ЗДОБУТТЯ ОЛЬБІЇ ҐЕТАМИ (Туманне марево далекої минувшини)

За дитячих та юнацьких літ своїх, автор цієї повісті, не один раз побував на руїнах, колись славної, Ольбії, яку, в той час, розкопував археолог Б. В. Фармаковський.

Руїни Ольбії, на місці якої стояло село Парутине, було на віддалі п’ятнадцяти верст від маєтку авторових батьків Старої Богданівни і тому відвідувались вони нами досить частц.

І ось, стоячи на з’їджених і зчовганих древніми колесами брилах бруку вулиць, на яких чітко були помітні вибоїни від колес та стерті ними наріжжя.

Оглядаючи щербате тло колишнього міста, заглядаючи до питосів, в яких сріблилася луска риби, виловленої дві тисячі літ тому, або виднілися зерна пшениці, ровесниці тієї риби, я прислухався до дво- тисячолітньої тиші мертвого емпорія, яка порушувалась легеньким плескотом хвиль та жалібним кигиканням чайок.

З таким саме монотонним шумом викидали ті хвилі на берег мере­живо піни й тоді, коли це безфоремне руйновище було сповнене ви­руючого життя та руху, коли пишалося воно строгими колонадами палаців, урядових приміщень та храмів, коли, на місці цих, безладно розкиданих, куп каміння та щебню, звишався храм Зевса Ольбія, щасливого Дія, обдаровуючого щастям своїх вірних. Він частенько навідувався до священного теменосу, гостював у присмерковім хо­лодку своєї святині, де струмився фіміям та жертовні дими, де вор­кували й плескали крильцями білі голуби божі, де, в підхрамовій скарбниці — тесаврофілакіоні, зберігалися дорогоцінні приноси по­божних ольбійців всемогутньому владцеві осади, Зевсові Поліархові...

А он, на головному ринку теменоса — аґорі, звишається найбільша в Ольбії будова стої, призначена для всіляких урочистостей; тут фі­лософи ведуть мудрі бесіди, тут поети читають свої вірші, тут аойди деклямують уривки з Гомерової,,Іліяди”.

Аж он святилище Деметри, дарівниці врожаю, Діоніса хмільного

гуляки, премудрої Атени, стрілобої Артеміди, покровительки мислив­ства, чарівної Афродіти, покровительки любощів та кохання, таєм­ничої Кибели...

На високих вежах передового оборонного муру — протейхисму, що оточував осаду з півночі, з заходу та з півдня, на Гераклеєвій, на Ka- теґетовій та на Епідаврієвій вежах, стояли вартові, спираючись на ратища довгих списів, і їх мідяні, пишногриві шоломи вилискувались на сонці, а накинуті поверх броні чорні „фароси” - кереї, підхоплені вітром, маяли за плечима. Вони пильно вдивлялись в зрадливу дале­чінь степів, де таїлася вічна загроза їх батьківщині.

Загартовані в битвах з варварами, вояки звертали іноді свій зір з безкрайнього тла зелених степів, на блакитну повідь лиману, на хащі протилежної Гилеї і на море, за яким, в недосяжній далені, під яскравим соняшним промінням, мліла прекрасна Геллада, де височів, торкаючись неба, оповитий хмарами, священний Олімп, житло без­смертних, де, в лазуревім серпанку Егеї, розкинувся рідний Мілет...

Катеґетова та Епідаврієва вежі обороняли головну північну браму, а Гераклеєва — приступ до гавані-лиману, де, перед пристанню-прокі- маєю, на мертвій хвилі, погойдувались ольбійські кораблі та судна херсонесців, боспорян, харкінців, істрян, атенців, мілетян, родосців та купців з міста Кніду.

З укріпленого Алектора (Очакова?), з острівця Бористеніди (Бере­зані), із скелюватого Скопеле, з пристані ісіяків і з інших населених пунктів прибережної,,хори” - околиці, розпушивши вітрила, припли­вали байдаки й невеличкі вантажні трамбаки з сільсько-господарськи­ми продуктами для ольбійського ринку, з морською та річковою ри­бою, з простими гончарськими виробами тубільців.

А після жнив, сипалося в ольбійські житниці зерно пшениці. Би­тими шляхами поскрипували мажі скитів-орачів та алазонів, що вал­ками привозили, в супроводі кінного ескорту, зерно та городину...

А місто, неначе мудерно витканий килим, розкинулось трикутни­ком в улоговині, по її схилах та дну, яке знижалося до рівня лиману.

Аж он, розкішний палац державного Скілли, який до такої міри просяк гелленським духом, що відцурався прабатьків та скитських традицій.

Видно паляйстру — майданець, на якому відбувались змаги борців, гімнасій, де відбувались гімнастичні вправи, а в нім —• екседра, куди збирались порадитись гімнасти.

За мурами теменосу, видно булевтерій та екклесіастерій, де мудрі отці міста вершать державні справи.

А звідки лунає вискіт пил та удари молотків? То корабельні май­стри споруджують бойові й торговельні судна.

Жахливі ґрифи з тілом і ногами лева, з головою й крилами орла, з кінськими вухами та гривою з риб’ячих плавників, — оздоблювали,

ш.

на страх ворогам, носи бойових трієр. Ось скалиться Ґорґона, люта почвара з кублом гадюк замість волосся; вона так моторошно позирає, що ворог, глянувши на неї, мов зачарований, торопів і кидав зброю, безсильно опускаючи руки. Ось похитується на хвилях бойова пен- тера з державним знаком ольбійського поліса: орел-беркут шматує лазурями дельфіна. В соняшнім світлі миготять розмальовані боки кораблів; уздовж ватерлінії — барвисті смуги, меандри, всілякі візе­рунки.

Недалеко від корабельні-навпеґейона, — звижається герма, увін­чана погруддям бородатого Бористена, бога одноіменної ріки. На його прихильності вельми залежить ольбійцям, бо він годівельник їх. По­близу причалів, — кілька корчем-пандохеїв; там гамір, вигуки, пісні, дренькання кітар, п’яний регіт:.— гуляють мореплавці, засидівшись за довгої плавби...

А онде — довгий ряд критих складовищ-апотек; там теж кипить робота; хлібороби близьких і далеких ольбійських округ привезли своє збіжжя; довга валка прибула з ним. І зерно сиплеться до засік- зерносховищ, переливається золотом, ніби краплини дощу під сонцем.

Агенти агораномів пильнують за вивантаженням збіжжя, рахують випорожнені лантухи, помічають щось на воскованих дощечках. Інші знов, важать у важниці мішки з алазонською цибулею, з часником, з морквою, з горохом, з каліпідським просом.

А за просторою повіткою, де в’ялиться риба, — сила всіляких май- стерень-ергастерїїв. Туди краще й не заглядати — така там грімотня, аж вуха закладає, а чад горло роз’їдає.

Дружньо працюють там і грецькі майстри і тубільні митці, і раби помагачі. В цих майстернях народжується новий стиль виробництва, в якому сплітається, сковується, гартується воєдино грецька й варвар­ська техніка гончарська, ковальська та ювелірна, грецьке й варвар­ське розуміння доцільности, викінчености та краси виробів, і немає сумніву, що безсмертний шкандиба Гефайст потурає цим спритним умільцям.

Піднявшись по сходах в горішнє місто, минаємо пропилеї-паперть якогось храму й ворітьми входимо на терен священного теменосу. Широкими сходами виходять і входять до великої кам’яниці, мабуть, державної установи, люди, а на агорі, в крамницях її, під білоколон- ним портиком, біля лотків на ринку, — мов у розворушеному мураш­нику. Жваво провадиться там торг, глухий гомін рокоче й крізь нього прориваються окремі, то співучі, то ніби перелякані вигуки продав­ців, які, на всі лади, вихваляють свій крам. А до того — кувікання поросят, хрюкання свиней, бекання овечок та баранців, мукання ро­гатої худоби, ґельґіт, кахкання та сюрчання крилатої живности, со- пільчані трелі жебраків і здивоване кукурікання півня в клітці — творили дійсний образ торговиці.

