Список використаних етнонімів

Аламани — германське плем’я, яке спершу називалося семно- нами і проживало в межах нинішнього Бранденбурга, а пізніше пе­реселилося на Майн, звідки здійснювало свої походи у римську область; 278 р.

Алани — іраномовні племена сарматського походження. Із І ст. жили в Приазов’ї та вздовж Чорноморського узбережжя Кавказу. Частина аланів брала участь у Великому переселенні народів. Ала­ни входили до складу Хозарського каганату. Наприкінці IX ст. утво­рили державу в центральній частині Північного Кавказу, що розпа­лася у процесі монгольських завоювань XIII ст. Кавказькі А. (рос. — ясы) — предки осетинської народності. У 410 р. частина А. разом зі свевами і вандалами вторглася в Іспанію і, оселившись у Португалії, злилася з вестготами.

Анти — назва об’єднання слов’янських племен у творах візан­тійських і готських письменників VI — початку VII ст. (Йордан, Прокопій Кессарійський та ін.). А. займали зону Лісостепу між р. Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. Володіли орним земле­робством, осілим скотарством, яке вже відокремилося від сільсько­го господарства, ремеслами, видобутком та обробкою заліза, висо- корозвиненим гончарством, ювелірним ремеслом, різьбярством по каменю та кістці, ткацтвом та ін. На думку деяких дослідників, в А. існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесел, а та­кож зовнішня (зокрема з Римом); виник грошовий обіг, у якому могли використовуватися срібні римські монети.

Бастарни — давні племена, які розселилися у пониззі р. Дунаю бл. 200 р. до н.д. Питання про походження Б. спірне. Одні вчені. вважають Б. германцями, інші — кельтами. У 168 та в 88—61 рр. до н.д. Б. виступали союзниками Македонії в боротьбі проти Рима.

Борани — народ, описаний істориками як союзник остготів з пі­ратських набігів у Чорному морі. Жили Б. в гирлі р. Дону та на уз­бережжі Керченської протоки. Деякі вчені вважають їх слов’янами. Водночас побутує думка, що Б. — це перекручена назва варнів, гер­манського народу, також згадуваного давніми авторами.

Везиготи — германське плем’я, одне з двох основних відгалу­жень племінного союзу готів (другим відгалуженням були остготи, або остроготи). З 370 р. В. брали участь у Великому переселенні на­родів. Після падіння Західної Римської імперії почали відігравати ключову роль у західноєвропейській історії. Походження назви В. точно не встановлено. Імовірно, вона походить від індоєвропейсь­кого слова weise (мудрий), так само як назва остроготів може брати корені від індоєвропейського слова austr (блискучий). Перші згад­ки про розділення готів з’являються бл. 270 р., за часів правління імператора Клавдія II. Пізніше, бл. 291 р., Мамертин у «Панегіри­ку» на честь імператора Максиміана згадує «тервінгів, частину пле­мені готів».

Гепіди — група германських племен, очевидно, споріднених із готами. УII ст. н.д. переселилися зі Скандинавії на східне узбереж­жя Балтійського моря, потім услід за готами перемістилися на пів­денний схід. Наприкінці IV ст. увійшли до племінного союзу гунів. У другій половині VI ст. Г. були підкорені племінним союзом ланго- бардів та аварів. У хроніках останні згадки про Г. датовані IX ст.

Герули — германське плем’я, що жило в Північному Причорно­мор’ї, у середній течії р. Дунаю та в районі р. Нижнього Рейну в III-V ст. н.д. З IV ст. відомі як найманці в Стародавньому Римі. Зв’язки між різними групами Г. незрозумілі. З різних джерел відо­мо, що Г. здійснювали морські набіги в Галлії, Іспанії, на Балканах (м. Афіни, Спарта) і на Чорному морі. Одна група Г.

Гуни — кочовий народ, який сформувався в II-IV ст. на терито­рії Приуралля з місцевих угрів і сарматів та кочового тюркомовно­го племені хунну, що прибуло сюди в II ст. із Середньої Азії. Най­більшого територіального розповсюдження й могутності гунський союз племен (куди, крім Г., уже входили остготи, герули, гепіди, а також деякі інші германські та негерманські племена) сягнув за Ат- тіли (правив у 444—453 pp.). У 451 р. Г. вторглись у Галлію, але на Каталаунських полях були розбиті римлянами, вестготами та фран­ками. Після смерті Аттіли серед Г. почалися чвари, чим негайно скористалися підкорені ними гепіди, які очолили повстання гер­манських племен проти гунського поневолення. У 455 р. у битві ко­ло р. Недао в Паннонії Г. зазнали нищівної поразки й пішли у При­чорномор’я: могутній союз розпався. У 469 р. спроби Г. прорватися на Балканський півострів виявилися невдалими. Поступово Г. як народ зникли, хоча цю назву ще довго вживали як загальне найме­нування кочівників Причорномор’я.

