнього.

Певніший і більший матеріал для висновків дає звістка Новгородського літопису під 1229 р.

„Приде щяязь Михаил из Чернигова в Новгород, по велице дни Фомине недели исходяче, и ради €ыша Новгородци своему хотению; и целова крест на всей воли Новогородьстеи и на всех грамотах Ярославлих; и вда свободу смердом на 5 лет даний не платити; кто сбежал на чюжу землю, а сим повеле, кто еде живеть, како уставили передний князи, тако пла­тити дань".

Суть запровадженого кн. Михайлом заходу, на нашу думку, полягає в тому, що він звільнив усіх взагалі перебуваючих під його як новгород­ського князя владою смердів від виплати данини на 5 років: на тих же смердів, що втекли з своїх місць, але лишились у Новгородській землі, він не вважав можливим поширити цю пільгу, а наказав їм платити данину так, як вони платили її при попередніх князях. В літературі відомості 1229 р. тлумачать інакше. Наприклад, Нікітський, за яким ідуть і інші (у сучасній літературі Б. Д. Греков), ставить ужитий кн. Михайлом захід у зв’язок з намаганням новгородського уряду затримати відплив новго­родського населення в чужі землі. Для цього, каже Нікітський, Михайло постановив, що смерди, які втекли з Новгородської землі в сусідні землі, звільняються від данини на 5 років у тому випадку, коли вони захочуть знову повернутись на свою батьківщину; щождо осіб, які, не зважаючи на тяжкість свого становища, все таки лишались у межах Новгородської землі, було встановлено, що вони повинні платити данину лише в межах, визначених попередніми князями, і легшу.

Запропоноване нами тлумачення звістки 1229 р. спирається насамперед на текст Ніконовського літопису, за яким князь Михайло „даде всем людем бедным и должным лготы на 5 лет дани не платити, а которые из земли збежали в долзех, тем платити дань како уставили прежний князи или без лихв полетняа“.

Дуже ймовірно, що упорядник Ніконовського ізводу користувався таким списком Новгородського літопису, де відомості під 1229 р. були викла­дені ясніше і не давали приводу до різних непорозумінь. З другого боку, тлумачення Нікітського трудно погодити з конструкцією фрази, в якій викладається постанова кн. Михайла, і вимагає значної мисленої перестановки її слів і навіть цілих речень. Читаючи повідомлення Новго­родського літопису і стараючись зрозуміти його так, як Нікітський і В. Д. Греков, ми натрапляємо на непоборне місце: „а сим повеле". Хто такі „сии"? Цей вказівний займенник може бути віднесений тільки до попередньої фрази: „хто сбежал на чужу землю, а сим повеле"... З тексту цілком не можна зрозуміти, що „сии“ є ті, що залишились, тутешні. Між іншим, при нашому розумінні немає потреби реконструювати фразу: зміст її зрозумілий і при наявному розміщенні слів і речень. Звістка 1229 р_о коли її розуміти так, як розуміємо ми, дає ряд цікавих даних, характе­ризуючих юридичне становище смердів. Зокрема смерди, які покинули свої місця, характеризуються як утікачі, і до них князь Михайло засто­сував заходи впливу, які з певністю свідчать про обмеження особистої їх волі.

Всі ці дані не дозволяють позитивно розв’язати питання про загальне закріпачення смердів у XII ст. Але вони свідчать, в усякому разі, про обмеження особистої волі смердів, про початок процесу закріпачення, який у достатній мірі виявився вже в XIII ст. на всіх територіях, де продовжувала існувати ця група сільського населення.

З літописних відомостей і з статтей Руської Правди та інших юри­дичних пам’ятників цілком ясно випливає, що смерди не можуть бути при­числен! до холопів, що смерди — не раби. Це твердження з цілковитою певністю підтверджується постійним протиставленням у пам’ятниках смер­дів і холопів. '

В цьому, здається, єдиному пункті питання про смердів ц історичній літературі немає і не було розбіжностей. Але в ній досі надзвичайно мало звертали уваги на існування цілого ряду норм, що обмежували право смерда як вільної людини. Якщо ці обмеження й обмірковували, то вони не були підсумовані і, в усякому разі, в достатній мірі оцінені, а тим часом вони головним чином і зумовлюють своєрідність юридичного становища смердів і є відмінною ознакою їх порівнюючи з іншими роз­рядами сільського населення. Обмеження в правах смердів як вільних людей різноманітні: обмежується право на охорону їх життя і особи, їх правоспроможність і дієспроможність, право спадкування.

