Божество, що вмирає і воскресає
Значно поширений міф про божество, що вмирає і воскресає, наведений у давніх землеробських цивілізаціях Середземномор’я, має, на думку сучасних релі- гієзнавців, ще давніші, архаїчніші відповідності на доісторичному етапі становлення людства.
Так, міфологічний мотив умертвіння і оживлення звіра широко відомий серед мисливських народів, особливо в Північній Америці [90, ІІ, 548]. Англійський етнограф Дж. Фрейзер у відомій праці «Золота гілка» відзначав, що люди вірять у священну природу звіра, на якого полюють (більшою мірою це ведмідь або кит), і за допомогою особливого релігійного ритуалу намагаються умилостивити його і спонукати надсилати до людей своїх родичів-звірів. Люди вірили, що тварина після смерті воскресає і продовжує жити (при цьому поїдання м’яса звіра супроводжувалося суворими обрядами). Найбільш розроблений і складний ритуал «ведмежих свят» у народів нижнього Амуру, острова Сахалін (нівхи, нанайці, орочі, уде та ін.) і айнів Японії. Серед релігійно-міфологічних мотивів, що влилися в ритуал і перекази про звіра, що вмирає і воскресає, найістотніші, на думку С. Токарева, такі [90, ІІ, 548]:• ідея вовкулацтва, зміна тваринної і людської природи;
• наречена у звіриному або пташиному образі;
• кинута людьми дитина, яку рятують і виховують звірі;
• тотемічні уявлення про звіра-предка;
• народження «ведмежого героя» від співжиття жінки з ведмедем;
• здійснення «ведмежим героєм» різних подвигів, що робить його культурною людиною.
Порівняння мисливського міфу про звіра, що вмирає і воскресає із землеробським міфом про бога, який вмирає і воскресає свідчить, за переконанням сучасних дослідників релігії, що мисливський міф набагато давніший, тому що виник на ґрунті первісного привласнюючого господарського укладу. У прямому чи побічному відношенні до міфів про надприродну істоту, що вмирає і воскресає, перебуває, на думку релігієзнавців, і багато інших архаїчних ритуалів: умертвіння царя-мага як акт землеробської магії; убивство тварини, ототожненої зі змієм або водяним духом, як частина процедури викликання дощу; принесення дівчини в жертву водяному демону заради забезпечення родючості, а також численні весняні обряди.
При цьому зіставлення мисливського і землеробського комплексів про божество, що вмирає і воскресає, виявляють три основних елементи в кожному з них: а) вшановувана істота; б) її смерть; в) її воскресіння [90, ІІ, 548].Як головний персонаж міфів (особливо характерних для давніх культур Середземномор’я) бог, який вмирає і воскресає, виявляється, як твердить релі- гієзнавець П. Грінцер, або у ворожнечі з драконом, хтонічним демоном (деструктивним, злим божеством), або будь-яким (вільним чи мимовільним) вчинком викликає гнів Богині-Матері чи своєї божественної партнерки (Думузі — Інанни, Адоніс — Артеміди, Діоніс — Гери). Внаслідок конфлікту бог-герой міфу гине або зникає. На пошуки бога (або на допомогу йому) іде сестра, мати, дружина, рідше — син чи інший родич. Вони знаходять бога, повертають його у помешкання або повертають до життя, при цьому бог — сам або частіше за їх сприяння вбиває свого демонічного супротивника. Відроджений бог відновлює свій колишній статус, але іноді рівночасно стає богом підземного царства [90, ІІ, 547].
Найвідоміші боги, які вмирають і воскресають [90, І, ІІ]:
Аттіс — бог фригійського походження, пов’язаний з оргіастичним культом Великої Матері богів Кібели, дарувальниці плодоносних сил землі. За одним з переказів, Аттіс — син двостатевого божества — Великої Матері, у якого вона сама і закохується, перешкоджаючи одруженню Аттіса з царською дочкою. Аттіс божеволіє, оскопляє себе і вмирає. Велика Мати в каятті просить Зевса зробити тіло Аттіса вічно юним і нетлінним. З його крові виростають весняні квіти і дерева. За іншою версією, Аттіса вбиває кабан, посланий Зевсом;
Адоніс — бог фінікійського-сирійського походження з яскраво вираженими рослинними функціями. Він — син царя і його дочки, позаяк Афродіта (Венера), розсердившись на царську дочку, яка її не вшановувала (майбутню матір Адоніса), уселяє їй пристрасть до рідного батька. Після народження від інцесту Адоніса Афродіта-Венера передає його на виховання Персефоні — цариці пекла, яка не побажала надалі з ним розлучатися.