Даки — група фракійських племен. Центральна область розсе­лення Д. лежала дещо північніше від нижньої течії р. Дунаю (на те­риторії сучасної Румунії). Д. відомі грекам із V ст. до н.д. Кількість Д. становила бл. 2 млн (тогочасні джерела нараховують в армії да- ків, що збиралася за повної мобілізації, близько 200 тис. воїнів, а це число воїнів зазвичай складає 1/10 усього населення).

Елліни — самоназва греків. Уперше поняття Е. на позначення всіх греків використав давньогрецький поет Архілох (VII ст.

Лангобарди — германське плем’я; спочатку жили на лівому бе­резі р. Нижньої Ельби (Барденгау), а в V ст. прийшли на р. Дунай, де прийняли аріанське християнство. У 493 р. Л. зруйнували держа­ву герулів, 566 р. — державу гепідів і захопили Паннонію. У 568 р. Л., вийшовши з Паннонії, під проводом Альбоїна вторглися в Іта­лію, завоювали північну частину країни (Ломбардію), де заснували Лангобардську державу зі столицею в м. Павії. Державу Л. було приєднано до держави франків.

Остроготи — східне відгалуження народу готів, який розпався на­прикінці IV ст.. н.д. на вестготів та остготів. Кордоном між ними в IV ст. був Дніпро; остготи жили в піщаних степах між р. Дніпром і Доном. Біля витоків могутності остготів стояв Германаріх, нащадок царського роду Амалів, який колись панував над усіма готами. Бага­то остготських воєначальників і навіть нащадків Амалів згадуються пізніше серед полководців Аттіли, який здійснював свої походи спільно з остготами. Найвищого розквіту королівство О. досягло за Теодоріха Великого, який правив з 488 р. Упродовж 32 років Теодоріх був королем O., намісником Імперії в Італії. Після його смерті О. за­непали, витіснені католиками (самі О. сповідували аріанство). Останній гарнізон О. в Італії був розбитий у 554 р. Частина О. приєд­налася до везиготів в Іспанії, частина жила в Криму до XV ст.

Ромеї — варварська назва римлян.

Ругії — східногерманське плем’я, яке спершу населяло півден­но-західну Норвегію, а в історичні часи — межиріччя р.Одеру й Bi- сли (в нижній течії). Р. були витіснені готами на захід. У середині IV ст. Р. мігрували на південь, а в V ст. протягом певного часу були підданими гунів. Згодом плем’я Р. розділилося надвоє, причому менша частина опинилася на службі у візантійських імператорів, а більша частина, зазнавши поразки від короля Італії Одоакра (489 р.), спільно з остготами (під проводом їхнього вождя Теодорі­ха Великого), вторглася в Італію. Усі згадки про Р. зникли одноча­сно з падінням держави остготів.

Сакси — збірна назва великої групи західногерманських пле­мен, які спочатку населяли територію між р. Нижнім Рейном, Ель-

бою та Ейдером. Бл. 449 р. частина С. разом із племенами англів та ютів переселилася до Британії. У 772—804 рр. С. були підкорені франками і стали підданими імператора Карла Великого.

Свеви — збірна назва великої групи західногерманських племен (семнони, маркомани, гермундури, кваді та ін.); у І ст. до н.д. — II ст. н.д. населяли басейн р. Ельби, Майну, Неккару, Верхнього Рейну. Вперше описані Цезарем, який у 58 р. до н.д. переміг C., очо­люваних Аріовістом, коли бл. 71 р. до н.д. вони переправилися через р. Рейн і намагалися осісти в Галлії. Тацит вважав С. всі племена між р. Дунаєм і Балтійським морем, називаючи його мате Suebicum, тоб­то Свевське море. Пізніше (після Тацита) назву «свеви» у джерелах витіснили назви окремих племен свевської групи, але вона не зни­кла остаточно. С. часто іменували кваді, які на початку V ст. засну­вали своє королівство в північно-західній Іспанії (т. зв. Північне ко­ролівство). Нащадками С. (зокрема, семнонів) були, очевидно, алеманни (шваби). С. відіграли істотну роль в етногенезі ряду суча­сних європейських націй: австрійців, німців, іспанців, португальців.

