Резюме

Отже, планети Сонячної системи наші далекі предки уявляли живими істота­ми, які постійно і специфічно впливають на долі людей та інших небесних тіл.

Подібна архаїчна космогонія аж ніяк не примітивна, навпаки, вона вра­жає своєю складністю образів, глибиною знань про сутність процесів, що відбу­ваються, логікою їх взаємозв’язку і одухотвореністю всього навколишнього безмежного світу. Наприклад, як ми бачили з греко-римської міфології, давні визнавали первинним Хаос, з якого внаслідок послідовних етапів творення з’яв­ляються дедалі нові учасники космосотворчого процесу. В міру появи нових учас­ників змінюється роль і значення колишніх, що посідали чільне місце.

Таким, очевидно, архаїчним уявляється й образ Гефеста — бога вогненної стихії, володаря вогню, господаря підземної кузні, яка, можливо, колись ототож­нювалася з тартаром — найпотаємнішим місцем підземного світу Аїда-Плутона, що з’явився разом із Землею відразу за Хаосом. Гефест — це давня космічна сила, вселенський майстер (деміург), демон, який усе втілює і «все пожирає». Саме в його «підземній кузні» виготовляються і зберігаються громи, перуни і блискавки — давня зброя-фетиш, що стала пізніше головним атрибутом багатьох верховних божеств різних пантеонів. Образу Гефеста близький і Вулкан — «виробник» під­земного жару, що вивергає із самих глибин Землі (тартару) вогненну лаву на її поверхню і стрясає її до самих підвалин. Він — бог руйнівного й очисного полум’я, що відіграє, через свою глибинну хтонічність, значну роль в архаїчній магії. Не випадково породженням Гефеста-Вулкана є саме Меркурій-Гермес, який розді­лив багато своїх функцій із самим богом Сонця більш пізньої епохи — Аполло­ном. Близьким до них образом є кентавр Хірон — архаїчне міксантропічне бо­жество, яке відмовляється від свого безсмертя в обмін на звільнення з кайданів такого самого давнього солярного божества Прометея. Хірон також веде свій родовід від аполлонійського начала, а прабатько кентаврів Іксіон — один з найдав­ніших символів сонячного диска — колеса, що обертається в небесах. До того ж Хірон виступає і вихователем Тесея, який убив водно-хтонічного Мінотавра.

В образах Гефеста, Вулкана, Хірона, кентаврів, Прометея і титанів («соняч­ний жар») могла відтворюватися міфологізована історія архаїчних солярних бо­жеств, що поступилися згодом своїм колись чільним місцем божествам нових планет і світил. У космогонічному сенсі ці образи могли уособлювати Протосон- це давньої епохи, яке породило пізніше усі небесні тіла нашої планетної системи і скинуте потім у Тартар, під яким наші предки могли розуміти «останню планету», наступну після «господарів підземного світу» — Плутона і Прозерпіни. До того ж наша планетна система могла уявлятися давнім, за аналогією з зодіаком, у фор­мі кола — символу вічності, і тоді логічно, що породженням «останньої планети» Гефеста-Вулкана була «перша планета» — Меркурій-Гермес (а небесною дружи­ною — «друга», Венера).

Наступними «фаворитами» Сонячної системи у напрямку від периферії (тобто Хаосу) до її центру (Сонця) стали, очевидно, Персефона-Прозерпіна та її чоловік Аїд-Плутон, які відійшли на другий план ближчих до нас часів. Мож­ливо, ці давні правителі світу, які панували задовго до Урана, Сатурна і Юпіте­ра, були відомі раніше під іменами Евриноми й Офіона — змієподібних істот, які колись панували на Олімпі, а потім були насильно скинуті в океанські глибини, підземний світ. Саме там у Персефони від Змія народився водно-хтонічний За- грей-Діоніс, за вбивство якого титанами розгніваний громовержець Зевс-Юпітер насилає на землю пожежу і потоп. У володарів підземного світу не залишається по­томства, чим, імовірно, символізується «кінцівка» планетної системи, «яка пе­рестала» народжувати нові небесні тіла. Можливо також, що «самостійність» як божества-планети Персефона і Плутон знайшли після якоїсь давньої катастрофи в нашій Сонячній системі, внаслідок якої вони «вирвалися» з положення супутни­ків. Як відомо, деякі сучасні астрономи дотепер вважають Плутон колишнім су­путником планети Нептун, а давні шумери були впевнені, що він був супутником Сатурна-Аншара.

