Україна як кіно

Ірена Карпа

Нещодавно з коліжанками — журналісткою та продюсер- кою — робили презентацію України для групи французьких банкірів.

Моя колега-кінопродюсерка довго розповідала про Малевича, паризьку українську школу, Соню Делоне, Олександра Архипен­ка й Олексу Грищенка. Журналістка представляла свою першу книгу про скульпторку Хану Орлову — одеситку, що підкорила Монпарнас, а заодно познайомила Модільяні з його нещасною Жанною.

Банкіри, сидячи в майстерні тієї самої Орлової, чемно кивали, щось записували й ставили ввічливі запитання. (Дехто так само ввічливо засинав.)

Настала моя черга виступати. Знаєте, кажу я їм, у нас у Києві такі-і-і коктейлі роблять, що вам і не снилося. Ну, може, снило­ся, якщо ви часто ходите в який-небудь Expermental Cocktail Club (ця локація банкірам була трохи більш знайома, ніж місце України на малі). Але в нас вони вдвічі більші й утричі дешевші, провадила я. І тут банкіри вже остаточно попрокидалися.

Далі я завелася про їжу й відкритих, красивих людей. Що­правда, чітко означила ареали їхнього існування — із прицілом на допитливого іноземця: техно-вечірки, коворкінги, гіпстеські крамнички, тераси. Це для урбаніста. Глухі села, гори, садки під вишнями й полуниця на продаж при дорозі — для любителів пасторалі. (Відразу наголошую: я вживала слово «люди» в дуже широкому його значенні, бо тут і бабусі, що порозуміються жеста­ми, і гіки з ідеальною англійською. І я би ліпше проковтнула собі язика, ніж виставила на знамена українських жінок як «бренд» чи туристичну атракцію, яка ще й роздягається (чогось уявився собі переливний календарик із 8о-тих), як то промайнуло було в спі­чах аж двох українських президентів).

Банкіри просили точних адрес, і вже фактично сиділи з коктей­лями, бовтаючи ногами з руфтопів, оглядаючи панорами Києва. Радила їм славнозвісний Barmen Diktat, Farovoz Speak Easy bar, 11 Mirrors Rooftop та It s not the Louvr Gallery bar (бо тут ще й ви­ставки класні бувають).

А ще от, кажу, покатайтесь Україною поїздом. Візьміть у касі те, що називається CB, «ES-VE», так і кажіть) — у Європі тако­го давно вже немає, максимум лишилися рідкісні нічні потяги, де над людьми ставлять сардиноцентричні експерименти: ви­тримають вони в купе по шестеро — чи хтось помре від сколіозу. В нас же лишилися відголоски старомодного шику — можна досі їздити вдвох, майже Oriental Express. Hy або, якщо сміливі, про­йдіться по хардкору: візьміть звичайне купе чи плацкарту. Тоді побачите справжнє життя без прикрас. Головне — не вмикайте жодних упереджень. Визирайте за вікна, вийдіть на рендомній станції.

І на все, що вам здається потворним, дивіться так, наче диви­теся атмосферний фільм...

Про фільм французькі банкіри запам’ятали, але навряд чи на хард-кор наважаться. Максимум Київ чи розпіарена Оде­са — ну що ж, там гарно і смачно. Мені ж страшенно хотілося 6 написати цю маленьку розповідь для когось такого, як я. Мені дуже довго не подобалася Європа, в Азії було значно цікавіше — транзитні суспільства криють у собі чимало цікавого. Мабуть, Україна теж лишається таким суспільством. Тож якщо ти любиш трохи зазирати за шторку прибраності й розфасованої туристичної інфи — читай і приїзди.

От що ти знаєш про Україну? Як давно перестав її плутати з Ро­сією, ба навіть вважати Росією всі нещасні 15 республік у складі СССР?.. Добре, більше не буду. Ми ж не на екзамені.

Якщо ти раптом у Парижі разом із натовпами туристів потра­пив на виставку «Rouge» про мистецтво радянської доби, то разом із усіма міг вигукнути: «О, як екзотично, як це романтично й ко­лись секретно!». А я тобі скажу, ніфіга це не романтично. Колись секретно — так. Ще й досі в архівах КГБ ховається чимало різної «екзотики».

Але дещо і я можу зробити добре — чесно розповісти про те, що траплялося з кількома поколіннями моєї української родини.

