Стародавній Крит, таємниці якого ще не до кінця розкриті, є своєрідною сполучною ланкою між цивілізаціями Стародавнього Сходу і Єгипту з класич­ною грецькою цивілізацією [57, 3].

Скелястий острів давньокритського царя Мінова став культурним, релігійним, мовним «містком» між трьома континен­тами: Азією, Африкою і Європою. Рельєф довгастого острова, найбільшого в Греції (площа 8,2 тис.

Історія Криту багата на драматичні події. Першими тут оселилися, вже в епоху палеоліту й мезоліту, первісні мисливці та рибалки. У УІІ-ГУ тис. до н. е. острів заселили племена неолітичної культури з Анатолії (сучасна Туреччина), які, ймовірно, дісталися острова на примітивних плавучих засобах і привезли сюди насіння і свійських тварин. Нові жителі оселялися в печерах або в найпростіших прямокутних хатинах, ведучи осілий спосіб життя. До наших днів дійшли їхні ке­рамічні вироби: теракотові горщики, а також безліч жіночих ідолів, названих «му­скулистими». У III тис. до н. е. на острів прибули інші переселенці, але з тієї ж Анатолії (ймовірно, вони були споріднені з племенами гіттитів, нащадки яких і

нині живуть на високогір’ях Туреччини). Їхня поява зумовила взаємозбагачення місцевих і нових традицій, що проявилося в досягненнях бронзового віку, одного з найважливіших етапів критської історії [57, 3].

Учені (насамперед англієць А. Еванс, який відкрив Кноський палац) дали цьому періодові назву «мінойський» за іменем міфічного царя острова Міноса. Цей період тривав з XXVIII до XII ст. до н. е., а розквіт мінойських міст припав на XXI — середину XV ст. Міць острова тієї епохи відображена в античній міфоло­гії, багато подій якої відбувалося на Криті, ставши широковідомими класичному світові й сучасній європейській цивілізації до н. е. Міфи зображують Міноса му­дрим і справедливим правителем, проте в афінських переказах він зображується як ворог материкової Греції, який вимагав від Афін страшну щорічну данину: сі­мох дівчат і сімох юнаків, яких пожирає його син, бикоголове чудовисько Міно­тавр, що жив у підземному лабіринті. Визволителем афінян міфи називають Тесея, сина царя Егея, який добровільно приплив на Крит серед пожертвуваних юнаків і дівчат і вбив у палаці-лабіринті Мінотавра [23; 57; 74; 81].

Мінойський період відзначений зведенням розкішних великих палаців, а також всеохоплюючим контролем критських правителів над соціально-госпо­дарською діяльністю своїх підданих (аж до перерозподілу продуктів харчування серед населення). Ці царські резиденції відтворювалися за встановленим зраз­ком навіть у разі руйнування. Як, наприклад, після руйнування так званих перших палаців (близько 1700 р. до н. е.) внаслідок землетрусів і набігів ахейців з матери­кової Греції. Проте соціальна організація критян відновилась і продовжила своє існування аж до середини XV ст. до н. е., коли культура «других» палаців загинула внаслідок грандіозного виверження вулкана на о. Санторині (Фера), за 100 км на північ від Криту. З огляду на це мінойський період поділяють на етапи: «допа- лацовий» (XXVIΠ-XXI ст. до н. е.); «протопалацовий» (XXI-XVIΠ ст. до н. е.); «неопалацовий» (XVIII — середина XV ст. до н. е.) і «постпалацовий» (середина XV-XII ст. до н. е.) [57, 4].

Правління критських царів мало багато спільних рис із давніми східними царствами й характеризувалося майже абсолютною таласократією, тобто пану­ванням на морі.

Ахейські царі оселилися в палацах, що належали колись мінойцям, і звідси керували мікенською Грецією до початку Троянської війни, яка означала водночас і початок занепаду могутності ахейців. Вони були змушені скоритися новим за­войовникам — грецьким племенам дорійців, вторгнення яких на середину XI ст. до н. е. спричинило кінець мінойсько-мікенської епохи. На руїнах Егеїди народ­жувалася нова культура — еллінська, розвиток якої було грубо перервано захоплен­ням Криту римлянами в I ст. до н. е. У I ст. н. е. на острів апостол Павло приніс християнство. Після поділу Римської імперії на Західну й Східну Крит 395 р. увій­шов до складу Східної імперії, згодом названу Візантійською. Під час просування слов’янських племен на Балкани в УІ-УІІІ ст. вони також висаджувалися на Криті. У 824 р. острів потрапляє під столітнє арабське панування, однак 961 р. візантій­ці відвоювали Крит, і другий візантійський період був відзначений будівництвом понад 800 православних храмів. Початок XIII ст. ознаменувався четвертим похо­дом латинян-хрестоносців і встановленням на Криті панування Венеції, що віді­грала стратегічну роль у цьому сумнозвісному хрестовому поході західних хри­стиян на християн східних. У 1645-1669 рр. почалася Критська війна, внаслідок якої на острові було встановлено турецьке ярмо, яке проіснувало до 1898 р., коли за допомогою Росії Крит одержав статус автономної держави, а в 1913 р.

Таблиця 21

ХРОНОЛОГІЯ КРИТУ [23; 26; 57; 81]

Найбільше нас цікавить мінойська цивілізація (що відповідає епосі брон­зи або мінойсько-мікенській епосі), основні етапи становлення якої ми й роз­глянемо в цій главі. Проте познайомимося спочатку з носіями цієї високої куль­тури давнього Середземномор’я та їхньою короткою етнічною і міфологічною історією.