МИКОЛА APKAC. ПЕРЕДМОВА до ДРУГОГО ВИДАННЯ.
Книжка ця не написана ані для слави, ані для чести, найменьше для зарібку, жерелом єї — охота
навчити сина, що діялося колись на рідній землі. Ce бачимо з того примірника, що його покійний Микола Аркас дарував свому найменьшому синови „Миколї“.
В надписі каже він виразно, що книжку отсю зладив на се, щоб син читав єї, щоб пізнав з ньої минувшину ріднього народа і щоб полюбив його так, як любив батько.В тих щирих, невибагливих словах міститься не тільки ґенеза книжки, але і єї програм. Хто прочитає їх, повинен знати, чого йому сподіватися від книжки і чого він у ній не повинен шукати.
В тих словах, на мою гадку, криється також секрет того небувалого успіху, який мало перше видання історії Аркаса. Вона написана так, як тільки батько може писати для ріднього сина, ясно, щиро і тепло, з горячою любвою і того, про що пишеться і того, для кого воно написане. А вжеж не радби батько синови неправду говорити — звідти й охота оперти книжку на тім, що дотепер наука про нашу минувшину довідалася і розслідила.
Книжка, почата 1902 року, росла разом з тим, як ріс син покійного Аркаса. Зраз)7 подавала вона тільки найважнійші події з минувшини України, і подавала їх способом елементарним. Але з кождим роком, а ще красше, з кождим місяцем, треба було поширювати предмет і зміняти форму. Микола Миколаєвич Аркас згодом зібрав у своїй хаті спору бібліотеку історичну (кілька тисяч книжок), читав, слідив і доповнював той короткий начерк історії України, який первісно зладив був для науки сина. Так виросла спора книжка, в якій автор представив, що діялося на нашій землі від найдавнійших аж до ни- нішних часів і яку долю переживав за весь той час наш многоміліо- новий народ.
Разом з тим зявилася гадка видрукувати отсей підручник, щоб він послужив не тільки одній людині, але й ширшому загалови. Отже покійний Микола Миколаєвич приладив до друку свою історію, а приладив єї відповідно до умов тодішньої важкої цензури і тодішньою „ярижньою" правописею.
Сталося се протягом 1904 року.Але настав памятний 1905 рік. Повіяло волею і стали розцвитати чарівні квіти великих надій. Наш автор забирається з жаром до дальшої праці. Провірює цілу книгу єще раз, доповнює те, що пропустив був з огляду на давну цензуру і зміняє давну дивовижну, але обо- вязкову правописи на так звану кулішівку. Ce забрало йому цілий рік часу так, що йно з кінцем 1906 року книжка була готова до друку в новій редакциї, а 1907 р. передано єї відомому з незвичайної точности й літературної совісности письменникови, покійному Василеви Доманиць- кому. Він то піднявся труду допильнувати друку, коректи і подбати, щоб вона вийшла, як пристало на історію, хотьби навіть тільки популярну, а всеж таки історію великого народа. Доманицький не занедбав справи і його заходом вийшло перше видання „Історії України“ Миколи Аркаса 1908 року в Петербурзі, в друкарні товариства „Общественная Польза“. Кліші до малюнків та карти виготовила фото-цинкографія С. Прокудін-Горского в Петербурзі, а обгортку зладив артист Микола Ткаченко. Видрукованож книжку в 7.000 примірників, з чого 500 на кращім, a 6,500 на звичайнім папері. На кращім коштувала вона 3 рублі, на звичайнім 1 рубель 50 копійок. Ціле видання передано до продажі Українській книгарні в Києві, звідки вона і розійшлася протягом кількох місяців.
Був се нечуваний дотепер успіх, щоб так скоро таке велике число української книжки пішло в народ і як-раз сей успіх а також деякі дуже прихильні рецензиї і єще прихильнійші листи з подяками, якими покійного Миколу Аркаса засипувано, зневолили його подбати сейчас о друге, ще лучше видання. Впевнившися в потребі і в хосенности книжки, хотів він видати єї ще гарнійше і розкішнійше, щоб вона не тільки вчила, але й заохочувала до науки історії ріднього краю. Друге видання доручено томуж Василеви Доманицькому, щоб він повів його як знає найлучше, не зважаючи на ніякі, хотьби як високі кошта.
Але тут і почалася трагедия, якої мало котра з книжок дізнала.
Заледви Василь Доманицький розглянувся, що і як робити, за- ледви скликав до Закопаного, де перебував, як недужий на груди, гурток довірених людий, письменників та артистів (В.
