Донбас — Україна: дорога життя

Володимир Рафеєнко

Донецьк — Київ

2019 році мені виповнюється п’ятдесят. Сорок п’ять із них я прожив на Донбасі, а саме в серці цього промислового ра­йону України — в Донецьку.

Але треба розуміти, що все життя я був саме російськомовною людиною, писав і говорив виключно російською, і мене ніколи не треба було захищати від моєї країни. За фахом я — філолог зі спеціальністю «російська мова та література», за покликан­ням — письменник. До війни мав публікації в авторитетніших російських літературних часописах і видавництвах. За кілька років до анексії Криму й початку російської агресії на Донбасі отримав у Москві кілька міжнародних літературних премій. І ніколи в себе вдома, в Україні, не відчував із цього приводу ніякого дискомфорту. І ось раптом приходить якесь озброєне кодло — жодного знайомого обличчя — і каже, що тепер буде мене захищати. М’яко кажучи, я був неприємно здивований.

Тільки за кілька днів прийшло остаточне розуміння — моє місто окуповано, треба якнайшвидше, допоки ще можна, їхати звідсіля.

Чітко пам’ятаю свій останній вечір в окупованому Донецьку. Спекотний липень 2014 року.

На вокзалі серед натовпу ходили озброєні бойовики. Моя дружина прощалася зі мною на пероні й намагалася всміхатися.

Я змушений був їхати з міста сам, бо не розумів, куди везти свою родину, не знав, де шукати притулок і роботу. І повинен був знайти відповіді на ці питання за кілька тижнів, щоб моя родина змогла приїхати до мене.

Потяг на Київ (один із останніх поїздів зі станції «Донецьк» до станції «Київ») рушив, постать дружини промайнула у вікні, моє серце вибухнуло льодом і полум’ям, вокзал і привокзальні будівлі зникли, гарячий вітер увірвався у вікна.

Потім прийшла ніч, стиглий місяць плив понад донбаськими степами, я дивився на нього й думав, що російські гасла захисту російськомовного населення Донбасу зробили з мене одночасно і жертву, і причину війни. Так виглядало, що якби не моя рідна російська, то війни би не сталося. Але за чисту монету прийняти цю брехню могла тільки та людина, яка зеленого поняття не мала про реальний Донбас.

Ніч була довга. Місяць заходив за хмари, виринав із них, а я їхав до Києва потягом, сповненим до самого даху жалем, тугою, смутком, розпачем і абсурдною, майже дитячою надією на майбутнє.

Прощання з Донецьком як умовна смерть тієї людини, що со­рок п’ять років прожила на цій землі, одночасно стала історією набування самого себе і своєї Батьківщини. За ці роки я встиг знайти нових друзів, вивчити українську й написати кілька ро­манів — мій скромний внесок у справу боротьби з російською агресією та чорною безтямністю у ввіреній українським митцям дільниці Космосу.

Війна як початок життя. Сумний парадокс, але в ньому багато правди — не тільки для мене, а й для багатьох із тих людей, що лиш коли опинилися в ситуації війни, нарешті почали розуміти, хто вони, де живуть, у якій країні, і що саме вона для них значить.

2. Земля народження і Її мова

Якщо ви ніколи не були на Донбасі навесні, то, напевно, не ма­єте жодного уявлення про абрикосовий океан. Абрикоса, ця цариця плодових дерев сходу України з її шаленим ароматом, у якому не знати чого більше, гіркого чи солодко-п’яного, — один із перших спогадів дитинства. Вона заливала цим ароматом увесь мій Всесвіт і робила його казковим та лагідним, а ще трішечки сумним. Сум витікав із самої суті цього аромату, ніжного й гір­кого. Абрикоси було багато, і дикої, і домашньої. Коли наставав час її цвітіння, стежинки мого дитинства — проміж приватних незграбних будиночків на вулицях бідного пролетарського ра­йону Донецька, що ніколи не відали такого дива, як асфальт, — вкривалися килимом рожево-білих пелюсток, що повільно кру­жляли в повітрі в тихі дні або сипалися на землю під струменями перших весняних, теплих громовиць.