Серед людського натовпу теж стовпотворіння вавилонське; снови­гають і топчуться на одному місці і греки, і різноплеменні варвари, і якісь заморські гості в пістряво розшитих шатах, з, ніби приклеєни­ми, бородами. Торгуються, божаться, лаються, б’ють на знак згоди по руках, прикликають в свідки всіх богів олімпійських.

І дивиться на це галасливе стовпище Гермес Аґорайос, опікун ринку й торгівлі, і радіє його безсмертне серце на гойність плодів земних.

На рибному ринку-іхтиополейоні, — рибалки, що припливли з остро­ва Бористеніди, з Гирл Бористену та з моря, — хваляться велетен­ськими осетрами, стерлядями, срібними судаками, скумбрією. Зібгана вдвоє бабуся, купує бички...

В старому, нижньому місті вулиці покручені, мов ті вужі розповз­лися у всі сторони; але всі вони бруковані чи то великими пласкими брилами, чи щебнем, перемішаним з череп’ям битого начиння. В но­вому горішньому місті, вони прямі, пляновані за Гіпподамовою систе­мою. Вздовж вулиць — багаті й простенькі будівлі, величні палати й старенькі, врослі в землю, хатки та халупи бідноти.

Минаємо святилище Посейдона, від якого теж залежить добробут міста та його громадян. Хто ж, як не він панує над морями? В чиїй, як не в його волі, доля мореплавців та рибалок? Плаває він по морю у велетенській перламутровій скойці, запряженій золотогривими кінь­ми. Довкола скойки плескаються-викидаються русалки та гіппокампи, різні морські почвари; порські дельфіни перевальцем шугають у хви­лях і, ставши дибки на хвости, уклінно вітають володаря морських просторів. На арфах вигравають йому сирени, славословлять його своїми чарівними піснями. В руці у Посейдона чародій-тризуб-тріайна: торкнеться ним хвиль — і запанує тиша, ударить ним по воді — і зареве буря. Але не тільки над морями панує цей широковладний олімпієць; дарує він і врожай, тому й зветься Фітальмієм, він саме й коні створив, наказав їм служити людям, охороняє їх табуни, а без коней осадникам не було б життя. Тому й Посейдон Гіппій був в оль- бійців у великій пошані...

Міські майдани оздоблені статуями, гермами та стелами ольбійських героїв, які прославились чи то лицарськими, чи то громадськими чес­нотами. На білокам’яних плитах плитняку та мармуру, вибиті на їх почесть подячні декрети-псефісми. Особливо багато їх біля храму Аполлона Дельіфнія, де ці псефісми, статуї, герми та стели, жертве- ники та вівтарі утворюють мальовничу алею.

А онде, спираючись на довгі патериці, похожають в священній діб­ровці теменосу, сивобороді архонти, про щось радяться з булевтами, поважно похитують головами: перший архон — епонім, що піклу­ється громадськими справами, другий архон — басілевс, що дозирає над духовим і релігійним життям міста, третій архон — полемарх, що дбає про безпеку осади й про військові справи. Він тільки що вийшов з дверей стратегейона після наради з стратегами й прилу­чився до своїх колег:

— Лихі вісті, лихі вісті, панове, варвари зруйнували Аполлонію!

А тепер, ходімте, відвідаймо ольбійський некропіль, що розполігся поза північною й західньою брамою міста. З кожним роком він все більше розростається за балками і незабаром пошириться до самих мурів осади.

Гулко відбились наші кроки від стін і склепіння північної брами. Ми поза містом, переходимо балку й вступаємо на поле мертвих.

Це друга Ольбія колишніх поколінь, які забрала смерть, які душе- провідник Гермес Психопомп завів до Невиду-Аїду. Це друга Ольбія безлика, мовчазна, неначе зосереджена в собі чи то задумана, чи осте- режливо принишкла. Тут її шістьсотлітня бувальщина, надмогильні плити, монументи, стели, епітафії, необтесані, рапаті каменюки, сторч­ма вкопані над прахом бідноти.

Стара ділянка цвинтаря геть заросла тернами Забуття, а на новій шепочуться з вітрами пахуча кашка, ромен, вовчий мак, волошки; тут стежки ще не заросли травою, бо Пам’ять ще живе про тих, хто тліє тут і цими стежками до них приводить близьких...

Поважно, врочисто, дорогою з міста, наближається похоронна про­цесія; тужливе нарікання, голосіння плакальниць ген губиться в ярах...

А хвилі набігали перекатами з лиману, бурунились, лизали пісок, розсипали мережжя прибою. Вони байдужі були і до життя, і до смерти, і до самого часу і, розуміється, до людської недолі. Так вони плескатимуться вічно, доки сонце світить і земля існує...

Стадіон, де відбуваються громадські свята із змагами-аґонами, сьо­годні порожніє, бо є будний день; так само й на гіпподромі нікого не видно. Зате, на округлій сцені-оркестрі театру, — рушійно. Коли на­стане пора повновидного місяця, ■— передбачається вистава Еврипі- дової,,Електри”. Зараз переводяться проби. Тоді в Ольбії нікуди буде яблуку впасти, бо сила-силенна люду прибуде до міста з,,хори”, се­ред них багато каліпідів...

Минали століття одне за одним, покоління за поколінням відходили у вічність. Бували літа щасливі для Ольбії, бували й скрутні та не­безпечні: недорід-посуха, сарана, пошесті, ворожі наїзди, внутрішні заколоти. Але життєстійкість ольбійців, побожність їх, любов до рід­ного міста та міцномурі укріплення його, — оберігали славну осаду, перемагали всі негоди. Хитромудра дипломатія ольбійських політи­ків, теж не один раз виручала місто з біди: доводилось і воювати і калитою стрясати, дарами та даниною відкуплятися від жадобливих ватажків степової голоти.

І так сталось, що одного звичайнісінького дня року Божого 48-го до P. X., надвечір, коли сонце ось-ось мало вже закритися обрієм, коли останнім промінням своїм обливало і місто й довкілля його мов кров’ю, коли в Ольбії затихав буденний рух, — на хвилях лиману з’явилася невеличка галера.

Ніхто, розуміється, не звернув на неї уваги, бо суден припливало й відпливало завжди багато.

Але, коли галера причалила й ошвартувалась коло помосту при­стані й коли перші подорожники вийшли з неї, — крилата поголоска, зловіщим вороном, облетіла все місто й зчинила в ньому великий пе­реполох.

Прибули втікачі з Тири, недалекої сестринської осади в гирлах Дністра-Тирасу. Вони оповіли, що з півдня, на їхнє місто насувається грізна навала ґетів, які вже спустошили й дощенту зруйнували Апол­лонію та інші побережні осади й підходять вже тепер до мурів Тири.

І зараз же в Ольбії піднялась тривога. У стратегейоні зібралась нарада стратегів з архонтом-полемархом на чолі, зійшлося народне зібрання в еклесіастерію. Місто не спало всю ніч. Блимали й миго­тіли на його вулицях каганці та смолоскипи, грімотіли колісниці й вози, бо тубільці, які приїхали на ринок, дізнавшись про лихо, поспі­шали додому. А втікачів, тим часом, все прибувало й прибувало і опо­відання їх ще збільшувало паніку.

Вранці, аґора уявляла собою незвичайне видовище: тиша, мало людей, позачинені крамниці, порожні лотки, а натомість, за мурами священного толосу, згромадились всі міщани, хто лиш міг тримати в руках зброю: — від хлопчаків-підлітків до сивих дідів; при такій бо халепі та ще перед такою страшною загрозою, — кожна рука — скарб.

Із зброярні-гоплотеки, вояки оберемками виносили зброю й скла­дали її перед натовпом майбутніх слуг Арея. Молоденький сотник- гекатонарх, роздавав її людям і кожен, одержавши чи то списа, чи то меча, чи лука з стрілами в тулі, чи бойову сокиру, — зразу ж поваж­нів, гоголем озирався довкола.