Охорона життя смерда передбачається в спеціальній статті Руської Правди. За Академічним списком вона читається: „А в смерде и в хопе (тобто в холопі) 5 гривен"; за Карамзінським списком: „А за смерд и хо­лоп 5 гривен, а за робоу 6 гривен".

Тобто, за безпосереднім змістом цих статтей, за вбивство смерда пла­титься стільки, скільки за холопа, тобто 5 гривен, отже в 8 разів менше, ніж за вбивство всякої вільної людини і навіть ізгоя, і в 16 разів менше, ніж за вбивство найближчих до князя людей, наприклад, вогнищанина і навіть конюха. - -

Як взагалі всі трактуючі про смердів статті, так і статті, що вста­новлюють розмір винагороди за їх убивство, являють і досі предмет не­примиренної суперечки. Однакова винагорода за вбивство смерда і хо­лопа при погляді на смерда як на вільну людину, багатьом здається такою явною невідповідністю, що в літературі давно вже почали робити спроби тлумачити цю статтю інакше.

Проф. Сергеевич^[112], який особливо гостро відчув цю невідповідність, намагається усунути її за допомогою списків Руської Правди, які дають інше читання цієї статті. Вказуючи, що в деяких списках (наприклад у Троїцькому) стаття читається: „Аза смердии холоп 5 гривен", він твер­дить, що мова мовиться не про смерда, а про смердового холопа. Розу­міючи, що запропоноване ним нове тлумачення втратить чималу частину своєї переконливості через незрозуміле питання:чому Руська Правда го­ворить про смердових холопів, але не згадує про князівських,—Сергее­вич намагається усунути цю незрозумілість, вказуючи, що в попередніх статтях, де встановлюється розмір винагороди за вбивство різних осіб,, уже вичерпаний склад князівських рабів; у них згадуються як князів­ські раби — старости, так і князівські рядові, тобто раби звичайні або такі, що продають себе в рабство („рядовницы").

При такому розумінні терміна рядівник звичайне тлумачення, на його думку, повинне натрапити на явну тавтологію в Руській Правді: двічі згадується про князівських рабів; тим часом цього повторення не буде,, якщо ми вважатимемо, що в статті говориться не про смердів і холопів,, а про смердових холопів.

Проти тлумачення Сергеевича можна навести ряд серйозних запере­чень. Як указано, в його аргументації найсильнішим місцем є вказівка, що в багатьох списках Руської Правди (в тому числі й Троїцькому) встано­влююча винагороду за смерда й холопа стаття має інше читання і гово­рить про смердового холопа.

Але визнати, що читання Троїцького списку відповідає початковому текстові, грунтуючись тільки на тому, що воно відтворене більшістю списків і не наводячи інших, серйозніших даних, немає достатніх підстав.

Друге заперечення Сергеевича зводиться до того, що, прийнявши бо­ронене нами тлумачення, ми повинні вважати на допущення тавтології (в обох уміщених поруч статтях однаково говориться про князівських холопів — рядовичів і холопів). Це заперечення усувається тим, що ря­дович, всупереч Сергеевичу, не є рядовий, тобто простий чи звичайний раб. В літературі було вже відзначено, що навіть за Сергеевичем рядо­вич і холоп є поняття не тотожні, а що вони лише почасти покривають- одно одне. Саме, в другому місці своїх „Древностей" Сергеевич так тлумачить термін рядович: „Стаття 62 Троїцького списку¹ говорить, що- холопство виникає з куплі-продажу. Купля-продаж є звичайно ряд, до­говір. Ті, що продали себе в рабство і не мають особливих якостей, і будуть просто рядовичі, яких Правда протиставляє старостам, ремісни­кам, тіунам. Але рядович — не неодмінно раб; рядович — усякий, хто за рядом (договором) у когось живе". Таким чином за Сергеевичем рядович— раб, але за рядом; але холоп—не всякий за рядом, отже немає й повто­рення, на яке вказує Сергеевич у статтях 22 і 23 Академічного списку. Обидві ці статті, навіть і з погляду Сергеевича, говорять про двох різ­них осіб.

