Список використаних власних імен

Аецій Флавій (бл. 396—454) — полководець Західної Римської імперії, останній герой, опора Римської імперії напередодні розпа­ду. Народився в 395 (або 396) р. у м. Дуростор (нині — м.

Аларіх І (376—?) — перший король вестготів, належав до роду Балтів. У 395 р. після смерті Феодосія Великого вестготи, які осели­лися на землях Римської імперії, обрали своїм королем 19-річного А., який іще за життя Феодосія був їхнім вождем. Відзначився завою­ванням і розоренням Рима (у 410 р.).

Аларіх (Герульський) — князь герулів за часів Германаріха (360—370 рр.). Після 375 р. перейшов на бік гунів.

Алатей (Алафей) — князь остроготів, правив після Германаріха. Разом зі співправителем Сафраком у 376 р. перевів свій народ через р. Дунай на територію Римської імперії. Брав активну участь в Адріанопольській битві.

Амаласунта — дочка Teodopixa Великого, правила в м. Равенна у 534—535 рр. Спочатку виконувала обов’язки регента при молодому королі Аталаріхові, а після його смерті намагалася розділити владу з Теодобадом. Готи не любили А. через її прихильність до римлян. Теодобад запроторив її у в’язницю, де вона незабаром померла. Для імператора Юстиніана смерть А. стала приводом для повалення остготів із трону Західної Римської імперії.

Амміан Марцеллін (бл. 330 — після 391) — римський історик, грек за походженням.

Aopix — готський вождь, батько Атанаріха. Після перемоги Кон­стантина Великого над готами, за договором 332 р., А. відправили у Константинополь як заручника. Там йому добре велося, А. навіть удостоївся кінної статуї. Повернувшись на батьківщину, він узяв клятву зі свого сина Атанаріха ніколи не ступати на римську землю. Атанаріх порушив клятву лише на схилі віку, прибувши у Констан­тинополь на запрошення імператора Феодосія І, яким не можна бу­ло знехтувати.

Ардаріх — король гепідів. У 451 р. у битві на Каталаунських полях виступав на боці Аттіли. На думку багатьох істориків А. був найближчим радником Аттіли. Після смерті короля гунів А. не під­корився його синам і в битві на р. Недао в 453 р. виступив проти гу­нів. У результаті, гепіди здобули землі на лівому березі р. Дунай, в Дакії.

Атанаріх — вождь везиготів, походить із роду Балтів. Давши клятву своєму батьку Aopixoei, А. лише наприкінці життя ступив на римську землю. За правління А. серед везиготів стало поширювати­ся християнське віровчення, однак вождь розпочав гоніння на хри­стиян, внаслідок чого готи-християни відійшли у Мезію. Відома іс­торія про те, як А. змусив імператора Валента укласти мирний договір із готами посеред р. Дунай. Пізніше від А. відкололася ча­стина народу, яка примкнула до вождя Фрітігерна. А. прийняв удар гунів під час навали 375—376 рр. Однак чисельна перевага супро­тивника змусила А. повести свій народ у Карпати і спорудити там укріплене місто. На схилі віку А. імператор Феодосій І запросив вож­дя везиготів у Константинополь. А. уклав з імператором договір (феодус) від імені всіх везиготів. Раптово помер у Константинополі в 381 р. Пишний похорон А. дозволив Феодосію І здобути довіру готів.

Атаульф — король німецького племені вестготів, правив у 411—415 рр.