Наступне архаїчне божество греко-римського пантеону — Посейдон- Нептун, який у більш ранні часи вважався, очевидно, «чоловіком Землі», її «ко- ливальником» (тобто викликав землетрус і запліднював її).

Хоч би яка була причина поділу універсальної влади, Посейдон-Нептун за­лишився назавжди в опозиції до нового володаря світу Зевса-Юпітера, проти яко­го навіть був організований заколот за його участю. Можливо, це відбулося після знищення Зевсом легендарноїАтлантиди близько ХІ тис. до н. е., де Посейдон вва­жався, очевидно, ще універсальним володарем.

Проте до панування Зевса-Юпітера були ще епохи Урана і Кроноса-Сатур- на. Уран-небо, як породження своєї дружини-матері Геї-землі, був скинутий влас­ним сином Кроносом-Сатурном — молодшим з титанів, народженим від нього. Урану разом з Геєю була властива потворність хтонічних породжень, серед яких були гіганти, сторукі, німфи, еринії, а також велетні-циклопи — Грім, Блискавка і Перун, яких перебив Аполлон (можливо, цей міф символізує успішну боротьбу незаслужено забутого солярного божества з головними фетишами нових волода- рів-громовержців). Дочкою Урана вважається й Афродіта (пізніше це батьківство перейде до Зевса-Юпітера), як і в ранньошумерських міфах, де Інанна-Венера вважалася дочкою Ана-Урана (пізніше — бога Місяця Нанни).

Уран, імовірно, являв собою давнє небесне чоловіче начало, що, проте, перебува­ло ще під досить сильним матріархальним впливом, оскільки матір’ю і дружиною його виступає Гея-земля, як Велика Богиня-Мати, стихійність, плідність і хтоніч- на потворність якої багато в чому відповідає матріархальному прабожеству Кібелі, яка уособлювала, можливо, ще в далекі, «доянусівські» часи Праматерію-Хаос, що все породжує і все поглинає.

Кронос-Сатурн, який скинув свого батька Урана, недовго, очевидно, насо­лоджувався вищою владою, позаяк його також насильно скинув з небесного пре­столу його син Зевс-Юпітер, якому, втім, передбачена така сама доля (можливо, від Марса-Ареса або знищеної «п’ятої планети»). В архаїчні часи Зевс поєдну­вав функції панування під землею і над нею (можливо, тут він ототожнювався з колишніми верховними божествами), а потім, як правило, з небесною сферою. Зевс перемагає титанів (що символізували, ймовірно, і давніх солярних божеств), хтонічних гігантів, а також потворного Тифона (породження Геї і Тартара), об­раз якого буквально пронизує багато давніх релігійно-міфологічних систем як уособлення супротивника вищого бога-громовержця, в чому ми переконаємося неодноразово, розглядаючи «європеоїдні» релігії. Проти Зевса повстають Гера, Посейдон і Афіна (за іншою версією, Аполлон), що вказує на переважно насиль­ницьку природу його влади, влади небесного узурпатора, змушеного відстоювати її у постійній і непримиренній боротьбі. Багатоженство і безліч позашлюбних зв’язків Зевса перетворюють його на батька численних божеств, що, скоріше, є вже пізнішим «приписуванням», яке має за мету створити новий образ творця, що все породжує.

