Більшість як меншість

Лариса Денисенко

Якби ми виплакали весь свій біль та проговорили нарешті всі свої травми, образи, непорозуміння, то вся наша земля вкрилася 6 загноєним і закривавленим чорноземом, плодючим і благодатним, а на поверхні з’явилося 6 кілька соляних озер завбільшки як невелика європейська країна.

Але ми мовчимо. А коли починаємо випускати цей біль — по­рційно, пафосно, щоб докричатися до небес, Бога чи бодай Єв­ропейського Союзу, — світ не готовий нас зрозуміти: ви реально думаєте, що ви такі унікальні в своїх трагедіях? E ні.

Тому Голодомор повсюдно не визнається геноцидом — нас легше вдягти в форми колаборантів Другої світової війни, ніж записати в праведництво.

Нам пригадують погроми, різанину, ксенофобські настрої, неналежне ставлення до повернення депортованого корінного народу — кримських татар і татарок, однобоке трактування історії.

Вказують на насильницьку українізацію та декомунізацію, встановлення релігійної монополії, нетолерантність.

І ми кажемо: ні, припиніть це, ми не винні, це не ми! Або ка­жемо: Так, можливо таке і трапляється, але ж... Або: кожен народ має своїх героїв і негідників. Або: це все не ми, це — Радянський Союз, радянські люди...

А нам кричать: визнайте це, визнайте, зрештою, що і ви не без гріха! Припиніть ділити світ на біле та чорне!

Я хочу поговорити про це. Не з точки зору глибокого розу­міння історії, бо це не мій профіль, скоріше як людина, котрій завжди були цікаві психологічні моменти поведінки та розвитку людини.

Якщо дивитися на нашу історію, на нашій території ніколи не існувало правил для всіх. Прийнятних, обговорюваних, на які зголосилися. Ні, свого часу вони існували на папері, але люди чудово знали, що це — ілюзія. Не існувало рівного ставлення й рівних умов.

Були люди, для котрих не існувало загальних правил або ж «правил для всіх», це — привілейована каста, і не важливо, хто її породжував або до неї належав: панівні імперії чи партія.

Були люди, котрі скорялися «правилам для всіх», аби не висо­вуватися й виживати, — ніби зумисно псували собі зір і не бачили реальності.

Були й ті, хто намагався зробити захисний щит для себе з ближнього свого, вчасно повідомити кому треба про що треба, щоб цього ближнього схопили першим і самому можна було ще трохи пожити — най і в страху, в пошуку чергової жертви для каральної системи.

Були ті, кого знищували за їхній власний зібраний та залише­ний «проти правил для всіх» у родині хліб.

Інші ж могли вмерти з голоду, бути депортованим зі своєї землі, виселеним зі своєї квартири тільки тому, що належали до небажаної меншості, — бо ж належність до меншості виносить тебе навіть з «правил для всіх».

Нищили, принижували, обмежували за віру, за мову, за стать, за походження... І цей власний досвід насильства й жертовності нічого не вчить, коли випадає нагода з меншості стати більшістю, навпаки — бажання гнобити повстає на всю міць, бо практики більшості згадуються, цінуються й сприймаються лише так?

Проти «правил для всіх» ішли дисиденти: калічили легені хвойними лісами Сибіру й намагалися втримати свободу в своїх головах, серцях і душах, щоб перенести її на письмо, якщо пальці здатні будуть відтворювати пережите.

Вони йшли й за: за свободу, гідність, справедливість. Але системі простіше було вказувати на те, що вони йшли проти, бо це легше криміналізується. Злочини проти держави, проти соціалістичної власності, проти порядку управління, проти на­родного здоров’я...

Ми тяжіємо до того, щоб нас сприймали як націю — правед­ників та великомучеників.

Але де є праведники й великомученики, є й кати, є і приспіш- ники, є і зрадники, є й байдужі.

І в усьому цьому ховається жахлива травмованість, котру ми не готові обговорювати, тому ледь не кожна та кожен веде мов­чазну внутрішню війну.

Ми переважно не знаємо, чиї ми нащадки, як нашим родотвор- цям вдалося вижити, за рахунок кого або чого? Чи завдяки й усу­переч чому? Можливо, хтось порушував правила, тому вдалося вберегти хлібину? Можливо, дехто зробив щита з ближнього? А хтось прикривався погонами й коїв злочини.