З другого боку, в статтях 22 і 23 Академічного списку ми не спосте­рігаємо повторення тому, що рядович у статті 22, всупереч Сергеевичу, не є рядовий чи простий раб або людина, яка продала себе в рабство за рядом, а є нижчий агент господарського і адміністративного управління. Про це цілком ясно говорять тексти: наприклад: „Тиун бо его (тобто князя) яко огнь тряпицею накладен, и рядовичи его аки искры" (Слово- Данила Заточника), „А сотским и рядовичем —не судити".

Отже, якщо під рядовичем треба розуміти князівського, господарського й адміністративного агента, то, прийнявши тлумачення Сергеевича, треба визнати, що в Руській Правді зовсім немає статтей, установлюючих ви­нагороду за князівського холопа, а це суперечить загальному характе­рові і навіть системі Правди Ярославичів, Правди князівських інтересів, регламенту внутрішнього розпорядку князівського господарства. „Усу­нувши холопа як „смердового", ми усуваємо з статті княжого холопа",, говорить Пресняков^{[113] [114].}

Крім спроби Сергеевича, можна вказати й на ряд інших спроб пояс­нити невідповідність в установленні однакового штрафу за вбивство-

•смерда і холопа за Руською Правдою. Максимейко¹ думає досягти цього шляхом протесту проти упередженого, на його думку, погляду, що за всяку вільну людину платили штраф 40 гривен. Але з аналізу відпо­відних статтей Руської Правди цілком ясно встановлюється, що вира в 40 гривен — нормальна основна одиниця карної системи Руської Правди. Стаття 5 установлює для вільної людини саме 40 гривен; у статті 28 вка­зується „полувирье"..

Друга спроба належить Владимирському-Буданову і Преснякову^{[115] [116], яким природним здається знайти вихід з труднощів при тлумаченні статті 23, припустивши, що в 5 гривнах, про які говориться в статті, треба бачити урок, виплачуваний понад виру. Але це припущення існування особли­вих уроків, що надзвичайно збільшує і без того складну й заплутану карну систему Руської Правди, не підтверджується змістом інших її стат­тей. Руська Правда знає виру — винагороду „за обиду", продажу, але про додаткові до вири уроки не говориться в жодній з її статтей.}

Далі, коли припустити, що 5 гривен є особливий урок, то слід виз­нати уроком і ту винагороду, про яку говориться в попередніх статтях Правди Ярославичів, узявши на увагу, що в її постановах, безперечно, є певна система. Отже винагорода за вбивство сільського старости — урок; уроком є й винагорода за вбивство князівського тіуна, їздового, старого конюха і, нарешті, вогнищанина. Тоді виходить, що додатковий урок, установлюваний понад виру відносно деяких осіб, буде перевищу­вати виру в два рази, а загальна винагорода за вбивство, наприклад, вог­нищанина, доходитиме 120 гривен, тобто дорівнюватиме вирі потрійній.

Таким чином неможливість розглядати 80 гривен статті Правди Яро- славичів як додатковий урок, виплачуваний понад виру, тягне за собою неможливість уважати таким уроком і винагороду, визначену в дальших статтях, безпосередньо вміщених за статтею 7 II, внутрішньо між собо о зв’язаних і встановлюючих винагороду за вбивство князівських тіунів, рядовичів, а, значить, і смердів і холопів.

Отже всі спроби усунути невідповідність в установленні однакової винагороди за вбивство смерда й холопа, які ми знаходимо в літературі, треба визнати невдалими. Доводиться йти за безпосереднім змістом статтей за Академічним і Карамзінським списками і вважати встановле­ним фактом, що за вбивство смерда платили стільки ж, скільки за хо­лопа, тобто в 8 разів менше, ніж за кожну вільну людину, і в 16 разів менше, ніж за кращого чи близького княжого мужа.

Висновки, зроблені нами на основі аналізу статті 7II, яка встановлює винагороду за вбивство смердів, не тільки вказують на існування обме­жень в охороні їх життя порівнюючи з іншими розрядами вільних людей, а разом з тим дозволяють установити й ряд інших цікавих моментів у правовому становищі смердів за Руською Правдою, зокрема з’ясувати обсяг і характер охорони їх особи за нею.

Так, якщо ми вважаємо встановленим, що за вбивство смердів пла­тили 5 гривен, то до них, очевидно, не застосовувались ті статті Руської Правди, які трактують про охорону особи й здоров’я і встановлюють штрафи, вищі за 5 гривен. Інакше ми мали б явну невідповідність, а саме: за завдану шкоду здоров’ю смердів чи за образу їх платилось у кілька разів більше, ніж за їх убивство. Отже до смердів не стосувались статті, встановлюючі штраф за удар мечем, держаком меча, батогом, бо цей штраф (12 гривен) майже в два з половиною раза перевищує винагороду за вбивство смерда. Не стосується до смердів і стаття, яка встановлює піввири (20 гривен) за каліцтво і навіть стаття про вибиття зубів (12 гри • вен) і ряд інших статтеи Руської Правди.