Липинський, Т. Ліпіньский, Курилас, Хоткевич, Маріяш, Лепкий), щоб з ними обговорити форму й розміри нового видання, заледви забрався до роботи, як ось надійшла сумна вість, що незабутнього автора першої великої популярної історії українського народу не стало між живими. Він помер 13 Березня 1909 року. Заки родина прийшла до себе і заки можна було пригадати їй бажання покійного Миколи Миколаєвича, минуло кілька місяців. За той час погіршилося також здоровля Василя Дома- ницького. Як прийшов лист від жінки покійного Аркаса, Ольги Іванівни, він лежав в санаториї Дра Длуского в Закопанім так, що треба було спровадити туди властителя друкарні* A. Pinnepa і при ліжку недужого редактора списати контракт.Друкарня A. Pinnepa обовязалася видрукувати друге видання історії з численними новими іллюстрациями, новими мапами й новою окладинкою, з текстом значно зміненим і поширеним. Крім того до книги мав увійти портрет покійного Миколи Аркаса, як автора і 8 портретів найбільших українських мужів, відбитих на осібних листках. Зразу хотів покійний Доманицький містити отсі портрети в трибарвних репродукциях, але опісля, з огляду на великий видаток, треба було понехати тую гадку і вдоволитися звичайним чорнодруком. Малюнки робили краківські артисти, головно О. Курилас, Т. Ліпіньский. Я. Струхманчук і Т. Романчук. Тих малюнків зладжено коло сто. Заки їх артисти покінчили, а клішарня Яблоньского в Кракові виготовила кліші, минув рік часу. І рисунки і кліші треба було давати до прові- рення недужому Доманицькому, неодно треба було справити, неодно вдруге робити, так, що редакторови отся праця приходила не легко. Він лежав між двома сотнями зденервованих і кашляючих хорих на величезній веранді заведення Дра] Длуского в Закопанім і дивлячись на верхівя CHiroMi покритих Татрів, думав про Україну, про єї історию та про те, щоб друге видання книжки Миколи Аркаса вийшло як найгарнійше. Одною рукою держав скрипт, або малюнок, а другою термометер. Робота йшла вперед, а горячка піднімалася в гору.
Так допильнував він майже всіх малюнків, перейшов цілу книгу з олівцем в руках, повписував те, що прислав покійний Аркас і те, що сам він, Доманицький, вважав потрібним додати, або змінити і кілька аркушів, а саме до Хмельницького, післав до друку. Першу корректу робив Лепкий в Кракові, другу посилали до Закопаного» а третю знов у Кракові. Звичайна річ, що з посилкою не все йшло гладко. Часом друкарня спізнилася, часом редактор не міг побороти недуги і передержав корректу, з того листи, депеші і весь той заколот, що надокучить навіть здоровому чоловікови, а хорому то вже таки допече до живого.Можна сказати, що кождий аркуш отсьої книги являвся, як результат якогось трагічного зусилля людини, котра рвалася до праці, й до виконання принятого на себе обовязку, а падала в иоротьбі з судьбою. Така боротьба тягнулася кілька місяців. Раз недуга кидала покійним Василем на ложе терпіння, то знова він, силою духа і ве ликою охотою до життя й до праці брав над ньою верх. Аж таки стало на єї. Кашель майже не давав хорому спокою, горячка держалася високо, кровотоки приходили зчаста і Доманицьий мусів виїхати доАрка- шон, уФранциї, недалеко берегів океану. їхав з надією, що верне. Забрав з Особою отсей примірник першого видання історії, на котрім пороблені були усі зміни та перерібки і казав собі посилати другу корректу. Посилка така трівала тепер більше ніж тиждень і видання почало тягнутися так пиняво й тяжко, як тяжко тяглися дні редактора. Аж 10 вересня 1910 року н. ст. зівсім припинилося. І здавалося, що зі смер- тию Василя Доманицького прийшов також кінець другому виданню істориї Аркаса. Не знати було, хто має тепер тим ділом занятися і як його повести до кінця. Аж по кількох місяцях відізвалася д. Ольга Арка- сова, що вона, не зважаючи на дотеперішню трагічну судьбу книги, хоче єї довести до ладу. Але як? Редакторського примірника, того, що забрав Василь Доманицький до Аркашон, не було, корректа, яку вислала друкарня, також не вернула, а з Миколаєва, де мешкає д.
Ap- касова до Кракова, де друкувалася книга, дорога далека та ще переділена кордоном. Почалося листування, пішли депеші, а книга ждала. Вкінци треба було зрічися надії; на отсей, наново зредагований Аркасом і Доманицьким примірник, що остався в Аркашон і вести книгу πorвказівкам устним пок. Доманицького, по заміткам, які він передав у листах та по тім, що він написавГу своїх книжочках про Буковину і про Галичину. Треба було поступати обережно, щоб не відступати від давнього тексту і щоб книжку хоч приблизно видати такою, якою хотіли бачити єї покійні Аркас й Доманицький. Хто мав коли небудь до діла з працею видавничою, той зрозуміє отеє важке й клопотливе завдання третього редактора та не буде йому робив важких замітів, чому не справлено того, або тамтого, чому не змінено одного, або другого місця, чому не написано так, тільки інакше. Тому, бо книга мала всеж таки бути працею Миколи Аркаса під редакциєю Василя Доманицького, а не чиїм иньшим трудом. І як коли передмова має право просити читача о вирозуміння, то передовсім має його передмова до другого видання Історії Миколи Аркаса. Тая історія має вжеXlV свою історію а доля єї така важка, як мало котрої книжки. Нехайже об тім тямить шановний читач. Щоб не розминутися з правдою, треба сказати, що деякі аркуші провірював д. Вячеслав Липинський, а деякі прочитував та справляв дб. Микола Левитський з Харкова.