Мені здається, що час переосмислити відповідальність. Мож­ливо, для цього спочатку можна спуститися на першу сходин­ку: за що можу й за що маю відповідати саме я? Що я не згодна передавати нікому іншому? Чому я хочу боротися не тільки за свою свободу, а й за свою відповідальність?

Не хотілося б, щоб правила в нас досі сприймалися як унаоч­нення нерівності й насильства. Категорично не хочеться, щоб вони такими були.

Я справді за прийнятні та зрозумілі правила, за верховен­ство права, за закон, рівний для всіх, за рівний доступ, чесну конкуренцію, прозорі процедури, доброчесне управління й по­вагу до людини, завдяки яким гарантується справедливість, а людина почувається вільною й у безпеці, вона впевнена в собі та скерована на розвиток, а не на руйнацію.

Але все це не працюватиме, якщо ми не навчимося відпові­дати за нашу свободу.

У нас навіть свободу обирати більшість витлумачує дуже цікаво й не надто відповідально: є, бо моє.

*

* *

«Мова, армія, віра» — більш ніж консервативне гасло або ж коротка політична програма кандидата в президенти Петра Порошенка — обурювала ліберальне середовище, а часом викликала подив. Але незважаючи на те, що я сама люди­на ліберальної світоглядної платформи, я зрозуміла, чому це важливо.

Імовірно, навіть не для моментального прийняття й схвален­ня, але для проговорення — з точки зору усвідомлення історич­них процесів, особливо тих, що вже нібито залишилися в ми­нулому. І для усвідомлення, чому це важливо для відновлення або ж принаймні відчуття нацією історичної справедливості.

Мова, армія, віра — все це безпосередньо стосується націо­нального суверенітету, що його ми досі боїмося втратити або взагалі не відчуваємо належним чином.

Під час президентства Віктора Ющенка ми почали прогово­рювати тему Голодомору. Традиційно спочатку почалося впро­вадження ритуальних речей: меморіали, дата увічнення, потім — публічні пояснення.

Ще й досі є люди, котрим це не болить. Радянська пропаганда чудово знала, що замовчувати, що викривлювати, про що кричати. А ми не навчилися про це говорити доступно.

Є люди, котрі досі кажуть: серед тих, хто цьому сприяв, за­проваджував, нищив, зраджував, карав, є українці та українки. То кого ви звинувачуєте? Самі ж винні, самі себе жерли, самі ненавиділи, самі нищили. Формально це може звучати справед­ливо? Так.

Але коли роками тебе залякували й замуровували твою етніч­ну, культурну ідентичність, вимагали, щоб ти відкусила свого язи­ка, проковтнула свою мову й перетворилася на людину радянську, людину великої радянської (читай російської) культури, визнати своє українство, а водночас визнати провину за цей злочин, — фактично нереально, та й несправедливо.

*

* *

«Так. Туди можна пару українців та одного білоруса, когось веселішого з Кишиніва, когось із кавказьких, когось із прибалтів, і з Азії когось мовчазного, щоб тихо ходило, слухало й не зава­жало», — таке колись я почула з вуст активного комсомольсько- партійного діяча. Він просто сипав схожими висловлюваннями: наприклад, одне з улюблених було — «Біла Росія», і це не Бі­лорусь, як можна було би припустити, це Росія без осетинців, татар, евенків, якутів та іншого «сумнівного» національного асортименту.

Усе це повторювали абсолютно різні люди, об’єднані ще од­нієї дивною національністю — «радянсько-партійною», під час формувань показових культурно-освітньо-спортивних радянських делегацій молоді. У ці делегації входили п’ять-шість представни­ків та представниць «Білої Росії», і ніхто не сумнівався, що це і є справжні радянські люди.

Закордонні колеги так нас й ідентифікували — радянські або ж російські, немає суттєвої різниці.

Так сталося, що я була активною дитиною, займалася спортом, писала твори, вивчала англійську.

«Радянська людина звучить гордо», «не ганьбіть звання радян­ської людини», «покажіть там міць Духу радянської людини», «щоб жодної буржуазної крамоли та ниття, що в нас щось не так. Вам що не так? Вас везуть світу показати», — такі вислови лунали щоразу. Нам розмивали національну ідентичність.

Як не дивно, за моїми спостереженнями, за неї міцніше трима­лися саме грузини, литовці та українці — незалежно від соціально- родинного походження.

У моєму домі не переповідали родинні історії про національно- визвольний рух — таких історій у нас не було, та були інші — на­приклад, історія депортованої литовської бабусі. Утім, ці історії старанно приховувалися, бо з такими історіями довго не живуть — або живуть набагато північніше від Київ. Бабуся це чудово усві­домлювала. Київ бабусі подобався значно більше, ніж можлива перспектива.