Аттіла (Аділь-Хан, Ітіль-Хан) (406—453) — вождь гунів у 434—453 рр. У 441 р., скориставшись тим, що римляни провадили воєнні дії в азійській частині Римської імперії, розгромив нечи­сленні римські війська, перетнув кордон, який проходив р. Дунай, і вторгся на землі римських провінцій. У 445 р. А. вбив рідного бра­та Бледу і з того часу правив гунами одноосібно. У 447 р. розпочав другий похід на східні провінції Римської імперії. Наступним похо­дом А. стало вторгнення в Галлію в 451 р. Спочатку своєю метою на заході назвав Вестготське королівство зі столицею в м. Толосія (Ту­луза), не маючи претензій до імператора Західної Римської імперії Валентиніана III. Та навесні 450 р. Гонорія, сестра імператора, наді­слала А. перстень із проханням звільнити її від нав’язуваного за­міжжя. А. оголосив Гонорію своєю дружиною і зажадав частину За­хідної Римської імперії як придане. Після вторгнення гуна в Галлію римський вождь Аецій здобув підтримку вестготського короля Teo- доріха та франків. Вирішальна битва відбулася на Каталаунських полях (за деякими джерелами — при р. Мауріка, в околицях м. Tpya, точне місце невідоме). Після жорстокої битви, у якій загинув ко­роль вестготів, А. відступив і незабаром залишив Галлію. Це була його перша і єдина поразка. У 452 р. гуни вторглися в Італію і зруй­нували міста: Аквілею, Патавіум (Падуя), Верону, Бриксію (Бре- шія), Бергамум (Бергамо) та Медіоланум (Мілан). У 453 р. А. зби­рався порушити кордон Східної Римської імперії, новий правитель якої Марціан відмовився платити данину за угодою гунів з його попередником — Феодосієм II, але у шлюбну ніч із дівчиною на ім’я Ільдіко А. помер уві сні.

Баламбер — гунський вождь; вторгся на землі Наддніпрянщини й Приазов’я, підкорив Закавказзя, правив на території сучасної України.

Бериг — легендарний вождь готів, під проводом якого вони пе­реправилися з острова Скандза на материк.

Бледа — брат (як припускають, зведений) Атпгіли. Після смерті батька — гунського царя Ругіли — Аттіла і Б. стають співправителя­ми гунської імперії, що на той час простиралася від Балтійського до Каспійського морів. Спільно з Аттілою здійснив кілька успішних походів. У 445 р. Аттіла вбив Б. на бенкеті й далі правив одноосібно.

Боецій, Аніцій (480—524) — римський державний діяч, христи­янський філософ; мав виняткові знання з природничих і точних наук, а також теорії музики, був талановитим механіком і винахід­ником. Після 493 р., коли на престол Західної Римської імперії зій­шов Teodopix, Б. обійняв при дворі варварського імператора посаду прем’єр-міністра. Однак згодом був звинувачений у змові, ув’язне­ний і страчений. Б. залишив по собі твори, що дійшли до наших днів: «Розрада філософією», «Про Святу Трійцю» (де він виступає проти аріанства), «Про католицьку віру» тощо. Є автором і пере­кладачем класичних творів з математики (наприклад, «Арифмети­ки» Нікомаха), теорії музики, геометрії та астрономії.

Бурвіста (Буребіста) — правитель Дакії (70 рр. — 44 рр. до н.д.). У першій половині І ст. до н.д. гетсько-дакські племена досягли високого рівня розвитку. Відбувся перехід до господарства нового типу, заснованого на грошовому обігу. Міцні зв’язки з грецьким ет­носом, прагнення аристократії посилити свій вплив — усі ці чинни­ки сприяли об’єднанню племен. Іншою вагомою причиною стали зовнішні загрози. Із заходу та північного заходу посилилася загроза кельтів. На сході на території гетів чинили тиск скіфи, бастарни,

сармати.

Валамир (бл. 440—470) — цар остготів у Паннонії, старший син Вандаларія з династії Амалів, дядько Teodopixa Великого. За правлін­ня В. остготи звільнилися від гунського ярма. Коли сини Аттіли на­магалися повернути остготів під своє панування, військо В. завдало їм остаточної поразки. Упав у боротьбі зі скирами. За заповітом, йо­го землі перейшли у володіння до племінника Теодоріха.