На мурах, за зубчатим заборолом, складали купами метальне ка­міння, розкладали вздовж муру гаки для скидання штурмових дра­бин; над багаттям завішували на триногах великі казани із смолою, щоб поливати смоляним окропом йдучих на приступ варварів та їхні рухливі штурмові вежі — гуляй-городини. І, хоч безпосередньої не­безпеки ще не було, — на мурах, в певних інтервалах, звалювали хворост та дрова, щоб завчасу мати під рукою паливо.

Стратеги, на чолі з полемархом, обходили мури; були вони дуже довгі, але неприступні завдяки вишині й глибокому рову.

— Як думаєте, друзі, з якої сторони почнеться приступ? — питав стратегів полемарх.

— Моя думка така, славетний полемарху, що, коли вірити втікачам,

ворогів стільки, що вони приступатимуть з усіх сторін, не зачіпа­тимуть лише гавані, бо не мають кораблів.

— Припущення твоє, Мемноне, має рацію. Але у страха завжди очі великі, двоїться в них. Якось не віриться, що ґетська орда така численна, що зможе налягти на всю довжину муру... Та побачимо... Вояків же наших вистачить, щоб обсадити всі укріплення. Поламає варвар на них зуби!

Ольбіянки, тим часом, замість того, щоб, як щодня йти на ринок, базікати та торгуватися там, сходились до храмів та божниць теме- носу; приносячи там прохальні пожертви, вони благали безсмертних заступитися за місто та за тих, хто його боронитиме.

В своїх дворищах, багатії-дуки нишком-тишком закопували скар­би: золоті й срібні гроші, дорогоцінні оздоби, коштовні речі та начин­ня: одним богам олімпійським відомо, що станеться, нехай же Матір- Земля береже їх в своїм лоні.

У пристані, між тим, ладнали ретяг, щоб ним перегородити дорогу ворогові: хто-зна, може й у нього є кораблі.

Дехто з найбільш полохливих ольбійців пакував вже дома своє добро, готуючись тікати, а дехто вже й утік до протилежних берегів Гилеї.

Раби тим часом, ревно допомагали переляканому панству, але якось почувалось, дивлячись на їхні спітнілі обличчя, що притаєна радість, якесь радісне сподівання, обхоплює їх думки, осяює їх очі. І радість та була злорадством!...

А втікачів все прибувало суходолом і морем; були то греки, що мали садиби в степу, тирасці, ніконійці та мирні тубільці. І у всіх одне було на устах:

—Ґетай, ґетай!

З їх оповідань виходило, що ворог то лютий, немилосердний, що він все нищить на своїм шляху, що нікому не дарує життя...

Прегарному юнакові антипілярхові, гіппарх наказав виїхати на роз­відини з відділом кінноти; перед брамою, молодий лицар прощався з батьками; небавом він зник у високій траві степу.

Так проминуло кілька днів тривожних, метушливих. Чимало оль­бійців покинуло місто, щоб на Бористеніді та по той бік лиману, в селитьбах Гилеї, перечекати страшні дні. Таких малодухих назбира­лось чи не четвертина міста і, в першу чергу, були то заможні купці, крамарі та родини з малими дітьми. Натомість, під мурами, на майда­нах та на вулицях, стояли табором дружини згелленізованих сусідніх племен, які поклали боронитися з мурів Ольбії. До міста поспішно звозились харчові запаси та фураж для скотини, зганялись череди, вівці та кози, табуни коней.

Невелика ескадра була вислана до тираських берегів стежити за посуванням варварів. Хапливо обновлявся кріпосний рів перед мура­ми, забивалися в його дно гострі палі. В одній з юрб втікачів прибув поранений тираський стратег і він потвердив, що такого страшного ворога ще не бувало. Там де він ступить, — лишається одна смерть! Почувши це, ті мешканці, які ще вагалися покинути рідне гніздо, — сідали на човни; тікали з Ольбії останні чужинці.

Але, не зважаючи на масову втечу, Ольбія не вилюднювалась, а навпаки, була переповнена біженцями, у більшості варварами; греки потонули в їх натовпах.

Заклопотаність старших міста була велика: прохарчувати таку тьму-тьмущу людей! На скільки днів провіянту вистачить? З другого боку, завдяки цьому стовпищу, потроїлась кількість оборонців осади...

Вночі на вежах знечев’я ревнули сальпінґи й моторошна луна по­котилася по всій осаді, многоголосо відгукнулася в побережних кручах.

Ольбія враз прокинулась, заметушилась, бентежно загомоніла. Заб­лимали у вікнах хатні каганці та світильники, де-не-де на вулицях запалахкотіли смолоскипи і здавалось, що вогневі язики самі собою лі­тають по місту, ніби велетенські світляки.

З мурів та веж було видно, як, далеко на півдні, в степах палахко­тіла заграва пожеж; то горіли поселення та хутори селян, садиби оль- бійських землевласників.

А ось, так чітко виметнувся сніп полум’я на тлі темного неба, за ним — другий, третій, все ближче, все виразніше. То горіли на висо­ких могилах, политі смолою, віхті соломи на довгих жердинах — сторожові бекети сповіщали, що ворог підступає.

Перед брамами, гарячково поспішаючи, широкими й глибокими рів­чаками перекопували в’їздні дороги, у дно забивали і тут загострені палі, щоб ворог не міг підкотити до брам тарани.

На мурах був великий рух, гамір, брязкіт зброї; на вулицях роз­ставляли перерізи й наповняли їх водою на випадок пожеж. З кри­ниць міська влада дозволила брати воду тільки для пиття і тому її носили з лиману, з цистерн та з водоймища міста; довгий шерег жінок протягся від берега до центру Ольбії; з рук до рук передавались мовч­ки, хапливо цебра з водою. Де поділося жіноче базікання? Його при­голомшив страх, що завітав до міста з широкого степу. І люди чманіли від нього, як від отруйного повітря.

Коли ж почало благословлятися на день, і з-за Гилеї, викотилося ясне сонце, — увесь мур, що оточував осаду, замигтів, заблищав, як склисте намисто, бронями й шоломами оборонців...

Далеко в степу замаячіли рухливі краплинки по кілька вкупі; вони росли й збільшувались, здавалось, котилися по землі, то зникали, то знову об’явились. Це кінна варта, покинувши сторожеві бекети, по­спішала до міста. Антипіларх, одначе, так і не вернувся з своєю аллою-гекатонархією їздців, тільки кінь його примчав з вісткою про загибель його пана...

Нарешті, показався й ворог. Ніби темна хмара повільно налітаючої сарани, його орда покривала поле. Вже здалека можна було розпіц- нати вершників, товпи піших бійців, високі, криті, ніби горбаті, дво- колесі вози. Все це грозовою тучею, облогом сунуло на місто і, здава­лось, його захлисне.

З скрипом, зачинялися брами, гримали важкі засуви; внутрі, впри­тул до брамниць, споруджувались барикади з возів, наповнених піс­ком, з бервен, каміння, колючого терну та шипшини.

На заборонах мурів готувались на відсіч; похожали стратеги, голо­сили накази, розставляли лучників та пращників де треба, проганяли з укріплень сторонніх.

Палке сонце піднімалось все вище, припікало все дужче; блакитнів лиман, мережився бурунцями; кигикали мартини та чайки і пахучий степовий вітрець ласкав обличчя людей, які стояли на межі життя й смерти. У природі ж все було таке звичайне, повсякденне, байдуже до того, що переживав далекий форпост Геллади.

Ґети, між тим, згромаджувались у двох-трьох верстах від міста, обхоплюючи його звідусіль півколом окрім побережжя лиману. Це були безладні, здавалось, полчища незліченної орди, яка крила всю околицю, куди не кинь оком.

У архонів і стратегів, що стояли на Катеґетовій вежі, був стриво­жений вигляд. Ще ніколи Ольбія не бачила перед своїми мурами стіль­ки ворожої сили; ще ніколи їх рідне місто не зазнавало такої страшної небезпеки. А Ольбія, після нічної паніки, ніби притаїлася, принишкла, завмерла, дожидаючи, коли, занесена над нею сокира, опуститься й перетне її життя...

