Ви знаєте її краще за мене

Гаська Шиян

Те, що ця книжка потрапила вам до рук, імовірно, свідчить про вашу цікавість до розлогих земель десь там, поміж Європою і Росією.

Можливо, це все ще terra incognita, уявна частина містичного слов’янського космосу з бентежною і трохи дикою душею. Холодні простори, населені клонами Натальї Водянової, де люди гово­рять кількома схожими між собою мовами, а пишуть кирилицею. Проте інтуїція підказує: щось особливе, щось інше ховається тут. І тут-таки озивається тривога: «Яким є буденне життя країни у війні? Чи безпечно приземлятися у її аеропортах?». Чи не так?

А може, ви з тих, хто приїздив сюди вже достатню кількість разів, аби пересвідчитися, що тут буває досить гаряче, але пере­важно безпечно, і так — тренд на ці неймовірні брови переможно шириться регіоном і жіночими обличчями. А ламберсексуаль- ські бороди тим часом упевнено завоювали підборіддя молодих чоловіків.

Можливо, ви навіть достатньо добре знаєтеся на місцевих особливостях, аби могти відрізнити українську й російську, за­висаючи з місцевими в одному з київських хіпстерських барів, які ласкаво відчиняють двері й розгортають літні тераси цими днями. Що ж, у такому випадку можете пишатися своїм внутріш­нім професійним лінгвістом, якому небайдужа літера ї, ніжно плекана нами в назві країни та її столиці. І це зовсім не робить нашу боротьбу за ⅛KyivnotKiev наївною. Мали, які ви розгорта­тимете, не раз збиватимуть з пантелику розбіжними назвами. Перепрошуємо за це. Але впродовж XX століття відбулося стільки топографічних перейменувань, що Червоноармійська, Большая Васильковская, Красноармейская й Велика Васильківська — це одна й та ж сама вулиця, особливо в навігаційній прошивці в головах таксистів. Утім, насолоджуйтеся розкішшю не вникати в політичний аналіз «ексклюзивно з-за керма», і навіть якщо ро­зумієте мову — вдавайте, що ні, бо ці експерти зі всього на світі будь-кого можуть змусити втікати світ за очі.

А дарма!

У цій країні є безліч речей, вартих уваги, і зазвичай іноземці досліджують віддалені й приховані скарби із більшим завзяттям, ніж ми, місцеві.

Я поділюся тут своїми особистими порадами, відчуттями і спогадами, намагаючись балансувати між форматом кількох сторінок для Lonely Planet Східна Європа — і дружньою балач­кою, що має заохотити, заінтригувати, спокусити й запросити.

Я не заглиблюватимусь у минуле, лише трохи ковзну по­верхнею радянської доби — тим більше, що одна юна дівчина нещодавно назвала її античністю, додаючи мені, так би мовити, впевненості у власному життєвому досвіді. Наша історія мину­лого століття не така вже й солодка, надто коли сегментуєш її на шматочки пазла, який складається з людських історій із усі­ма таємницями й відтінками емоцій. Часто в онуках поєднуються радикально протилежні політичні погляди та рефлексії їхніх дідусів та бабусь, утворюючи суміш болючих травм і солодкої ностальгії. І колажі з цих історій стають тріумфом розмаїття і єдності водночас.

Українська культура небезпідставно асоціюється із етнічним і селянським, проте наш урбаністичний ландшафт пропонує широкий спектр об’єктів для захоплення: від чарівної спадщини австрійської та польської архітектури — до радянського ампіру, функціоналізму і бруталізму. Фольклорні елементи успішно спі­віснують із сильною промисловою та міською культурами, які розвивалися під впливом імперій різного рівня толерантності.

Як створіння урбаністичне, я запрошую вас на екскурсію кіль­кома улюбленими містами, намагаючись поглянути на них очима друзів, котрі допомогли мені відкрити багато нового.

Джулія у Львові

Джулія просто прекрасна — навіть не уявляю, як ще я могла би почати розповідь про неї. Вона приїхала з Кракова, де опинилася як студентка за проектом Еразмус. Hy от чесно, хто б відмовився поїхати на Еразмус із Барселони до Кракова? І чи є такі, хто не мах­нув би на вікенд із Кракова до Львова? Чи то пак, як, мабуть, каза­ли Джулії, — Lwowa (знову ця плутанина з літерами), додаючи, що Lwow майже як Krakow, хіба що трошки спокійніший і дешевший.

