Роздвоєне серце неповноти

Андрій Бондар

Можна почати цей текст Contradidtio in Contrarium. В українців не було:

Ренесансу з його відкриттям людини, вільнодумством і від­родженням античної спадщини;

Реформації — замість неї в нас було «православне бароко»; Просвітництва — замість просвіщатися самим, ми співтво- рили безглузду Російську імперію й просвіщали у XVIII сто­літті росіян тим, що зуміли відірвати від Європи в епоху бароко, яке було консервативною реакцією на Реформацію; промислової революції XIX століття, під час якої в нас буяв селянський романтизм і панувало російське са­модержавство, нами ж, по суті, співтворене й оспіване ще у XVIII столітті;

модернізму та модернізації — замість них були сталін­ська колективізація з Голодомором та індустріалізація з репресіями;

сексуальної революції — замість неї в нас найвищі по­казники проституції та «найморальніші» у світі політики та державні діячі...

У цьому реєстрі відсутніх явищ і речей, як за відомою «китай­ською класифікацією» Борхеса, могли би опинитися також:

«Світ як воля й уявлення» Шопенгауера в перекладі укра­їнською мовою;

довіра до інституцій;

культура коміксів; свобода пересування; репортажна література (бо який ще репортаж без свободи пересування?);

міська культура (крім галицького романсу, старовинних ратуш і легенд про Магдебурзьке право); протестантська етика, а отже, й дух капіталізму; національна аристократія;

добрі червоні сухі вина; національна буржуазія; кальвадос або будь-які інші міцні напої на основі яблучного спирту;

тривала історична пам’ять; культура слухання музики; екологічна свідомість; політична еліта;

лауреат Нобелівської премії з літератури...

По суті, кожна людина, яка має Україну в своєму досвіді, здат­на дописати до цього несистемного реєстру пункт або й кілька.

Якщо уявити Україну як метафору, то це, певна річ, буде мета­фора втрати й браку. Втрати чогось / когось і браку чогось / когось, втрати в минулому, а відтак і браку в сьогоденні, втрати в сього­денні через брак у минулому — політичні, соціальні, культурні, демографічні, економічні.

Ми ніколи не розвивалися — лише хаотично формувались і де­формувались у режимі постійних втрат / браку. Точніше, режими бували різні — то жорстокі, то помірковано-репресивні, то авто­ритарні, — але завжди не наші, накинуті кимось згори, зі своїми правилами, обмеженнями, законами. І в кожному з цих режимів вижити, зачепитися за життя було для нас найважливіше.

«Добра та влада, яка менше вбиває» — думав українець і вибирав життя.

Чи не звідси наша недовіра до інновацій і прогресивних ідей, чи не звідси зависання між виживанням і розвитком, між ідентичностями й цінностями, між сходом і заходом? На питання «Хто такі українці й чого вони хочуть?» ми поки що не можемо дати однозначної відповіді, оскільки проблеми починаються ще на стадії самоідентифікації: кого вважати українцем? Відпо­відно, друга частина питання губиться в невизначеності першої: якщо ми досі не знаємо, хто такі українці, то як нам, зрештою, з’ясувати, чого вони хочуть?

Утім, метафора втрати / браку, як і кожен художній троп, об­межена й не вичерпує всієї складності — за нею губиться коріння проблеми: чому з нами все відбувалося саме так і коли це, власне кажучи, почалося? Українці бувають природніми фаталістами, тому для таких випадків часто-густо мають два пояснення: «на роду написано» й «пороблено». А отже, як правило, воліють цю характерну ознаку своєї історичної долі пояснювати втручанням чинників, від них самих жодним чином не залежних.

Як істота літературоцентрична, я схильний оцінювати горизонт українських проблем за художніми текстами. Для бездержавних народів саме література стає їхньою державою, оскільки саме в текстах фіксуються настрої, висловлюються надії й оплакують­ся втрати. Саме література для українців XIX століття стає чи не єдиним культурним інститутом. Зрештою, хіба не з літератури й винайдення фольклору епохи романтизму народжується нова Європа? Тож у цьому сенсі ми не унікальні.