Тільки вполудне припинилося, начебто, прибування ґетських ватаг. З мурів видно було, як, де-не-де, ставили варвари шатра, як, де-не-де, задиміли вогнища бур’яном, як їдкий дим став затягати округи.

Переконавшись, що ґети не йдуть на приступ з розгону, ольбійські вояки полуднували й, по черзі, відпочивали в затінку заборол. Дехто з них скинув, навіть, розпалені сонцем броню та шоломи.

У напруженому вичікуванню проминуло кілька годин. Нарешті, коли Геліос почав уже повертати свою жахку колісницю до заходу, — з гущі орди вихопився гурток їздців і щодуху помчав до міста. На мурах все прийшло в рух. Очевидно було, що це наближаються післанці царя Бойребісти, що зараз всі дізнаються чого вимагає при­відця вражих полчищ, і у всіх тривожно забилося серце.

Післанці, проминувши Північну Балку, на схилах якої було багато гончарень, кузень, виноробень та інших, тепер покинутих, майсте­рень, зупинили свої баскі коні далі досягу стріл; один з них, у пишній, червоній кереї, в орлокрилому шоломі, разом з простим вершником, виїхав вперед.

Простий вояк, приклавши долоні рупором до уст, чистою грецькою мовою, почав перекладати ольбійцям пожадання Бойребісти.

І архон-полемарх негайно ж озвався з вежі:

— Чого жадає від нас ваш цар і з якими намірами приступив до нашого міста?

—Наш повелитель жадає беззастережно піддатись. Не піддастеся, — ми здобудемо місто силою і знищимо дощенту.

Настала коротка павза; старші міста радились.

—А якщо Ольбія дасть вашому цареві прекоштовний викуп?

— Нам його давати не треба, бо наш цар сам його візьме; посеред­ників йому не потрібно!

— А якщо місто наше без бою відімкне брами, — забезпечить він, що жодного погрому не буде?

— Це вже, як сам цар вирішить, на це я не уповноважений відпо­відати. І так, і так, місто буде наше!

— На таких умовах брами ми не відчинемо й битимемось доостанку. Наших мурів вам не здобути, бо ще ніхто їх не здобував: —- охоро­няють їх великі боги олімпійські!

—Значить, пожадання нашого царя ви відкидаєте?

— Не відкидаємо, але хочемо мати запоруку вашого царя, що, якщо місто наше піддасться без бою, — ні його, ні міщан він не рушить.

—Гаразд! Ваші слова дійдуть до слуху царя!

І вершники помчали назад.

Вікопомна ніч видалась надзвичайно темною. Бувають такі ночі в нашому приморському степу: ніби перед вами не безмежність розі­слалась, а впритул стоїть чорна стіна. Ні найменшого подуву вітру! Крізь пасма хмарної пелени, де-не-де, тьмяно жевріли зірки. В степу, перед протейхізмом, гомоніли цвіркуни, світлячки літали. Чути було, як, раз-у-раз, плескала об берег хвиля за хвилею. Місто причаїлось, мовчало; тільки то там, то там вили собаки протягло й сумно, чи то нарікали, чи то голосили, і в їх виттю чулось щось зловіще.

Нечутною ходою, по Ольбії ходила Моторош, заглядала до кожного вікна, до кожного житла, до палат і до хат та землянок.

На мурах ніхто не спав; всі сторожко вдивлялися в непроглядний морок, всі пильно прислухались, ловили найменший звук. Попереду, там, де за темрявою затаїлася смерть, — теж було тихо; іноді тільки розлягалося кінське іржання і знов нічичирк.

Вогнища в ворожому таборі позгасали і це було поганою признакою.

У передпілля була вислана розвідка. Небавом вона вернулася й повідомила полемарха, що ґети готуються до приступу.

Архон-полемарх сидів у проміжку між зубцями вежі і теж чатував. З ним був лиш один молодий стратег, інші стояли вже на своїх місцях.

— Пси, вірні Артемідині слуги, віщують біду, полемарху... Ох. ко­ли б швидше з’явилась рожевоперста Eoc!

— Зараз — час святої Ночі, милий мій Мемноне, і Гелієва вісйиця прекрасна ще спочиває сном солодким на багряному ложі там, де Океан безмежний пливе.

На жаль, ти правду кажеж, славний полемарху, бо Гори — невбла­ганні божества і ніч у день для нас не обернуть

— Надіймося на Зевса Поліуха, на милість Аполлона та Арея, на приязнь мудрої Атени. Нічим ольбійці їх не прогнівили... Та й Ахіл- левс не дасть нас на поталу ворогам. То ж сподіваймось, що не нас, а їх погубить Kep, що іѴіойра ще продовжить нам житт.-і ~г ~z~Λ Λh∙^∏.

— Дай Боже!... Та чомусь мені, преславний воєводо, все згадується речення одне безсмертного Гомера...

—Яке ж?

—Зловіще, полемарху!

—Ану, скажи!

Стратег підвівся і, поглядаючи на місто, промовив стиха, врочисто:...Прийде день — і Троя священна загине,

З нею загине Пріам і народ списоборця Пріама...

Настала довга мовчанка.

— Не хочу гнівити богів, між друже, але й вони від примх залежать Долі, всесильної богині над богами... Що ж ми?!

—■ Людину смертну міркування, буває, до біди доводять, полемарху; надіймось на блаженних покровителів, молімось їм, щоб врятували місто.

Насторожена тиша панувала в степу; всипляюче рокотав лиман, уколисливо гомоніли цвіркуни; з безмежжя линув запах чебриця та полину; вили-проквиляли собаки.

На мурах чувся приглушений гомін, інколи — брязкіт зброї; бли­мали каганці біля триногів, щоб вчасно можна було підпалити багаття.

—Та проженімо, друже, недостойну кволодухість; не нам, брат­чикам Арея, їй підлягати! — промовив полемарх і поклав свою руку на обронене плече стратега. — Немає жодного сумніву, що зараз з нами на мурах Славута Ахіллевс. Кому, кому, як не йому тут бути в цей час, а з ним найлютіший ворог не страшний.

...Чи гавкнув, чи коротко завив ушкаль зовсім близько за мурами і в ту ж мить, відгукнувся другий... Зашурхотів крилами кажан, ледве не торкнувшись гривастого шолому воєводи. Злякано задерен­чав деркач.

Полемарх насторожився, вихилився за зубці, приклав до вуха до­лоню:

—Тепер — уважай!... Я чую кроки, шелести в траві... Це ворог підкрадається до муру. —

І втім — неначе земля розверзлася перед протейхісмом. Несамови­тий, тисячоголосий рев стряснув повітря, ударився об мур і гулко,

лунами по степу розлетівся. Ніби величезний табун тарпанів гнався з степу на місто; застугоніла земля, здрігалась, стугоніла.

Пекельний галас наближався і, відповідаючи йому, на мурі заревли турами сальпінґи, зареготали гемонським реготом. Враз забороло наї­жилось списами.

— Хай станеться по волі богів олімпійських, а ми стоятимемо на смерть!

На мурах спалахнуло багаття під казанами з смолою і, ніби кров’ю, облило і мури й вояків.

Посвист стріл; наче струни пандури, рокотали басово тятиви, пур­хаючи, летіли бистрі кульки пращів в непроглядну пітьму, яку ще більше згустило полум’я хмизу.

Ґети, тим часом, перекинувши через рів драбини, форсували його й зосереджувались під муром. Ось оконеччя перших штурмових дра­бин, з глухим скреготом, оперлись на протейхісм і зараз же їх ски­нули гаки.

Але драбин все прибувало, оборонці не встигали вже їх скидати. На штурмуючих звергали каміння, цілі боввани його і до войовничих вигуків прилучились болісні нарікання, стогін, крик, хропіт вмираю­чих. Глухо ударялись об землю падаючі тіла; ляскіт схрещених мечів. Гули й трощились щити під ударами бойових бард та сулиць. Перша кров оборонців оросила зубці заборол.

Ніби рогами бугай, — так списові клюги нанизували ґетів і скидали геть з мурів. Але місце скинутих заступали інші й дерлися, дерлися на приступ, мов та мурашня на стовбур соковитого дерева.