Джулія висаджується на вокзалі опівночі, як Попелюшка із жовтого гарбуза, тільки цьому транспортному засобу вже далі нікуди перетворюватися. Зате про будівлю можна сміливо сказа­ти, що вона вражає красою і, здається, тут знімали якийсь нещо­давно переглянутий фільм. Місто щедріше на вогні, ніж дорога між селами. Мій телефон уже зарядився, бо барів, де обслугову­ють після 11 вечора, у цьому місті не так уже й багато — це місто не таке шалене, як часом хотілось би, Джуліє, ти не зустрінеш тут багато веселих компаній, які тусують до ранку. Але ось тобі натомість затишок: тепла їжа, відкоркована пляшка вина і м’який диван, щоб добре виспатися. Ми теревенимо кілька годин, і Джу- лія дуже швидко стає нашою майже сестрою, тож наступного дня ми вирішуємо показати їй справжній Львів, із усім нашаруванням епох, оминаючи розкручені туристичні галочки.

Ми починаємо маршрут у одній із кав’ярень, яку легко мож­на назвати завшілою, одразу за рогом колись розкішного готе­лю «Жорж». Скульптури на фасаді підставляють свої сідниці та груди холодному жовтневому сонцю. Повітря хрустке і свіже, світло золотисто-оранжеве. Ми куримо на вулиці самокрутки, вони обпікають нам губи в поєднанні з чорною смолянистою рідиною із олдскульного апарата. Заклад заповнюють чоловіки під шістдесят із елегантними сивими зачісками та зношеними чохлами для флейт і скрипок під пахвами, починають свій ранок із коньяку й намагаються з нами фліртувати в манері, вінтажні- шій за їхні вицвілі плащі. Один із них навіть робить вдалу спро­бу поцілувати Джулії руку. А тоді й щоку. Її засмагле обличчя червоніє. Він відкланюється, наче на сцені опери, мне в кулаку партитури та вирушає вчити нове покоління оркестрових му­зикантів у Консерваторії через дорогу. Ми рухаємося до площі Ринок, — так, це туристична галочка, але ми її не оминатимемо, оскільки тут усе залежить від ракурсу споглядання.

Вони бачили Австро-Угорщину, Польщу, Радянський Союз і, нарешті, Україну, але в них усе ж знайдеться маленька шпаринка, щоб сховати крихітний спогад про Джулію.

Перед заходом сонця ми піднімаємося на гору, щоб погляну­ти на місто з вершини. Воно золотиться всіма своїми церквами й осінніми парками. Повертаючись через пролетарський про­мисловий райончик, який після останньої хвилі джентрифі- кації не видається аж таким поганим місцем для життя, ми зупиняємося на гойдалках щойно відремонтованого дитячого майданчика. «Я люблю це місто!» — каже Джулія. І це місто любить її.

Ердем у Києві

Ердем приземляється в аеропорту Бориспіль із відчуттям радості з того приводу, що йому не треба шукати гейт для пересадки на наступний рейс, а також що його гітара доїхала Турецькими авіалініями неушкодженою. Він чув, що ця країна повна мож­ливостей, тож хоче спробувати розвивати аутсорсинг у айті, а також, можливо, укласти кілька контрактів із невеличкими виробниками смішних кольорових шкарпеток. У Ердема безліч ідей, і він сподівається, що після відкриття ТзОВ та отримання дозволу на проживання його данський бойфренд зможе приєд­натися, щоб налагодити тут спільне життя. Я допомагаю йому з бюрократичними формальностями — нелюбов, страх і відраза до паперів єднає людей усього світу.

Гаряче повітря може легко змагатися за температурою зі Стамбу­лом, і важко повірити, що за шість місяців дуже знадобиться теплий пуховик. Таксі везе Ердема мостом через Дніпро — його води спо­кійні й величні, у машині пахне дешевим ароматизатором, музика трохи дивна й водій не може утриматися від того, щоб артикулювати слова «дєвочкі — girls» у незрозумілому мовному контексті, про зміст якого Ердем здогадується. Ердем вирішує не вдаватися в подробиці свого особистого життя, бо інтуїтивно відчуває, що таксист може виявитися таким же упередженим, як і його колеги скрізь у світі.

Ми зустрічаємося в лобі готелю, населеного молодими і яскра­вими. Різнокольорове волосся (фуксія, канаркове, лазурове), мішкуватий одяг, пірсинг, тату.

Хіпстерська культура буяє пишним цвітом на терасі з виглядом на подільські дахи. Цей райончик — під­твердження тези про Новий Берлін, як останнім часом дедалі частіше титулують Київ.

П’ять років тому це місто було сповнене нестерпним сліпучим гламуром, але підпільні клуби, у яких грають сети найкрутіші діджеї, непретензійні бари й кафе дедалі сильніше віддаляють його від бандитсько-нуворішівської естетики та наповнюють при­вабливими хвилями.