Попри відсутність патріотичних розмов та потужний вплив ра­дянської пропаганди — я просякалася нею через фільми, книжки, міфічні героїчні постаті й карикатурні образи ворога, що шкірив зуби в бік справедливих і нескорених борців за мир та краще май­бутнє для всіх дітей — радянських людей, — я гостро відчувала несправедливість, коли йшлося про представників та представ­ниць «15 республік —15 сестер». Так, у тому числі й Російської Фе­дерації, бо моїй мамі довелося попрацювати в Тюменській області, і на фотографіях я бачила світлі учнівські обличчя дітей, що не на­лежали до «Білої Росії», дітей, котрих я ніколи не бачила в складі радянських делегацій.

Я ставила запитання: чому так? Чому нас із України двоє, а гру­зинка одна, а де Спартак, він блискучий математик? А чому є Мадара, а нікого з Литви нема? А чому знову їде Ботир, котрий щоразу мовчить, і чому ми повинні називати його Борисом?

Коли мені відповідали, а не намагалися миттю поставити на місце й мене, і мою допитливість, я чула різне: «бо Україна найближча російська сестра, тому вас і двоє.

Радянський Союз міг би бути показовою моделлю культур­ного різноманіття, але все зводилося до шкільних святкувань «15 республік — 15 сестер» і щоденного затирання національної ідентичності.

Тоталітарні режими люто бояться й ненавидять різно­маніття. За відчуття своєї національної приналежності, за вирізнення мови й культури, релігії та традицій можна було потрапити за ґрати або й загинути.

Попри ці ігри з вітринними радянськими делегаціями, просто бути й відчувати себе литовкою, грузином, українкою чи казахом і говорити про це без радянського пієтету часто бувало небезпеч­но: можна наразитися на висміювання чи покарання.

Людина ніколи не має почуватися застрашеною, засоромленою й загроженою через свою національну ідентичність.

Велич радянської людини будувалася за рахунок знецінення інших людей. Про це не варто забувати ніколи.

На демонстраціях крокували гібридні люди, рішення на партій­них з’їздах ухвалювали гібридні люди, керували та підкорялися гібридні люди — і все це не короткий переказ фантастичної утопії, а цілковита реальність радянщини.

І які ж наслідки перетворення людини на гібридну людину?

Україна ще за часів УРСР була повноправним членом OOH як країна, що зазнала великих втрат під час Другої світової війни. Ми на боці добра. Ми на боці тих, хто переміг нацизм. Це визнано на світовому рівні.

То як, скажіть мені, як навіть розпочинати усвідомлену розмову щодо того, що серед нас були охоронці, поліціанти, колаборанти, вбивці, прихильники гітлерівської політики? Чи це психологіч­но легко? Подумайте. Вам кажуть — ви країна, що зазнала втрат, ви — переможці! Чи легко усвідомити, що в історії завжди безліч звивин, перевертнів, відмінних пояснень? Чи легко людині, що люто ненавидить нацизм, але ніц не знає про боротьбу за неза­лежну Україну, усе це осмислити й не втратити здоровий глузд? І як виокремити тих, хто рятував, тих, хто карав, тих, хто нама­гався вижити?

Це ж ніби перебування в біполярному розладі — усі ми несемо цей ген «біполярності». Бо цей кат колись був людиною цілковито радянською — а тепер став українцем, і нам має бути за це сором­но. А цей український герой нищив радянських людей, котрі були етнічними українцями — то як визнати його героєм?

Кримські татари повертаються на свої землі, Крим незалежної України. Вони стикаються з неприйняттям, погрозами, дискри­мінацією, їм закидають, що вони — зайди, грабіжники, чорні сили, що захоплюють землі та займаються незаконною забудо­вою. Дітям, що їдуть у автобусах, екскурсоводи кажуть: будьте обережні, бачите там цих людей? Це — кримські татари, можуть накоїти біди.

За часів радянського Криму в складі радянської України з під­ручників та екскурсій було прибрано згадки про корінний народ. Не було — і все. А ті, що були, — вороги. їх за це відповідно по­карано. Бо сприяли нацизму, влаштовували тут безлад і базари, не зрікалися свого Бога та культури. Ханський палац Бахчиса­рая було визнано архітектурною перлиною Російської імперії, і це визначення невпинно втокмачували в голови поколінням радянських людей.

Чи можуть такі речі минути без наслідків? Ні.