Стратеги' бігали вздовж муру, підбадьорювали вояків, голосили на­кази. Над ними, як рій літавиць в темному небі, —■ з степової темряви летіли до міста зграї запалених стріл. Ось в одному місці вража навала перекотилася через мур і там спалахнула люта січа; з обох боків гинула сила бійців. Могутні удари ґетських бердищ, трощили щити, навпіл перерубували гоплітів, важкі сулиці розбивали голови, вганяли кусні шоломів до мозку. Але й грецькі мечі працювали не гірше, стинаючи вражі чубаті голови, випускали тельбухи, відтинали руки. Списи й ощепи пронизували шкіряні щити та броню ґетів і в’їда­лися в їхні тіла. Проте, в тім місці, де ворогові пощастило проламати оборону, — все більше нагромаджувалось ґетів і ольбійці, крок за кроком, закриваючись щитами, почали подаватися назад. Втім, однак, наспів допоміжний відділ скопелійських пельтастів, озброєних кри­вими ятаганами-акінаками; ворог відринув назад і був скинутий з мурів. Але штурм тривав далі з незменшеним шалом.

Тим часом, смола в казанах закипіла; черпаками на довгих дер­жальцях, хопилися поливати тих, що добувались на мур. Ошпарені з верещанням падали з драбин коміть головою, але, на їх місці, опи­нялися інші та, заслоняючись щитами, лізли й лізли на приступ... Два штурми було відбито з величезними втратами для ворога; під мурами покотом лежали побиті та поранені; звідти чувся стогін, хропіт, крик, болісні зойки.

І коли, нарешті, сподівана Eoc зарожевіла на сході своїм убранням і почервонила широкий розлив лиману, — ґоти відійшли до табору. І ревнули туром сальпінґи ольбійців, зарокотали тимпани, славлячи перемогу. З брамних фірток вибігали вояки й хапливо збирали зброю побитих. Серед оборонців загинуло теж немало вояків. Убитих зно­сили з укріплень і рядами складали в холодку священної діброви на теменосу, біля Зевсового храму, а поранених, — до невеличкої кап­лички Асклепія, дух якого пробував там спільно з двома синами, божественними лікарями Махаоном та Подалейрієм. Під керівництвом жерця каплички, ольбіянки клопоталися коло них.

На теменосі розляглося вже жалісне, розпачливе ридання; там ма­тері, батьки, сестри, брати, дружини та дітки, розшукували серед побитих своїх найдорожчих і, найшовши, —■ віддавались невтішній скорботі... Бачачи, що ґети відступили в свій табір, оборонці, лишив­ши на мурах варту, згромадились під ними, снідали, підбадьорювались келехами ольбійського, херсонеського та родоського вина. їх обступали родичі й знайомі, розпитували, щиро обіймали. З молодецьких гру­дей розлягався, навіть, регіт: — плакати не було чому, бо перемога була очевидна і, саме так, очевидно, що серед воїв рубався вночі сам Ахіллевс.

Дехто, однак, запевняв, що був то Apec Ениалій.

Так, так, був то Apec, велетенний багатир, що одним махом навпіл перерубав п'ятьох ґетів. І йшли за ним Фоб і Дейм та Ениб з розпуще­ними косами. Вогонь палав в її очах і мов косарі траву, вона косила ворога своїм мечем.

Огогого-о!! — І всі заспокоїлись: коли боги з нами — боятись нічого.

Так минув день. Ґети облоги не знімали. Нажирувавшись, орли- сизоперці відлітали в степи, а натомість, трусцем надбігали вовки- сіроманці шматувати поляглих бійців.

Геліос знов на свої жахкій колісниці звертав до вод Океану; з-за „царських могил”, по балках та ярах, котились вечірні тумани, спов­зали до лиману й губилися в його млі. Свята Ніч розгортала вже над землею свої темно-зористі шати, крила ними далекі округи. Ольбійці знов стояли на мурах.

Тим часом, скликавши стратегів, полемарх радився з ними на Кате- ґетовій вежі.

— Наша кіннота, друзі, марнує час без діла. Варто нам обміркувати питання, яким чином вона може стати нам у пригоді? —

— Ти, славний полемарху, безпідставно закидаєш нам нечинність, — озвався гіппарх, високий, поважних літ, войовник з довгим вершни­цьким мечем при боці, — Мої їздці спішені і б’ються пліч-о-пліч з вами на мурах. —

— Пострівай, мій друже Леонарху, ти не зрозумів мене. Я не ганю твоїх людей, але міркую про те, як вони можуть допомогти нам своїм їздецьким хистом? Варвари зжахнуться їх, озброєні ж бо вони довже­лезними македонськими саріссами, а, крім того, дванадцять бойових колісниць підтримуватимуть натиск кінноти. Отож, накажи своїм вер­шникам, гіппарху, зійти з мурів і бути коло коней. Пішого війська у нас ще багато, всі майдани, навіть, театр, переповнені скитськими воя­ками. Частину їх і пошлемо на мури. —

— Маєш рацію, славетний полемарху, і вибач мені за неслушний закид. Як ніхто, я хотів би битися комонно, а до того й з колісницями, в чистім полі, але, як те перевести? Всі дороги до брам перекопані глибокими рівчаками, а по той бік мурів, як знаєш, — крутосхилі балки та кеменоломні, з яіннотою, та ще з колісницями, не розгорнешся там.

Полемарх нахмурив чоло:

— Так, так, милий друже!... І як я не зважив цього? Дійсно, терен такий за мурами, що кіннота нічого там не втне.

— Дозволь і мені мовити слово, славний полемарху, — завважив присадкуватий, ще молодий, стратег, обличчя якого заросло густою чорною бородою. — Ми маємо не тільки свою кінноту, але й скитську; варвари зрослись з конем і, в слушний час, можуть нам неабияк під­собити. Моя думка така: тримаймо й далі кінноту у місті, а коли ґети заберуться геть, — пошлемо кінноту навздогін, яка й ударить на ворога в поході. Це вірна перемога!

— Нехай буде так, стратегу Телекрате! Твоя порада мудра, сама Атена вирікла її твоїми устами... Але одне лишається зі всього най- важнішим: чи ми вдержимось у місті? Ґетів перед ним, як піску в морі!

Нарада розійшласьччч

Третій приступ стався вночі. Така ж темрява, така ж душна тиша, так само тмяно блимали зірки і саме так, як минулої ночі, несподівано почувся на цей раз, крик пугача.

З несусвітнім галасом, ґети навалились на мури. їх низали стріли та отцепи, тяли мечі, живцем варила смола. Важке каміння трощило їх голови, але вони добувались й добувались на забороло, ніби та бурна повінь на греблю.

Штурм тривав більше двох годин і, в решті-рашт, нічого не вдіявши, ґети відринули назад, але не до свого табору, а зупинились десь неда­леко від міста над балкою. Так, принаймні, здавалось, бо в їх натовпах було гучно.

Не було сумніву, що небавом ґети знов кинуться на місто в четвер­тий раз.

Напруження на заборолі було велике, але оборонці не підупадали духом, упевнені в тому, що з ними не тільки Ахіллевс, але й Apec, що з ними вони не віддадуть варварам мури.

Мудрий полемарх збагнув:— цю віру війська, що серед нього б’ють­ся з варварами божественні, непереможні багатирі Apec та Ахіллевс, негайно треба використати на благо справи. Сам він, людина тверезого розуму, не вірне у такі чудасії, але ж буває, що й дѵоні забобони стають у пригоді. ї полемарх оповів найближчим воякам, що саме зараз, на вежі, до нього явився Ахіллевс у всезброї, стряснув своїм дивовижним щитом і, вигукнувши,,перемога! — ніке!” — щез.

І розлетілась поголоска про це по всій системі укріплень, а звідти — до міста, збадьорила й надхнула бійців на змагання: сам полемарх бачив Пелеєвого сина, о, заплаче ворог, устиляючи поле гекатомбами трупів!

