Міфічний прабатько

В етруській релігійно-міфологічній системі прабатьком етрусків є Геркле, який здійснив безліч подвигів [90, I, 284]. З VI ст. до н. е. з’являються численні брон­зові статуетки Геркле, його голова зображується на етруських бронзових і сріб­них монетах IV ст.

Про час виникнення культу Геркле немає єдиної думки. Можливо, вважає релігієзнавець О. Немировський, він поширився серед етрусків ще в період їх­нього перебування в егейсько-анатолійському регіоні. Можливо також, що цей культ був перейнятий від греків-колоністів міста Кум у УІІ-УІ ст. до н. е., адже етруски підтримували з ними тісні зв’язки. Безперечно одне — етруски сприя­ли поширенню культу Геркле серед латинян та інших італійських племен [90, І, 284].

* * *

Висока етруська цивілізація, що є безпосередньою попередницею римської, несе в собі виражені паралелі з давніми егейсько-анатолійським і східно-серед­земноморським світами. Вона, очевидно, пізня спадкоємиця іберійсько-кав­казьких культур епохи бронзи і має, ймовірно, й індоєвропейське (отже, і про­тослов’янське) коріння, якщо припустити, що прабатьківщиною етрусків був Балкано-Дунайський регіон, звідки вони перебралися в Малу Азію, а потім узяли участь у русі «народів моря», безуспішне закінчення якого привело їх згодом на Апеннінский півострів.

В етруській цивілізації виразне її матріархальне коріння. Вважалося навіть, що все «дванадцятиградіє» етруського союзу поєднував культ богині Вольтумни, яка, поряд з іншими етруськими богинями (Туран, Аритимі, Менрвою, Уні), була, ймовірно, генетично пов’язана з образом Богині-Матері. В міру подолання мат­ріархального устрою патріархальним місце великої богині Вольтумни посідає, очевидно, її чоловіча паралель Вольтумн, який вважався колись головним богом Етрурії. Образ Вольтумна також зазнав безліч змін — від божества рослинності (образу, що часто супроводжує матерів-богинь) і бога-воїна до підступного чудо­виська, яке живе, найпевніше, в підземному світі.

Місце Вольтумна (божества не завжди визначеної статі) займає згодом патріархальний бог неба, бог-громовержець Тін, який ототожнюється в рим­ську епоху з Юпітером. Інакше кажучи, в етруській космогонії, як і в інших дав­ніх релігійно-міфологічних системах, ми спостерігаємо певну «еволюцію» богів, що йде, як правило, планетарним рядом і закінчується богом планети Юпітер, пов’язаної в астрологічному змісті з зодіакальним сузір’ям Риб (тобто нинішньою зодіакальною епохою). До того ж, як і в інших іберійсько-кавказьких системах, в етруській представлені практично всі боги планет (крім згадуваного Тіна-Юпі- тера, тут є Турмс-Меркурій, Нефунс-Нептун, Туран-Венера, Сатре-Сатурн, Аїта-Плутон, солярне божество Аплу та ін.) Вшановується також бог підземно­го вогню та ковальської справи Сефланс-Гефест, який, очевидно, тотожний божествам-заступникам ковальського ремесла кавказьких народів (грузинсько­му Пиркуші, абхазькому Шашве, адигському Тлепшу та ін.), пов’язаним, як і бо- ги-громовики, з грозовицею і блискавкою. Відомі етрускам і демон смерті Харун (постійний супутник господаря нижнього світу античної епохи — Плутона), а та­кож Менрва-Афіна і мудрий бог Таг, який, очевидно, поєднує в собі різноманітні функції, але насамперед — божеств Місяця й Меркурія як традиційних хранителів таємних знань.

Основні персонажі розглянутих нами іберійсько-кавказьких пантеонів ми зустрінемо й у ході дослідження релігій семіто-хамітських народів, особливо схід­но-семітського кола, де родоначальники цієї цивілізації — шумери — належали, на думку деяких учених, до сино-кавказької мовної макроспільноти.

Цікавими в етруській цивілізації є й символи насамперед царської влади, де особливу увагу привертає подвійна сокира — лабрис, що досі ніде не зустрічалася, крім ще давнішої критсько-мікенської цивілізації, що є (як етруська для римської) основою великої давньогрецької культури.