І не дивина, що перший твір нової української літератури — пе­релицьована Вергілієва «Енеїда» авторства Івана Котляревсько­го — якраз про втрату. Її можна прочитувати по-різному — як ми­тарства української душі, як художній опис втрати української державності й одвічну мрію про неї, як певний літературний документ, у якому стверджується зв’язок народу з козацьким мі­фом, як надійний доказ того, що українська культура належить європейській культурі й черпає з неї свої сюжети, як, зрештою, і те, що стихія народного життя з її споконвічною повнокровністю, багатством і оптимізмом завжди сильніша за історичну долю.

З останнім особливо хотілось би погодитися: після втрати ста­рої вітчизни козак Еней знаходить нову.

Українець існує не завдяки історії,

не з історією і не в історії, а біля історії,

а найчастіше всупереч їй.

Історія як наратив послідовних подій, де причини породжують наслідки, де змагаються геополітичні вектори й протистоять між собою великі потуги, є для нас вторинним і невідомим світом. Наші контакти з історією нічим добрим для нас не завершувалися, тому в гегелівському сенсі ми якраз і є отим його «неісторичним народом» у вакуумі. Українці як народ не просто виростають із фольклорної стихії або призначають її головним джерелом сво­го існування, як ті ж, наприклад, німці з гердеризмом і казками братів Ґріммів. Це було б занадто просто. Серед нас знаходиться творець, який виявляється фольклорнішим за фольклор і народ- нішим за сам народ.

«Кобзар» Тараса Шевченка, як не раз зазначалося, творить міф України — із її «золотим віком», якого в реальності не було, і втратою цього «золотого віку», який у реальності був, міф України з її героями, типажами, сюжетами, колоритом, амбіці­ями, травмами, катастрофами й морями своєї та чужої крови. Шевченко в якомусь сенсі переміг не лише історію, апелюючи до її подій як до міфічного позаісторичного часу, а й реальність — на довгі десятиліття. Тому Шевченкові в нашій культурі можна все, а Шевченка можна всім і як завгодно. Десь на одному рівні з Шевченком у ієрархії вседоступних кумирів хіба що Icyc Хри­стос. Але, по-перше, у Христа в нас мало хто вірує по-справж­ньому, а по-друге, він не був українцем — хоча спроби записати його в наші співвітчизники були. Натомість у Шевченка вірують досі. Спробували б не вірувати. Припускаю, це єдиний українець за всю нашу історію, якому повірили всі. Таке з українцями буває дуже не часто. Тільки творцеві так довіряють. Я би сказав, що бе­зоглядна любов до Шевченка — це взагалі неспростовний доказ того, що українці здатні на любов.

Шевченко — це наше Різдво й наш Великдень.

Так ми виростаємо зі втрати батьківщини, що її нібито жартома описав у «Енеїді» наш «зачинатель» Котляревський, і втрату «зо­лотого віку» як головну травму українського буття, що її створив наш «основоположник» Шевченко, робимо своїм головним кон­структивним елементом. Саме з цього примарного й сумнівного «золотого віку», міф про який вони поселяють на довгі десятиліття в українській свідомості, виростає характерна риса сучасних українців — їм здається, що «колись» було краще, ніж тепер, і так кепсько, як сьогодні, не могло бути ніколи: «Було колись в Укра­їні»,— написав Шевченко, і йому повірили назавжди. Авжеж, колись було — тепер немає. Це «колись» у сучасних українців може відсилати на історичній мапі й до брєжнєвського застою, де була квітуча «стабільність», і до сталінського тоталітаризму, де був жорстокий «порядок», і до Козаччини, де була «справед­ливість» і «слава», і до князівського середньовіччя давньої Русі, де була «мудрість» і «Руська правда». За всієї нашої неісторичності й бездержавності, саме в історії ми часто-густо шукаємо й знахо­димо підтвердження колишньої повноти — уявної та фальшивої. «Сумно, страшно, а згадаєш — серце усміхнеться».

