ВСТУП.

Кожен чоловік повинен знати історію свого рідного краю, свого рідного народу. Багато віків наші діди-прадіди поливали потом і кровію ту землю, де ми живемо, наставляли груди та го­лови клали, та своїм онукам-правнукам кращої долі добували.

Чиї сини, яких батьків?

Чи кожен напамять скаже:

За-що ж боролись ми з Ляхами? За-що ми різались з ордами? За-що скородили списами Татарські ребра?

Навряд! А тимчасом не повинно сього бути. Діди-прадіди наші зберегли та нам передали незлічимий скарб: не тільки землю й те, що є в ній та на ній, а й мову, пісні, звичаї — все те, що ми звемо нашим рідним, українським та що нас одрізняє од инших людей: од Москалів („Руських“), Білорусів („Литвинів“), Поляків, Німців та инших; кажучи по письменному— передали нам своєрідну, українську культуру.

І от, читаючи свою історію, побачимо, що ми не вчорашні — що більш 1000 літ наш народ був не остатній між сусідами; що мав він навіть колись свою державу та своїх князів, а пізніше — за ко­заччини та гетьманів — мав силу не меншу як Польща, Москва та Татари; побачимо, що українська культура давніше стояла, на високій височині і з неї повними жменями черпала для себе Московщина; почуємо про кращих діячів наших та про те, як вони за-для рідного народу пра­цювали, — навчимося більш шанувати свою минувшину, любити свій край, свій народ та може де-яку науку й для себе з того матимем, як нам в світі жити та до чого прямувати.

Український народ розселився на великому просторі: в оден бік аж над Чорне море, в другий — над Кавказ, над річку Кубань, в тре­тій — вгору — над річку Припеть та Буг, і в четвертий — в гори Карпатські (в Австрійській та Угорській державах). Але найбільш укра­їнського народу, наших людей, живе в Російській державі.

В Австрійській державі, в Галичині та на Буковині, Українців (або як вони там звуть себе -— Русинів) менше. У Галичині аж до „Руської ріки“ (вітка ріки Дунайця на заході) — живе більш як чотири і пів мільони, на Буковині більш як 300 тисяч та в північній Угорщині (в дер­жаві Венгерській), під Карпатськими горами, де міста (городи) Унгвар і Мукачів, теж з пів мільона. А всього на українській землі живе наших людей 31 або 32 мільони. А як сюди додамо тих 3 або 4 мільони на­ших людей, що живуть між чужими людьми та в чужих краях — у Росії, в Сибіру та в середній Азії, в ріжних кутках Австро-Угорської держави, в Румунії, в Північній Америці, в Канаді, в Бразилії, то що, то матимем не менш як 34 мільони усього.

Той край, від Карпатських гір і аж до Кубані, звемо ми Укра- ї н о ю, а наш народ, що там живе (про инших людей на Вкраїні буде мова далі) звемо Українцями. Ce назва добра, стара й найзручніша — так звуть себе наші люде скрізь: чи в Київі, чи в Полтаві, чи в Одесі, чи у Львові (в Галичині), чи в Чернівцях (на Буковині). А проте багато наших людей на Вкраїні Російській, особливо неписьменних, не часто скажуть доладу, хто вони такі — забули навіть своє імя. Знов же в деяких кутках України, як от в Холмщині, в Галичині, на Буковині, на Угорщині, наші люде звуть себе Русинами, Руснаками, а віру свою й мову — руською. А на Україні Російській „руськими“ звуть наші люде Москалів.

сковські краї — Великоросія. Але що назву „Малорос", „Малоросія" видумали книжні люде, а не сам народ, то народ її й не знає, і прав­дивий Українець не скаже, що він „малорос". Прозивають ще Москалі наш народ „хахлами" — се од тих чубів на маківці, „оселедців", що колись носили наші люде, але се знов тільки прозвище, а не імя, так само, як Українці кажуть на Москалів, чи „Руських" —„кацап". Правдиве ж наше імя, стародавнє — Українець, а земля наша — Україна. Вкоренилося у нас се імя міцно за козацьких часів і задержалось до наших часів разом з піснями про славні діла наших прадідів- /л и царів.

Певно, коли люде живуть на таких широких просторах, що од одного кінца до другого яких 2—3 тисячі верст (кілометрів), то мусить бути між ними де-яка ріжниця: люде з Харьківщини, або як кажуть на них — Слобожане, иначе одягаються й трохи иначе говорять, як на­приклад Поліщуки (в лісовій частині України, в північній Київщині та Волині), а Поліщуки иначе як Холмщаки або Подоляне, а ще иначе Бойки, Лемки та Гуцули в Галичині, що живуть в Карпатських горах. А проте се одні люде, з однією мовою, з однаковими звичаями, з тією самою культурою. Де-б не жив Українець: чи то на Кубані, чи в Чер­нигов!, чи на Буковині на границі з Румунією — скрізь у нього така сама біла хата з садочком, однакові пісні, звичаї та обряд (наприклад весільний), однаково в хаті й коло хати, — одно слово, видно, що то ті самі люде — Українці, один народ Український, а не Польський, не Московський, чи инший який.