Валент Флавін Юлій (328—378) — римський імператор (правив у 364—378 рр.). Старший брат Валентиніан І зробив В. співправите­лем — володарем Східної Римської імперії. У 365 р. Прокопій прого­лосив себе римським імператором, але вже наступного року В. узяв його в полон і стратив. Оскільки готи підтримували Прокопія, В. у 367 р. переправився з військами через р. Дунай і в 369 р. примусив Атанаріха просити про укладення миру. Негаразди у Вірменії (369 р.) загрожували втягнути Римську імперію у війну з персами, але після багаторічних перемовин спірні питання було залагоджено мирним шляхом. Фатальним для Рима виявилося те, що у 376 р. В. дозволив вестготам, яких тіснили гуни, оселитися в Мезії. Тут готи, обурені ставленням до них з боку римських чиновників, повстали під проводом Фрітігерна, спустошили Фракію й Македонію, а потім, скориставшись відсутністю В., який тоді перебував у Сирії, розгро­мили його полководців. У 378 р. В. одноосібно рушив проти готів, однак 9 серпня 378р. без допомоги військ свого співправителя і пле­мінника Граціана у вирішальній битві з вестготами, зазнав під м. Адріанополь нищівної поразки, де й загинув.

Валентиніан (Флавій Валентиніан, 321—375) — римський імпе­ратор, народився у Паннонії. 26 лютого 364 р. у Нікеї військо прого­лосило його спадкоємцем імператора Йовіана, але він узяв у свої руки правління лише західною частиною Римської імперії, східну ж віддав молодшому братові Валенту.

Валентинівн III (Флавій Плацид Валентинівн, 419—455) — імпе­ратор Західної Римської імперії ( 425—455 рр.). Син Констанція III, співправителя Гонорія, і Галли Плацидії, сестри Гонорія. У 425 р. пі­сля смерті дядька та поразки узурпатора Йоанна був проголошений імператором Західного Риму. Від його імені імперією правили мати Галла Плацидія (до 450 р.) та Аецій, який понад 20 років успішно від­бивав набіги варварів на північні та східні землі Римської імперії. Після 429 р. вандали запанували над володіннями Риму в Африці че­рез ворожнечу між Аецієм та намісником цієї провінції Боніфацієм. За величезні заслуги бездарний і слабкодухий В. винагородив Аеція тим, що в нападі ревнощів 454 р. убив геніального полководця. Уже в наступному році самого В. убив Петроній Максим. Після загибелі В. крах Західної Римської імперії став невідворотним.

Вандаларій (Відеріх) — знатний остгот із роду Амалів (кінець IV ст.), син короля Вінітпарія, дід Teodopixa Великого. Дослідники вва­жають, що В. — це титул зі значенням «володар (або ж переможець) вандалів», і схильні ідентифікувати В. як Відеріха, сина Вітимира.

Відімир — вождь частини остготів, які жили на землях Паннонії, брат короля Валамира, син Вандаларія, дядько Teodopixa Великого. Близько 473 року В. вивів свій народ в Італію, де вмер у 474 р..

Вінітарий — вождь остготів наприкінці IV ст. На думку дослідни­ків, В. — це титул, що означав «переможець венедів» і належав Германаріхові. За іншою версією, цей титул належав BimuMupoei — спадкоємцю Германаріха, який переміг антів і розіпнув їхнього вождя Божа та ще сімдесятьох старійшин племені. Вітимира було вбито, згідно з переказами, Баламбером.

Вітимир — див. Вінітарій.

Геберіх — готський вождь, попередник Атанаріха й Германаріха. Уславився дотриманням (будучи у статусі федерата Римської імпе­рії) всіх положень договору з Римом, відповідно до яких воював у Дакії проти вандалів Візимира та сарматських загонів.

Гензеріх — король вандалів. Під проводом Г. вандали вторглися в Північну Африку й завоювали її. Тільки в 534 р. Юстиніану І вда­лося їх перемогти. У 455 р. Г. захопив Рим і завдав йому страшного спустошення. Саме після цих подій слово «вандалізм» стало сино­німом невігластва, руйнації культурних цінностей. Г. запровадив «почергову» систему успадкування престолу. Щоб уникнути роз­брату й заколотів, для зміцнення королівської влади, Г. проголосив, що престол завжди успадковуватиме найстарший представник ко­ролівського дому, незалежно від споріднення з попередником, що для германців, які обирали своїх вождів, було абсолютно нетипово. Значну увагу приділяв флоту, завдаючи блискавичних ударів узбе­режжям Середземного моря, за що його прозвали «морським коро­лем». У 468 р. у морському бою Г. майже повністю знищив римсь­кий фл от (1113 кораблів). Померу471р.