«Усмішка серцем» — тобто органом, що відповідає в українців не лише за емоційний світ, а й підміняє собою світ раціональний.

У сферу мислення, де мали би панувати методи й концепти, ригористична думка й розумова дисципліна, українці прихо­дять зі своєю «філософією серця». «Словник української мови» — бо де шукати правди, як не там, — оперує 397 фразеологічними єдностями, сполученнями і зрощеннями, де фігурує «серце», тоді як «розум» явно пасе задніх — лише 89 фразеологізмів, добра по­ловина яких стосується, певна річ, не здобутків розуму, а втрат, поразок і катастроф. Ще гірше — про «голову», але найгірше — про «мозок». Це найменш певний людський орган для українців, які не тільки «боліють серцем» і «відчувають серцем», а й «розуміють серцем», а останнім часом ще й «голосують серцем». Із «мозком» у нас пов’язано лише кілька фразеологізмів, із яких нейтральну конотацію мають два — «ворушити мозком» і «крутити мозком» (добре думати), решта ж два стосуються негативу — «краяти мо­зок» і «вправляти мозок».

Отже, із повною перемогою серця над розумом, емоційного над раціональним на мовному рівні не могло не відбутися явного зміщення в бік кордоцентризму, який у певний момент, за відсут­ності альтернативи, і назвали питомо українським різновидом мислення та світопочування. Адже мозок для бездержавного народу — завелика розкіш. Він посіє сумнів, не подарує втіхи й не попередить у слушний момент про небезпеку, тоді як сер­це «не зрадить», «підкаже» і «виведе». Надмір серця породжує дефіцит раціональності, логічності й схильність до афектації. А відтак у великому розбитому серці українського єства саме в се­редині XIX століття народжується ще одна питома національна риса — роздвоєність.

Певна річ, ідеться тут про ще одну знакову постать україн­ської літератури — Миколу Гоголя, нашого «засланого козачка» в російській культурі, з чиєї «Шинелі» вийшла вся тамтешня літературна класика. Зрослий на старосвітських, барокових дріжджах, Гоголь також по-своєму творив український міф, на­селяючи свої ранні твори романтичними героями, інфернальними силами і, знову-таки, уявленням про втрачений рай минулого. Російська мова текстів Гоголя кличе його до нових завоювань: так український романтик із когорти старої української шляхти перетворюється на російського реаліста, а згодом, під кінець жит­тя, на релігійного містика. Його роздвоєність між українською та російською стихіями становить головний нерв усієї творчості.

Оце «з’єднання двох природ» згодом стане шаблоном, за яким у наступні півтора століття роздвоюватимуться українці, забува­ючи свою мову й усіляко прилаштовуючись до життя, де питома ідентичність стає тягарем і гальмом до розвитку, а справжню повноту в колі імперської культури можна набути лише від­мовляючись від своєї української частини. Гоголь так і пише: «...сам не знаю, яка в мене душа — хохлацька чи російська. Знаю лише, що не дав би жодної переваги ні малоросіянину перед ро­сіянином, ні росіянину перед малоросіянином».

За його уявленням, кожна з двох частин ідентичності має те, чим не володіє інша, а тому вони мусять взаємодоповнюватися. Гоголь мріяв стати своїм серед росіян, тож геть відкинув своє польське етнічне походження й чимдуж намагався дорожче про­дати свій неповторний акцент, свій талант і українську частину душі, яка мала «злитися воєдино» з російською й набути собою щось «найдосконаліше в людстві». Ідеалістичний проект із вхо­дження Гоголя в російське імперство перетворюється для нього на статус класика російської літератури, де він визначив, по суті, увесь подальший соціально-критичний вектор розвитку, але так і не став до кінця своїм. Думаю, росіянам непросто вибачити йому «Мертві душі» — такий нищівний портрет суспільної верхівки міг вдатися лише чужинцеві. Так роздвоєність із афекту перетворю­ється на ще один український архетип, який у XX столітті, вже в нових історичних умовах, принесе свої гіркі плоди.

