Здобути батьківщину

• ∙

Вахтанґ Кебуладзе

Одне з найболючіших і найтравматичніших переживань —

це відчуття огиди й презирства до власної батьківщини, до країни, в якій народився й виріс.

Я пам’ятаю, як у свої 14 років я підійшов

до великого дзеркала, що висіло в коридорі батьківської квартири, подивився на своє відображення й промовив: «Ти ніколи не покинеш меж цієї в’язниці».

Ясно, що я мав на увазі не батьківську квартиру, а державу, в якій народився. Коли згодом я переповів це переживання своїй дружині, вона сказала, що мені вдалося дуже чітко сформулюва­ти її власні юнацькі переживання. Гадаю, що з такими відчуттями не раз стикалися всі мої однолітки, які дивилися на світ у схожий із моїм спосіб.

Розуміння того, що ми живемо в якомусь викривленому світі, почало формуватися в мене досить рано. Головною складовою цього світу була суцільна брехня, яка оточувала нас із усіх боків, проникала в найінтимніші стосунки, труїла свідомість, змалку привчаючи до безчестя. Брехня була настільки тотальною, що більшість із нас навіть не могли усвідомити, що їм постійно бре­шуть і що вони також постійно відтворюють брехню у власному спілкуванні. Точніше, не так: свідомість совєтської людини була шизоїдно-подвійною. Ми наче знали правду, але водночас при­ймали брехню як щось цілковито нормальне й виправдане.

Яскравим прикладом совєтської людини була моя прабабка, яка навчила мене читати, писати й рахувати і яку я дотепер зга­дую з любов’ю та ніжністю, проте не можу не визнати, що весь її життєвий досвід був пронизаний комуністичною брехнею. Вона змалку намагалася виховувати в мені вдячність до совєтської вла­ди — мовляв, усе в нашому житті нам дала саме вона. Прабабка переконливо розповідала мені, що походить із бідної селянської родини й освіту отримала лише завдяки совєтській владі. Я вірив у це, поки не підріс і не зіставив факти її життя з історичними подіями. Вона направду народилася в грецькій селянській родині на південному сході України. Зараз це Донецька область. Але гімназію в Маріуполі вона закінчила до приходу совєтської влади, адже народилася в 1900 році, тож коли нашу землю захопили більшовики, їй було вже більше як двадцять. То як же могла ди­тина з бідної селянської родини потрапити в гімназію у великому місті? На це питання вона не могла мені відповісти. Не могла не тому, що не знала відповіді, а тому, що старанно забула її. Річ у тім, що після примусового переселення з Криму греки отрима­ли від російської цариці Катерини багато землі. То була зверхня подачка бундючної володарки колонізованому народу за втрату історичної батьківщини. І на початку XX століття нащадки тих переселених греків здебільшого були багатими селянами, яких згодом російськи більшовики почнуть винищувати, називаючи «куркулями». Моя прабабка, як комуністка, не могла визнати, що російські більшовики відібрали в її родини те, що її предкам ко­лись дала російська цариця.

Одним із більшовицьких способів знищення багатих селян, які мешкали у східній Україні, був Голодомор. Серед цих селян були зокрема й мої грецьки предки, але здебільшого гинули все-таки українці. У нашій родині за совєтських часів не говорили про Голодомор. То була табуйована тема, хоча я знав, що батько моєї прабабки помер від голоду на початку 20-х, а її матір на початку ЗО-х вдалося в останню мить вивезти до Харкова, де тоді мешкала моя прабабка з чоловіком і семирічним сином.

— Хлопче, не йди на вулицю!

— Чому?

— Бо тебе з’їдять.

— Не з’їдять, я худенький.

У Німеччині Птлер щойно прийшов до влади, усі жахи нацизму були ще попереду. У Совєтському Союзі вже кілька років панував Сталін, і комуністи під його орудою вже коїли жахливі злочини проти людяності.