Германаріх (Ерманаріх) — король остготів; у IV ст. створив вели­чезне протодержавне утворення в Північному Причорномор’ї. Згідно з історичними джерелами, Г. завоював землі від Балтики до Каспію і підкорив собі всі місцеві племена. Його державу часто називають «ім­перією Г.». З іменем Г. пов’язана легенда про вбивство князівни Cy- нільди і замах на короля остготів як помста за її смерть: цей сюжет повторюється в різних епосах. Під час гунської навали (475—478 рр.) старий і хворий Г. (у віці 110 років) не в змозі чинити гідний опір на­падникам заподіяв собі смерть, кинувшись на вістря меча.

Гонорій Флавій Август (384—423) — перший (після остаточного поділу Римської імперії на Західну та Східну) західно-римський ім­ператор, син імператора Феодосія І. Його правління — період тріум­фу варварів, доба занепаду Західної Римської імперії. Під час пра­вління Г. готи захопили та пограбували Рим (410 р.). Після смерті батька (395 р.) Г. став правителем Західної імперії, тоді як його брат Аркадій запосів престол Східної імперії. Спершу Г. правив з допо­могою регента — відомого воєначальника, вандала Стиліхона. Одружений із двома дочками Стиліхона, Марією і Терманцією, Г. не мав дітей. У 417 р. він видав свою сестру Галлу Плацидію заміж за полководця Констанція, якого в 421 р. було проголошено спів­правителем Г. (Констанцій III помер того ж року). У 419 р. в Галли й Констанція народився син — майбутній Валентиніан III. Г. помер 423 р. у м. Равенна.

Гунімунд — син Германаріха. Після батькової смерті вступив у союз із гунами Баламбера. На боці гунів брав участь у битвах проти співвітчизників -везиготів.

Діоклетіан Гай Аврелій Валерій (245—313) — римський імператор (правив із 20 листопада 284 р. по 1 травня 305 р.). Вступ Д. на пре­стол завершив «кризу третього століття» в Римі. Д. встановив тверде правління й усунув фіктивне положення, за яким імператора вважа­ли лише першим із сенаторів (принцепсом); проголосив себе повно­владним правителем. У 293 р. Д. увів тетрархію, систему управління імперією чотирма правителями. У 303—304 рр. розпочав гоніння на християн. У 305 р. через хворобу Д. добровільно зрікся престолу. Згодом саме Д. відмовився повернутися на престол, віддавши пере­вагу «капусті, яку виростив». Помер у 313 р. — за різними джерела­ми, або через хворобу, або від отрути заздрісників.

Еллак — старший син Аттіли. Гунський король залишив по со­бі 70 синів. Постало питання про спадкоємця: всі сини Аттіли пре­тендували на престол батька, а підкорені племена підтримували різ­них царевичів. Більшість гунів була на боці E., але проти нього виступили гепіди й остготи. У 454 р. в битві під р. Недао гунів було розбито, Е. загинув.

Євсевій Памфіл (263—340) — єпископ Нікомедійський, «батько церковної історії». Народився у Палестині, здобув освіту в учили- щах м. Єрусалим та Антіохія, глибоко вивчав Платона, Філона й Орігена (вплив останнього позначився на всій науково-літератур­ній діяльності Є.). На першому Вселенському соборі йому як най- ученішому з-поміж усіх єпископів було доручено скласти — від іме­ні Собору — Символ Віри. У своєму проекті Є. ухилився від категоричних формулювань у питанні, що найбільше цікавило Собор, вдавшися до загальних фраз, що — до певної міри — не су­перечили аріанству. Імператор Константин ставився до нього з осо­бливою пошаною. Є., зі свого боку, вшанував імператора двома па­негіриками.

