ВСТУП

Коли йдеться про давню історію України чи будь-якої іншої держа­ви, ми повинні чітко усвідомлюва­ти, що це поняття вживається умов­но. Насамперед тому, що стосуєть­ся території, обмеженої кордонами нинішнього поділу світу на держа­ви.

не треба сприймати як пряму лінію розвитку якогось народу.

Історичний процес розвивається по висхідній лі­нії, але це — найзагальніша тенденція розвитку люд­ства. Тому поступ відчувається лише при охопленні значних відтинків часу та значних територій. У кож­ний момент часу історичний процес виступає як ба­гатолінійний, тобто різні суспільства йдуть до єдиної мети різними шляхами. Відтак історія конкретного регіону не збігається з загальною історією людства, адже перша — конкретна, друга — абстрактна. Ос­тання фіксує центри вагомих зрушень, які маркують віхи соціального прогресу, котрі, як правило, пов’яза­ні з різними частинами світу: антропогенез розпо­чався в Африці, найвищого рівня розвитку за привлас- нювального господарства досягли, певно, суспільст­ва прильодовикової смуги Європи, найдавніший осе­редок відтворювального господарства виник у перед­гір’ях Передньої Азії, перші цивілізації — в Месопо­тамії та Єгипті, а пік їхнього розвитку припадає на південь Європи і т.д.

Історія конкретного регіону характеризується пе- рервністю, зворотністю, тимчасовими ривками та тим­часовими відкочуваннями назад, а разом із цим — переоформленням етнічної ситуації. Тому, скажімо, вбачати корені українців у далеких трипільцях нав­ряд чи має сенс. їх розділяє не лише час, а й події, що відбулися протягом чотирьох — п’яти тисячоліть історії. Це був час активних пошуків адаптації від­творювального господарства до конкретних умов про­живання. Люди змушені були змінювати напрям гос­подарства, звикати до інших екологічних умов, а від­так — вони рухалися, змішувалися, створювали нові спільноти. Як свідчать археологічні матеріали, цей процес був динамічним у часі й просторі та виходив за межі власне території України.

Історія кожної країни завжди забарвлена емоцій­но. Це звичайне явище. Але треба пам’ятати, що жо­ден народ не розвивався ізольовано, а обмін досяг­неннями збагачував та прискорював історичний роз­виток. В історії немає першорядних та другорядних

народів. Кожний із них своєрідний, і в цьому його цінність. Кожний народ посідає своє місце в історії передусім завдяки власній неповторності. Це й ство­рює багатство та розмаїття світу, в якому ми живемо і на розкриття якого й спрямовані зусилля науков­ців.,

Мета пропонованого посібника — висвітлити дав­ню історію України на тлі головних зрушень в історії суспільства та природи, які й на сьогодні мають ба­гато загадок та потребують фактологічного, теоретич­ного та духовного осмислення, показати причетність давнього населення України до цих зрушень. Серед них, по-перше, це поява людини та її розселення на Земній кулі; по-друге, виникнення відтворювально- го господарства, значущість якого підкреслено тер­міном «неолітична революція»; по-третє, формуван­ня перших цивілізацій.

Сучасна наука датує початок антропогенезу близь­ко 2 млн років тому й пов’язує його перші кроки з Африкою. Приблизно через мільйон років цей про­цес поширився на інші частини Старого Світу, і най­давніші пралюди (архантропи) з’явились і в Європі.

Другим важливим зрушенням історії є винайдення та впровадження відтворювальних форм господарст­ва — землеробства та скотарства, а також ремесла. До цього людство йшло дуже довго. Лише з IX — VIII тис. до н. е. археологія фіксує перші прояви цього процесу. Перехід до відтворювального господарства означав, що людина принципово по-новому навчи­лася використовувати сили природи, навчилася окуль­турювати її, активізувати її можливості та відтворю­вати їх. В орбіту людської діяльності залучаються но­ві елементи — земля та худоба; у зв’язку з цим скла­дається певна система знарядь. Нові сфери праці ста­ють грунтом формування нових відносин між людь­ми, в дію вступають інші закономірності історичного процесу. З утвердженням відтворювального господар­ства починається динамічний та невпинний прогрес людства, історія набуває надзвичайної строкатості та різнобарвності.