А те, що траплялося, із найніжнішого віку засіяло в мені зерно неприйняття Радянської влади. Від антирадянських анекдотів мого тата й ненависної паркої шкільної форми (ти уявляєш, як воно — носити подвійні шари цупкої вовняної тканини в 30-гра- дусну спеку?) до репресій мого прадіда за антирадянську діяль­ність. Кажучи просто, Радянська влада в моїй родині традиційно вбивала мрії.

Мій батько, наприклад, не зміг вступити на омріяний факуль­тет журналістики, бо в його досьє числився «ворог народу» — мій прадід. Прадід Олекса був страшенно цікавим персонажем. Про­стий селянин і до приходу Других Совітів власник найкращих виїздових коней у селі. Те велике село на Львівщині, Передільни- ця, було на шляху прочан до Матері Божої Ченстоховської. Там було аж 7 заїзджих дворів, тож заробіток дід мав. Не гребував розкішними Олексиними конями й місцевий пан: особливо за­для виїздів до місцевого Лас-Вегасу — в казино під Перемишлем. Там азартний гульвіса програвався вщент, а щоби захистити шляхтянську честь, мусив відіграватися. Єдині гроші на його го­ризонті були гроші з кишені Олекси. Пан вимагав, погрожував і благав йому позичити. Олекса вперто хитав головою: нічого нема. Тоді пан зітхав, діставав із кишені шматок паперу, малю­вав на ньому свої поля й пунктиром позначав, яку частину поля віддасть Олексі, якщо той позичить йому грошей. Тут якраз гро­ші в Олекси й знаходилися. Таким чином пан жив своє життя стрімко й палко, а поля мого прадіда приростали, як на дріжджах. Шкода, що в панів і селян дещо різні екзистенційні цінності: якщо пан профукував свої маєтки, що дісталися у спадок, і жив одним днем, то Олекса намагався свій спадок для дітей примножувати, і до невизначеної дати вся родина мусила працювати на це далеке й красиве майбутнє. Тому Олекса, усі його діти й дружина мали відмовляти собі в усьому.

Другі Совіти забрали в Олексиної родини все, що не забрали ні Перші Совіти в 39-му році, ні фашисти. Вимели все, до останньо­го яєчка. Кожну корову й курку, всі поля. Усе сколективізувалося, а самого Олексу як «кулака» (загальна назва для заможніших селян, що їх постановив планомірно винищувати ще Владімір Лєнін), заслали в Сибір. Ще й «пришили» підривну діяльність проти Радянської влади — бо знайшли на горищі хати підшив­ку журналів «Просвіта», україномовного видання для вчителів та інтелігенції...

Один із Олексиних синів, мій дід Іван, уже коли став головним інженером Прикарпатлісу (і як йому це чудо вдалося?), якось умудрився витягти батька з сибірських таборів. Цікаво, що праді­да Олексу Сибір не зробив озлобленим. По поверненні з заслання він навіть провадив колгоспну пасіку. А ще став бригадиром дорожньої бригади та власним коштом засадив узбіччя не дер­жавними тополями, а яблунями, грушами, сливами й горіхами. Кілька кілометрів — аж до Нового Міста.

Мій тато пам’ятає, як його дід Олекса вмів говорити з кіньми. Тепер це називають модним терміном horse whisperer.

Та й мамина родина на лояльність до радянської влади не сла­бувала. Наш дідо Петро мав загинути в голод 47-го року, вже до моргу його несли, коли в останню мить примчав дядько Гриша, витягнув наган і сказав, що розстріляє всіх кєбєнійматері, якщо цей хлопець не буде жити. На дядька ніхто не поскаржився. Він був другим секретарем райкому партії...

Той самий дід Петро став потім кадровим військовим. Коман­диром розвідки, підполковником танкових військ. Його до самої смерті мучили нерозв’язані питання: чимало дід Петро, успіш­ний радянський військовий, перечитав на пенсії книг про діяль­ність УПА, національну боротьбу та персонажів штибу Петлюри, Бандери, Коновальця й Шухевича. Із настанням Незалежності мій дід став ледь не першим серед радянських відставників висо­кого рангу, хто вступив до Конгресу українських націоналістів.

Бо дід Петро був одним із тих, хто вводив війська у Прагу в 68­му році. «Уже тоді, — казав мені дід, — відбувалися дивні речі. Прийшов якось уночі до нас на вогнище чеський студент. Почав акуратно так розпитувати, для чого ми тут. І пояснювати, за що вийшли вони... Не знаю, може, то був підісланий КГБ провокатор. Але сумнів закрався мені в голову вже тоді». І мучив той сумнів діда до самої смерті.

