Кінець готської історії
Що ж сталося з тими остготами, які прислухалися до заклику свого короля Теодоріха і вирушили з ним на завоювання Італії? Пе- ремігши Одоакра і повністю знищивши його рід, Теодоріх вступив у Равенну.
Це місто, що тривалий час уособлювало для Імперії центр політичного життя, нечасто приймало варвара в ролі імператора. І цього разу не все було гаразд. Імператор Візантії Зенон прихильно ставився до Теодоріха, але він помер. Його місце посів Анастасій, який звелів зачекати з врученням варварському королю, нехай лояльному до Імперії, імператорських символів влади, відправлених у Візантію за часів правління Одоакра. Проте питання зрештою вирішилося. Щоправда, корону Теодоріх одержав набагато пізніше. Формально ж він був імператором
Мавзолей Теодоріха в Равенні. VI ст.
Римської імперії. Та чого варті формальності для правителя, який здобув свій трон силою меча? Від Анастасія очікували рішучих дій, що призвели б до народного повстання (готи не становили й п’яти відсотків усього населення Італії) і допомогли скинути варвара з імператорського престолу.
Але Теодоріх повівся по-візантійському мудро. Розуміючи, що, крім етнічних чвар і непорозумінь, можуть виникнути й релігійні, адже готи були аріанами, а римляни — католиками, він невтомно проголошував у своїх промовах принципи суспільної злагоди. Наприклад, такі: «Римляни — сусіди ваші за володіннями, тож нехай їх із вами поєднує любов»; «Ми не можемо карати за віру, тому що не можна силою змусити людину вірити». Ці мудрі слова він підтверджував учинками. Прибувши до Рима, який і надалі залишався центром громадського життя, Теодоріх півроку провів у Вічному місті: виступав у сенаті, брав участь у дискусіях філософів, влаштовував ігри. Значні кошти він вклав у відбудову міста, зруйнованого
наскоком Одоакра, чим довів, що не всі варвари однакові.
Зокрема, відбудував Колізей, що зберігся аж до наших днів. Крім того, як і личить імператорові, Теодоріх роздавав хліб мешканцям Рима. Не забував він і про столицю — Равенну. Для володаря тут було споруджено палац, що нині милуватися ним можна, на жаль, тільки на малюнках. При дворі у Равеннському палаці збиралися представники науки та мистецтва. Імператор прагнув визнання як знавця і покровителя високих жанрів. З цією метою він запросив до двору римських філософів і письменників. Також до Равенни був запрошений видатний учений свого часу математик Боецій. Людину вражаючої ерудиції й кришталево ясного розуму було призначено спершу на посаду розпорядника скарбниці, а пізніше, говорячи сучасною мовою — прем’єр-міністра. До наших днів дійшла книга Боеція «Розрада філософією».Теодоріх провадив мудру зовнішню політику. За весь час його правління (понад ЗО років) Римську імперію не потурбував жоден значний військовий конфлікт. Сам імператор одружився із сестрою Хлодвіга — короля франків (незабаром франки вийдуть на історичну сцену й ініціюють переділ Європи на сучасний зразок). Після переселення везиготів з Аквітанії на Піренейський півострів і загибелі їхнього вождя Аларіха II, Теодоріх фактично став також і їхнім королем. Таким чином, він об’єднав відгалуження готського народу, які, вийшовши з Наддніпрянщини, розійшлися врізнобіч.
У 20-х рр. VI ст. у Візантії до влади прийшов імператор Юстині- ан, котрий відразу ж почав переслідувати аріан. Теодоріх продовжував відстоювати свої принципи терпимості. Це не подобалося партії католиків, яка мала більшість в Італії. Зрештою, в Сенаті визріла змова (хоч, можливо, імператора вдалося переконати в цьому за допомогою підкидних листів). У кожному разі, Теодоріх жорстоко розправився з усіма, кого згадано в цих листах. Серед «змовників» опинився й Боецій, який став захищати обвинувачуваних. Після року ув’язнення Боеція стратили. За цей час він і написав свою «Розраду філософією». Його посаду обійняв Кассіодор, на твори якого посилається Йордан у своїй «Історії готів».
Старий імператор
продовжував робити все нові й нові кроки у своїй політиці, яка стала несподівано жорсткою. Та остаточний занепад Римської імперії стався не за його життя. Наприкінці літа 526 р., на бенкеті, у поданій йому на тарелі риб’ячій голові Теодоріх раптом побачив обличчя страченого ним філософа Сіммаха[52]. Охоплений великим сумом, імператор пішов до себе у спальню, де того ж вечора помер. Так оповідає легенда. Про те, чи не «присмачили» чимось вишукані страви, легенда замовчує. Власне, імператорові було вже за 70. Мало хто доживав до такого поважного віку в ті буремні часи.
Смерть Теодоріха, який уособлював найвище історичне досягнення готського народу, стала початком кінця готського суспільства й етносу в цілому. Після Теодоріха імператорська влада перейшла до його внука Аталаріха, але з огляду на його юний вік, правління взяла на себе дочка Теодоріха Амаласунта. Жінка-імператор не змогла втримати у своїх руках імперію, яка занепала внаслідок змови. Разом з нею згаснув рід Амалів, що проіснував на цій землі майже півтисячі років.
Візантійський імператор Юстиніан опікувався долею остготів у Криму, та водночас безжально винищував остготів у Італії. Ті з них, кому вдалося врятуватися, подалися або на далеку батьківщину — в землі вікінгів, або в Іспанію — до своїх родичів везиготів, або в Крим — у князівство Дорі.
Везиготи в Толедському королівстві лишалися останньою твердинею готського суспільства. Та й тут одна за одною на їхні голови посипалися прикрості. Останній представник Балтів, які ведуть свій рід від Атанаріха, — Амаларіх — загинув за нез’ясованих обставин. Трон короля посів воєвода нешляхетного походження. Він правив зовсім недовго. Кінець доби готів настав на початку VIII ст., коли в Іспанію вдерлися маври. Після цього жодної згадки про готів у Європі в історичних джерелах немає. А в Криму нащадки готів жили ще понад сімсот років по тому.