Ми обговорюємо нудну логістику, переконуємо Ердема, що все можна зробити без хабарів, і розпочинаємо дослідження ринку кольорових шкарпеток. Виявляємо, що один із брендів розробляє дизайн у Львові, а відшивається за кілька кілометрів від лінії роз­межування в Луганській області. Яскраві нитки 1500 кілометрів завдовжки з’єднують людей на сході й заході, водночас не даючи забути, що ми країна у війні. Ердем починає розпитувати. Я на­магаюся пояснити. Він слухає.

Анексія, інвазія, сепаратизм, окупація, переселенці — ці слова зовсім не корелюють із юрбою радісної молоді, яка засідає на траві, дітлахами, які хлюпаються у фонтанах, із вуличною їжею понад рікою й білими яхтами, які плавають туди-сюди.

Емер навіть не знає, що за останні кілька років ми знесли біль­шість комуністичних пам’ятників, я розповідаю йому й це. Він не до кінця розуміє, чому. Купаючись у золотому заході сонця, хлопчики грають у футбол, а дівчатка стрибають на скакалці — усі в традиційному вбранні. їхні тати обговорюють якісь важливі справи після меси. Підлітки, перевдягнуті на єдинорогів, про­ходять повз, акуратно пострижені песики гавкають на вуличних псів, обнюхуються й крутять хвостами.

Я вирішила поділитися з Емером цікавим досвідом, який допо­може зрозуміти, чи створене це місто для нього (а він для цього міста).

Ми йдемо на кладовище. Не те щоб я вважала, що це най­краще місце перевірити, чи є в тебе з містом хімія, — але тут розпочинається вистава імерсійного театру. Я не певна, що потрапила 6 сюди за інших обставин, але саме це інтригує. Поховання розташовані посеред міста, за лікарнею з виразною радянською архітектурою вісімдесятих, і тиша цього місця вод­ночас передбачувана й незручна. Один із могильних пам’ятників оздоблено у формі футбольного поля, і Емер обирає його, щоб розпочати подорож, згідно з інструкціями в навушниках. Група з тридцяти осіб водночас втрачає зв’язок і налагоджує його. Цей відважний експеримент заводить нас у підземний перехід, запо­внений кіосками: м’ясними, квітковими, білизняними й навіть манікюрними. Ми плескаємо юрбі, яка заходить у метро, — така суть гри. Пік-пік, я проходжу через турнікет метро, сплачуючи телефоном і водночас підвищуючи рейтинг України як країни безконтактних платежів. Пари цілуються на ескалаторах, цілком контактно, а наша група повторює смішні рухи, імітуючи балерин. Темношкірий дредастий хлопець застрибує в поїзд, ми за ним, почуваючись у своїх навушниках водночас виокремленими й інтегрованими в цей потік життя. Піднімаємося на поверхню, вчиняємо протест під адміністративною будівлею, танцюємо при вході в фешенебельний магазин і, врешті, опиняємося на даху бу­дівлі, споглядаючи Хрещатик, мов іграшковий макет, наповнений машинами й людьми.

Після дванадцятикілометрової прогулянки ми вмираємо з голо­ду — вибір морепродуктів у фудкорті провокує в нас напад захлан­ності, і ми не можемо зупинитися, набираючи сашимі й креветки з собою.

Дизайнерські сукні махають нам, майже як живі: чорні в ро­жеві риби, лимонні в блакитні єдинороги; колекції парфумів і косметики намагаються переконати у своїй потрібності. Ми втікаємо з порожніми руками.

Наповнена липкими насолодами літня ніч розтікається розжа­реною пательнею міста, наче тісто для млинців. Ми їмо персики й малину на лавочці. Місто не засинає, тож і ми вирішили про­триматися до світанку, змінюючи місця й компанії, вриваючись на танцполи на закинутих фабриках, гуляючи новим пішохідним мостом, із якого розгортається запаморочлива безкрая перспек­тива. «Мама мене привчила робити вправу для очей, — каже Ердем, — зосереджувати погляд на чомусь дуже близькому, а тоді на чомусь віддаленому. Я роблю її щоранку. Тепер робитиму тут. Після пробіжки». «Що ж, дочекайся зими, Ердеме, побачимо, куди тебе заведуть твої офтальмологічні медитації», — відповідаю я. І ми обоє сміємося. Він, безумовно, хоче залишитися. Я раджу йому телефонний додаток для замовлення питної води — достав­ка в межах години. «Не пий з-під крана, Емере, вода тут смакує рікою! У всьому ж решті це місто — чудовий дім!»

Стефанія і ще троє дівчат у Одесі

Що може бути кращим за нічний поїзд до Одеси на початку вересня?

Купе із хрусткою постіллю повне дівчачих пліток, і ця безтур­ботна радість не покидатиме нас наступні три дні. Ми лежимо на полицях, слухаємо стукіт коліс, п’ємо ритуальний чай у тради­ційних гранчаках із підстаканниками та вправляємося в дотепах на найважливіші теми у світі.