Якщо поглянути на електоральну мапу нинішньої України, то найперше, що впадає в око, — це якраз дві великі групи людей, перша з яких вирізняється прагненням до інтегральної української ідентичності, а друга за головну ознаку має роздвоєність між укра­їнською та російською стихією, де від першої залишає суто декора­тивні ознаки у вигляді самоназви, а від другої запозичує культуру та мову. У XX столітті гоголівська роздвоєність приростає проек­том творення так званої «радянської людини» — «нової людини» більшовиків, позбавленої «химер національного» й цілком відданої новітнім ідеалам колективного життя в дусі інтернаціоналізму.

Нині дехто в Україні саме цю радянську ідентичність із неод­мінною прихильністю до російської культури та мови намагається подати як здорову, «загальнолюдську» альтернативу українській ідентичності, що автоматично зводиться до консерватизму, на­ціоналізму та ізоляціонізму. Так гоголівське «злиття», що мало втілитися в чудесній єдності двох різних національних стихій, обернулося для певної частини українців повним або частковим стиранням свого національного обличчя, а відтак спричинилося до появи теорії Миколи Рябчука про «дві України». Тому на пи­тання «Хто такі українці й чого вони хочуть?», на яке історичні нації давно відповіли, у нас досі лунають різні, іноді діаметрально протилежні відповіді, а пафос прогресивного розвитку з його сві­том цінностей губиться в дискусіях про складності ідентифікації.

Після Шевченка, у другій половині XIX століття, робило­ся кілька спроб конструювання нової української цілісності через ідею українського автономізму, лібералізму, соціалізму й анархізму (Михайло Драгоманов), через позитивізм і соціал- демократію (Іван Франко), через «contra.φem фего» й «українське рісорджіменто» Лесі Українки. У певному сенсі діяльність трьох згаданих постатей була раціональною реакцію на століття пора­зок і неповноти, яку нібито можна було подолати за допомогою прогресивних тенденцій європейської думки та її естетичних віянь. Робилися численні спроби зрозуміти народ, а розуміючи й водночас маючи його за головне джерело позитивних якостей — просвітити його, показати йому шлях, у якому знайдуть гармонію соціальне з національним, а «плебейська нація» (Драгоманов) «паралітиків на роздорожжу» (Франко) подолає свою одвічну неповноту. У зв’язку з ними формувалася українська версія на­родництва, покликаного через культурницьку роботу і проект «Просвіти» показати цьому народові правду та шлях.

Уже у XX столітті, коли ідея української державності як єди­ного методу досягнення цієї бажаної повноти й подолання роз­двоєності, здавалося, ось-ось знайде своє втілення в реальності, кожна спроба оберталася черговою національною катастрофою. На проект української соціал-демократичної України Перших ви­звольних змагань реальність відповіла УРСР у складі Радянського Союзу; на проект культурного «Червоного Відродження» та ра­дянської українізації — фізичним знищенням літературної еліти та встановленням єдино правильного творчого методу у вигляді соцреалізму; на селянські бунти — Голодомором 1932-1933 років; на інтегрально-націоналістичні Другі визвольні змагання — гітле­рівським і сталінським терором; на дисидентський рух 1950-1980 років і поетичне шістдесятництво — таборами, тюрмами і психлі- карнями; на оксамитову спробу комуністичної українізації 1960-х років — масованою брєжнєвською русифікацією 1970-1980-х.

