І. Зовнішня історія Української землї.

На українській землі люде жили з дуже давніх часів. Не одну ти­сячу літ налічити можна тому найдавнішому на нашій землі чоловікови, що жив у печерах, полював на всякого звіря (між иншим ловік.

Багато часу минуло потім, і ми вже стрічаємо мало не скрізь на теперішніх українських землях иншого зовсім чоловіка. Він теж живе ще в ямах, в печерах, але вже вміє будовати стіни з паль та хворосту, вміє виробляти посуд і розмальовувати його, гарно обробляє кість та камінь; бачимо, що сей чоловік має вже домашню худобу: пса> вівцю, козу, бика, свиню. Він будовав вже городки, щоб було де обо­ронитися од ворожого нападу — ті „городища", обведені високим валом, а часом і не одним, і досі можна бачити на Вкраїні. Той чо­ловік не жив вже з самого полювання та рибальства, а вмів вже й землю порати, сіяв пшеницю та ячмінь; він вже думав і про своїх мерців і поховавши небіжчика, насипав над ним високу могилу. Багато* тих могил, що у нас звуть їх то козацькими, то гайдамацькими, понасипав той давній чоловік в часи, що вчені звуть новокамінною порою.

1 аж пізніще люде почали замість каменю уживати мідь, бронзу (мосяж), залізо, золото та срібло. Та поки до сього дійшло, багато минуло часу — не одна тисяча літ. Коли писана історія вперше заговорила про прабатьків наших Словян, то вони вже знали тоді й золото, й залізо, і срібло. Але історія пізно згадала про Словян, аж після Різдва Хри­стового, тимчасом як вони сиділи на тих самих місцях може яких дві тисячи літ перед Різдвом Христовим, поки надумалися розселятися.

Деж узялися ті Словяне, що з них пішов і Український народ? Словяне. Словяне ні звідки не прийшли, а жили з непамятних часів на простороні між річкою Вислою на заході, Балтицьким морем на півночи, на по­лудні — до середини Дністра та Дніпра, а на сході — по Дніпр. Ви­ходить, що теперішня Київщина та Волинь як раз були батьківщиною й Словян і Українців. З півночи сусідами Словян були Литовці, за рі­чкою Вислою — Німці, на північному сході — Фінни, а на полудні, в степах чорноморських, постоянно пересовувались усякі народи.

Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення „Словен“, „Славен", і то звуть так не всіх Словян, тільки західніх. Саме наймення Словян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не „Німці", що говорити не вміють.

Про Словян та про те, що діялося в ті довгі часи (перед та по Різдві Христа) ми нічого докладно не знаємо: ніхто з письменних чужинців не заходив в їхні пущі, ліси та болота й не росказав нам про їхнє життя. Зате чимало знаємо ми про те, що діялось тоді в полу- · дневих наших землях — в степах Чорноморських, а особливо на Чор­номорському побережжі.

На побережжі літ 600 — 700 перед P. Xp. були вже великі грецькі осади по-над річками Дунаєм і Дніпром, в Криму, там де вливається в море Дін, на Кавказі. Найголовніші з таких осад були: на Гіпанісі (на Богові), де тепер село Парутино, було велике торговельне місто Ольвія, і в Криму, поблизу теперішнього Севастополя — Херсонес; на р. Tipaci (Дністрі), де тепер Аккерман — Tipa; між Тірасом і Борісте- ном (Дніпром) була колонія Одес, чи Ордес, трохи на схід од тепері­шньої Одеси; там, де сходиться Чорне море з Азовським, був Панти- капей (тепер Керч), а в гирлах Танаїса (Дона) — Танаїс. І Ольвія, і Пантикапей торгували найбільш збіжжям (зерном), рибою, худобою та иншим добром. Особливо багато вивозилося звідти пшениці: наш край ще дві з половиною тисячі літ тому годував своїм хлібом Грецію.