Прибуття о шостій ранку після двох годин дрімання дивним чи­ном не вбило в мені здатність думати, що цей ранок неймовірний і, може, варто би було не пропускати їх більше — повірити, що є сенс прокидатися раніше, ніж ополудні.

Прихопивши кілька пляшок шампанського, ми вирушаємо прямо на пляж.

Початок навчального року змів із нього галасливих дітей і мам-квочок із їжею, залишилися тільки поодинокі засмаглі, старі сардини й тюлені тут і там. Тепла солоність і тиха запісоче- ність майже лише наша. Продавці кукурудзи й дрібних креветок регулярно поповнюють наш ідеальний пікнік, що приваблює зграї гіперактивних горобців і кількох лінивих, зухвалих чайок. Із мор­ським бризом наша шкіра швидко бронзовіє, і ми почуваємося королевами цього пляжу, аж поки одна з нас не помічає діву, що розляглася на шезлонгу та вкладає до рота акуратні шматочки кавуна один за одним. їй десь трохи за 70. Як мінімум. Струнка й засмагла до темно-коричневого, із макіяжем та зачіскою в стилі 1980-х, останні 20 років вона явно проводила кожнісінький літ­ній день тут. У своїй стерпній одеськості буття. Вона потягується, підводиться й граційно ступає кілька кроків, а тоді біжить прямо до води для довгого запливу, який будить у нас дух змагання. Солона вода лоскоче нашу шкіру і, висихаючи, залишає скрізь білі смуги, поки ми бігаємо крихітними хвильками прибою.

«Я знаю, що ми робитимемо увечері,— каже Стефанія,— давайте всядемося на набережній і будемо читати написи на футболках!».

Ми погоджуємося на таку розвагу.

«Let’s meet in Paris!» — наполягають блискітки на бюсті бабуш­ки. «BALI», — мовчазно декларує її подруга в крислатій панамці.

Починає дощити.

Дівчинка в навушниках не звертає уваги, іде собі, наспівує.

«Поїхали на сьомий кілометр, купимо собі футболок „ОДЕ­СА"», — пропонує Стефанія. «Не впевнені, що вони там прода­ються...» — хором відповідаємо ми.

Вечірнє місто роззирається довкола поглядом жінки, яка від­правила в рейс моряка.

*

* *

Я б могла продовжувати розповідати ці довші й коротші епізоди безкінечно.

Про автомобільну мандрівку із французом до Бердичева, наприклад, лише з тієї причини, що там одружився колись Оноре де Бальзак. Чи про різдвяні пригоди Мексиканця в Івано- Франківську.

Ви можете сказати, що такий калейдоскоп спалахів нічого не розповість. Де традиції? Культура? Національний дух, уреш­ті-решт? Але ці імпресіоністські спалахи і є квінтесенцією всього цього. Розмаїття буденного життя, суміш мов, єдність поколінь, нашарування епох.

Я зустрічала багатьох, хто приїздив сюди по відкриття.

Приєднувався до джазових, літературних, театральних та кінофестивалів.

Намагався зрозуміти, чому тут можуть образитися, якщо ка­жеш «The Ukraine» або перепитуєш, чи справді українська й ро­сійська — різні мови.

Усі ці знайомі постійно допомагають мені зрозуміти власну країну краще. Бо часто краще за мене її знають.

Бо їздять в Умань на паломництво хаси­дів і в Переяслав-Хмельницький у музей космонавтики, розташований у церкві, — гля­нути на парашут Юрія Гагаріна, або в Луцьк на Автовокзал, бо це — хто би міг подума­ти — зразок унікальної архітектури.

Я знала японця, який хотів поставити лише одну галочку в Україні — Тунель кохання — для свого Інстаграму. Монгола, який подорожував довкола світу два роки, вижив у Африці й ви­рішив прийняти виклик зимових Карпат. Лютий — не найкращий місяць для подорожей регіоном, особливо якщо ти не найбільший шанувальник депресії, викликаної браком сонця. Ірландського байкера, якого занесло аж на Кінбурнську косу.

Я бачила багато замилування українським селом у очах мандрів­ників і багато наполегливості в запровадженні сортування сміття.

Я знаю тих, хто стежив за Ленінопадом під дією закону про декомунізацію, допомагаючи позбутися травм минулого, і за ство­ренням Парку корупції, викриваючи ганебну сучасність.

Усі вони намагалися зрозуміти наші революції й війни, роз­ділити наші трагедії та тріумфи, наші болі й страждання, наші радості та перемоги.

Вони змусили мене поглянути на нашу країну через лупу, спо­стерігаючи за крихітними безцінними життями.

За людськими перлинами й діамантами, залізними цвяхами і губками.

Приєднуйтеся до них і допоможіть нам довідатися про себе ще більше!