Згаданий діалог — елемент усної історії моєї родини. Але за совєтських часів вона не звучала. Страх змушував до брехні та викривлення власної історичної пам’яті. І то страх не так за себе, як за молодше покоління. Адже якби я виростав із усві­домленням тих злочинів, що їх коїв совєтській режим, то на­вряд чи зміг би вижити в Совєтському Союзі й не перетворитися на цинічного покидька. Лише руйнація цього геополітичного монстра зняла печатку мовчання з вуст моїх предків.

Та чи лише страх був причиною сліпоти до злочинів комунізму, глухоти до стогону його жертв і німоти з приводу цього? Ма­буть, що ні. То був стан якогось дивного морально-психологічного заціпеніння, спричиненого отруєнням свідомості совєтською пропагандою. Її творці вміло змішували залякування та брехню й поїли цим жахливим коктейлем мільйони ошуканих людей не лише в самому Совєтському Союзі, а й за його межами. До речі, працівники сучасних російських засобів масової інформації — вправні учні своїх совєтських попередників.

Наприкінці 8о-х років брехня почала ставати дедалі помітнішою. Горбачовська спроба перезавантажити режим через «перебудову», замість врятувати його, виявила ще більше його прогнилу сутність. Інтоксикація суспільства брехнею була надто сильна. «Гласність» уже не могла його врятувати від паралічу та колапсу. Ін’єкції прав­ди виявилися не рятівними, а вбивчими для совєтського Левіафана. У1991 році Совєтський Союз нагло сконав. Це відбулося так швид­ко — ми навіть не відразу усвідомили, що це направду сталося. Утім, пам’ятаю, що усвідомлення цього стало чи не найбільшим щастям у моєму житті.

Однак перші роки життя в незалежній Україні стали для бага­тьох із нас радше розчаруванням, ніж реалізацією наших надій на насправді вільне й успішне суспільство. Молода українська держава успадкувала майже всі вади Совєтського Союзу й додала власні, що в багатьох людей навіть породило ностальгію за совєт- ським минулим. Ця ностальгія почасти й дотепер викривлює іс­торичну пам’ять громадян України, притлумлюючи й затираючи спогади про злочини комунізму, малюючи брехливу картинку совєтського добробуту й безпеки.

У цій картинці немає місця сталінським концтаборам, у яких мільйони людей у нестерпних умовах безоплатно працювали на добробут тих, хто залишився на волі. Та й воля та була досить умовною з огляду на постійний ризик потрапити за абсурдним звинуваченням до в’язниці й уже згадану неможливість виїхати за межі Совєтського Союзу.

У постійних згадуваннях про те, що за совєтських часів не було корупції, бракує розуміння того, що корупція тоді була неможли­вою, бо країною керувала зграя злочинців —центральний комітет комуністичної партії. Корупція можлива тоді, коли є влада і є криміналітет, який цю владу корумпує, а коли влада належить злочинному угрупуванню, його нема кому корумпувати.

Корупція, яку ми аж дотепер маємо в Україні, це не так набуток доби незалежності, як реплікація викривленої владної ієрархії совєтських часів.

Тому ми часто називаємо її системною корупцією, адже вона не ззовні роз’їдає державний апарат, а є проявом внутрішньої структури влади, успадкованої від старої системи.

Одна з головних проблем молодої української держави по­лягала в тому, що владу в ній захопили колишні комуністичні ватажки й перенесли в нове політичне утворення старі принципи правління. В Україні, на відміну від, скажімо, Німеччини, де від­булася денацифікація, декомунізацїї не відбулося. Тому та запіз- ніла декомунізація, яка відбувається в нашій країні зараз, така важлива для нас. Але має відбутися не лише декомунізація назв українських міст і їхніх вулиць, а й декомунізація та десовєтиза- ція свідомості громадян України, а також люстрація державних чиновників, що посідали провідні посади в комуністичних орга­нах влади.

