№ 18 Алессандро Ґваньїні про Сиґізмунда Кейстутовича[101], великого князя литовського
Року Божого 1432. Після вигнання зрадливого Свидриґайла[102], який не сприймав литву, а тільки русь, Сиґізмунд, син литовського князя Кейстута, старо- дубський князь із Русі, двоюрідний брат короля Яґайла, завдяки королівським благодіянням та доброзичливості литовських панів, був прийнятий на Литовську державу.
Він склав присягу, щоб бути під послухом польських королів, як Вітовт, нічого без їхньої ж волі не чинити, не мати жодних угод із пруссами, інфляндця- ми та Свидриґайлом; він погодився на все із сином Михайлом та литовськими панами. Бачачи, що Свидриґайло втік, він насамперед схопив його дружину, взяв Вільно, Ґродно й Троки. Потім король їхав до Львова, щоб люди грецької віри перебували в мирі, також щоб їхні церкви не давали нікому ніякого провіанту, за винятком самого короля, коли він приїде. У цей час проти короля повстав Федь- ко, князь Острозький[103], котрий підтримував Свидриґайла. Проти нього король послав військо, поставивши над ним руського старосту Вінцентія з Шамотул та Яна Менжика з Домброви. Коли Федько почув про них, то одразу ж зібрав проти них велике військо - волинців, татар, молдаван, однак ніяк не хотів дати їм битви, а тільки з кутків нападав на поляків, найбільше шкодячи піхоті. Коли наші були на переправі через ріку Мурахву, то русь хотіла їх переслідувати. Тоді Кемлич із сотнею кінних, який для провіанту від'їхав від війська, повертаючись до своїх, вдарив у труби й барабани, стривожив ворога несподівано сильним страхом, напав на необережну русь і мужньо з нею зійшовся. Інші ж наші, повернувшись від переправи, почали гнати русь на погибель, гнали їх вночі при місяці кілька миль, рубаючи і б'ючи. Полягло там русі до кількох тисяч, а наших тільки двоє загинуло. Було взято дванадцять руських прапорів, які висять на замку [у костьолі] Св. Станіслава в Кракові. Ця битва сталася цього ж 1432 року, місяця листопада.У цей же час Сиґізмунд з Литвою переміг Свидриґайла, який зібрав понад двадцять тисяч війська з Московії, Русі, Татарії, Інфляндії; їх полягло до десяти тисяч на полі бою, а чотири взято в полон, було взято вісім прапорів, які висять в костьолі у Вільні, але Свидриґайло втік. Ця битва була біля Ошьмян в день Зачаття Діви Марії, тому Сиґізмунд заснував там на знак цієї перемоги колегіум.
Зміцнившись русаками, Сиґізмунд на другий рік, тобто 1433, вдерся до Інф- ляндії, яку без жодної відсічі воював 12 днів, і взяв там велику здобич. У цей же час Гришко Кердей в Русі, в Холмській землі, біля Грубешова над рікою Бугом, руського князя Носа, який тримав Свидриґайлову сторону, переміг з військом, а самого спіймав.
Свидриґайло, мстячись за свої кривди, зібрався з інфляндцями та руссю, вдерся до Литви й завдав значної шкоди. Князь Сиґізмунд не посмів дати йому битву через те, що тоді віддав на страту деяких панів, як-от: троцького воєводу Монвида й великого маршалка Румбольда, звинувачених у зраді. Цим він налаштував проти себе багатьох людей, тому й не довіряв їм. Не даючи тоді битви, він, де міг, громив його людей, перешкоджав їм здобувати провіант, тому ворог через голод мусив відступити. Однак ворог вчинив велику шкоду, бо спалив Вільно й Троки, винищив та попалив усі села, які тільки є між цими містами. Свидриґайло послав також і до татар, просячи, щоб його посадили на Литовське князівство, з якого його Сиґізмунд вигнав. Коли ж татари, приїхавши, дізналися, що на це була королівська воля, то вирішили помститися йому за те, що їм цього не повідомив. Вони сплюндрували весь чернігівський та київський край і зі здобиччю пішли геть. Потім Сиґізмунд послав до короля у Радом, де він був в цей час на Різдво, прохаючи, щоб з ним зустрівся в Литві.
Наступного 1434 року, невдовзі після Нового року, вони зустрілися в Кринках, де протягом кількох днів розважалися полюванням. Тут король підтвердив [права] Сиґізмунда на Литовське князівство; підтвердив і унію цього Великого князівства з Короною Польською, вже втретє це було відсвятковано[104].