Мій тато міг би стати рок-музикантом у часи своєї студентської юності. Він навіть трохи був хайпонув — зробив на той час нечу- ваний реп-бридж у хард-рокову композицію. І все би було добре, і дівчата кидали би пачками на сцену квіти й бюстгальтери, якби той рок-хіт не був на слова... Тараса Шевченка. Свободолюбивий Львів 70-х прийняв ті «Думи мої» (до речі, вірш перекладено біль­шістю мов світу, твоєю також, так що Google помагай) саме так, як треба було.

«Ні, ну правда, для конкурсу патріотичної пісні лісотехнічного вузу все було дещо надто феєрично, — сміється тато, коли я роз­питую його про ту давню історію. — Пісня з речитативом „затопчу неволю босими ногами“ виконувалася вісім (!!!) разів. І щоразу на сцену з квітами вибігали цілувати нас дівчата з інституту декоративно-прикладного мистецтва. Дотепер люблю у Львові вулицю Залізняка...»

Наступний ранок не був таким безхмарним. Скликали ціле партбюро, на якому парторг факультету вимагав очистити радян­ські студентські ряди від бандерівської скверни. «Не поміг би мені й тато, хіба що мав би неприємності через сина. Ти не повіриш, але деколи допомагає добре вчитися: у завкафедри історії КПРС я був улюбленцем. А саме він був парторгом цілого інституту та дру­гом юності самого Брежнєва. Що, сказав він, хочете цих вигнати? Завтра вони організують смолоскипну ходу (а прецеденти на той час вже у Львові були), післязавтра підуть центром із масовою колядою (різдвяні пісні теж були під забороною, — авт.), і аж тоді у Лісотеху прогримить. Спустити на гальмах, а дурні конкурси скасувати — хай ідуть збирають гербарій нах...»

Історія повернулася на краще: батька сплавили від гріха подалі в НДР, за обміном студентами-інженерами.

Моїй родині, можна сказати, щастило. Завжди в найважчі часи знаходився хтось кмітливий — і в останню мить усе рятував. На­приклад, у часи голоду, коли ентузіасти НКВД забирали в селян усе збіжжя, а за сховані три колоски розстрілювали, мої предки заховали своє зерно в землі рівнісінько під хвірткою — і це було єдине місце, не проштрикнуте «щупом». Крім зерна, ховали й лю­дей. Мій прадід у часи Другої світової втік із німецького полону. Але в СССР за таке «вітали» розстрілом — мовляв, як це тобі вда­лося втекти, ти ж, певно, зрадив Батьківщину — то й відпустили?!

У ту-таки війну бабця, що прожила її дитиною, назавжди навчилася не ділити світ на біле й чорне (і передала це мені). Завжди пам’ятатиму ту дивну історію про 6-річну Дідочку (мою бабцю) й німецького шофера Otto (возив генерала), що кварти- рувався в їхній хаті в селі. В Otto в самого лишилися діти, і він дуже сумував за ними. Усім, що отримував у пайку, Otto ділився з українською родиною. А найцінніше — цукерки й печиво — моя маленька бабця вішала на ялинку до нового року.

Коли німці відступили, прийшли радянські війська. Перше, що зробив солдат-освободитель у бабціній хаті, — обдер і зжер усе, що дитина вішала на свою вбогу ялинку...

Я почала про вбиті мрії, так? У нас таких — через одну роди­ну або й більше. Когось радянська система репресувала прямо, а хтось вмикав автоцензуру (це ще гірше) й починав писати гра- фоманські віршики й пісні, славлячи Систему. Мріяти про волю, хрестити дітей, співати автентичних пісень — усе це прирівнюва­лося до найгіршого злочину, але ми це робили. Дітей хрестили потай і вдома, коляду співали за щільно закритими дверима, пе­редавали «заборонені» книжки з рук у руки, збиралися на кухнях, щоби послухати недозволений «Голос Америки»...

Хоча були й представники протилежного табору. Цікаво, які історії розказують онукам вони: всі ті, хто писав доноси, анонімки, та й просто всіляко натхненно співпрацював, не ставлячи під сум­нів правоту системи? А ще цікаво, чи можеш ти бодай із чимось порівняти це в досвіді твоєї країни, не звертаючись до шпигунських фільмів.