Іще один момент старої системи — це ототожнення совєтського з російським. У XX столітті було дві стратегії знищення Чужого. Як відомо, стратегія нацистів щодо представників тих етносів, яких вони вважали нижчими, полягала у фізичному винищенні деяких із них — євреїв і ромів, — а також у перетворенні інших, скажімо, слов’ян, на рабів «справжніх арійців», тобто германців. Зухвалий цинізм і нелюдська жорстокість нацистів привела їх до поразки. Стратегія знищення Чужого російських комуністів була витонченішою. За совєтських часів представник будь-якої на­ціональності міг бути успішним, якщо він відмовлявся від власної національної й культурної ідентичності. Для цього було створено навіть такий мовний покруч, як «совєтський народ».

Але осердям совєтського було російське.

Тож совєтизація була прихованим зросійщенням.

Совєтський комунізм був просякнутий російським шовініз­мом. Це дається взнаки аж дотепер — і всередині нашої країни, і на міжнародному рівні. Наприклад, Росія успадкувала роль переможця над нацизмом, хоча перемогу вибороли всі народи колишнього Совєтського Союзу, а шалена кількість етнічних ро­сіян воювала на боці Птлера в армії Власова та інших російських нацистських угрупуваннях. Це, з одного боку, дає можливість проросійським силам маніпулювати свідомістю громадян Укра­їни. З іншого боку, Росія посіла місце Совєтського Союзу в Раді безпеки OOH як переможниця нацизму й використовує це проти своїх колишніх колоній, зокрема України та Грузії.

Для мене постсовєтська Україна 90-х років минулого століття була потворним продовженням Совєтського Союзу. Я свідомо не брав участі в політичних процесах. І це також було наслідком совєтської соціально-політичної травми.

Лише згодом прийшло усвідомлення того, що Совєтський Союз — це посутньо чергова реінкарнація російської імперії, а прихід до влади Путіна — це не прикрий випадок, а законо­мірний етап розвитку цієї імперії. Тому перший, а надто другий Майдан мав такий виражений антиросійський характер. У цьому давався взнаки не так український націоналізм, як постколоні- альний спротив російському імперіалізму, намагання вирватися зі сфери впливу російської імперії й долучитися до цивілізованих країн Європи. Українське дедалі більше ставало для багатьох із нас маркером нашої належності до цивілізованого світу та не­прийняття російської імперської ксенофобії.

З огляду на це стає зрозумілішою емансипаційна роль у нашо­му суспільстві української мови. Аби зрозуміти це краще, треба деконструювати одне стале упередження, яким маніпулюють проросійські сили в Україні. Одна з головних складових їхньої риторики — захист прав російськомовних громадян України. Але річ у тім, що всі ми принципово білінгвічні.

Усі громадяни України володіють щонайменше двома мовами — українською й російською.

Це не означає, що всі ми вільно говоримо обома мовами, але всі ми, навіть ті, хто говорить російською, на відміну від, скажі­мо, громадян Росії, добре розуміємо українську. Тому державна українська аж ніяк не упосліджує права тих, хто в побуті говорить російською. Адже це не заважає їм добре розуміти україномовні засоби масової інформації, брати участь у судових процесах, які відбуваються українською тощо.

Насправді ж маємо з прикрістю констатувати той факт, що на рівні щоденного спілкування в багатьох регіонах України упослідженою залишається саме українська мова. Це особливо дається взнаки у сфері сервісу. Скажімо, в україномовних Львові або Івано-Франківську російськомовний клієнт не матиме про­блем із використанням російської. У більшості випадків його не просто зрозуміють і ввічливо нададуть йому послуги, а ще й пе­рейдуть із ним на російську. Натомість у деяких південно-східних містах України, хоч би як парадоксально це не звучало, україн­ська не завжди зустріне таке тепле ставлення. Українську там добре розуміють і дедалі більше людей нею розмовляють. А ті, хто не розмовляє вільно, ставляться до української здебільшого прихильно. Проте й досі трапляються випадки українофобії, коли на чемне звернення українською можна отримати у відповідь або мовчання, або російськомовне хамство.

