Зовнішня політика Б. Хмельницького.

Аналізуючи зовнішню політику української держави, варто відмітити два її завдання: 1) отримання допомоги у війні з Польщею; 2) забезпечення легітимності (законності), зміцнення держави й особистої влади гетьмана.

Перше завдання, як відомо, вирішується шляхом утворення воєнних союзів. Уже на початку повстання Б. Хмельницький звернувся с проханням про допомогу до двох держав - Московської держави (Росії) й Кримського ханства.

Москва надала й продовжила в подальшому надавати певну підтримку Б. Хмельницькому, але протягом тривалого часу не наважувалася відкрито стати на бік України, тобто фактично розпочинати війну проти Речі Посполитої через внутрішні складнощі в державі (народні заворушення й повстання, відсутність фінансів, слабкість молодої самодержавної влади) тощо). Слід нагадати, що Московська держава ще встигла загоїти рани після «великої смути» початку ХУІІ ст., польської інтервенції 1612 р., спустошливих війн з Польщею, які тривали впродовж двох десятиліть і завершилися підписанням Полянівського миру 1634 р. За таких обставин Б. Хмельницький мусив зробити своїм основним союзником Кримського хану. Як відомо, татарська кіннота допомогла Б. Хмельницькому одержати перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 р.), Зборовом (1649 р.) тощо. Однак, по-перше, ціна такої допомоги була непомірно високою - татари грабували й розоряли українські землі, захоплювали в рабство українців; по-друге, виявили себе не дуже надійними союзниками, через що, зокрема козацькі війська зазнали воєнної катастрофи в битві з поляками під Берестечком у 1651 р. Тому Б. Хмельницький був змушений шукати більш надійних союзників, знов і знов просити Московського царя про надання більш суттєвої військової допомоги.

Однак Хмельницькому був край потрібен не тільки воєнний союз - він докладав не менших зусиль для міжнародного визнання козацької держави.

Через це з’являється нова мотивація в стосунках Хмельницького з Московським царем - зробити владу спадкоємною завдяки покровительству царя, «помазаника Божого». Врешті-решт після тривалих коливань, і російська влада (Земський собор) прийняла рішення «в ім’я віри православної», взяти Військо Запорозьке під «високу царську руку». Україна ухвалила відповідне рішення на Переяславській раді, яка відбулась 8 січня 1654 р.

Проте вже на етапі підготовки Переяславської ради, виникають розбіжності у підходах до нового союзу. Російські посли відмовилися принести присягу за царя, боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вільностей після того, як договір набере чинності.

У березні 1654 р. козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору, який увійшов в історію під назвою «Березневих статей». Згідно з цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, систему соціально-економічних відносин, незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком Речі Посполитої і Туреччини).

Якщо до цього Хмельницький іменував себе, «Гетьманом Його Королівської Мілості Війська Запорозького», то після затвердження царем «Березневих статей» - «Гетьманом Його Царської Величності Війська Запорозького». Тобто він став підданим царя. Але водночас це дало йому можливість згодом передати владу своєму сину Юрію. Можна також відмітити, що Юрій тричі ставав гетьманом. Крім того, гетьманами були родичі Б. Хмельницького - І. Виговський і Я. Сомко, його ад’ютант - І. Брюховецький. Тож можна говорити про те, що певною мірою Б. Хмельницький досяг мети - встановлення своєї династії.

Договір з царем був необхідний Україні для того, щоб припинити війну. Хмельницький прагнув використати Росію як важіль, за допомогою якого можна було вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої. Натомість Росії Україна була потрібна, як буфер в боротьбі проти Туреччини, а в перспективі, як можливість перетворити часткову залежність на цілковиту. Тобто, підписуючи договір, кожна зі сторін вкладала в нього свій зміст. Незрілість національної держави, відсутність великого досвіду державотворення штовхнули Україну на об ’єднання з більш сильною державою, суспільний устрій якої відрізнявся від козацької держави, що в подальшому призведе до ліквідації української державності. Разом з тим, зв’язавщи на тривалий час свою історичну долю з православною Росією, український народ отримав кращі умови для свого економічного й культурного розвитку, ніж під Польщею, зумів зберегти свою національну й духовну ідентичність.

3.2.