«Ну от за що її любити, ту Совдепію’? — питає в мене тато. — Може, за те, що в кожному класі моєї, як тоді вважалося, елі­тарної школи обов’язково мали навчатися діти кадебешників і зливати вдома все почуте? У нас це була Рітка Калашник, і ми про це здогадувалися... А вона призналася нам на якійсь енній зустрічі випускників. Плакала й запевняла, що ніколи й нічого... І ми їй вірили, а дівчата плакали разом із нею».

Саме через оце інкубаторне підрізання крил людським мрі­ям — народився ти дитиною антисоветчика чи дитиною кагебіста, відразу вже на щось приречений, — я не можу знайти нічого ро­мантичного в Совку. Що романтичного в коричневій шкільній уніформі? У портретах Леніна в кожному кабінеті? У ганчірках ба­гаторазового прання замість тампонів чи гігієнічних серветок (ОК, цей приклад дуже любить наводити Оксана Забужко)? У тому, щоби роками стояти в черзі на купівлю автомобіля «Жигулі»? А в гаслі «З кожного за здібностями, кожному — за потребами»? У неможливості казати правду? У сірих коробках-дев’ятиповер- хівках, часто побудованих на місцях архітектурних пам’яток? У неможливості виїхати з країни кудись поза межі соціалістич­ного табору? Я не знаю, чесно.

Думай про все це, коли дивитимешся своє кіно про Потворне, крокуючи українськими містами. І не забувай шукати серед нього крапельки Красивого.

24 серпня 1991 року мені було 10 років. За кілька днів до ухвален­ня Акту проголошення незалежності України, 21 серпня, у Москві

Так ми тут називаємо радянський лад. Ще більш загально­прийняте — «Совок». — Авт.

стався путч. Всесвітньовідоме «Лебедине озеро» на всіх телеканалах і танки на Красной площі. Пам’ятаю, як ми з подружкою йшли при­нишклі й перелякані, ведучи свої велосипеди за кермо, із опуще­ними головами, і міркували, що ж тепер буде — чи дістанеться нам та омріяна Незалежність. Не думаю, що справа була лише в ури­вках розмов дорослих і сплутаних повідомленнях нечисленних медій. Радше цей потяг до свободи й незалежності у людини в крові. І він або є, або немає. В українців точно є — бо яка би fucked up наша геополітична позиція не була усі ці сотні років, дупу жодного царя ми не зацілували до синяків. Щоразу, пройдисвіти, вмудряємося влаштувати нову революцію, партизанські рухи чи визвольні зма­гання. Хобі в нас таке. А що — виходить добре. Ще би навчитися все здобуте втримати й достойно його менеджерити — ціни нам не буде.

Думаю, ти й так уже в курсі й про Майдан-1 у 2004 році, і про Майдан-2 в 2014-му (так, ми пунктуальні). Якщо хочеш дізнатися більше, раджу читати «Браму Європи» історика Сергія Плохія чи «Щоденники Майдану» романіста Андрія Куркова. Навряд чи колись мені вийде описати все, що з нами трапилося — надто інтимним, емоційним та переоцінювальним вийшло для мене останнє українське скидання диктатури. Скажу одне:

Я безмежно вдячна своїй епосі за те, що мені пощастило пережити цю історичну, неймовірну солідарність.

Такого навіть у кіно не показують. «Дух Святий зійшов», — ка­зав про 2004 рік історик Ярослав Грицак. У 2014 з Духом за ком­панію явився й Архангел Михаїл із вогняним мечем: ми стали зібранішими, злішими й не такими «котіками», як у 2004.

Якщо можна уявити собі відчуття «проживання нації» — то це було воно. Мене якось аж накрило просто на вулиці цією любов’ю до простих дядьків у закіптюжених кожухах, із самороб­ними обладунками, до жінок із червоними від холоду руками, що колотили на морозі супи й чай для всіх, хто змерз, до дівчат, що просто ходили й обіймали тих, хто needs a hug... Хто вони були, ким працювали в нормальному житті? Різниці не було. Було якесь небачене до того відчуття спорідненості. І розуміння, чого я народилася саме в цій країні в цю епоху.