А в храмах, вдень і вночі, без перерви, правилися богослужения, врочисті благальні моління про порятунок міста, спалювались жертви, обливаючи жертовники кров’ю. Жерці вирікали магічні формули за­клинань, які мали впасти на голови ворогів і білі Зевсові голуби, спо­лошені світлом, голосною відправою та натовпом богомольців бентежно літали, плескаючи крилами, над храмом...

Небавом почався четвертий штурм; осатаніло горлав ворог, гемон­ським реготом репетували сальпінґи, але, на цей раз, натиск не був тат ким дужим. Видко було, що ґети виснажились, підупали на силах, що вони б’ються з останніх сил. Вже й світанок був не за горами і поле­марх побачив, що ненамарне пустив він по вітрах брехливу Occy про Ахіллея.

Стоячи на прибрамній Катеґетовій вежі, він задоволено усміхався в свою сиву, пещену бороду...

І раптом почулись вигуки: •

— Таран! Підвозять таран!

Запобігти лихові було вже пізно. Глухі, але могутні, удари внизу під вежею; таран бив у ворітниці брами і грубезні колоди тріщали й прогинались.

Полемарх вмить імкнув, що четвертий приступ провадився лишень задля того, щоб відвернути увагу оборонців від брами, щоб заглушити засипання рову, яким була навпоперек перекопана дорога. Полемарх кинувся по сходах з вежі і, з відділом важкоозброених гоплітів, поспі- шився до брами.

Тепер на ній зосередилась оборона, хоч ґети поп’яте дерлися на мури. З веж лився в прохід окроп, бо смола давно вже вичерпалась. Великі питоси з водою витягали на мури кодолами й наповняли нею казани. Трупи загатили прохід, але таран бив, довбав брамниці; відлітали вже завіси; два засови були вже вирвані,,з м’ясом”, третій, останній, пере­косився, але ще тримався: упаде він — і брамниці навстіж.

До них, над возами з піском приставляли підпори. Великий відділ гоплітів та лучників стояв напоготові. Заалярмовані були скитські дру­жини; вони згуртувалися вздовж вулиць, засіли на дахах на наріжжях.

А до міста й далі летіли запальні стріли. Вже минулої ночі згоріло від них немало будинків і тепер вже де-не-де горіло. Та пожежі ті були дурницею в порівнянні з тим, що діялося коло брами.

Несподівано, звідкільсь з пристані, почувся крик та галас. З ниж­нього міста прибіг вояк і, ледве переводячи дух, переказав страшну вістку: IfcTCbK?. кіппота вплав добулася до гавані, зняла ретяг, захопила приставище й, здобувши Гераклеєву вежу, прокладає шлях до захід- ньої брами. Серед оборонців настало велике замішання. Полемарх метнувся до скитських ватажків, наказав їм боронити долішню частину міста, а, тим часом, ґети, з подвоєною силою, накинулись на мури. Через розбиту північну браму, розкинувши барикаду, вони ринули до міста, як вода, що прорвала греблю.

Під брамою знялась люта січа.

— Відступайте до теменосу, бороніть його, святині наші! — Кричав полемарх, намагаючись з решткою гоплітів затримати навалу осатані­лих ґетів. Залунали перші розпачливі зойки жінок та дітей; почався вуличний бій не на життя а на смерть; почалася різня.

— Хто ще міг — тікав до теменосу під омофор божественних сил. Кожну п’ядь землі, ольбійці боронили одчайдушно, але кількість ґетів була стократ більшою, а до всього, тубільні,,скитські” дружини втра­тили голову, перемішалися з ґетами й, разом з ними, кинулися грабу­вати місто. Вибухала пожежа за пожежею, слався їдкий, щипучий дим горілого м’яса. Майже увесь мур був уже в руках ґетів і тільки на північних вежах ольбійці боролись на смерть. Якраз починало розвид­нятися; як щодня, як завжди в погідну пору, прекрасна Eoc простеляла рожевий килим перед колісницею Сонця, але килим цей, цього разу, здавався рікою крови.

Упала Катеґетова вежа, а під нею, з своїми гоплітами, — старий полемарх. Рештки їх, сполучивши щити стіною, крок за кроком, від­ходили до теменосу, хоч і там вже палала пожежа. Полум’яні язики кидались до неба; провалювались дахи і снопи іскор з клубами диму, летіли за вітром у степи. З гуркотом валились стіни будинків, стрункі колонади, перистилі оберталися в руйновище.

Озвірілі дикуни розбивали статуї, герми, вівтарі, жертовники та псе- фізми, вулиці вкривалися трупом. Струмочки крови стікали в лиман.

Ранішній легіт крив уже брижжею повідь лиману й розносив по степах завершальні акорди страшної апотеози...

Білоколонна Ольбія обернулася в згарище, в руїни...

Ось так, приблизно, стоячи колись на попелищі старославної осади, автор уявляв собі її жахливу смерть. Може була це примхлива імпро­візація його юнацької фантазії, а може, — хто-зна, —■ двотисячолітні руїни, на яких він тоді стояв, голосом того, хто в них загинув, оповіли йому бувальщину сумну... Ця катастрофа, однак, Ольбії не добила. На місці її, довго зяяло порожнечею велике руйновище. Важкий, солод­кувато-нудотний трупячий сопух навис над колись прекрасним містом. Вештались тепер по ньому зграї вовків та ушкалів, дожераючи те, що ще давалось дожерти, кружляло хиже гайвороння...

Довершивши своє руїнницьке діло, ґети подалися геть, навантажив­ши свої двоколесі вози ольбійським добром, женучи перед собою ясир.

Проминуло кілька літ і на спустошене гніздо почали повертатися ті, яким пощастило врятуватись. Помалу, місто почало відбудовуватись, але, відновлена Ольбія, й здалека не була схожою на свою до-ґетську попередницю. До величних руїн горнулися тепер нужденні хатки, зем­лянки та халупи, безладно притулені одна до одної. В недбало, наспіх, виведених стінах їх, виднілися вмуровані рештки капітелів, рештки розтрощених фризів та мармурових плит, де-не-де вибитих письмом.

Минуло добрих півсотні літ поки руїни не обернулися у місто. І коли раніше, до ґетської навали, Ольбія так-сяк боролася з варваризаціею і не являла собою, подібно до осад Боспорської держави, міксгеллен- ського міста, то тепер, вона примушена була силою обставин, широко відкрити брами й впустити до них тих тубільців, які хотіли в ній осісти. В наслідок цього, гелленство ольбійців приголомшилось і, фактично, в осаді вів тепер перед напівварварський елемент населення. Правда, грецька мова, хоч як скалічена, деякі грецькі традиції, врочисті акти, культ олімпійських богів та юридичні норми лишалися ще при житті, але це дідівське насліддя ґрунтувалося тепер на більш чи менш згел- ленізованому тубільному суспільстві, яке вдерлося в поганенькі мури нової Ольбії, населення якої, на три четвертини, складалося з при­ймаків.

Взагалі при цьому мусимо сказати, що гелленство більшости чорно­морських осад ще задовго до Різдва Христового було більш, ніж про­блематичне. Адже ще Платон (429 - 327 р. р. до P. X.), Ісократ (436 - 338 р.р. до P. X.) та Ератостен (276-194 р.р. до P. X.), не знаходили під­став поділяти осадників на „гелленів” і „варварів”, бо, на їх думку, термін „геллен” втратив там етнонімічний сенс й означав тільки сту­пінь освічености.

Найяскравішим свідоцтвом „скитизації” чи то „савроматизації” оль- біополітів цієї пори, являються т. зв. „подячні написи”, вибиті на пли­тах, на яких позначаються імена ольбійців, що чимсь прославились. Читаючи ці написи, переконуємось, що тогочасна Ольбія була вже чи не більш зварваризована, ніж Боспор, а граматичні й ортографічні помилки у вибитім письмі тільки потверджують те.

Ось, наприклад, текст одного з „подячних написів” цієї доби:

З добрим щастям! (Щасти, Боже!) Аполлонов! Простатові стра­теги з Аморомаром, сином Амортаста, на чолі; Ахіллевс, син Де- метрія, Нуменій, син Радампсонта, Нейкій, син Понтіка, Арейбалій, син Рапакея, Абраґ, син Самбута, — присвятили золотий наниз за місто і своє здоров’я.