Другий, не менш важливий спогад, споріднений і з землею, яка мене виховувала, і з повітрям, яке мене маленького обіймало в дитинстві, — казки моєї бабусі по татовій лінії. У них я зна­ходив дивовижний світ справжніх сенсів, не підпорядкованих світу дорослих. Ці казки були моїм щастям, моїм дивом і раді­стю. Боже, як я любив ці незбагненні історії! Бабуся розмовляла суржиком, східним діалектом української мови, бо так говорили в селі, звідкіля вона приїхала свого часу в Донецьк. Її казки принципово відрізнялися від літературних варіантів, що я про­читаю згодом, коли нарешті почну ходити до школи, бо були народжені в чистій і вільній стихії справжньої сільської усної фольклорної традиції.

Тут треба зауважити, що на Донбасі українська була загальновживаною в невеликих містечках і селах, а у великих містах панувала російська.

Між ними, між двома цими мовами, ніколи не було прірви, бо російська, якою розмовляли на Донбасі, суттєво відрізнялася від російської, якою розмовляють у Росії, а українська мова, за­знаючи впливу російської, у Донбаському просторі й часі перетво­рювалася на свій східний варіант. У певному сенсі це була одна східно-українська мова, що мала два крила, наче дикий степовий птах — їх повно було в передмісті, де я зростав.

У родині мама й тато розмовляли виключно російською, бо це була мова, до якої їх старанно привчили, по-перше, радян­ські державні інституції, а по-друге — власні батьки. Російська вважалася мовою міста, мовою освіти, мовою фактичного центру тієї країни, метрополії, де народилися й жили мої батьки і де, звіс­но, народився я сам — CPCP. Якщо ти хотів отримати диплом, кваліфікацію й більш-менш високу посаду на підприємствах Донбасу, ти повинен був дистанціюватися від суто українського контексту й набувати єдино можливої — радянської ідентичнос­ті, із якої національну складову як феномен старанно виймали.

Це дуже добре розуміла моя інша бабуся, по лінії мами. Пер­ша бабуся, про яку я згадував вище, татова мама, на все життя залишилися робітницею нижчої ланки на станції «Донецьк- Пасажирський».

От вона мені казок не розказувала. Чи то не знала, чи не пам’я­тала, а може була людиною надто освіченою, щоби зберегти щирий зв’язок із цим усесвітом казок, та ще й у його фольклорній традиції. Але саме вона пошепки ділилася зі мною сумними опо­відями про своє минуле, про дитинство, про те, як вона зростала і як складалася її доля. Вона походила з цілком україномовної ро­дини, і коли її привезли до школи, російськомовні вчителі та діти ображали її. Учитися було дуже важко, бо треба було опановува­ти мову, якої вона не знала. І саме тоді вона вирішила, що вивчить цю мову так, як нею не володіють пересічні носії. їй це вдалося.

У школі, де я навчався, українську мову викладали — але так, що навчитися розмовляти нею було неможливо, тож я, як уже казав, до сорока п’яти років розмовляти українською не міг, хоча читав вправно й читати українською любив. Але, думаю, це радше завдяки не школі, а великій татовій бібліотеці. Проте, звичайно, моєю рідною мовою, мовою мого дитинства, дорослішання, першої зустрічі зі світовою літературою стала саме російська.

От такий мій мовний анамнез. Наскільки я розумію тепер, це історія досить великої частини родин моїх однолітків. Наші бабусі й дідусі в дитинстві розмовляли іншою мовою, ніж наші батьки, й іншу мову вважали рідною.

Україна стала незалежною на початку мого студентського буття. Мені ніхто не заважав говорити російською, я з насоло­дою навчався на факультеті російської філології в місцевому університеті, писав літературознавчі роботи про поетику Пушкіна й Буніна, радів свободі та молодості, усе життя було попереду й озиратися на минуле не хотілося. І моє напівсільське дитин­ство, і дуже посередня за рівнем освіти школа, і терикони, на які ми видряпувалися зі шкільними приятелями, щоб покурити чи випити дешевого солодкого вина, і стави, в яких ловили рибу, і навіть прекрасні абрикосові посадки, у яких у старші роки теж відбувалося багато чого чудесного, назавжди канули в Лету.