Серед Українців на українській землі живуть і инші люде, тільки їх не дуже багато. На Вкраїні Російській. серед Українців є Москалі, Білоруси, Жиди, Поляки, Німці, Чехи, Молдавани, Вірмени, Греки, Бол­гари, Цигани та инші люде, але є їх, як лічити кругом, не більш 10 процентів (10 на кожду сотню Українців) в середині України, і до ЗО процентів— по краях. В Галичині поміж Українським людом найбільш Поляків та Жидів, на Буковині — Молдаван (Волохів), на Угорщині — Мадярів (Венгрів): чужих людей набереться там з ЗО процентів (від­сотків). Але й там по де-яких округах, а особливо в горах, Українців налічують 80 або й 90 процентів. Найбільш ті инші люде на Україні або поміщики (дідичі), або купці та промисловці, або урядники (чино­вники), а коло землі порається разом з Українцями тільки трохи По­ляків, Німців, Чехів та Молдаван (Волохів).

Українці не всі однієї віри. Найбільш між ними православної віри (на Вкраїні Російській та на Буковині), а в Галичині мало не всі греко- католицької, або иначе — уніяцької. Є ще чимало Українців (в Поділь- щині на Вкраїні Російській та в Галичині) католицької віри, тоб то таких, що ходять до польського костьолу і мають польських ксьон-. дзів, але проте говорять по українському і не вважають себе за По-, ляків, а за Українців. Звуть їх: Українці-латинники.

А поки так сталося з Україною та.Українським народом, яке воно тепер, то багато було перемін, багато зазнав ї.наш край і наш народ 1*

тяжкого лиха. Про сі переміни, про всякі минулі події роскаже нам наша Історія. *.

Нашу Історію од часів найдавніших і аж до останніх днів розді­лимо на’кілька частин, або періодів. Перший період—Поч ат ко вий, най­давніший. В ньому буде мова про те, які люде жили на теперішній українській землі в непамятні часи, поки не зявився той народ, що пізніш стали звати його українським; про те як наш народ оселився на теперішній своїй землі; про сусідів нашого народу в найдавніші часи, про його життя-буття. З тих часів ми не маємо своєї писаної історії, чи взагалі писаних документів, а знаємо найбільш про нього з того, що викопано в могилах, в старих містах, городищах, валах, та ще од чужих письменників, що щось чули або знали про наших лю­дей в ті часи.

Другий період буде Самостійно-державний. В сі часи Ула­нський народ виступає нарівні з иншими великими державами; має свою власну державу, своїх князів, приймає христіянство, шириться в народі освіта, незвичайно збогачується українська культура й тоді ж зявляється вперше панство, купці, шириться торговля, селяне поря­дкують самі собою в громадах.

Третій період — Литовсько-польський. В сі часи зникає самостійне державне життя в українських землях, і сі землі підгор­тують під себе сусідні держави: спочатку Велике Князівство Литовське, а тоді Королівство Польське. На Вкраїні розвелося багато панства, а селян позбавляють волі та обертають у кріпаків. Панство, з своїх таки, українських людей — цурається свого народу й своєї віри, стає ворогом свойому народови. Український народ, а перш за все козаки, боряться за свої права й віру; за Хмельницького він переміг панів- шляхту і виборов був собі волю. Але треба було помочи, то пристав, як рівний з рівним, до Московщини.

З сього часу починається четвертий період: Польсько-Моско­вський. В сі часи Московщина вкорочує права Українського народу, за­водить на Україні свої порядки. Українці шукають способів визволитися з під московської руки та зберегти свою автономію (порядковання своїми справами самим). Московщина подужала, нищить козаччину, касує запо- рожську Січ, заводить кріпацтво в лівобережній Україні (по лівому боці Дніпра). В правобережній Україні вбилось в силу польське панство, заво­дять унію (в Галичині ще раніш — у третьому періоді); в лівобережній Україні повстає панство з своїх же людей, козаків, алемосковщиться й цура­ється свого народу. Освічений, за часів Хмельнищини й раніш, народ Український помалу знов стає темним, убогим, невольником панським. Тим часом упала Польська держава, і її поділено разом з українськими землями. Галичина й Буковина одійшл и під Австрійську державу, а пра­вобічна й лівобічна Україна та Холмщина опинилася під Російською.

З сього часу починається останній період — Російсько- Австрійський.

лась тільки у селян та міщан та потрохи серед духовенства й дрібного панства, стає мовою письменною, літературною, і тепер нею вже го­ворять та пишуть і вищі верстви українського народу, чи як кажуть — інтелігенція; українською мовою вчать (наприклад в Галичині та Бу­ковині) не тільки в сільських школах, але й у вищих — в гімназіях, університетах, судять нею в судах, одправляють службу в церкві. За сі часи скасовано панщину скрізь на українських землях, селяне помалу зрівню­ються в правах з иншими верствами, обірають послів у Державну Думу (в Росії) і в парламент та в сейми (в Галичині та Буковині). Українські почуття та свідомість національна (тоб то, що ми Українці, а не щось инше) шириться між народом через книжки, газети, віча (гро­мадські сходини в Галичині, де про всячину можна говорити). Укра­їнський народ відроджується до нового, кращого життя й стає по­руч инших культурних, освічених народів.

Такий коротенький перегляд того, ∖∏po що докладніще буде ро- сказано в нашій „Історії⁴⁴.