Із шости імен — чотири варварські! На інших написах справа не кра­ща; подибуються всякі Абаби, Дади, Хунари, Уарбали, Карсуази і т. д. Оце і є співвідношення сил в тодішнім населенні цієї осади. Такі ін- скрипції являються документальним свідоцтвом варварського засилля в тодішній Ольбії та, мабуть, і в інших грецьких містах північно-захід- нього побережжя Чорного моря.

Засилля це потверджується й писаннями самовидців. Так, наприклад, славний римський поет Овідій Назон (43 р. до P. X. — 16 р. п. P. X.), засланий імператором Августом в далекі Томи (теп. Констанца в Ру­мунії), подав надто рельєфно накреслений образ зварваризування тієї осади під впливом довколишньої людности, яка складалася з ґетів, савроматів (сарматів) та бессів. Серед них було ще багато в живих тих, хто побував під Ольбією, фатального для неї, року 48-го до P. X. Сві­доцтва Овідія надто правдиві, хоч в декотрих місцях і примащені пое­тичною гіперболою. В своїх „Сумних піснях” (,,Tristitia" НІ, 10, 5) і в „Листах з Понту”, він пише:

...Мешканці (Томів) бороняться від жорстокого холоду, (одяга- ючи)звіринні шкіри і пошитими штанами; із всього тіла відкритим у них лишається тільки одне обличчя...

... Між ними немає ні одного, хто б не носив налуччя, лука й, синявих від зміїної отрути, стріл. Грубий голос, лютий вираз об­личчя, — сущий образ Марса! Ні волосся, ні борода не підстрижені чиєюсь рукою, правиця завше готова заподіяти рани, вганяючи (до тіла) ніж, який кожний варвар носить привішеним коло сте­гна... („Сумні пісні” V. 7, 15).

Місто повсякчас перебуває в тривозі, бо побоюється несподіваного нападу ворога:

... За містом ніде немає безпеки (ніщо не є безпечним): самий пагорб борониться невеликим муром та своїм місцеположенням. Ворог, густими юрбами, подібно, як птахи, коли менше всього ждеш його, налітає й відводить геть здобич, ледве запримічений... Ми часто збираємо серед вулиць отруєні стріли, які залітають за мури, коли (навіть) брами зачинені. Тому, мало хто наважується обробляти землю тай той нещасний, однією рукою оре, а другою тримає зброю... Чабан (пастух) з шоломом на голові виграває на скріплених смолою очеретинках і полохливі вівці не вовка бо­яться, а війн... (V, 10, 15-20.)

Треба пам’ятати, що довкруги Томів жили саме ґети, які споконвіку, мабуть, там сиділи то воюючи, то торгуючи з грецькими осадами. Дуже можливо, що в часах тавро-скитської держави Скілура, вони входили в її склад. В добі ж Овідія, вони, очевидно, разом з іншими „варварами” Балкан, боролися з аґресивними потугами Риму на цьому півострові.

Овідій зазначає також, що місцева людність зовсім не знає латин­ської мови, а по-грецькому розмовляє лиш так-сяк; він оповідає також, що й сам навчився говорити по-сарматському й по-ґетському, що напи­сав, навіть, вірші в ґетській мові:

... У багатьох ще осталися рештки грецької мови, але й вони вже стали варварськими під впливом ґетських звуків. Серед цього на­рода немає ні однієї людини, яка б могла випадково висловити кілька найзвичайнісеньких латинських слів. Я сам, римський спі­вець, — вибачте мені о, Музи, — примушений по-більшости гово­рити по-сарматському. Із соромом признаюсь, що, в наслідок дов­гого відзвичаєння у мене самого ледь-ледь підбираються латинські слова... (V. 7. 50).

... Ах, соромно признатись, — я написав книжку також ґетською мовою і варварські слова розміщені (в ній) в наших метрах. І я сподобався, — поздоров мене, — і став називатися поетом серед грубих ґетів... („Листи з Понту”, IV, 13, 17 - 20).

Співзвучні з Овідієвими словами, свідоцтва Діона Хризостома про Ольбію 1-го ст. п. P. X. Про ці свідоцтва — нижче.

Відроджена Ольбія й здалека не могла рівнятися з Ольбією до-ґет- ських часов, коли, у ПІ-му ст. до P. X., вона займала найбільшу, ото­чену мурами, площу'). Але все ж таки, у 1-му й П-му ст. п. P. X. й на початках ПІ-го, вона знову досягла значного розцвіту та добробуту під егідою тавро-скитів, а потім — римлян. Її торжище знов ожило.

У цей час, в степах, більш-менш, уляглася колотнеча. Савромати, хоч і позирали на Ольбію хижим оком, але з ними щастило домовлятися й задовольняти їх дарами. Безпосередньо, в близькій окрузі, тоді не було сконсолідованих вражих сил і напади на Ольбію і, зокрема, шар­пання її околиць, мало спорадичний і незорганізований характер.

На якийсь час, у степах, усталилися, мабуть, такі ж відносини, які панували в період скитської зверхности, себто, савромати, які засту­пили місце скитів, наклали свою руку на не-савроматські племена й обкладали їх данинами. Після відносного замирення в степах, хлібороб­ський люд знов хопився обробляти ріллю й постачати Ольбію зерном.

Ольбія, чи, як частіш почала вона тоді зватися, Бористеном, стала знову житницею, з якої зерно вивозилося в значній кількості. Були знов наладнані широкі торговельні стосунки із всім побережжям Понту Евксінського, з портами Боспору Тракійського, Пропонтиди, Геллес­понту й моря Егейського. Постало ще більше, як до того, невеличких торжків в степовім передпіллі, може, навіть, далі, ніж то було в давніх часах і, зокрема, на Дніпровім припливі Інгульці.

¹) У гелленістичну добу, довжина обвідних оборонних мурів = 2853 м., а після ґетського погрому, досить поганої конструкції = 1600 м.

За її новими, наспіх виведеними, мурами, на попелищі старої кла­сичної Ольбії, значна частина якої була тепер поза мурами, — викрито багато різних майстерень, а на головному майдані до-ґетського міста, який теж був тепер поза мурами, розкопані були залишки ґуральні, великої пекарні й рибозасолювального кадовбу.

В Ольбії відроджуються ремества й індустріяльна промисловість, особливо ж, гончарство, металюрґія та ґуральництво. Вона стає одним з осередків виноробства та виноторгівлі, про що свідчать величезні виносховища, викриті на її теренах. Ольбія виробляє власну кераміку, черепицю, начиння, металеві і ювелірні речі, вивозить, крім зерна, також сіль та законсервовану рибу.

Стилево, виробництво цього періоду ще більше варваризується. Міс­цева грецька техніка викінчення, естетичний смак й виробницькі тра­диції, ще більше перемішуються з технікою, естетизмом й з виробни- цькими традиціями тубільних майстрів. І коли ольбійське майстерство, вже в гелленістичну пору, мирно співіснувало з тубільним, то тепер це останнє почало його глушити.

Хоч-не-хоч, усталився певний компроміс, певні виробницькі норми і форми, які взаємно задовольняли і ольбіян і автохтонів, в наслідок чого, на ринках з’явилися вироби, цілковито просяклі міксгелленським Духом.

Тоді ж, імпорт в Ольбії досяг надзвичайної інтенсивности. Начиння, керамічні вироби, вироби гутницькі та ювелірні, вино, олія, південні спеції, текстиль, мануфактура, зброя, косметичні речі тощо, — при­возились до Ольбії у великій кількості. Постачальники були не тільки побережні чорноморські міста, але провадився товарообмін із Кавка­зом, і з Партією, і з Великою Вірменією, з Егейщиною, з Єгиптом й з портами всієї Середноземноморщини.