За певних обставин територія України, як і Євро­пи загалом, не входила до первинних осередків ви­никнення відтворювального господарства, хоча в со­ціальному аспекті підійшла до цього. Та стрімке по­ширення нових господарських форм швидко вводить нашу територію до кола найдавніших землеробських та скотарських культур Євразії. Злет ранньоземлероб- ського населення на нашій території демонструє Три­пільська культура, носії якої тісно пов’язані з пів- денноєвропейськими народами.

Поява відтворювального господарства спричини­ла зміни в усіх сферах життя та створила передумови виникнення цивілізацій.

Умови помірної смуги були головною причиною сповільненого розвитку тут цивілізаційного процесу. Коди в Європі виникли цивілізації, давні вже лежали в руїнах, вичерпавши свої можливості. Європейська цивілізація молода, що й визначає її активну роль у сучасному житті.

Поява цивілізацій та їх поширення неминуче вво­дять первісні народи в орбіту їхнього впливу. Ця об­ставина та панування відтворювальних форм госпо­дарства створюють своєрідні умови розвитку таких народів, визначають його специфіку, що поєднує ко­лективізм одних сфер життя та індивідуалізм інших. Ці суспільства вже не є класичними первісними, хо­ча й не досягли рівня державності. Рівень їхньої со­ціальної організації відбивають введений ще Л. Мор­ганом термін «військова демократія» та сучасний, значною мірою синонімічний йому термін «чіфдом» (вождівство). За різних причин процес державотво­рення на території України то наростав (за енеолі­ту — Трипільська культура, за епохи бронзи — Саба- тинівська), то спадав. І навіть поява грецьких цивілі- заційних осередків на півдні нашої країни не зроби­ла даний процес незворотним.

Давня історія стосується головним чином первіс­ності. Специфіка первісної історії визначається де­кількома моментами. По-перше, це протяжність у ча­сі: то не просто найбільший, а гігантський період іс­торії. Його головний зміст визначається формуван­ням людини та суспільства, а результат — появою лю­дини сучасного фізичного типу. Це сталося близько 40 тис. років тому, а можливо, й раніше. На перший погляд, цей період здається монотонним та однома­нітним. Але це справедливо лише щодо антропогене­зу. З появою людини розумної процес історичного розвитку відчутно активізується. Головною його сут­тю виступає не лише технологічний прогрес, а й со­ціальний та духовний. Зрештою, в первісності лежать витоки моралі, науки, мистецтва, релігії.

По-друге, первісність — це час панування привлас- нювальних форм господарства. Творчий потенціал лю­дини у виробництві був спрямований на засоби до­бування та перероблення готових природних продук­тів. Це час активного емпіричного освоєння приро­ди: матеріалів для виготовлення знарядь праці та ін­ших речей (найперше значення тут мав камінь); рос­лин, придатних для харчування, лікування та інших цілей. Це досконале пізнання поведінки тварин з ме­тою їх уполювання; освоєння водних ресурсів; усві­домлення циклічності природи та космосу. Головни­ми результатами такого пізнання були перехід до від- творювального господарства — землеробства й ско­тарства — та винайдення штучних матеріалів (кера­міка, метал тощо).

По-третє, первісність — це своєрідна організація соціального життя, яка принципово відрізняється від класових суспільств. Головною її рисою був колек­тивізм, примат колективного над індивідуальним, що знайшло вираження в родовій общині. Рід — провід­ний інститут первісності, а споріднені зв’язки — го­ловний принцип організації тодішніх суспільств. Са­ме належність до роду надавала людині всі права, яки­ми користувалися члени роду, і, звичайно, накладала певні обов’язки.

Усталеність найзагальніших уявлень про сутність первісності не означає її незмінності.

Специфіка первісної історії визначається і особ­ливостями її пізнання та реконструкції. Єдиним дже­релом тут виступають матеріальні залишки життєді­яльності людей, вивченням яких займається архео­логія. Значущість археологічних джерел полягає в їх­ній синхронності історичному процесові — кожна пам’ятка є ровесником якихось подій; а недоліки — в неповноті інформації та складності її розкодуван- ня. Інформаційний потенціал археологічних джерел зростає в системі загальних знань про закономірності розвитку первісних суспільств, які вивчає етногра­фія, та завдяки залученню інших наук гуманітарного та природничого циклів. Це дає змогу сьогодні від­творити основні віхи в історії давніх суспільств на території України.