Зенон Ісаврянин (бл. 420—491) — візантійський імператор (пра­вив у 474—491 рр.). За правління 3. (476 р.) впала Західна Римська імперія, після чого Візантія лишилася єдиною спадкоємицею Рима. За свого правління зав’яз в інтригах, двічі позбувався престолу — і двічі повертав собі титул. Щоб спекатися остготів, які оселилися в Мезії, дозволив Teodopixoei зайняти Італію і скинути з престолу Одоакра, чим було закладено підвалини Остготської імперії в Італії.

Йордан — історик VI ст., якого неправильно називають Йорнан- дом; за походженням алан, хоча сам Й. зараховував себе до готів (остготів). Прийняв духовний сан, за деякими даними, був єписко­пом Кротонським. Його найважливіший твір — «De origine acti- busque Getarum» («Про походження і діяння готів» або «Гетіка») — цінне джерело з історії готів, давніх слов’ян та доби Великого пере­селення народів. Написаний бл. 551 р. Й. користувався джерелами, що до нас не дійшли, в тому числі — «Історією готів» Кассіодора.

Кассіодор (бл. 487 — бл. 578) — видатний римський письменник і вчений, державний діяч при дворі Teodopixa Великого, короля ост­готів. У 514 р. К. було призначено консулом, а між 523 і 527 рр. він змінив страченого Боеція на посаді міністра при дворі правителя, вів облік документів і готував офіційні листи. К. доручали складан­ня важливих офіційних документів. У 526 р., після смерті Теодоріха Великого, здобув високу посаду префекта Преторія Італії, що стало найбільшим досягненням у його кар’єрі. Обіймав цей пост аж до початку війни остготів із Візантією; останні складені К. документи датовано добою короля Вітігіса. У 540 р. на місце К. було призначе­но ставленика Візантії.

Константин Великий (Флавій Валерій Константин, 27.02.274 — 22.05.337) — римський імператор (правив у 306—337 рр.), син Авгу­ста Констанція Хлора. Після смерті батька у 306 р. військо обрало його августом (співправителем імператора); перемігши Максенція в 312 р. у битві біля Мальвійського мосту і Ліцинія — в 323 р., утвер­дився як єдинодержець Римської імперії. Християнську релігію К. зробив панівною. У 324—330 рр. заснував нову столицю Констан­тинополь — на місці м. Візантія. Завершив започатковане Діоклеті- аном перетворення державного устрою імперії на домінат. На 20-му році правління К. заподіяв смерть отрутою своєму синові Криспу та дружині Фаусті (яких було запідозрено у змові проти нього). Не прийняв християнської релігії, однак надавав підтримку христия­нам, організував Нікейський Вселенський собор. Помер 22 травня 337 р. у м. Нікомідія, приєднаний до лику святих.

Кутригур — один із легендарних братів-булгарів, які правили двома гунськими родами. Пізніше ці народи дістали назви кутригу- рів та утигурів. Жили у Північному Причорномор’ї, довкола Meo- тійського озера. Деякі дослідники вважають легенду про братів К. й Утигура прототипом історії про гунських королів — Бледу й Аттілу.

Лев І Макелла (бл. 400—18.01.474) — візантійський імператор (правив у 457—474 рр.). Народився в Дакії; є відомості, що замоло­ду Л. був простим різником. Коли помер імператор Маркіян, пол­ководці Acnap та Ардавупій (батько й син) посадили Л., що служив у них куратором, на візантійський престол. Вони сподівалися замість нього правити імперією, але жорстоко помилилися. Л. на­казав убити Acnapa та його синів. Помер 18 січня 474 р., проголо­сивши імператором свого внука Лева II.

Ліциній Флавій Валерій Ліциніан (бл. 250—325) — римський імпе­ратор (правив у 308-324 рр.). Л. походив із Дакії і був знайомий з ім­ператором Галерієм. У 307 р. Галерій призначив Л. своїм співправи­телем, надавши йому титул цезаря, і залишив його обороняти Іллірію та Фракію. У 314 р. Константин розбив Л. біля м. Цибала, забравши в нього Далмацію, Мезію та Македонію. 324 р. війна відно­вилася. Л. зазнав чергової поразки у Фракії і відступив до м. Халке- дон. В останній морській і сухопутній битві при м. Нікомідія Л. був переможений і здався на ласку Константина. Він передав Констан­тину імператорські шати й атрибути влади та зрікся престолу. Кон­стантин заслав Л. у м. Фессалоніки, а невдовзі наказав його заду­шити.