Зевс-Юпітер, який відчуває страх перед власними дітьми (сином), які, від­повідно до давнього пророцтва, мають скинути свого батька-володаря (як свого часу це зробив сам Зевс і його батько Кронос стосовно своїх батьків), робить усе можливе для збереження узурпованої влади. Можливо, саме з цих позицій розумі­лася гіпотетична загибель «п’ятої планети», від якої нині залишився лише «пояс астероїдів». Саме Зевсу приписується загибель Фаетона (у цьому міфі він висту­пає, щоправда, як один із синів Геліоса), якого іноді ототожнюють з неіснуючою «п’ятою планетою». І саме до Ареса-Марса, свого сина і наступної за Юпітером і «поясом астероїдів» планети, Зевс відчуває очевидну неприязнь і навіть воро­жість.

Річ, мабуть, у тому, що «передача влади» у планетних пантеонах, відповідно до давніх релігійно-міфологічних уявлень, могла відбуватися в напрямку як від цен­тру — Сонця, так і від периферії Сонячної системи.

З огляду на викладене можна припустити, що всередині планет земної гру­пи «передача влади» також здійснювалася визначеними етапами (пов’язаними, радше, з відповідними зодіакальними епохами), але йшла, ймовірно, усе-таки від центру, а не від периферії. Тому спочатку головним божеством виступало Сон­це (або Протосонце, яке колись з’явилося з глибин Космосу-Хаосу і породило всі планети та інші тіла своєї системи). Звідси, можливо, бере свій початок двоїста природа солярного божества — вогненно-повітряна (як денного світила), з одного боку, і водно-хтонічна (як породження Хаосу) — з другого.

Потім верховенство в пантеоні (з настанням, наприклад, лунарної епохи Раку) могло перейти до Місяця і божеств лунарного ряду (з прародителькою Зем­лею включно), що викликало опозицію колишніх володарів — солярних божеств і їх шанувальників; від Місяця — до Меркурія, що уособлював вже іншу — повітряну стихію, а від нього — до Венери, яка символізує стихію землі. При цьому планета Земля виступала ніби головним об’єктом поклоніння, позаяк вона була колискою і місцем постійного існування людства, чим, імовірно, і пояснюється тисячолітня історія матріархального устрою. Після панування Венери, яка закінчила «цикл стихій», настає черга Марса — представника нової «вогненної» епохи, що відпові­дає зодіакальному Овнові, що, до речі, і відбувається в багатьох відомих нам релі­гійно-міфологічних системах.

Отже, історія політеїстичних, багатобожних релігій стародавності ніби «застигає», з одного боку, на образі Юпітера, що почав виявляти в римську епо­ху тенденції до монотеїзму, а з другого — на образі Марса, «який не встиг» пере­дати «по етапу» своє верховенство (можливо, саме тому, що наступна планета, гіпотетична «п’ята планета» зодіакальної епохи Риб, виявилася знищеною або «принесеною в жертву» заради прийдешнього утвердження монотеїзму, або «при­мирення» двох «ворогуючих» планетних груп). Починаючи з епохи Марса-Овна, виникає перша відома історії монотеїстична релігія єгипетського фараона Ехна- тона, який бачив єдиного Бога-Творця в животворящому сонячному диску, і саме з цього періоду (хоча і трохи пізніше від єгиптян) з’являється монотеїзм давніх євреїв (з перевагою, проте, уже місячної природи), а культ римського Юпітера дедалі більше набуває монотеїстичних рис. Навряд чи йдеться про загальну моно­теїстичну релігію, радше — про спробу додати різним, часом протилежним, релі­гійно-міфологічним системам рис загальності та винятковості, насамперед своїм колишнім астральним божествам, що стали (при втраті спадкоємця) «єдиними і вічними». Проте набуте осмислення ідеї існування Бога-Творця було, безумовно, одним з найзначиміших досягнень людства на його шляху духовного розвитку.