З українізацією також своя історія. На мій погляд, усі ми тією чи іншою мірою мовнотравмовані люди, тому, вибачте за банальність, у кожного та кожної є свій біль, своя травма, своя правда.

У Києві 70-х та 8о-х років людину, котра говорила українською, дитину чи дорослого, прямо асоціювали з селом і колгоспом. І це була не констатація того, де людина живе чи народилася, не просто прив’язка до місця проживання, а саме знецінення. Я це пам’ятаю. Коли батьки віддавали дитину до української школи, нерідко це коментували так: «Ну, они же из села», — або просто вважали за дивацтво, хай і мовчки.

І треба було бути дуже сильною людиною, щоб не ображатися, не підкорятися, відчувати українську єдино можливою для себе мовою й продовжувати говорити нею, не мовчати. І не перехо­дити на російську — щоб набути «ореолу» міської людини, щоб отримати роботу, щоб сподобатися. Щоб припинили уїдливо ви­словлюватися на твою адресу, щоб не посміювалися за спиною: жлобчик чи жлобиха. І не казали: «Ну, она вроде нормальная, хотя говорит по-укрАински, наверное, с села».

А ще треба було мати велику силу, щоб не мовчати й ставати на захист україномовних людей, а не підгигикувати чи відмов­чуватися. Я відмовчувалася, мені за це соромно. Я тоді не усві­домлювала, що можна діяти інакше, хоча відчувала незручність і безсовісність цих моментів.

Це — моя пам’ять і мій досвід.

Зараз я типова білінгвальна людина, хоча дитинство моє було цілковито російськомовним і мовнокомфортним. Це не мене означали як селючку та колгоспницю лише на підставі укра- їнськомовності. Я була київською дівчинкою з гарної родини службовців. Соціально захищеною. Музика, спорт, гарні школи, собака — у комплекті.

У Національному університеті імені Тараса Шевченка в 90-х роках на юридичному факультеті студентство не мало жодного підручника з правових дисциплін українською мовою. Жодно­го! До 1995 року. Так, складний період: радянське законодавство переформатовувалося в українське.

Але в столиці України, у столичному університеті в I99θ^-1995 роках майбутнім юристам не викладали жодної профільної дис­ципліни українською мовою — крім аграрного права. І так ми знову повертаємося до процесу мовної колгоспизацїї.

Але люди російськомовні також мають свої травми. Бо всі ми були привчені до того, що мова радянської людини — російська, ніхто й не намагався виправити цю ситуацію. Тому коли впрова­джувалися ті самі законодавчі норми українською, людям було важко перебудуватися. Бо в перші роки незалежності, та й згодом, не було жодних гуманітарно-мовних комплексних програм і до­ступних пояснень проблеми історичного нищення мови.

Твоє життя в твоїх руках і, можливо, ти думаєш, що нічого не зміниться, що це все на тебе не вплине: у тебе російськомовна родина, є книжки та преса російською, робота, де всі говорять ро­сійською, телевізор говорить російською, — а проте це змінюється.

Наче й поступово, але для когось — усе одне зашвидко.

Дитина йде в садочок, а потім і до школи, де спочатку непевно, а потім дедалі впевненіше викладачі та вчителі говорять під час уроків саме українською.

Далі — вища освіта, державна служба, судові процеси, платіж- ки, зміна января на січень тощо, тощо...

А ти ж сподівався чи сподівалася, що на тебе це не вплине, тому слухала / слухав, розумів / розуміла, опирався / опиралася, звикав / звикала, але говорити так і не став / не стала.

І бути позбавленими цього статусу більшості дуже боляче, це не минається швидко й непомітно.

Утім, нестерпно відчувати себе й меншістю. Особливо коли ти перетворюєшся, завдяки законодавству та стратегічному розвитку країни, на більшість — але продовжуєш виборювати право на українську мову в приватних і публічних просторах, вишукувати журнали українською, як і школи, садочки, середо­вища тощо.

Етно-диктат — це дуже принизливо, це неправомірно.

Цькування за мову, знущання з мови — це так просто, це так ганебно. Як же багато я можу ще пригадати та розповісти, але всі вже й так втомилися це слухати; у кожному вушку — своя правда й свій нашіптувач, у кожного своя картина світу.

Але як важко навчитися толерантності та розуміння, коли ми досі виношуємо ці травми, і невідомо, хто з нас народиться: політична чи якась інша нація.