Замість цих постанов, мета яких є охорона особи і здоров’я повно­правних і вільних людей, у Руській Правді вміщена стаття, встано­влююча штраф у розмірі 3-х гривен за муку смерда без княжого слова. Очевидно, ця стаття передбачає всі замахи проти особи і здоров’я смерда, про які говориться в інших статтях Руської Правди, до смердів не за­стосовуваних.

Але в змісті поняття „мука", якщо ми розумітимемо його навіть ши­роко, немає елементів, визначаючих поняття зневаги особи. Отже Руська Правда зовсім не передбачає зневаги особи смердів і дає нам цілком певні вказівки на обмежений обсяг цієї охорони порівнюючи не тільки з віль­ними людьми, а й з князівською челяДдю.

Переходимо до огляду обмежень у правоспроможності смердів. Ще за договором, укладеним кн. Володимиром Святославичем з болгарами, звістка про який дійшла до нас у передачі Татіщева, болгарам заборо­нялось торгувати „со смердиной и огневитиной", тобто з смердами і хо­лопами. Трудно, звичайно, з цього короткого і уривочного повідомлення з’ясувати мету і зміст цієї заборони. Найімовірніше припускати, що без­посередній товарообмін болгар з смердами й холопами був невигідний для князя з фіскальних міркувань. Можливі й інші припущення. Як би там не було, але запровадження цього пункту в життя неодмінно при­пускає заборону князя смердам брати участь у торгівлі, отже припускає такі риси їх правового становища, при яких цілком можливе встанов­лення певних обмежень у їх правоспроможності.

Виразніші обмеження смердів у праві володіння і розпорядження зем­лею. В літературі давно вже висловлена думка про умовність землево­лодіння смердів і відсутність у ньому рис, визначаючих поняття вот-> чинного землеволодіння. Так, Нікітський бачив відмінну рису смердів порівнюючи з своєземцями в тому, що смерди не мали власної землі, а були змушені жити на чужій—князівській, боярській, церковній. Треба приєднатись до цієї думки, бо в міру перетворення смердів з данників у феодально-залежних людей вони втрачали право й на землю.

В усякому разі, до нас дійшли певні свідчення про обмеження смер­дів у праві володіння і розпорядження землею. Одне з таких свідчень міститься в оповіданні Іпатського літопису про події в Галицькій землі під час князювання кн. Данила.

„Бояре же Галичьстии Данила княземь собе называху, а саме всю землю держаху; Доброслав же вокняжился бе и Судьичь, попов внук, и грабяше всю землю, и въшед в Бакоту, все Поизье прия без княжа повеления; Гри­гория же Васильевич собе горную страну Перемышльскую мышляше одер­жати и бысть мятеж велик в земле и грабеж от них. Данил же уведав посла Якова столника своего с великою жалостью ко Доброславу, глаголя к ним: „князь ваш аз есмь, повеление моего не творите, землю грабите, Черииговьских бояр не велех ти, Доброславе приимати, но дати волости Галичким, а Коломыйскюю соль отлучити на мя"; оному же рекшу: „да будет тако". Во тоже час Якову седящу у него приидоста Лазорь Дома- жирич и Ивор Молибожичь, два безаконьника от племени смерьдя и пок- лонистася... Доброславу же рекшу: „вдах има Коломыю". Якову же рекшу ему: „како можеши бес повеления княжа отдати ю сима, яко велиции князи держать сию Коломыю на раздаввание оружьником. Си бо еста не­достойна ни Вотьнина держати".

З цього оповідання видно, що обурення Якова, яке поділяє й літо­писець, пояснюється не стільки тим, що Коломия була віддана без згоди й дозволу кн. Данила, що без його волі взагалі був допущений цілий ряд інших дій з боку Доброслава та інших бояр, а головно тим, що Коломия була віддана беззаконникам з „племени смердья".

Лазар Домажирич і Івор Молибожич, очевидно, вже не були смердами; можливо, вони висунулись на ступінь служилих людей Доброслава, але походження їх як смердів не давало їм права володіти землею на вот­чинному праві.