Такі вищі деміургічні функції «примірялися» зазвичай до образів відомих раніше солярних і грозових божеств. Наприклад, бог Сонця Геліос, за уявленнями греко-римської міфології, не тільки створив Сонячну систему і керував нею, а й мав сестру Еос — богиню вранішньої зорі, що породила разом з Астреєм (букв. «зоряний») усі зірки Всесвіту. Проте Геліос, як і його сестри Еос і Селена, був породженням більш давніх богів і, отже, не міг бути передвічним і нествореним Богом Всесвіту. Те саме стосується й іншого претендента на звання Бога-Творця — Юпітера, який став головним богом греко-римського пантеону внаслідок зміни кількох поколінь богів, що вказує на його створення іншими. Це протистояння між архаїчними солярними і грозовими лунарними божествами, які претендують на роль Творця, закінчилося перемогою останніх близько половини ІІ тис. до н. е. Відтоді монотеїстичні тенденції додавали дедалі більше збірних рис образові громовержця, котрий увібрав з часом у себе функції численних богів. Свідчення цього явища збереглися в різних іменах, якими називається Бог-Творець моноте­їстичних релігій.

Водночас є підстави стверджувати, що виникнення монотеїзму не є «від­криттям» давніх єгиптян або євреїв. Образ Вищої Істоти, розсіяної по усьому Всесвіту, відомий людям, як вже неодноразово зазначалося, принаймні десять тисяч років. Проте є свідчення і більш раннього існування цього образу. Наприклад, український дослід­ник доісторичних стародавностей В. Кобилюх переконаний, що на скелі села Урич (Львів­ська область) виявлений символ Вічного Бога (рис. 33). Цей символ, як археологічну знахід­ку, описав М. Бандрівський у книжці «Сварожі лики», назвавши його «есоподібним символічним знаком» (зовні нагадує сучасний символ нескін­ченності) [8, 22]. Інші дослідники свідчать, що цей знак був відомий нашим предкам вже 150 тис. років тому і був, найімовірніше, першим символом Всевишнього на Землі, а починаю­чи приблизно з 45-го тисячоліття до н. е. цим образом стає тризуб — первинний символ три­єдиного існування Бога в усіх трьох вертикаль­них світах Всесвіту [66].

Рис. 33. Символ Вічності святого Бога, виявлений на гірській скелі села Урич Сколівського району Львівщини [8; 76]

Отже, розвиток релігійно-міфологічних уявлень протягом багатьох тися­чоліть існування людства міг відбуватися у кілька етапів: від первинного образу єдиного і передвічного Бога-Творця (архаїчного монотеїзму) через поділ цього образу на безліч іпостасей-функцій (політеїзм і багато в чому похідний від нього пантеїзм) до виокремлення серед безлічі різних божеств і духів головного бога пантеону (генотеїзм), подальший розвиток образу якого привів до повернення ідеї монотеїзму на якісно новому, духовно-філософському, рівні осмислення Буття.

Що ж стосується нерозгаданих сучасною астрономією таємниць Сонячної системи, то, можливо, відповіді на них збереглися саме в давніх релігійно-міфо­логічних системах. Наприклад, виявлена невідповідність розташування планет Меркурія, Нептуна і Плутона «правилу Тіціуса — Боде» може пояснюватися дав­ньою катастрофою, спричиненою гіпотетичною планетою Кібіру-Фаетон, внас­лідок якої Нептун втратив свій колишній супутник Плутон, що, природно, зміни­ло і їхні орбіти. Невеличка ж планета Меркурій (менша навіть за деякі супутники Юпітера та Сатурна і трохи більша за Плутона) є, можливо (в астрономічному розумінні), не самостійною планетою, а власним супутником Сонця. Не виклю­чено, що наслідками давньої катастрофи в Сонячній системі (близько 4 млрд ро­ків тому, про що свідчать залишки «бомбардувань») є і обертання у зворотному напрямку планет Венери та Урану, а також деяких супутників Юпітера, Сатурна і Нептуна. При цьому Уран обертається ніби «лежачи на боці» і навіть дещо «вниз головою», що, ймовірно, вказує на його більшу за інших постраждалість від тієї космічної катастрофи. Можливо, міфологічною вказівкою на це є давній переказ про «оскоплення» Урану (тобто його невідтворне пошкодження), головну участь у якому брали первісні Сатурн і Земля.

На цьому ми завершуємо вступ до вивчення релігій європеоїдів і переходи­мо до безпосереднього знайомства з кожною з них.