Купуючи всячину в нашій землі, грецькі купці продавали сусіднім людям — „варварам", як їх прозивали за їхню дикість та неосвіче­ність, вино, оливу та всячину з своєї роботи: зброю, тканини, срібні та глиняні вази (великий посуд) і инше таке. Шпарко торгували купці вином. Торговля вином та иншим крамом дуже корисна була для Гре­ків, і грецькі купці сильно багатіли, а їхні міста розросталися. От через сих грецьких купців і стало.відомо де-що про те, які саме народи та племена жили дві-три тисячі.літ тому на нашій землі. З-поміж Греків знайшлися розумні й освічені люде, що записали оповідання тих куп­ців. Серед тих розумних та освічених людей найбільшу славу має грецький письменник, на призвище — Геродот. Він жив 2350 літ тому, і писання його збереглися аж до наших часів. Геродот не тільки слу­хав чужих оповідань, — він сам побував в наших краях. ■ Кораблем він приплив в Ольвію, кораблем плавав вгору. Дніпром, до порогів; переїздив він і по південних чорноморських степах. Він на свої очи бачив тих людей, що жили тоді по чорноморських степах. І хрч там жили не однакові племена, дуже не схожі одно на друге, проте Греки усіх їх прозвали однаково — Скифами..

Скиф и. Що ж то за люде були Скифи? Народ Скифський, — як опо­відає Геродот — був дужий, одважний і великий числом. Його землі простягалися од самого Дунаю аж до Дону, — мало не на 1000 верст (кілометрів), а вгору, на північ, сягали верст на 700. Де-котрі з племен скифських жили з хліборобства та бжільництва — сіяли усяку пашнюс жито, овес, ячмінь, просо, сочевицю, льон, і жили вони хуторцями та селами. Але більше було таких, що не жили на одному місці, а блу­кали із великими гуртами худоби й табунами коней, що в них коха

СКИФИ, НАМАЛЬОВАНІ НА НИКОПОЛЬСЬКІЙ ВАЗІ.

лися та вміли добре на них їздити верхи. По річках вони ловили рибу Худобу, коней, шкуру з них та рибу міняли вони по грецьких кольо- ніях (осадах) над Бугом, Дністром та Чорним морем; вимінювали собі те, що їм було потрібне у їх немудрому господарстві.

Усю ту країну, де були оті кольонії та жили сусідні народці, Греки прозивали „Велика Скуфь“, або просто „Скифія". Головна орда тих Скифів звалась „Царською" і жила коло Танаіса (Дона); на лівому боці Борістена (Дніпра) жили Скифи-кочовники, „що нічого не сіють, ані не орють"; по обох боках Борістена — Скифи-хлібороби, — вони мали по-над Дніпром свої осади, і Скифи-орачі (на середньому Бузі), „що хліб сіють не на свою страву, а на продаж". Скифів, що жили по низах Бога та Дністра, близче до кольоній грецьких, Геродот про­зиває Каліпідами, себ-то погречені Скифи. Вони сіяли хліб і на продаж, і самі вживали його, садили й городину.

На північ (так як у теперішній Київщині та Подільщині) жили вже нескифські племена: Неври на північ від Дністра й Бога, а на схід

од них, по-над Дніпром, Людоїди (мабуть через те, що їли сире мясо) та Чорноубрані. Неври та Людоїди — це певно якісь словянські племена-

Як каже письменник Гіпократ, що жив 50 літ після Геродота, Скифи не мали a-ні домів, a-ні хат, а на великих 4-х і 6-ти — колесних возах робили з повсті халабуду, укриту з-усіх боків; такий віз тягли дві або три пари волів, і в тих будках сиділи жінки та діти Скифів, а сами вони їхали слідом верхи на конях. Становилися табором де-не­будь у степу, поки худоба (табуни овець, коров та коней) не спасе того степу, а тоді рушали далі.

За той довгий час, що жили по наших степах Скифи, ми не ма­ємо ніяких писаних документів, і тільки у Греків та Римлян зрідка зна­ходимо де-що про сей довгий період нашої історії, та ще високі могили, що стоять по наших степах, нагадують про Скифів (понасипали їх Царські Скифи).. ;.

Ще в V віці. перед Різдвом Христовим ми бачимо могутнє царство Скифів, але вже в IV віці Скифів починає тиснути зі сходу нове племя — Ca р мат и, і помалу, до часів Різдва Христового, Сармат и Сармати вкрили увесь той край, що звався досі Скифією, а тепер вже - Сарматією.