Суперечку богинь вирішує Зевс, призначивши Адонісові частину року проводити в царстві мертвих у Персефони, а частину — на землі з Афродітою (фінік. Астартою), супутником і коханим якої він стає. Розгнівана наданою Афродіті перевагою, Артеміда (сестра-близнюк Аполлона) насилає на юнака дикого кабана, який смертельно його ранить. За іншою версією, Адоніс — жертва гніву Аполлона або ревнивого чоловіка богині Ареса (фінік. Астара);Діоніс — бог плодоносних сил землі, рослинності і виноробства східного (фракійського і лідійсько-фригійського) походження (його ім’я зустрічається ще в ХІУ ст. до н. е. на табличках критського письма). Діоніс як божество землеробського кола, пов’язане зі стихійними силами землі, постійно протиставлявся Аполлонові — як насамперед божеству родової аристократії (подібне дуалістичне протиставлення ми зустрічали в ацтеків Мезоамерики, де з двох головних богів Уїтсілопочтлі покровительствував аристократичному стану, а Тлалок — селянському). Народна основа культу Діоніса відобразилася в міфах про незаконне народження бога, в його боротьбі за право ввійти в число головних богів і за повсюдне встановлення свого оргіастичного культу. Відомі архаїчні іпостасі Діоніса — За- грей (син Зевса-змія і Персефони, роздертий титанами, за що їхню матір Землю Зевс покарав потопом) і Якх, пов’язаний з давніми елевсинськими містеріями. Зооморфне минуле Діоніса відображене в його умінні перетворюватися, наприклад, на дракона і в уявленнях про нього як про бика або козла. Символом Діоніса був фалос. Великі (міські) діонісії святкувалися в березні — квітні, а малі (сільські) діонісії — у грудні — січні. Пізніше культ Діоніса зливається з культом фригійського бога Сабазія (його священною твариною була змія), а в Римі він вшановувався під іменем Вакха або Бахуса. Ототожнювався Діоніс з Осірісом, Адонісом, Амоном, Лібером (італійське божество родючості, заступник плебейського стану);
Таммуз, Фаммуз (євр., арам.), Думузі (шумер.), Дуузу (аккад.) — бог родючості в багатьох народів Передньої Азії (відомий вже з ІІІ тис.
до н. е.). Відповідно до шумерських міфологічних текстів, Думузі — бог-пастух, чоловік богині Інанни, відданий нею в підземне царство як «заміна» її самої: Думузі проводить півроку під землею, а потім повертається на землю, інші півроку його заступає там сестра Гештінанна. Культ Думузі-Таммуза, крім Месопотамії, поширився й у сиро-палестинському регіоні, де він зберігався протягом тривалого часу (за деякими свідченнями, до Х ст.). Жінки оплакували Таммуза (Фаммуза), якого його володар убив, розмолов його кістки й пустив їх за вітром.Схожі образи бога, що вмирає і воскресає, відтворено в релігійно-міфологічних циклах про Енліля і Нінліль, Осіріса й Ісіду, Балу й Анат, які ми докладно розглянемо далі і які є практично універсальними для давніх землеробських релігій. До того ж найбільш архаїчні відповідності цих уявлень лежать, очевидно, в образах мисливської релігії тотема-звіра, що вмирає і воскресає, під якими найчастіше згадуються кит («риба моря», образ багато в чому тотожний дошумер- ському і шумеро-аккадському Енкі), а також ведмідь — «син небесного бога», вигнаний за свої провини з неба на землю й образ, що нагадує протошумерського Енліля. Інакше кажучи, образи божеств-антагоністів («водно-хтонічної» Риби й «уранічно-земного» Ведмедя) могли виступати й образами божеств, що вмирають і воскресають, ще в доісторичний період, уособлюючи, проте, різні «класи» релігійно-міфологічних персонажів. Те саме можна сказати про Енліля і Енкі, Балу і Муту, Балу і Ямму, Осіріса і Сета, Аполлона і Діоніса, позаяк божествами, що вмирають і воскресають, виступають як боги позитивного, так і боги негативного начала.
До того ж період переходу від мисливського до землеробського господарства проходив, імовірно, під знаком матріархального домінування, що знайшло своє відображення в міфах про матір і дочку, як божества, що вмирають і воскресають (наприклад, шумерські Нінліль і її мати, давньогрецькі Деметра і Кора-Персе- фона), а також у культовій фігурі ВеликоїБогині-Матері, що персоніфікує творчі сили природи (Кібела, Афродіта, Астарта та ін.), яка зі зміцненням патріархального устрою життя поступається частиною своїх функцій чоловічому землеробському божеству (Осірісу, Балу, Телепінусу, Адонісу, Діонісу та ін.).
З часом божествами, що вмирають і воскресають, стають, як правило, чоловічі персонажі, які ведуть боротьбу вже один з одним, як представники різних сторін (світлої і темної) сакрального буття.Загалом, як зазначає в «Міфах народів світу» релігієзнавець П. Грінцер, семантика цього давнього міфу, де сезонний цикл зіставляється з подібним циклом
дня, циклом людського життя, періодичним зіткненням сил космосу і хаосу, а також його композиційна структура, що сягає архаїчної міфологічної моделі (відхід героя з повсякденного світу — боротьба з потойбічними силами — перемога над ними — повернення), зумовили його наближення, а подеколи й природний синкретизм із широким колом астральних, космогонічних, есхатологічних та ініціа- ційних міфів [90, II, 547-548].