До речі, стане цікаво — передивися кліп Фарела Вільямса «Хеп- пі»: ми там танцюємо на Майдані у відносну спеку — лише мінус п’ять, а не мінус двадцять, — і справді почуваємося щасливими. Бо саме в той момент щось змінюємо. А ще мені чути цей трек на європейських дискотеках неймовірно боляче: декого з тих, хто знявся в тому кліпі, більше немає. Вони тепер належать до Небес­ної Сотні — цікаво, тобі щось відомо про неї?..

Коли будеш у Києві, обов’язково пройдися Інститутською. Не зважай на стандартні нудні пам’ятники, такі в нас часто ставлять як гробівці. Але якщо застанеш роздруковані звичайні фотографії незвичайних людей, обов’язково подивися їм у очі. Мені цікаво, чи відчуєш ти щось близьке до того, що відчуваю там я. Не зможеш не відчути. Боротьба за свободу — річ універсальна.

II

Моїм першим чоловіком був єврей, другим американець, а тре­тій — француз. Видно, щось у мені вирішило, що української генетики в мене й самої вистачить на виробництво наступних поколінь. Коли в моїх дітей у паризькій школі питають, звідки вони, то перша каже, що з Берліна, друга — що з Барселони (так і є, це місця їхнього народження), але обидві вони українки. Відтак їхні імена, Корена і Кайлаш, і вільне знання трьох мов здаються маленьким французам типовою українською рисою.

Дівчата вже зі своїх чотирьох і п’яти років обожнювали Марсельєзу, та це не заважало їм домальовувати жовто-блакитний прапор на кожному замку принцеси зі шкільного малюнка.

Моїх друзів-українців, що народилися в США чи Канаді (батьки й діди мусили емігрувати з різних причин: хтось із еко­номічних, а хтось — щоб уникнути репресій за участь у проводах ОУН-УПА, антирадянських партизанських рухах), чудово роз­мовляють українською. «Просто вдома була заборонена англій­ська, — сміються вони. — Варто було сказати щось „мовою школи і друзів", як мама замовкала, а тато взагалі міг дати копняка під дупу». Результат — не проживши в Україні й року безперервно, ці громадяни США й Канади говорять чистіше за мене. У них, наприклад, немає русизмів, а сучасний український сленг їм доводиться пояснювати на пальцях чи через англійські аналоги.

Я геть не така строга мати. Підсрачники в нас якщо й бувають, то не за мову. До того ж, ізолюватися вдома українською, коли чоловік француз — це трохи неввічливо стосовно чоловіка. (Утім, він теж уже вивчив кілька українських слів: ротик, носик, очка, курочка — все в пестливих варіантах, бо від дітей, — і ключову фразу від мене: «Діти, спати!».)

А, так, іще він вивчив від мене кілька лайливих українських слів. (Це, ймовірно, будуть перші слова, які тобі доведеться вивчити після «добрий день» і «дякую» — запам’ятай вітання й подяку саме українською, бо твоє «спасіба» не викличе тако­го замилування, як «дякую», навіть у східних регіонах. Так, усе правильно, «спасіба» — це російською. А українська — зовсім інша мова, і схожості між нею й російською ще менше, ніж між італійською та французькою). Але ж я про лайку. Весь список наводити не буду, обмежимося полісемантичними «курва», «сра- ка» і «блядь»; із них останнє ти почуєш в усіх регіонах, а перше здебільшого на заході.

Прабаба мого американського чоловіка була родом із Украї­ни — припливла до Нью-Йорка в перших хвилях міграції. Її син уже не розмовляв українською й одружився з англійкою, але кілька слів таки перейшли аж до його онука. Саме оті, лайливі слова. І до того як закінчити курс російської в Каліфорнійському університеті, майбутній батько моїх дітей чудово давав собі раду з українською лайкою, що заміняла вдома заборонені англійські fuck, shit і bitch.

Щось я знову поганого кинулася вчити. Давай уже ліпше про хороше. Наприклад, про українську їжу, бо що може бути краще?