Обмеження в спадковому праві смердів установлюється з статтей 117—120III Руської Правди.

Ст. 117: „Аже умрет смерд. „(О задници, O смердьей статке): „Аже смерд оумреть (без детей), то задницю князю".

Ст. 118: „Аже будуть дщери оу него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не даяти части им“.

Ст. 119: „О заднице боярьстеи и о дружьинеи (о боярских статках и о людских). Аже в боярех, любо (в боярстей) дружине, то за князя задница не идеть“.

Ст. 120: „Но оже не будеть сынов, а дщери возмуть".

За безпосереднім змістом цієї статті майно смерда дістають у спад­щину лише діти чоловічої статі; коли їх немає, то майно належить князеві, лише з тим, що незаміжнім дочкам виділяється з нього деяка частина, а заміжні нічого не одержують. Після бояр і взагалі людей, що складають князівську дружину, якщо в них не буде синів, майно одержують дочки.

Наведене тлумачення поділяють більшість істориків руського права— Беляев, Нікольський, Попов, Дювернуа, Нєволін, Вітте, Владимирський- Буданов, Пресняков та ін.

Тільки Цитович і Сергеевич, а також Дьяконов і Дебольський, що приєднались до них, пробують тлумачити цю статтю інакше. Цитович^[117] передусім рішуче не погоджується з тим, що під дітьми статті 117 слід розуміти синів, мужчин:

*В статті такого слова немає, діти ж —Verbum generale, — каже він.— Додержуючи буквально вираженого змісту нашої статті, ми не... маємо ніякого права підставляти те, чого в ній немає за її буквальною редакцією. Стаття говорить: „задница князю“, коли немає дітей; якщо серед дітей є незаміжні дочки, дати на них частину, а коли вони заміжні — не давати нічого, тобто не давати тім, які одружились при житті батька". Отже стаття говорить про те, що спадщина стає виморочною і її забирає князь, коли немає дітей взагалі, тобто синів і дочок. При такому розумінні Цитовичем статті про спадщину смердів її не можна вважати винятковою, визначаючи спеціальне спадкування смердів; вона містить такі догми, що мають характер загальності, застосовності в усіх випадках.

Але все ж розуміння статті про майно смердів примушує Цитовича дати нове освітлення й статті про майно боярське. Цитович розуміє її так: хоч би померлий належав чи до бояр, чи до боярської дружини, однаково спадщина князеві не йде, і, якщо тільки лишились діти і при тому, коли не буде синів, її дістануть дочки; і ті, і другі однаково діти. Таким чином одержання спадщини дочками, коли немає синів, не являє привілею боярського стану і дружини, а є таким же загальним правилом, як і одержання спадщини дочками після смерда. <

В такому разі, очевидно, що обидві статті про спадщину—і стаття 117 і ст. 118 — насамперед подібні тим, що і та і друга визначають умови— перша, коли виморочність настає, друга — коли та ж виморочність не настає, тобто вони по суті визначають те саме, коли не настає вимороч­ність. Тільки перша визначає умови цього негативно, друга — позитивно.

Сергеевич ¹ загалом приєднується до тлумачення Цитовича, але робить ряд істотних поправок і дає трохи іншу аргументацію. Передусім в основу тлумачення він кладе не Троїцький список, а Пушкінський, який відріз­няється від усіх інших тим, що в статті замість „без детей* стоїть „безажю“, а в статті замість „а в боярах либо в дружине* читається: „аще в боярстей дружине". Те, що він віддає перевагу Пушкінському спискові перед усіма іншими, дозволяє йому обстоювати думку, що перша частина статті е окрема стаття, яку немає найменших підстав зливати з другою, встанов­люючою право дочки на частину спадщини після батька (смерда).

Розходження між Сергеевичем і Цитовичем виявляється і в тому, що Сергеевич, всупереч Цитовичеві, визнає суперечність між другою частиною статті 119, за якою дочки одержують частину спадщини, і другою частиною статті 117, яка заперечує за нею це право; при цьому він пояснює цю суперечність тим, що на тексті першої статті відбився вплив візантій­ського спадкового права.