Лупіцин — римський воєначальник; воював з аламанами, зго­дом, ставши трибуном, захищав кордони імперії в Нижній Паннонії. Л. довелося брати участь у переправі вестготів через р. Дунай у 376 р. За свідченням істориків, подібно до решти римських воєна­чальників, Л. вимагав від готів грошей та інших благ, що й спричи­нило конфлікт. Відтак вождь готів Фрітігерн підняв повстання про­ти Риму.

Мундеріх — полководець і радник везиготського вождя Атана­ріха. Коли Атанаріхові доповіли про навалу гунів, він поставився до цього вкрай легковажно і вирядив назустріч ворогу загін на чолі з М. Однак гуни вночі обійшли загін і напали на табір Атанаріха. Пізніше М. брав участь у походах Фрітігерна.

Прокопій (узурпатор) — у 365—366 рр. претендував на престол Римської імперії. Після загибелі імператора Юліана Відступника П., скориставшися родинним зв’язком з імператорською сім’єю (його мати була тіткою Юліана), заявив право на владу всупереч незнатному імператору Валенту, обраному армією. Союзниками Прокопія були везиготи Атанаріха. У вирішальній битві війська П. відмовилися воювати за нього і здалися Валентові. П. стратили. Підтримка П. дорого обійшлася везиготам Атанаріха: їх змусили підписати принизливий мирний договір, за яким вони ставали ва­салами Рима.

Прокопій Кессарійський (між 490 і 507 — після 562) — візантійсь­кий письменник-історик; секретар і радник полководця Велісарія. У 527—531 рр. Прокопій перебував разом із Велісарієм у східних областях Римської імперії і брав участь у війні з Персією; у 532 р. опинився в Константинополі, де в січні спостерігав грандіозне пов-

стання «Ніка» (від заклику повстанців «Ніка!» — тобто «Перема­гай!»; було жорстоко придушено). У 533-536 рр. П. жив у Північній Африці, де Велісарій завоював королівство вандалів; у 536—540 рр. — в Італії (Велісарій воював там із готами); у 541 р. повернувся у схід­ні провінції Рима: в 540 р. туди вторгайся перси, захопивши м. Ан­тіохія — столицю провінції Сирія; у 542 р. П. мешкав у Константи­нополі, де спалахнула епідемія чуми, у 542—546 рр. — знову в Італії. Де б він не був, П. не лише споглядав ключові подій історії Візантії того періоду, а й, завдяки своєму становищу, мав доступ до інфор­мації, зокрема й таємної. Найбільшим за обсягом здобутком П. є праця «Війни» («Історія воєн Юстиніана») у восьми книгах. У них, зокрема, описано кампанії Велісарія, в яких П. брав активну участь: «Війна з персами», «Війна з вандалами», «Війна з готами». Крім по­літичних і військових відомостей стосовно Візантії, у цих книгах міститься й безліч даних з етнографії народів, з географії областей, відвіданих П., подано психологічні портрети учасників подій та по­бутові замальовки. Перу П. належать також улесливий трактат «Про споруди Юстиніана» й сповнена різких нападок на імператорське подружжя «Таємна історія».

Ругіла — вождь сильного племені гунів, пізніше — гунського союзу; легендарна особистість, відома тільки з літописів. Згідно з цими джерелами, був батьком Бледи і дядьком Аттіли (вождів гунського племінного союзу V ст.).

Сафрак — один із ватажків остготів після смерті Германаріха. Вважається, що С. був аланським союзником остготів. Спільно зі співправителем Алатеєм С. вивів свій народ за р. Дунай, брав участь у походах остготів Фрітігерна. Армія Алатея й С. відіграла вирі­шальну роль у битві під м. Адріанополь.