У студентські роки коханням мого життя був фін, борець за права людини й вегетаріанець. «Ваші українські спеції — це сіль і гаряча вода», — любив повторювати він. Брехня, скажу я вам! У нас ще є кріп (спробуй-но його знайди на паризькому базарі) й чорний перець, хе-хе. Утім, мій вегетаріанець, не зва­жаючи на лімітовану пропозицію київських супермаркетів, страшенно любив влаштовувати собі типовий український сніданок. Скибки чорного українського хліба (він так і на­зивається — «український хліб» — і має круглу форму), нарі­зані грубо огірки, сезонні помідори й міцно солена бринза... Огірків, які бодай близько підійшли би до українських сезонних за смаком, я не знаходила ніде у світі. У Франції складається вра­ження, що огірки народжуються гігантськими й відразу в плас­тику. Та ще й драглисто-водянисті, як драматична актриса при смерті. В Індонезії з огірка взагалі солодкий смузі роблять. Осві­жає, але бррр... А у нас вони не корнішони й не кабани — сам іди на базар і купуй. Або в магазин, якщо сезон. Із овочами в Україні все гаразд. І заради бога — спробуй кабачкову ікру. Отак і проси в магазині: «De u vas ye kabachkova ikra?», — бо це ще одне наше ноу-хау.

Про те, що український beat root soup «the borsht» є у списку страв спадщини ЮНЕСКО, ти точно мусиш знати. То тепер за­пам’ятай, що оцей юнесківський борщ із буряком, картоплею, м’ясом і навіть вишнями — наш. Бо в росіян національна гор­дість — то «щі» на основі капусти й розсолу, а в поляків буряковий борщик пісний і дієтичний. Далі по класиці виступають вареники; їхні найближчі родичі — італійські равіолі та азійські дім-суми. Вареники — це важко, смачно, і неможливо зупинитися. Бувають із картоплею, капустою, грибами, сиром, доданими хрумкими шкварками й печінкою. Одна моя подруга клянеться, що за варе­ники з вишнями чи чорницею вона готова вбити. Не думаю, що правда, але краще не перевірятиму.

Відтак — якщо поїдеш до Полтави — питай справжні галушки. На Івано-Франківщині — бануш із бринзою і деруни з жульєном

(а що, питомий гуцульський соус жульен — із білими грибами!), а в Одесі — свіжу смажену рибку-барабульку. Звісно ж, у нас тут вистачає й гастрономічних ресторанів, і доброго м’яса, і вина — не переживай. Те, що в Україні тебе годуватимуть страшенно важкою й жирною їжею, — застарілий міф. Вибирати є з чого. До­недавна нашими стріт-фудами була італійська та японська кухня. А тепер на перше місце впевнено виходить грузинська — і вона неймовірна! Оце-от точно не варто пропустити.

Що тобі послухати й де розтрясти калорії? Ну, якщо любиш техно-музику й тебе не пустили минулого разу в берлінський Berghain, — іди на «Стрічку» чи «Схему» в клуб Closer.

Хочеш чогось більш рафінованого — не повіриш, у нас є роз­кішна Національна опера, і квитки туди можна собі дозволити не лише на 30-ту річницю шлюбу. Те саме стосується Філармонії. Київ має свій інтелігентний шик. (Одеса, Львів та інші великі міста — також. Головне, пробираючись до культурних сердець через кіоски й будинки-коробки, не забувати про наш magic trie: дивитися своє кіно...)

Варто ж розказувати і про центри сучасного мистецтва, і про український предметний та модний дизайн? Так, це у нас ство­рюють неймовірні речі Litkovskaya, Frolov, Bobkova. І в нас дають стипендії молодим митцям у Pinchuk Art Center. Кілька разів на рік неймовірні виставки відбуваються в Мистецькому арсеналі. Я вже мовчу про маленькі прогресивні галереї штибу Ya-Gallery. Це все — Київ, а скільки прекрасного по інших містах! Ех, шкода, мені не путівник замовили...

Слухай, я вже хочу спати, а ти ще питаєш, які фільми поди­витися. Hy ввімкни собі «Чорнобиль» від HBO. За п’ять епізодів станеш експертом останніх днів СССР. Або Лозницю глянь — похмурі, правда, фільми, але ж Канни — наші. Останній фільм «Донбас» — хоч і художній, а геть якийсь документальний. Мо­жеш передивитися Kipy Муратову. Із нових мені до душі «Дике Поле» за романом Сергія Жадана. І — ще сама не бачила, але знавці називають його найкращим дебютом українського кіно останніх років, — фільм «Вулкан» Романа Бондарчука. А класику ти, певно, і сам знаєш: «Тіні забутих предків» Параджанова чи «Землю» Довженка.

Що, іще про літературу тобі розказати?.. Ой ні, це вже зовсім інша, і дуже довга історія. Раджу почати з книгарні твого міста. Питай у продавця, хто з перекладених українців продається. Не бійся дивувати людей.