Але тлумачення Цитовича й Сергеевича не були визнані в російській історичній літературі вичерпними. Проти них висунули ряд заперечень спочатку Владимирський-Буданов, а потім Пресняков. Суть цих запе­речень полягає в такому: найсильнішим місцем в аргументації Цитовича є його твердження, що статті 117—118 не встановлюють спеціального порядку спадкування після.смерда, а містять загальну норму про вимо- рочність спадщини, при чому ця загальна норма підтверджується і дальшою статтею (ст. 119), хоч у ній говориться про спадщину після бояр.

Таким чином тлумачення Цитовича відпадає, як тільки буде доведено, що статті 117—118 містять іншу норму, ніж статті 119—120. Преснякову^{[118] [119]} якраз удалось це зробити. Саме він звернув увагу на те, що в трактуючих про спадщину статтях Руської Правди вживаються два різні поняття — „задница* і „часть*. Наприклад, у першій частині статті говориться про задницю („задница князю"), а в другій—про частину („еже будут оу него дщери, то даяти часть, еже ли будут замужем, то не дати части*). В ст. 119 —120, і в першій і в другій частині говориться про задницю („за князя задница не идет, но оже не будет сынов, а в дщери возьмут*).

Якби було встановлено, що між цими двома поняттями немає різниці, то тлумачення Цитовича, мабуть, не могло бути запереченим. Але з ана-, лізу трактуючих про спадщину статтей Руської Правди виявляється, що „задница* і „часть*—два юридичні поняття, які не збігаються між собою. Особливо виявляється різниця між цими поняттями в ст. 123: „Аже жена сядеть по мужи, то дати ей части, а оу своих детей взяти части..., а зад­ница ее мужня не надобе*. Отже жінка не бере участі в поділі „задницы*, тобто всієї спадщини. Вона не бере участі в спадкуванні, а має право тільки на особливу частину. Таким чином можна вважати встановленим, що „задница* за Руською Правдою є спадщина в строгому юридичному значенні. „Часть* же не є частина спадщини, а виділ з майна певних коштів для спеціальної мети, тобто для наділення вдови, дочок, вклад на помин душі (ст. 122). Розмір її в Руській Правді не визначався, а його встанов­лювали, мабуть, відповідно до обставин і до розмірів майна („како си могут* (ст. 125). Якщо це так, то й статті говорять не про те саме, як гадав Цитович, а про дві різні речі. В статті про „смердыо задницу*^ встановлюється, що виморочне майно йде князеві, при чому, коли після смерда лишаються незаміжні дочки, то з цього виморочного, переходячого до князя майна князь виділяє частину в щойно встановленому значенні; заміжнім же дочкам не дають і цієї частини, а все майно переходить князеві. Щождо спадщини після бояр, то, коли немає синів, у поділі „зад­ницы", тобто спадщини в строгому юридичному розумінні цього слова, беруть участь і дочки. Різниця між нормами ст. 117—118 і ст. 119—120, встановлювана на основі аналізу поняття „задница" і „часть", виявляється і зовнішньо, а саме в паралелізмі і протиставленні цих статтей, які ви­ражаються, наприклад, сполучниками а („а иже в боярех"), то („то за князя задница не идет"), но („но еже не будет сынов, а в дщери возмут").

Аргументація Сергеевича ще спірніша, ніж аргументація Цитовича. Насамперед перевага, яку він дає Пушкінському спискові перед іншими, не грунтується на аналізі тексту цієї статті, і твердження його, що цей список найправильніше передає початковий текст, цілком голословне. Навпаки, заміна слів „без дети" словом „безажю" в списку Лубенського є варіант, не відтворений у жодному іншому списку. Далі, навіть довівши, що читання „безажю" відбиває початковий текст, не можна твердити, як то робить Сергеевич, що стаття 117 є окрема стаття і що немає найменших підстав зливати її з статтею 118; навпаки, привід дається як уже відзна­ченим паралелізмом статтей, так, особливо, словом „у него", тобто смерда, про якого говориться в першій статті. Нарешті, якби навіть і визнати, що статті 117 і 118 справді дві самостійні і що немає ніяких підстав об’єднувати їх, то при тлумаченні Сергеевича виявляється суперечність норм двох майже поруч уміщених статтей: за одною (ст. 118) дочки одер­жують у спадщину частину, за другою (стаття 125) —ні: „Аще будетъ сестра в дому, той заднице не имати, но отдадят ю за мужь, како си могут",

Сергеевич змушений був визнати цю суперечність, викликану, на його думку, тим, що в статті 118 відбився візантійський вплив, але вважає її природною, бо Руська Правда—не кодекс законів Російської імперії, а при­ватний збірник постанов і правил, які діяли в різні часи і в різних місцях. Але трудно припустити, що навіть у приватному збірнику поряд стояли статті з нормами, взаємно виключаючими одна одну. •

Таким чином проти тлумачення Сергеевича можна висунути більше заперечень, ніж навіть проти тлумачення Цитовича, і воно веде до не­примиренної суперечності основних норм спадкового права Руської Правди.