Сармати були, так само як і Скифи, народ кочовничий. Так само переходить з табунами худоби та з родинами в повстяних будках на колесах, але жінки сарматські не сиділи все в будках, як скифські, а їхали верхи та стріляли з луків як чоловіки. Мущини носили широкі шаровари, і взагалі одежа у них була широка, фалдиста.

З Сарматських племен — найбільші були Язиги та Роксоляни (або Білі Аляни). Незабаром поруч з Білими Алянами виступають в І віці по P. X. просто Аляни, і в І та II віках імя се стає головним для рі- жних кочових народів, — так само, як таким головним імям попереду були Скифи та Сармати..

Якийсь час алянське імя панувало на просторі від Дунаю аж до Усякі ко- Аральськогоморя (в Азії), але не довго. В II та III століттях, в західню мовники, частину чорноморських степів примандрувало з півночи, з-над Балтицького моря, німецьке племя — Готи і виперло звідти Алянів. З другого боку, в III столітті по Христі прийшла з Азії турецька орда Гу н н і в і на­пирає на. Алянів зі сходу. Аляни розсипаються, і останки їх, загнані в Кавказькі гори, задержались й досі в маленькому Осетинському народі. На сьому й кінчається панування іранської (персидського коріня) людности над нашими чорноморськими степами. >

А тим часом, як в степах панували оті кочовничі та на пів-кочо- вничі народи іранського коріня, в краях гірських, карпатських бачимо инший гурт народів, тракійського коріня (до них належать теперішні Волохи-Молдаване). З тих народів згадаємо: Бесів „під Карпатськими горами*, десь на верхівях Дністра й Сяна; Койстобоків —на полу­дневому згірї Карпат, і Карпів — коло Дністра й Прута. Ci тракійські народи були дуже войовничі, любили полюванє, були великі пяниці і славні були своїми співами. Про тракійців оповідали, що вони навіть закони укладали в піснях, щоб легче було памятати.

Коло того часу між карпатські гірські та степові народи клином всунувся новий, Бастарни, — певно німецького коріня, а після того як римські імператори приборкали тракійські народи й Бастарнів і перегнали їх в инше місце, з півночи, з-за Висли рушив на полудень німецький народ — Готи. Зі сходу приперли їх Словяне, а з заходу инші народи, і вони подались на полудень та вискочили аж над Чорним морем. З того, що по дорозі через наші землі не знайшлось для них місця, видно, що ті землі були заселені Словянами. Ci Готи просиділи в Чорноморських степах літ з двісті, і виперла їх звідти турецька орда Г у н н і в, що насунулася з Азії в IV столітті. З сього часу й аж до XVI—XVH віків наші степи стають краєм переважно кочових орд турецької родини. Часом вони пробували на нашій землі дуже недовго — тільки переходили через степи, часом зоставались кілька віків. Добра од них Україна не зазнала — саму лишень шкоду.

Гунни пробували в наших степах може зо сто літ; їх виперла звідти на захід инша орда — Болгарів. Ci Болгари були туре­цького коріня, й одна частина їх пізніше одійшла на північ, у фінські землі над рікою Волгою та Камою, і там засновала свою державу, - друга частина перейшла через наші степи, осілася з початку між Дні­стром та Дунаєм, а потім перейшла за Дунай і теж засновала своє Болгарське царство. Але там за Дунаєм було вже тоді так багато Словян, що Болгари геть поміщалися і через кілька поколінь се був вже зовсім словянський народ.

В VI віці, слідом за Болгарами, насунули з Азії Авари (Обри - як зве їх найдавнійша наша Літописи). Вони воювали з Словянським на­родом Антами, але в степах наших довго не держалися.

Після Аварів прибули знов Хозари. В VII та VIlI віці вони дер­жали в своїх руках Керченську протоку (Фанагорію, пізнішу Тмуторо- кань), Крим, якийсь час і наддніпрянські Словяне платили їм данину. Столиця їхна була Ітіль, де Волга вливається в Каспійське море. Вони були корисні для українських земель, бо літ з двісті (у VIII та IX ст.) не пускали з Азії турецьких орд та вели з нашими предками торговлю. В кінці IX в. Хозарська держава хилиться до низу, а в X в. добив її українсько-руський князь Святослав.