Я однаково погано сприймаю навіть ледь помітну зверхність тих, хто прямо наче не принижує українську мову та культуру, але дає зрозуміти, наскільки величнішою є російська.

І мені важко зрозуміти — чесно, важко, враховуючи мій влас­ний досвід, — що так не дається й категорично не сприймається вивчення української мови.

Так само погано я сприймаю ситуації, коли гноблять, на­приклад, продавчиню за те, що вона говорить російською, якщо її співрозмовник чи співрозмовниця розуміє її без перекладу. Бо більшість із нас здатні зрозуміти людину, що говорить росій­ською, без перекладу. І це не підстава для приниження іншої чи іншого. Але, з іншого боку, всі ті, хто живе в Україні навіть п’ять років, не кажучи про життя від народження, цілком спромож­ні у відповідь на «добрий день» відповісти не «добрый день», а «вітаю».

І ці явища, на мій погляд, можна пояснити травмованою пси­хікою тих, хто так чинить. А це, виходить, майже всі ми.

Усі ми досі стоїмо на варті свого мовного простору, це питання самоідентифікації.

Фактично більшість ксенофобних проявів сучасної України зумовлено тим, що українці та українки стали більшістю, але мають або ж відчувають за собою ознаки меншості, тому не готові відповідати за дотримання прав меншин, про яку б меншину не йшлося.

Бо навіть не умовною, а цілком реальною більшістю є та за­лишаються радянські люди, або ж навіть люди з успадкуван­ням радянськості, хоча сам CPCP тепер існує лише на мапах колекціонерів.

Ще одна проблема в тому, що мультикультурність в Україні може бути ілюзією. Саме через те, що українці та українки не відчувають себе більшістю (і мені йдеться не про мовну ідентифікацію, а про засадничу) — а самоідентифікація як більшості тягне за собою підвищену політичну відпові­дальність, — регіони, де мешкають етноменшини, не збагачені культурним впливом одне одного. Це — закриті спільноти, меншого чи більшого градуса ворожості. Психологічно завж­ди легше зацькувати меншого, щоб відчути себе чимось біль­шим, особливо важливо це тоді, коли більшістю ти направду не почуваєшся.

Те саме відбувається з вірою. Я не про відносини людини з Богом, а про відносини людини з Богом через Церкву. Хоча бувають випадки, коли Бог у цьому ряду персона випадкова й не важлива.

Не так давно я мала розмову з одним регіональним політиком правого ухилу, ішлося про можливість надати внутрішньопере- міщеним особам, котрі мешкають у регіоні приблизно 5 років, право голосувати на місцевих виборах. Він сказав, що цього категорично не можна робити, «бо в цих людей інша віра». Мені стало цікаво — яка ж? Як виявилося, ішлося про християнство. Як виявилося, ішлося про православних. Але — прихожан та прихожанок церков Московського патріархату.

І ніби тут ідеться про дискримінацію за місцем мешкання людини та віросповіданням, але все це в результаті зводиться до дискримінації за політичним чинником. Бо Церква взяла на себе місію політруків і відмовилася від місії милосердя. І це, на мій погляд, абсолютно неприпустимо.

Я вважаю, що не лише Церква й держава мають бути відокрем­лені — бо держава має практики нищення церков та віри, а Цер­ква має практику втручання, зокрема в право на освіту та право на особисте життя. Віра й політика не мають перетинатися, хоча цього досягти дуже важко, але тут не варто плутати релігійну політику з віросповіданням.

Кілька слів про політику та церкву однак варто сказати. Томос, який нарешті отримала Україна, — це також про усвідомлення себе більшістю, це про незалежність, це про історичну справедли­вість, це про припинення політінформацій та заходів русифікації або ж «совєтізацїї», що мали місце, на жаль, з боку священнослу­жителів московського патріархату.

І на завершення. Я не хочу цією історією та міркуваннями виправдовувати будь-яку негідну політику, поведінку або ж висловлювання.

Я радше за те, щоби ми припинили боятися визнавати всю цю травмованість, почали говорити про неї, добирати слова, слухати одне одного, щоб почали міркувати, як позбуватися цієї біполярності, цієї гібридності, цих травм, і як віднайти в собі важливу для себе ідентичність — та поважати ідентичність іншої людини.

Як вийти з пастки звинувачень і виправдань, як стати відповідальною більшістю й поважати права меншості.

І як стати Україною для всіх, не забуваючи, що «всі» містять і українців та українок. І хто ми такі є: українська більшість, зрештою.

І як будь-яка терапія, це має початися з усвідомлення та з ба­жання говорити.