Кривавий розрив із українськими та європейськими куль­турними й політичними традиціями, що відбувся у 1930-х роках, не просто утривалив неповноту й роздвоєність, а зробив її чи не єдиним можливим modus υiυendi.

Українець у XX столітті вижив дивом — лише завдяки власному вмінню чіплятися за життя, а дожив до XXI століття лише з примхи історії — напіврозпаду радянської імперії у 1991 році.

За останні 28 років, відколи на мапі Європи з’явилася нова держава Україна, агрегатний стан суспільства й еліт не дозво­лив ні якісних економічних стрибків, ні поступового розвитку, ні реформування країни, ні чудесного встановлення ліберальної демократії за західноєвропейським зразком, ні суперництва іде­ологій заради політичного та суспільного розвитку.

Війна 2014 року з Росією як відповідь на радикальну спробу України вийти з-під російського впливу під час Евромайдану 2013-1914 років, що вилилась у супутню анексію українського Криму та окупацію Донбасу, з одного боку, лише загострила вну­трішні суперечності, а з другого — показала, що жоден успішний соціально-економічний проект в Україні неможливий без розв’я­зання головного питання: повного й остаточного виходу з імперії та її структур — політичних, культурних, психологічних, — що лише підживлюють нашу роздвоєність і неповноту.

Вітольд Ґомбрович у передмові до своєї повісті «Транс- Атлантик» (1953) так писав про стан своєї країни в середині XX століття: «Ми, поляки, були частиною занадто слабкого утворення, аби жити по-справжньому, але достатньо сильного, аби вижити». Услід за поляками, нашими колегами у великих переділах і катастрофах XX століття, ми можемо записати собі пункт «виживання» як наш найбільший здобуток у минулому столітті.

Усе ж цікаво було би помислити в позитивному ключі й, на контрасті з Contradiiitio in Contrarium початку цього тексту, завершити здобутками — коротким реєстром того, що українці мають.

Отже, в українців є:

великі запаси терпіння;

культура виконання музики;

олігархічний феодалізм із елементами демократії; свобода слова;

досить низький рівень агресії в суспільстві;

досить розвинені як на пострадянську країну інституції громадянського суспільства;

здатність гуртуватися й об’єднуватися заради певної мети; нездатність доведення колективної мети до результативних і незворотних наслідків;

потужна нововинайдена традиція української етнічної музики різноманітного ґатунку;

релігійна терпимість і досить високий рівень толерантності; нездатність враховувати власні помилки й небажання вчи­тися на чужих;

загалом добре почуття гумору, але досить слабке почуття іронії;

досить низький рівень антисемітизму; готовність до національної дискусії;

досить високий рівень розуміння того, що альтернативи «психологічній Європі» все-таки не існує, а якщо й існує, то це тільки смерть від імперії: або повільна — як її інте­гральної підрядної частини, або швидка — в боротьбі з нею; розуміння невідворотності системних змін і докорінної зміни правил життя, але без усвідомлення того, що кожної окремої людини це стосується першою чергою;

досить потужна шахова школа, яка впродовж кількох деся­тиліть здобуває міжнародні успіхи;

самобутня сучасна східноєвропейська література, яка чи­тається в перекладах, але загалом погано відома власному народу;

досить безконфліктна двомовність і посередній рівень знан­ня іноземних мов;

примат індивідуального над колективним;

сильна національна фотошкола;

невитравний ген свободи та непокори;

велике бажання перейти з режиму «виживання» в режим «життя»;

досить високий рівень відкритості до світу й бажання всту­пати з ним у діалог;

талант терпіти труднощі;

запит на справедливість;

бажання гідно жити;

бажання просто жити...

Кожен міг би дописати до цього реєстру свої пункти. їх би як­раз, можливо, й вистачило для подолання неповноти та браку. Та й драматичну роздвоєність свою якщо якось не подолаємо, то поставимо собі на службу. Ми з нею теж не унікальні в цьому світі.