Мова «руського миру» — це часто «hate феесЬ». Штучне зро­сійщення південно-східних територій України у XX столітті стало однією з передумов російської агресії проти нашої країни на початку XXI століття. Адже російська пропаганда обгрунто­вує окупацію Криму й захоплення південно-східних територій України необхідністю захисту російськомовного населення, що є брехнею з двох причин. По-перше, як зазначалося, в цій частині України упослідженою була не так російська, як українська мова. По-друге, велика кількість українських воїнів, які боронять рідну землю від російської навали, у побуті розмовляють російською, усвідомлюючи, втім, що їхня російськомовність здебільшого є наслідком штучного й насильницького зросійщення південного сходу України. Одним із інструментів такого зросійщення був, до речі, і Голодомор, коли території, зачищені голодом від укра­їномовних мешканців, заселялися російськомовними людьми з усього Совєтського Союзу. Міну, яку заклав Сталін на початку XX століття, підірвав Путін на початку XXI століття. Із огляду на це стає зрозуміло, чому українська мова для нас — це не лише неусувний елемент культури, а й чинник безпеки. Тут принагідно варто згадати формулу одного із засновників постколоніальних студій імперської літератури Едварда Саїда: «Culture is a field of struggle» («Культура — поле бою»), А однією з головних складо­вих культури, безперечно, є мова. Українська мова в Україні стає не лише засобом культурної ідентифікації, а й інструментом полі­тичної емансипації та важливою складовою державної безпекової політики.

Ще один жахливий спадок російської совєтської імперії — атомізація суспільства. Адже тоталітаризм базується на дезін­теграції. Рабами легше зробити тих, хто не довіряє одне одному. Совєтські комуністи старанно втілювали стару формулу «Розділяй і володарюй!». Совєтське суспільство було суспільством тотальної недовіри. Мабуть, саме для того, аби звільнитися від цієї суцільної недовіри одне до одного, нам і знадобився досвід двох Майданів. А надто другого.

Простір Майдану був простором довіри.

Аби вижити й перемогти злочинну владу Януковича, підтри­мувану кремлівською зграєю Путіна, ми потребували довіри як повітря. Майдан дихав довірою. Без неї він би впав у перші ж дні. Шалена кількість людей вчилася довіряти одне одному, віддавати власні гроші на потреби Майдану, швидко об’єднува­тися з незнайомцями для розв’язання проблем, що поставали кожного дня, кожної години, кожної миті. Майдан пронизав усе місто мережею довіри: підпільні клініки, у яких лікували пора­нених протестувальників, притулки по всіх усюдах, де втомлені майданівці могли помитися й відпочити, загони самооборони по всіх районах Києва, які без зброї боронили містян від зграй злочинців, фінансованих злочинною владою для дестабілізації си­туації, молоді люди, що охороняли міські лікарні, аби працівники підконтрольних режиму спецслужб під орудою своїх російських ляльководів не викрадали звідти поранених протестувальників, щоб піддати їх тортурам і вбити. Те саме відбувалося в інших містах країни. Ми вчилися довіряти одне одному. Ми починали розуміти, що справжня влада в суспільстві виростає з цієї дові­ри, що влада — це спільна справа вільних і відповідальних людей. Зростанню рівня довіри та інтегрованості нашого суспільства від­повідає зменшення ксенофобії. Багато українців зрозуміли, що наша ідентичність має будуватися не навколо етнічного ядра, а навколо цінностей вільного світу. Після Майдану в Україні радикально знизився рівень антисемітизму. Нові дослідження свідчать, що від 2014 року в нашій країні не зафіксовано жодного випадку насильства на ґрунті антисемітизму. Це почасти поясню­ється тим, що велика кількість українських євреїв узяли активну участь у Майдані й посіли проукраїнську позицію в боротьбі про­ти російської агресії. Першими, хто на Майдані віддали власне життя у боротьбі за свободу України, були вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. У боротьбі проти російської імперії активну участь беруть кримські татари, історичну батьків­щину яких окупувала Росія, — вони добре розуміють, що вільне життя в Криму можливе лише в складі незалежної України.

Російськомовні громадяни України боронять свою батьківщину на Донбасі, борючись проти російської агресії пліч-о-пліч із тими, хто говорить українською.