Стиліхон Флавій (бл. 358-40S) — римський полководець, вандал за походженням, фактичний правитель Західної Римської імперії за часів правління Гонорія. Коли готи в 396 р. під проводом Аларіха розоряли м. Пелопоннес, С. прибув у Грецію через Коринфську за­току, дав готам кілька битв у горах і мало не змусив Аларіха здатися. Коли після смерті Аркадія (408 р.) на престол зійшов Феодосій II,

С. сподівався захопити владу в Східній імперії й уклав з Аларіхом угоду, прагнучи зробити того союзником Італії. Зрештою, цей союз виявився згубним і для C., і для Риму. С. обвинуватили в дружбі з Аларіхом та в бажанні звести на престол свого сина, Евксевія. С. утік до м. Равенна й переховувався в храмі, але 23 серпня 408 р. йо­го підступно виманили звідти й убили.

Сунільда — легендарна заручниця при дворі Германаріха, страчена ним, щоб помститися за зраду народу росомонів (найпевніше — рок- соланів). Окремі дослідники вважають С. слов’янською князівною.

Теодорид І — король везиготів (правив у 419—451 pp.). На почат­ку правління був королем Аквітанського королівства; пізніше здій­снював набіги з метою захоплення інших римських земель. Напри­кінці правління уклав із Римом мирну угоду — і разом з Аецієм виступив на боці Римської імперії в битві з Гунами на Каталаунсь- ких полях, де й загинув.

Теодоріх Великий (454 — 30.08.526) — король остготів, походить із роду Амалів. До 18 років Т. був заручником при дворі імператора Лева І. Повернувшись на батьківщину, до Паннонії, здійснив похід проти гунів у землі Наддніпрянщини, пізніше очолив похід остготів на Італію, де, розбивши військо короля вандалів Одоакра, обійняв Римський престол. Т. правив Західною Римською імперією 32 роки. За часів його правління панував відносний мир; виявив себе як мудрий правитель, досвідчений дипломат. При дворі T збиралися найкращі вчені доби, він заохочував творчі змагання, був покрови­телем наук. Однак наприкінці життя, виснажений політичною бо­ротьбою, Т. розпочав гоніння на католиків і представників римсь­кої знаті. Помер у 526 р., начебто сповнений каяття, за словами католицьких письменників.

Теодоріх Страбон — король остготів, син короля Тріарія. Імпера­тор Зенон уміло використовував суперництво між TeodopixoM Ама- лом (Великим) і T.: вони були сучасниками та обоє претендували на роль вождя всього готського народу. Коли їхнє протистояння сяг­нуло відкритої битви, керовані ними війська відмовилися битися з одноплемінниками. За трагічного збігу обставин Т. раптово загинув на полі бою. Теодоріх Великий став королем, об’єднавши племена готів.

Тіудемир — остготський король, син Вандаларія, обраний коро­лем остготів після смерті старшого брата Валамира (бл. 475 р.). За життя Валамира два його молодших брати, Т. і Відімир, дарма що не мали королівського сану, брали участь в управлінні остготським народом та очолювали окремі його племена. Братам доводилося (з метою захисту імперії, а також задля розширення і зміцнення своєї влади) воювати майже з усіма сусідами: гулами, сарматами, скира- ми, рутами, гепідами, свевами й аламанами. Відімир рушив на за­хід, щоб вторгнутися в землі Італії, король Т. пішов на Візантію. Вдерся в Мезію, перемагаючи по дорозі сарматські й римські війсь­ка, але невдовзі помер (у 474 або в 475 р.). Готи обрали своїм воло­дарем 21-річного Teodopixa.

Торисмунд — король остготів (бл. 400 р.), син і спадкоємець Ty- німунда з роду Амалів. На той час остготи були залежними від гунів і, ймовірно, саме за наказом гунського хана Т. воював із сусідніми гепідами. На другий рік свого правління він здобув над гепідами блискучу перемогу, але незабаром загинув через нещасний випадок. За легендою, народ готів іще 40 років по тому залишався без коро­ля — так плем’я вшановувало покійного правителя. Проте справ­жня причина тривалої перерви в престолонаслідуванні полягала, очевидно, в посиленні ярма гунів, які не дозволяли представникам роду Амалів правити готами.