Сармати — загальна назва кочових скотарських іраномовних племен (алани, роксолани, савромати, язиги та ін.), які в III ст. до н.д. — IV ст. н.д. розселилися у степах від р. Тобол на сході до р. Ду­най на заході. С. вважалися чудовими воїнами, створили важку кін­ноту, їхньою зброєю були мечі та списи. Сарматський меч зав­довжки від 70 до ПО см, з’явившись спершу в Нижньому Поволжі, незабаром поширився по всій степовій зоні. Сарматські воїни наймалися до армій інших держав, іноді дослужувалися до високих посад. Серед римських патриціїв мати сарматських охоронців вва­жалося почесним. УIV ст. C., яких тіснили гуни, відійшли за р. Ду­най. Частина їх оселилася в Карпатах, частина разом із везиготами дійшла до Іспанії. На території України і на півдні Росії після сар- матів залишилися численні кургани.

Склавени — ще одна назва слов’янських племен, вживана візан­тійськими письменниками, які відрізняли С. від антів. За Йорда­ном, С. заселяли територію, що простиралася на північ — до р. Bi- сли, на схід — до р. Дністра, на захід — до середньої течії р. Сави. С. становили західну групу слов’янських племен. Наприкінці VI-VII ст. разом із антами розселилися по балканських провінціях Візантійської імперії. Назва С. збереглася в назві «Склавенія», зга­дуваній у візантійських джерелах (йдеться про назви областей Пе­лопоннесу і Македонії, особливо щільно заселених слов’янами). Починаючи з першої половини VII cτ., С. стали називати всіх слов’ян.

Тайфали — германське плем’я, споріднене з готами; до III ст. жило в Північному Причорномор’ї, звідки в другій половині IV ст. було витіснено Гунами. Т. неодноразово згадувалося поряд із най­більшими і наймогутнішими племенами, які у ті часи загрожували Римській імперії. На початку V ст. Зосим окреслює готів, Т. та ін. племена на лівому березі р. Дунаю збірним словом «скіфи», ймовір­но, вважаючи їх, спорідненими між собою.

Тервінги — див. Везиготи.

Торкілінги — на думку деяких істориків, народ германського по­ходження, на чолі з королем Одоакром, який у V ст. захопив Рим і став владарем Італії. Дослідники схильні вважати Одоакра ванда­лом, тож, відповідно, Т. теж були вандалами. Наявні свідчення того, що Одоакр був королем ругіїв і скирів. Можливо, T — назва королівського роду.

Угри — загальна назва споріднених за мовою народів: зауральсь­ких мансі та ханти, дунайських угорців (мадяри). Розмовляють угорськими мовами угро-фінської групи. У IV ст. прийшли в Євро­пу разом із гунами.

Фракійці — загальна назва групи індоєвропейських племен, які за стародавніх часів населяли північний схід Балканського піво­строва, а також північний захід Малої Азії (гети, бесси, одріси, да- ки, трібали та ін.). Спочатку Ф. мешкали на території аж до Адрі- атичного моря, але бл. XIII ст. до н.д. були витіснені на схід іллірійцями. Займалися землеробством і скотарством (переважно конярством), мали розвинуті гірничорудну справу та обробку мета­лів, а також керамічне виробництво. У період Великого переселен­ня народів Ф. змішалися з ін. племенами і перетворилися в етнічно неоднорідну складову під час формування сучасних народів (бол­гар, румунів та ін.).

Франки — численне германське плем’я, фактично союз кількох дрібних племен. Ф. уперше з’явилися в III ст. на р. Нижньому Рей­ні, потім розділилися на дві частини: ріпуарські Ф. оселились уз­довж р. Середнього Рейну, а салічні Ф. — на р. Нижньому Рейні. Останні заснували франкську державу, правителями якої стали Me- ровінги; за Хлодвіга (помер у 511 р.) вона досягла найбільшої мо­гутності; зі здобуттям Бургундії, Тюрінгії та Баварії держава фран­ків істотно розширила кордони. Найбільші територіальні надбання Ф. здійснені Карлом Великим. Після смерті його сина Людовіка Благочестивого держава Ф. назавжди розділилася Верденським до­говором (843 р.) на східну (Німеччина) і західну (Франція) частини.