Власного, ясного та зрозумілого «родинного» історичного минулого, яке б відрізнялося від десятиріччями усталеної радян­ської історичної традиції, у мене майже не було. Правда, кілька разів та чи інша моя бабця пошепки розповідала щось цілком абсурдне й незрозуміле, як на мій підлітковий досвід. От, скажі­мо, про штучно створений радянською владою голод в Україні на початку тридцятих років двадцятого століття. Але ці крихти правди були такі рідкісні й так відрізнялися від того загального дискурсу, в якому формувалася моя громадянська свідомість, що, наскільки пам’ятаю, я, десятирічний чи дванадцятирічний, сприймав їх як жахливе продовження безкінечної української казки, неймовірно містичне та утаємничене. Тим більше, що перш ніж говорити про щось таке, бабусі мене завжди попереджали: «Тільки батькові не кажи». А я собі розумів: якщо не можна татові, значить — нікому не можна.

Нагальна потреба свідомо поставити перед собою питання громадянської самоідентичності, необхідність реальної обґрун­тованої рефлексії на пострадянський ідеологічний спадок і, перш за все, на колоніальний міф «о братских народах», у якому росій­ський народ завжди відігравав роль старшого-мудрішого брата, а всі інші удавали його вічно недолугих і недоумкуватих родичів, звичайно, виникала вже поволі в передвоєнні роки, але з очевид­ною гостротою постала для мене тільки з початком війни. Саме спроби Росії насильницьким чином повернути Україну, і конкрет­но мій рідний Донбас, у простір своєї колоніальної політичної й культурної парадигми стали останньою межею, за якою навіть думка про «братські взаємини» особисто для мене тхне мертвечи­ною, вона несумісна з життям, зі всім тим, що наразі я відчуваю й бачу як правду та свій власний шлях.

Загалом — куди подітися, — у цьому всьому, що зветься нашим життям, занадто багато особистого. І годі намагатися відокремити власний досвід від досвіду країни. Не можу й не хочу я вдавати з себе людину, яка на це здатна.

Безпринципність, потворність, тваринна жор­стокість поведінки тієї країни, літературну спадщину якої я вивчав усе своє життя, у велич культури якої я вірив і якою навіть пишався, стала однією з травм, які, думаю, залишать­ся зі мною до самої смерті.

Як назавжди зі мною залишаться й той самий потяг «Донецьк- Київ», про який я вже згадував, і та ніч, яку мені тоді довелося пе­режити, і той місяць, що іронічно й відсторонено дивився на мене у вікно, і ті важкі безкінечні сновидіння, у яких я опинявся весь пер­ший рік свого київського життя, варто було тільки заплющити очі.

Ідентичність та ізоляція

На самому початку мого переселенського життя, якось досить випадково, я опинився на одному з книжкових ярмарків у Єв­ропі. Моя нова знайома, розумна й освічена жінка, професійна філологиня, перекладачка, що переймалася тодішньою ситуацією в Україні, між іншим запитувала мене, як так сталося, що у Львів, велике й прекрасне місто, розташоване на заході України, я по­трапив тільки у 2014 році й до війни не знав як слід ні центру, ні заходу країни, в якій народився.

Пам’ятаю, що цей факт здавався їй підозрілим і мав на її думку підтверджувати ідею принципової окремості Донбасу від України, а отже — автоматично виправдовувати агресивні дії Росії.

Немає сенсу переказувати всю ту довгу нашу розмову. Пам’я­таю, я досить гостро зреагував не так на конкретне запитання, як на загальне ставлення до ситуації в Україні. Мене неприємно здивувала її дитяча впевненість, що для встановлення істини треба врешті-решт вислуховувати і брати до уваги протилежні точки зору на ситуацію, що склалася.

Не знаю, наскільки мені вдалося в нашій розмові передати своє розуміння того простого факту, що якщо хтось на біле каже чорне, то біле після цього все одно чорним не стає. Що в житті спроба врівноважити дві протилежні точки зору дуже часто призводить до остаточної втрати самої надії наблизитися до істини.