Нарешті ще одна орда — вже фінського коріня — Угри, чи Мадяри. Вони в IX в. перейшли через наші степи й осілися на сере­дньому Дунаї.

Стільки народів усяких бачили наші степи, а наші люде зазнали од них чимало лиха та кривди.

В той час, як оті згадані народи проживали в степах над Чорним морем, народи словянського коріня, а між ними й наші предки-Укра- їнці, сиділи дальше од моря, в краю лісовому та в тому середньому, що між лісом і степами. Намножуючись з часом, вони посувалися все далі на полудень та на захід. Степові народи з часом ставали все сла­біші, ставало їх менше; стали степи мало-що не порожні, а як коли, то й справді були порожні, і тоді почали наші люде осідати тут, і так розсілися мало не по всій теперішній Україні, аж до моря Чорного, Азовського й до Дунаю.

Але перш ніж говорити про українські словянські племена, ска­жемо взагалі про Словян та про те, як вони розселялися.

Словяне сиділи на споконвічних своїх землях аж до Il чи ПІ сто-Словяне. ліття по Різдві Христа, коли ото в наші чорноморські степи при­мандрували германські племена (Готи, то що). Тоді ото почали й Сло­вяне пересуватись на захід. За яких 300—400 літ (у VI та VII столітті) Словяне опанували Дунай (се пізніші Болгари), перейшли на правий бік Дунаю (Серби) і просунулися аж до Адриятицького моря (Серби та Хорвати. Ci полудневі Словяне наробили багато клопоту Візантий- ському (Грецькому) царству. їхні ватаги господарили по всій Грецькій землі, а деякі аж в Малу Азію заходили. „Словяне відібрали у Римлян всю Грецію" — з сумом записав в ті часи один літописець, а другий- письменник, грек Константин Порфирородний, зауважає: „Пословяни- лась вся земля наша й стала варварською".

Тим часом як полудневі Словяне опанували Дунай і землі на Балкані, инша частина Словян посунулася на західній полудень і осі- лася обік германських (німецьких) народів. Ce Словяне західні: Чехо- Морави, Словаки, надбалтицькі, полабські. Коли вони посунулись на захід то за ними пішли й Поляки (осілий та лівому боці річки Висли).

Але не сиділи на місці й русько-українські племена. Як тільки з чорноморських степів пішли на захід Германці (Готи), а за ними Гунни, то зараз же подалися вони на полудень, опанували річку Дон і просуну­лись аж до Азовського (Сурозького) моря. Грецький письменник VI в. Йордан оповідає, що Словяне сиділи тоді на північних згірях Карпатів, від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів. Словяне (південні Словяне) сидять на Дунаї до Дністра і на північ до Висли, Анти ж (українсько-руські племена) по-над луком Чор­ного моря від Дністра до Дніпра. Таким чином уже в VI, а найпізніш в VIl віці, ріжні словянські племена позаймали ті землі, на яких ми бачимо їх і тепер.

Які ж східно-словянські племена, а між ними й русько-українські, знаємо ми в ті давні часи ? Найдавнійша літопись наша згадує такі племена (правда, в пізніші часи — у X та XI столітті). На півночі сло- вянської прабатьківщини, на верхівях Дніпра, Західньої Двини та Волги, сидять K р и в и ч і. У них були міста: Полоцк, Смоленск, вони ж мабуть збудовали й Ізборськ (пізніш Псков). Але Новгород, ще далі на північ, певно засновало инше якесь словянське племя. Ci Кривичі та Новго­родські Словяне все посувались в поріччя Волги, в землі фінських на­родів: Веси, Мері та Муроми. З мішанини кривицьких (та ще вяти^ цьких) Словян з. Фіннами склався наймолодший, але найбільший числом словянський народ — великоруський (пізніш —· Московський).. ^1, * На правому боці Дніпра, нижче Кривичів — були Дреговичі.

Головні міста їх — Туров та ще Пинск. Пиньщину, на верхній При- петі, заселяв український народ,..а; решту Дреговицької землі — Бі­лоруси. ^,, >

На лівому боці Дніпра; в поріччі Сожа — Радимичі. Головні міста: Гомли (тепер Гомель) і Чичерск. Радимичі належали до білору­ського племени. Зате сусіди Радимичів Вятич і, на верхівях річки Оки, належали вже до Великоросів, так само як і ті Словяне, що осіли в поріччі Оки та на верхівях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) — пізніша Муромо-Рязанська земля.