Отже лишається приєднатись до тлумачення більшості і визнати існу­вання певних обмежень у спадковому праві смердів.

Розглянувши навіть ті наведені тут уривочні дані, що зазнали пізніших > переробок і які можна було використати для з’ясування юридичного становища смердів, ми ніби можемо вважати доведеним, що смерди стано­вили окрему групу сільського населення, відмінну від інших цілим рядом обмежень у праві смерда як вільної людини.

Виникнення цих обмежень, як бачимо, не можна пристосувати до пізні­шого часу права про смердів і не можна зв’язувати з пізнішим процесом закріпачення.

Характер цих обмежень свідчить про те, що ми маємо справу з іншою, надзвичайно своєрідною системою юридичних відносин і з іншими соціаль­ними передумовами. Ці обмеження виявляються на основі даних, які можна віднести до XII — XIII ст., тобто до середини того періоду, коли смерди існували як певна і окрема група сільського населення і коли ще не починався процес злиття їх з іншими групами; ті ж обмеження, які можна встановити на основі пізніших даних, можуть бути віднесені все таки до більш раннього часу, тобто до розквіту права про смердів.

Як можна було бачити, дані, на основі яких могли бути виявлені основні риси становища смердів, надзвичайно уривочні і стосуються до різ­них груп смердів. Частина з них визначає становище смердів, перебуваючих

в особливих відносинах до князя, частина — становище так званих бояр­ських смердів. Відповідно до цього деякі обмеження без ніяких трудно­щів можна віднести до всіх груп смердів, а деякі лише до якоїсь одної З ЦИХ груп. '

Все це примушує нас визнати, що обсяг цих обмежень був різний, залежно від того, до якої групи належав смерд. Можливо, що обсяг обме­жень у праві так званих боярських смердів був ширший порівнюючи з смердами князівськими чи новгородсько-псковськими. Можливо, що обсяг і характер цих обмежень змінявся залежно від соціальної революції, яку переживала Русь з X-XI ст.; цілком природно припускати, що деякі з цих обмежень розвинулись у пізніший час, а інші, що ведуть свій початок з X століття, поступово зникали.

Таким чином через уривочність даних трудно виявити догму права про смердів, дати закінчену систему відносин, визначаючих становище їх. Встановлені нами риси права про смердів є тільки відблиски цієї своєрідної системи, повне відтворення якої навряд чи можливе на основі дійшовших до нас джерел.

Але той факт, що навіть і при цій уривочності і надзвичайній нечи­сленності даних виявлене досить велике коло цих обмежень у праві смерда, свідчить про те, що обсяг цих обмежень був глибший і ширший, ніж то можна було б встановити; можна думати, що частина обмежень,, виниклих на звичаєвому праві, не могла відбитись у дійшовших до нас юридичних пам’ятниках.

Що становище смердів визначалось густою сіттю різних обмежень- у їх праві й дієспроможності, почасти підтверджується звичайним порів­нянням їх з холопами: смерди і холопи звичайно стоять поруч як у літо­писних звістках, так і в юридичних пам’ятниках; за договором кн. Воло­димира з болгарами, останнім заборонялось торгувати з „смердиною и огневитиной", тобто з смердами і челяддю; за Руською Правдою за вбивство смерда і холопа встановлюється однакова винагорода; князі вимагають від Ростиславичів видачі смердів і холопів; ростовці з погордою говорили про володимирців: „несть бо свое княжение град Владимир, но пригород есть наш и наши смерды в нем живут и холопы“;за договором Новгорода з Казіміром IV забороняється приймати від смердів і холопів скарги на хазяїнів; у договори з сусідніми державами включається умова про видачу втікачів — смердів і холопів.

Як було вказано, ті моменти юридичного становища смердів, які можна було виявити на основі дійшовших до нас даних, не можна подати яю закінчену систему права про смердів, бо в жодному з цих пам’ятників ми не знаходимо ні загального формулювання становища смердів, ні розви­нутого і досить докладного законодавства про них, як от законодавство- про закупів і холопів Руської Правди.