Але минув якийсь час, і я сказав я собі: але ж справді, друже, ти не їздив до Львова, це правда. І Київ протягом сорока п’яти років свого життя відвідав добре якщо два рази. Та й то, коли пер­ший раз мене привозила до Києва моя бабця, я ще був дитиною. А Львів перший раз у житті побачив восени 2014 року. Чому так сталося? Про це було варто подумати.

Звичайно, одна з причин корінилася в тому, що я інтроверт і подорожування ніколи було для мене аж занадто спокусливим способом витрачання часу. Друга причина в тому, що, на ща­стя чи на превеликий жаль, я професійний філолог-русист. А цією професією в Україні іноді було важко заробити достатньо грошей навіть на вільну подорож своїм містом, не те що країною.

Але проходячи життєвий шлях вимушеного переселенця, зби­раючи воєдино сенси власного минулого, із часом я зрозумів, що справжня причина підкресленої герметичності мого особистого життя значною мірою полягає в тому, що і мій Донбас як регіон завжди існував у певній культурній і, що важливіше, політичній ізоляції від решти країни. Саме цю ситуацію так вміло викори­стала Росія у 2014 році.

Ізоляція Донбасу завжди була штучною. Вига­дала та впроваджувала її у свій час радянська влада, яка проводила політику жорсткого контролю нашої промислової провінції.

Донбас протиставлявся всім іншим регіонам країни як регіон суто пролетарський, тобто такий, у якому пролетаріат, головний двигун соціального прогресу в усесвіті, посів остаточно перемож­ні позиції.

За часи незалежності усталене за сімдесят років відокремлю­вання Донбасу від решти країни зіграло на руку певній частині місцевих еліт. Ідею культурної відокремленості Донбасу ретельно культивували деякі регіональні політики як зручний і ефективний інструмент для досягнення необхідних компромісів із Києвом.

Але треба зауважити — за всіх своїх особливостей Донбас ні­коли в культурному сенсі не почувався частиною Росії. Україна й українське було значно ближче всім нам, ніж російське. І це, власне, відбувалося саме тому, що ніколи не існувало такого феномена, як «народ Донбасу». Ця нісенітниця, що її наразі вига­дала окупаційна влада на Донбасі, дика і смішна для тієї людини, яка там народилася й прожила все своє життя. Мешканці Дон­басу ніколи не вважали свою землю частиною Росії, але можна сказати, що сконструйована за сімдесят років радянської влади відокремленість від національного українського контексту поро­дила дуже специфічну регіональну ідентичність, яка все ж таки у своїй основі базувалася саме на українській культурній матриці.

Дітям розказували українські казки, на свята співали україн­ські пісні. І Різдво зустрічали так, як ніколи не будуть зустрічати в Росії. Озираючись углиб свого минулого, я бачу, що ми завжди відчували ритуальну енергійну спорідненість зі своєю країною. А от, наприклад, російський фольклор завжди лишався екзоти­кою, абсолютно не природною для нас, незрозумілою на особисто­му рівні. Усі ці кокошники, хороводи й матрьошки сприймалися як щось дивне й чуже.

Із Росією так чи інакше ми були зв’язані саме пам’яттю про CPCP, що рік за роком невблаганно тьмяніла й відходила від нас. Минали роки, народжувалися нові покоління українців, міф про націю «радянських людей» уже на початку двотисячних сприй­мався як вочевидь архаїчний. Власне, на початку двотисячних років навіть регіональна ідентичність почала суттєво здавати свої позиції загально-українській.

Я абсолютно впевнений, що якби не агресія Росії, процес народження української політичної нації, який у жодній країні не відбувався швидко й просто, за певний час упевнено охопив би й наші донбаські терени. Україна дуже молода, як самостійна дер­жава ми існуємо менше ніж тридцять років. Це мить із точки зору історичних процесів. Ми тільки почали набувати сили й само­свідомості. Ця війна спіткала нас на старті. Нашого жайворонка намагаються вбити, допоки він не злетів високо вгору. Але чомусь мені віриться, що він таки злетить.