Та не тільки редакция, але й видання отеє було дуже клопо- тливе. Друкарня не дістала скрипту на той час, який условлено в умові, вона держала осібного складача, дорожів папір, три аркуші складу увязнило велику силу черенок і держало їх через кілька місяців, отже друкар домагався за се осібної винагороди. Пішло листування, заграли телеграфічні дроти між Краковом а Миколаєвом, приїхав довірений п, Аркасової і що йно сама д. Аркасова мусіла трудитися до Кракова, щоб условитися з друкарнею. Врна не жалувала ні труду, ні грошин, щоб тільки працю незабутнього мужа видати в новому виданню, вона рада була кождої хвилі побачити отеє видання і клопоталася кождої днини, чому воно не являється з друку.
Нехайже шановні читачі, беручи друге видання Історії Аркаса до рук памятають також про отею історію історії, а хто з них читає не тільки очами, але й душею, той памятатиме, що книжку писав батько для сина, щоб навчити його минувшини ріднього народа і розпалити в нім любов до рідньої землі І ДО ЄЇ долі.
На тому місці згадати нам еще годиться про співробітника сеї книги, Василя Доманицького.
Доманицький родився 7 марта 1877 року, в Колоди- стім, в Київщині. До гімназиї кодив в Києві і ту також скін
чив університет під проводом славного нашого ученого, Володи
мира Антоновича. В 1900-тім році став учителем в одній з ки-
ВАСИЛЬ ДОМАНИЦЬКИЙ.
ївських ґімназий, але попавши в тяжку грудну недугу, мусів кинути службу і шукати поратунку на селі та в купелевих місцях. Перебуваючи у свого батька, сьвященика в Колодистім, заложив там першу спілкову крамницю, котра так гарно розвивалася, що з усіх сторін приходили до нього люди, шукаючи поради в спілкових і товариських справах. Доманицький кождого повчив, заохотив до кооперативного руху, обдарував книжками й часописями, котрих був співробітником так, що його заслуга для спілкового руху на росийській Україні справді
є величезна.
Ce звернуло на нього увагу росийського уряду, котре покарало його засланням на північ. Але й ту не дармував Доманицький. Перебуваючи в Петербурзі, він видав найгарнійше досі, та найповнійше видання „Кобзаря" та в осібній книзі порівнав і провірив тексти. Протягом кількох місяців „Кобзар" розійшовся і Доманицький зладив друге, еще поправнійше видання, котре також скоренько розкуплено і видавець став працювати над третим. Рівночасно трудився він над першим виданням „Історії України" Аркаса та збирав материяли до монографії нашої славної письменниці Мариї Марковички. Йому то й належиться честь за се, що розвіяв раз на все всілякі поклепи літературні, немовто Марковичка не писала сама своїх оповідань, і немовто вона навіть по українськи не вміла писати. Отже Доманицький доказав, що оповідання Марка Вовчка, се оригінальна й безперечна праця Мариї Марковички. Між тим недуга Доманицького стала розвиватися чимраз гірше і він мусів виїхати з нездорового Петербурга, котрий прямо мордував його.
По довгих заходах уряд дав дозвіл на виїзд до Закопаного, де Доманицький перебував на ліченню у Дра Вільчинського та в заведенню Дра Длуского. Хоть тяжко недужий, не кидав^пера. Дописував до „Ради“, „Діла“ й до иньших видавництв, написав для Українців в Росиї дві книжочки, про Галичину і про Буковину, провадив дальше кооперативні’ видавництва та редагував „Кобзаря“ і друге видання Аркасової Історії. А коли у Львові „Просьвіта“ скликала перший український конгрес, Доманицький не видержав, поїхав туди. Зі Львова поступив до Стрия,’ щоб також тамошньому рухови спілковому при- гаянутися і тою подорожею погіршив наново, дещо підкріплені легкі. Треба було їхати до далекого Аркашон, бо Закопане мало за острий воздух на розранені легкі. Ту його;,й заскочила смерть, дня 10 вересня 1910 року. Тіло його перевезено до родиннього села.
Доманицький. як чоловік, визначався правим характером, тихою вдачеюв і хоть сам хорий, появою своєю будив охоту до життя й до праці. Як учений будив великі надії не тільки силою думки, але й основним науковим підготовленням. Як популярний письменник може^ рівнатися з найлучшими не тільки в 'нас, але й за границею, як видавець був прямо незрівнаним.
БОГДАН ЛЕПКИИ.