Нас не розділяють ані етнічне походження, ані віросповідання, ані мова. Ми потроху починаємо розуміти, що насправді об’єдну­вати людей можуть не так спільні інтереси й пам’ять про минуле, як загальнолюдські цінності та спільне бачення майбутнього.

У результаті всіх цих подій я нарешті здобув Батьківщину. Тепер на питання «Звідки ти?» я з гордістю можу відповісти: «З України». Тим, хто не зростав зі сталим почуттям сорому за власну батьків­щину, не зрозуміти цього переживання.

Я знаю, що це відчуття гордості за власну країну крихке й загро- жене. Нашій незалежності заважає жахливий зовнішній ворог — Росія, яка прагне затягнути нас до потворного «руського миру». Цьому всередині України сприяє ворожа п’ята колона симпатиків російського імперіалізму, а в країнах Європи недолугі або продаж­ні посіпаки Кремля. Є також багато внутрішніх економічних, пра­вових і культурних проблем, які заважають Україні стати справді вільною й успішною державою. Так, у нашій країні ще дуже багато негараздів. Нам дуже важко реформувати корумповану державну систему, яку ми успадкували від Совєтського Союзу. Але за роки після останнього Майдану системна корупція знизилася. Аби ко­рупцію було подолано остаточно, мають відбутися докорінні зміни в структурі державної влади й у свідомості пересічних громадян. Це тривалий і болісний процес.

Наразі нам іще не вдалося реформувати освітню систему. Цьо­му, до речі, заважає ще один міф, що побутує в нашому суспіль­стві. Мовляв, за совєтських часів ми мали гарну освіту, а за доби незалежності втратили її. Аби зруйнувати цей міф, треба донести до громадян України розуміння відмінності освіти від навчан­ня. Ясно, що гарна освіта неможлива без старанного навчання професійних навичок і набуття через це навчання необхідних професійних знань. Але справжня освіта не зводиться лише до цього. Процес освіти — це долучення до здобутків усієї світової культури й набуття здатності критично осмислювати історичні події та проблеми сьогодення. Тому освіта передбачає свободу.

У закритому тоталітарному суспільстві освіта, насамперед гумані­тарна, неможлива, бо в ньому майже немає доступу до культурних здобутків інших країн, а критичність не просто не підтримується — забороняється. Тож у Совєтському Союзі було непогане навчання, яке здебільшого стосувалося професій, пов’язаних із оборонним комплексом і стратегічними галузями промисловості та сільського господарства. Але справжньої освіти в Совєтському Союзі не було, бо в ньому панувала тотальна несвобода. Тому наше завдання полягає не у відродженні старої освітньої системи, а у створенні нової, що своєю чергою також передбачає остаточну декомуніза- цію й десовєтизацію української освіти.

Реформування державного апарату й створення сучасної сис­теми освіти, як і багато інших реформ, що розпочалися в нашій країні після другого Майдану, мають остаточно вирвати Україну зі сфери імперського впливу Росії й зумовити органічну інтеграцію України в європейську цивілізацію. Хоча останнім часом я часто чую від західноєвропейських колег думку, що ми, громадяни України, бачимо Європу такою, якою вона була наприкінці XX сто­ліття, нині ж вона геть інакша. Звісно, я це розумію й із болем дивлюся на злочинні дії європейських правих і лівих друзів Путіна. І ясно, що така Європа мені не подобається. Утім, я знаю, що краща доля моїй країні судилася лише в спільноті європейських держав, де єдність не вбиває розмаїття, де свобода не знищує, а зумовлює спільність. Тож можу запропонувати всім європейцям подиви­тися на себе очима тих громадян України, які вийшли на Май­дан заради європейського майбутнього власної країни, тих, що гинуть на Сході нашої держави, боронячи її від російської навали, та тих, що конають у російських в’язницях за вигаданими звину­ваченнями. Може, тоді ви самі собі сподобаєтеся? Чи принаймні побачите шлях, який веде до подолання того, що вам не подоба­ється? Якщо ви не задоволені життям у власній країні, спробуйте дослухатися до нашого голосу, до голосу тих, хто нарешті здобув, а точніше — виборов собі батьківщину.