Донбас по пам’яті

Із 2014 року я, мабуть, уже кілька десятків разів бував у Львові, вештався його теплими старовинними вуличками, пив у кав’яр­нях міста каву, обіймався з друзями-донеччанами, які переїхали до Львова навесні чи влітку 2014 року. їздив із презентаціями власних книжок по всій Україні. Моя батьківщина постала переді мною тисячами облич, десятками міст і містечок, долями людей, які змушені були пройти схожий на мій шлях утрат і випробувань. І знаєте, ця зустріч із моєю країною підтвердила те, що я й так завжди знав: Донбас — це, безперечно, Україна. У характері сприйняття світу, в проблемах, у долях, у сподіваннях, у бідах і радощах, навіть у наших вадах ми, українці, дуже схожі.

Звичайно, мої дорогі донеччани мали свої ментальні, характе­рологічні особливості, зумовлені самою специфікою регіону. Для них професія й праця, рідна шахта чи завод, за гудком якого ви­будовувалося все життя, який задавав і фізіологічні, і соціокуль- турні ритми,— були важливішими за все на світі. Раціонально- практичне ставлення до всього на світі значно домінувало над пафосним світосприйняттям. Сувора праця шахтаря чи металурга не сприяє сентиментальності й метафізичним пошукам. Вони не шукали філософський камінь, натомість варили сталь і добу­вали вугілля.

Але, знаєте, я сам років п’ять працював на металургійному під­приємстві в Донецьку і пам’ятаю щиру любов цих людей до своєї важкої безперестанної праці, до неймовірно великих заводських корпусів, до гудіння печей, у яких варилася сталь, до цього ди­вовижного міста в місті, де одночасно працювали десятки тисяч людей. Я пам’ятаю їхню ніжність до металевого звіра заводу, котрий жив і дихав десятки років поспіль, у якому дуже часто працювали три-чотири покоління однієї родини.

Це були люди честі, люди праці. Прості, чесні, тверді як антрацит, і довірливі як діти.

Україна — дуже велика країна, і наші відмінності абсолютно природні. Нудно було б жити, якби ми всі були однакові. Як на мій погляд, Україна прекрасна саме своєю різноманітністю, котру не можна й не треба зневажати. Її треба бачити, цінувати й старанно зберігати. Ми — єдина країна, хоч і не завжди усві­домлюємо це.

Чим далі спливає час мого життя, тим чіткіше я бачу внутріш­нім зором свій Донбас — степи, які здавалися в дитинстві найкра­щим місцем у світі, вулички мого міста, людей, серед яких я зро­став. Наше місто було чистим і повним троянд. Ще з радянських часів їх регулярно висаджували на проспектах і площах. Серед міста росли каштани й акації, липи й осокори, бузина й м’ята, хащі бузку, цілі острови дикої вишні, абрикоси, горіха. Безліч річечок, струмків, великих і невеличких ставків. Навесні Донецьк стояв у них по самі коліна, і ця вода, що безупинно кудись лилася, народжувала свій спів, він вплітався в загальну симфонію міста. У центральному міському парку жили зайці та їжаки, бігали великі й самовпевнені фазани, зі степу забрідали лисиці. Весе­ло та металево кричали круки, голуби сварилися с горобцями, сойки перекривлювали диких котів і нявчали правдоподібніше за останніх.

Центр міста з його бульварами й парками завжди був притул­ком для студентів. Університети й інститути, десятки науковців зі світовим ім’ям, тисячі молодих людей, у тому числі й із різних країн світу, що приїздили навчатися в нас. Дуже потужні драма­тичний і оперний театри, щорічний джазовий фестиваль, між­народний фестиваль балету. У 2012 році на нашому новітньому футбольному стадіоні, розрахованому на десятки тисяч глядачів, відбувалися фінальні матчі чемпіонату Європи з футболу. Я думав, це ніколи не закінчиться й буде завжди тривати, як і моє життя...

Але сталося інакше: російська агресія, гібридна війна, що не жаліє нікого, і населення, змушене роками жити в окупації, втрачає зв’язок зі своєю країною. Terra incognita — термін, яким на картах позначають невідомі території, — дедалі більше пасує до мого рідного міста, бо воно, як кажуть очевидці, змінюється, і не на краще. А я, у свою чергу, повільно й неухильно забуваю його.

І хто мені скаже, чи рушить колись за мого життя від станції «Київ» потяг зі станцією призначення «Донецьк»?