Ульфіла — перший єпископ готів; народився близько 311 р. За свідченням Філосторгія (поч. V ст.), У. не був чистокровним готом,, оскільки походив від полонених християн, вивезених приду- найськими готами бл. 267 р. з м. Садоголтін, що в Каппадокії, під час одного з набігів на Малу Азію. Родина його, без сумніву, цілком зжилася з новим середовищем, так що сам У., який народився й виховувався серед готів і в їхній країні, все ж таки може вважатися готом. Коли в країні вестготів почалися гоніння на християн з боку Атанаріха, наймогутнішого з-поміж вестготських князів (приблиз­но у 348 р.), У. очолив своїх одновірців, вивів їх р. Дунай до Мезії.

Блискуча обдарованість і незрівнянна вченість (писав і проповіду­вав трьома мовами: готською, грецькою і латиною) поєднувалися в У. з дивовижною енергійністю. Не обмежуючись пастирською діяль­ністю, У. відігравав і помітну політичну роль. Найвагомішим його здобутком, справою всього життя, що стала запорукою безсмертя, є здійснений У. переклад Святого Письма готською мовою.

Утигур — один з міфічних братів, який стоїть біля витоків одно­го з відгалужень гунського народу булгарів (див. Kympuzyp).

Феодосій Флавій (Великий) — римський імператор (правив у 379—395 рр.), останній правитель єдиної Римської імперії перед її остаточним розколом на західну і східну (Візантія) частини. За йо­го правління християнство остаточно визнано державною релігією, а сприяння з боку держави язичницьким культам скасовано. Ф. чи­мало зробив для упокорення варварів; при ньому було укладено мир із багатьма народами. Ф. брав активну участь у житті Імперії, зокрема успішно боровся з узурпаторами влади в Римі. У поході проти узурпатора Євгенія він помер, залишивши Імперію своїм си­нам. Відтак Римська імперія назавжди розділилася на «латинську» і «грецьку».

Філімер — легендарний вождь готів, п’ятий за чергою після по­чатку переселення готів з о. Скандза на материк. Ф. привів їх у «кра­їну Ойум» — на територію сучасної України.

Фрітігерн — князь вестготів у другій половині IV ст.; спритний політик і видатний полководець. Влада Ф. поширювалася тільки на меншу частину народу вестготів, яка оселилася на землях, приле­глих до кордону Східної Римської імперії, коло р. Дунай. Ф. всту­пив у боротьбу (упродовж 369—372 рр.) з Атанаріхом — першим повновладним правителем (у 366—381 рр.) більшої частини вестгот- ського народу. Після того як частина вестготів під проводом Ф. ві­дійшла на територію Імперії, почалося повстання готів проти ри­млян, очолюване Ф. Крім того, він зібрав під своїми прапорами всіх незадоволених адміністративним гнобленням Рима, розбив війська римського воєначальника Лупіцина, спустошив Мезію, Фракію та Македонію і рушив у бік столиці. Імператор Валент, який саме на­годився із Сирії, пішов полками проти Ф. і, не дочекавшись допо­моги від співправителя Граціана 9 серпня 378 р. вступив у вирішаль­ну битву під м. Адріанополь, де зазнав нищівної поразки і наклав го­ловою. Ф. спустошив Enip, Ахаю і нагнав страху на весь Балканський півострів. В одному з цих походів, імовірно, 381 р., Ф. помер.

Юстиніан (482 або 483 — 14.11.565) — імператор Візантії (правив у 527—565 рр.). За його правління було здійснено знамениту коди- фикацію римського права. Ю. зумів відвоювати в остготів Італію і втримати східний кордон із Персією, а також, завдяки своїм гене­ралам Велісарію і Hapcecy відібрати у вандалів Північну Африку. Одночасно він зміцнив апарат управління державою і вдосконалив систему оподаткування. Спорудивши в 537 р. храм Святої Софії в м. Константинополі, Ю. вирішив, що своїми діяннями перевершив Соломона. Помер бездітним. Престол зайняв — без жодних запере­чень і боротьби — Юстин II, племінник Ю.