Невдовзі король Яґайло помер, а на його місце на польський престол було обрано його сина Владислава[105]. Тим часом інфляндські хрестоносці, вдершись до Жмуді, набрали досить здобичі, але не могли з нею вийти, бо жмудь підпиляла дерева в лісі, яким вони мали йти з полоном. Валячи одне дерево на інше, жмудь передавила все інфляндське військо й перемогла.У цей же час Свидриґайло, напавши на Поділля, хотів воювати, але йому не пощастило, бо Вінцентій з Шамотул та Михайло Бучацький мужньо дали йому відсіч так, що він мусив тікати. Потім, у 1435 році, Свидриґайло взяв собі на поміч інфляндців, русь і татар, вдерся до Литви й воював без відсічі. Литовський князь Сиґізмунд якнайліпше зібрався проти нього, оскільки ж цього було мало, то він послав по допомогу до короля. Тоді було швидко зібрано чимало війська й послано до Литви з видатним гетьманом Якубом Кобилинським-Ґжимальчиком, який, з’єднавшись з Литвою, підступив до ворога під Вількомиром. Їх розділяла тільки мала річка, яку можна було конем перейти. Тут через три дні вони уклали мир, чекаючи одне на одного, щоб той рушив, хоча для цього й не було слушної погоди. Потім Свидриґайло почав виступати звідти, щоб знайти краще місце. Наші ж, думаючи, що вони тікають, вдарили їм у тил, бажаючи завдати їм хоч якоїсь шкоди. Коли з обох боків послали підкріплення, то дійшло до великої битви, доля якої довго була сумнівною, доки Якуб Кобилинський не порушив кілька своїх кінних рот, які дали підкріплення своїм. Як тільки Свидриґайлова сторона стала відступати, то їх ще сильніше наші почали, доганяючи, бити й сікти. Там багато їх полягло, зокрема з числа інфляндців, чехів, сілезців, які були з Корибутом[106]. Вони були в тяжких обладунках і не знали дороги, через що їм було важко тікати, отже, всі були знищені. Якщо хтось із них і втік до лісу, то й там такого було знайдено. У цій битві полягла вся сила інфляндського магістра, й сам магістр, мужньо б'ючись, загинув, загинув і його маршалок, і всі комтури, тож інфляндські замки довго були пустими, без війська.
Наші забрали також всі корогви, пограбували ворожий табір, схопили Корибута, який був поранений. Його запитали поляки про те, чому він не втік. Він сказав, що, тривалий час перебуваючи між нами, не навчився тікати. Невдовзі він помер від ран, інші ж подумали, що Сиґізмунд наказав його отруїти. Там же було схоплено сілезця Сиґізмунда Рота, котрого раніше спіймав Ян Чарнковський, коли Рот їздив з підозрілими листами від імператора до Вітовта. Оскільки король відпустив його під слово честі, а Рот його не дотримав, його вкинули в ріку Свєнту й втопили. Тільки сам Свидриґайло з небагатьма людьми втік, але втратив Смоленськ, Оршу, Полоцьк, Вітебськ і майже всю Русь. На тому місці, де була ця битва, Сиґізмунд збудував прекрасний фарний костьол й назвав його на честь Господа Бога, дякуючи за таку славну перемогу.Року 1436. Сиґізмунд, володіючи всім вже безпечніше, дещо запишався й суворо судив панів-рад і шляхту. Тоді князь Чорторийський[107], русин, влаштував змову проти нього з віленським воєводою Довгирдом, з троцьким воєводою та іншими; вони вбили його таким чином: у Сиґізмунда була ведмедиця, яка лягала біля нього, ніби слуга, виходила й заходила до нього тоді, коли хотіла. Її виходу стерегли вночі ці душогуби. Коли ведмедиця вийшла, то вони, вбігши у відчинені двері, вбили князя, забрали великі скарби, які були при ньому там же, в Троках. Його самого поклали на сани і, запрягши пару коней, вигнали їх із замку. Литовські пани знайшли його тіло в полі, з почестями поховали його у Вільні, у склепі Вітовта. Інші пишуть, що його було вбито під час служби Божої, яка проводилася у його покоях у Цвітну неділю. Чорторийський дряпав у двері, як ведмедиця, коли ж його, думаючи, що це ведмедиця, впустили, він, вскочивши із Скобейком[108] та іншими, вбив князя. Скобейко вдарив йому вилами в лоб так, аж кров бризнула на стіну покоїв біля вівтаря. Хай там як, але його було вбито через зраду. На ньому припинився рід литовських князів, держава знову перейшла до нащадків Яґайла, тепер панове поляки з мазовецькими князями привели на Велике князівство Литовське польського дідича, Казимира Яґайло- вича[109], якому литовські пани, прийнявши з честю, висловили свою покірність. Це діялося у 1440 році.
Гваньїні Олександр. Хроніка Європейської Сарматії/ Упоряд. Ю. Мицик. - К., 2007. - С. 334-336.