)’ Перейдемо тепер до українсько-руських племен. В самій середині Українські сидять П о л я н е. Ce було, дуже невеличке племя. На північному заході словянські воно граничило містами Білгородом (на Ірпені) та Вишгородом (на племена. [Дніпрі). н_а сході споконвічною границею був Дніпро; на полудні останнє місто було Родня, там де річка Рось вливається в Дніпро, але вже в XI в. через Печенігів Поляне покинули обороняти Поросся, а за­ходились се робити ближче до Київа — по річці Стугні. Сей малий трикутник — то осередок історичного життя нашого народа. Звідси пішло й імя Русь, що потім поширилось на всі українські і не укра­їнські (білоруські та великоруські) племена. Найголовніше місто у По­лян було Київ.

. < На лівому боці Дніпра сиділи Ci в ер я не, Сівера. Ce було най більше з українсько-руських племен і сиділо воно в поріччі Десни, по р.р. Сейму і Сулі. Найбільші міста у них були — на півночи Любеч, Чернигів, на полудні — Переяслав.

Далі, за річкою Сулою, найдавніша літописи не згадує про Словян, але відомо, що десь від V віку і по Х-ий Словяне займали Подонє, і ще в X віці була над Азовським морем Тмутороканська волость (земля) в руках Русинів; але як в другій половині X віку натиснули на Подон- ських Словян Печеніги, а потім Половці, то вони мусіли посунутись далі на північ.

Бік-о-бік з Полянами сиділи, на захід од них, Деревлян е. На півночи границею у них була річка Припеть; на північному, сході до­сягали вони Дніпра, на заході межували з Дулібами, на полудні — доходили до верхнього Бога (річки). Головне місто у них було Ко­ростень.

Далі на полудень од Полян сиділи Уличі — спочатку на ниж­ньому Дніпрі (на правому боці Дніпра), а пізніш пересунулись на се­редній та верхній Бог до середнього Дністра. На полудень сягали вони до Чорного моря, поки не одіпхнули їх звідти Печеніги.

Край між Дністром та Дунаєм заселяли Ти вер ці; вони ж сиділи по Дністру. На північному заході вони доходили до гірських країв Карпатів, а на верхньому Дністрі межували з Дулібами.

На захід від Деревлян сиділи Дуліби. Головні міста їх: Волинь, чи Велинь, Бужськ, Перемишль, Луцьк, Володимир, Червень (тепер Чермно, на південь від Грубешова). Від тих міст — і людей тоді прози­вали: Волиняне, Бужане, Лучане, Червняне. На північ Дуліби сиділи на середньому Побужу (західній Буг), на заході — в поріччях Буга й Сяна і наближалися до Висли. Тут на заході граничили вони з захі- дно-словянським племенем Поляками.

Далі на північному заході українська земля межувала з Білорусами (в поріччю Нарева). Тут Українці висунулись клином на північ між По­ляками та Білорусами (міста: Берестє, Дорогичин, Мельник). Неда­леко од сього клина, далі на північ, сиділи вже Литовські пле­мена (Ятвяги, Жмудь, Пруси). По всій північній границі української землі були Білоруські племена (Дреговичі, Радимичі), на північному сході — Великоруське племя (Вятичі), на схід — фінське (Мордва). На заході — як уже згадувалося — український народ межував з Поля­ками, та ще в полудневих згірях Карпатів — із Словаками, на полу­дневому заході в Карпатах і за Карпатами — з Уграми (Венграми), на полудні —з Волохами (Русини були навіть в Семигороді). Сиділи укра­їнські люде й по нижньому Дунаю аж до Чорного моря. Про те, яких сусідів-кочовників мали українсько-руські племена на полудні, в Чор­номорських степах, згадувалося раніш. Останні там згадані Угри. Після них прийшли в наші степи Печеніги (у IX столітті), що на довго засіли там і багато вчинили шкоди українській землі. Та з ними ми ще стрі­немося далі.

-- оОо--

II.