Знову вироби грецькі, колоніяльні, римсько-італійські та передньо- азійські почали проникати далеко в глибину континенту Савроматії і досягали лісових просторів. Однак, не дивлючись на швидкий, цього разу останній, зріст добробуту Ольбії, вигляд її вже не був презента­бельним. Тепер, ольбійці більш дбали про вигоди гандлю, про швидку наживу, ніж про красу свого міста; та й естетичні почуття новоявлених ольбіополітів, розуміння принципів краси й тематики, були дуже да­лекі від старих, клясичних форм та строгих пропорцій. У цьому від­ношенні, дуже цінною являється розповідь бітинського ретора й подо­рожника Діона Хризостома (30-117 p.p. п. P. X.), яка так гармонійно вторує, трошки опоетизованій, розповіді Овідія Назона про Томи.

Діон побував у Ольбії, приблизно, сто п’ятдесят літ пізніше ґетського погрому і, мабуть, прожив там довший час. З його „Бористенітської промови”, виголошеної вже вдома, в Бітинії, виявляється, що тогочасна Ольбія уявляла собою сильно зварваризоване місто. Хоч вона була в той період багатим емпорієм-полісом, та проте, грека Діона вразив жа­люгідний вигляд її архітектурних і скульптурних пам’яток і той подув диких степів, який гуляв по її, не дуже то охайних, вулицях. „Щасли­ву” Ольбію він скрізь, — може й підкреслено, — називає Бористеном, а ольбіополітів — бористенітами, дасться думати тому, що до щастя Ольбії було вже далеко, що її мешканці, в уяві справжнього грека, не були вже гелленами-ольбіополітами, а гелленсько-тубільною міша­ниною.

Перш-за-все, важливо сконстатувати правдомовність Діона, його без­сторонність. В своїй „Бористенітській промові” він посвідчує, що Бо- ристен був відбудований не тільки з ініціятиви греків-осадників, але й „на жадання скитів” і ми знаємо чому: тубільцям необхідний був ринок де б вони збували свій крам за предмети заморських виробів. Повернувшись додому, Діон, у вищезгаданій „промові”, писав:

Місто бористенітів розсягом своїм не відповідає колишній своїй славі з огляду на багаторазові спустошення й війни; знаходячись вже так давно серед варварів і, при тім, майже найвойовничіших, воно постійно зазнає напади і кілька разів було вже здобуване ворогом; останнє і найстрашніше спустошення його сталося не більше, як сто п’ятдесять літ тому: ґети здобули його, як і решту міст на лівому березі Понта аж до Аполлонії. Саме, з огляду на це, діла тамтешніх гелленів цілковито підупали. Одні міста зовсім не були відбудовані, інші — в убогому вигляді і, що більше, нари­нуло до них сила варварів... Після сплюндрування, бористеніти знов заселили місто, як мені здається, на бажання скитів, для яких була необхідність торгівлі й відвідин гелленів, що, після сплюн­дрування міста, перестали приїздити туди, бо не зустрічали там земляків (одноплемінців), які могли б їх прийняти, а самі скити не хотіли, та й не вміли влаштувати торговельне місто на геллен- ський зразок....

Описує Діон і молодого ольбійського стратега-гіппевса Каллістрата і з цього опису ми можемо судити, що тодішні бористеніти, справді, скоріше скидалися на довколишніх варварів, ніж на гелленів:... Він оперезаний був великим вершницьким мечем; одяг його складався з шараварів [******]) і з іншого скитського вбрання; на плечах невелика, тонка чорна керея-хітон, яку звичайно носять бористеніти...

Про рядових ольбійців зазначає:... Всі вони були... довговолосі і бородаті...

В іншім місці:... Один тільки серед них був оголений і його лаяли і ненавиділи, казали, що він це зробив не з якої іншої причини, а з бажання підлеститися до римлян і засвідчити тим свою приязнь до них, так, що на ньому можна було бачити всю ганебність такого вчинку і скрайню непристойність його, як для мужа...

Не любив, як видно, римлян Діон, не любили їх і ольбійці. Засвідчу­ючи сильне зварваризування Бористену, Діон, одначе, підкреслює, що... хоч вони (себто, бористеніти — пр. ав.) по-грецькому і розмовля­ють, але не дуже чисто, з огляду на те, що живуть серед варварів; проте, все таки, „Іліяду” майже всі знають напам’ять...

З давен-давён, Гомер був у великій пошані серед ольбійців, бо ніхто, як він прославив своїм гексаметром Ахіллея, оборонця й охоронця оль- бійського міста й мешканців його, як на землі, так і на морі.

Розуміється, знати напам’ять всі 24 пісні „Іліяди” ніхто з смертних не міг і не може; безперервна деклямація її продовжувалась би кілька днів. Але Діон тут гіперболи не вжив: ольбійці знали якийсь скоро­чений варіянт цього епічного твору, який уявляв собою щось подібне до саґи, баляди чи нашої думи.

Сконстатувавши, що Бористен, своїми розмірами набагато менший ніж до-ґетська Ольбія, він пише, що будівлі його мають скромний вигляд і дуже скупчені, себто, що вони стоять стінами впритул; він же зазначає, що із статуй в храмах не лишилось і однієї цілої і що на цвинтарі, скульптурні виображення й надмогильні пам’ятники спо­творені й розбиті. Археологічні розкопки на місці ольбійського некро­поля, цілком потвердили ці слова Діона.

Ольбійці, справді, не дуже дбали тоді про оздобу свого міста і не мали великої охоти реставрувати й відновляти розбиті статуї та пам’ятники кладовища.

... Всі мужчини — вояки, — оповідає він далі, — і всі носять чорну одежу і це вплив скитів. Хто був здібний орудувати зброєю, — той ставав у ряди бористенського війська, з тієї причини, що сутички з ворогами були невстанні:... Вчора ополудні, зненацька налетіли скити й декотрих вартових, які заґавилися, повбивали, а інших, можливо, захопили в полон... Ці його слова, чудесно характеризують тодішній непевний, напружений і тривожний стан, в якому перебувала Ольбія; але ольбійці відбивалися, відкуплялись, пускали в хід дипломатичні хитрощі і, хоч непевні в завтрашньому дню, — жили й торгували. Вза­галі ж, такі розрізнені наскоки варварських ватаг існуванню Ольбії не загрожували, але зносини з суходолом гальмувались.

Зміни настали коли знов змогутніло тавро-скитське царство і коли, слідами своїх мудрих царів Скілура та його сина Палака, які, у ІІ-му ст. до P. X., тримали в своїх руках Ольбію, —- знов, через триста літ, в середині 1-го ст. п. P. X., нові володарі Неаполя звернули свою увагу на Ольбію і вона примушена була визнати тавро-скитську зверхність. Тавро-скити, однак, як те було і триста літ тому, повелися з Ольбією гуманно; ні різні, ні пустошення вона не зазнала.

Цього часу I-II ст. п. P. X. залежна від тавро-скитів Ольбія, карбу­вала монети з іменами тавро-скитських царів Фарзоя та Інісмея, які, поруч з римськими денаріями, мали обіг і в Криму.

Вигляд домів римських часів у частині Нижньої Ольбії

Але якраз тоді, в північній Чорноморщині появляються римляни.

Після довготриваючих війн Риму з царем Понту Мітрідатом ѴІ-им Еппатором, які завершились поваленням Всепонтійської держави цього можновладця, — римляни звернули увагу на північні береги Чорного моря. Вони свідомі були того, що, в поразці Понта, значну ролю відо- грали грецькі осади чорноморської півночі своїм повстанням проти Мітридата і логічно вивели з того висновки, що ті осади приязно зу­стрінуть Рим. В його експансії в напрямку Карпат й Савроматії, ці грецькі осади приваблювали Рим з багатьох причин:

Всамперед, це були культурні острівці серед варварського моря; по- друге, це були багаті торжища, які своїми щупальцями сягали далеко в глибину Савроматії і могли служити римлянам віхами-провідниками в незвідані краї; потрете, — в осадах цих можна було влаштувати харчові бази для війська, а разом, — опорні, стратегічні й етапні пун­кти; почетверте, — римляни передбачали, що грецькими осадами от-от можуть заволодіти варвари і, в цім відношенні, треба було попередити їх, щоб, без пролиття крови, здобути бази для дальшого поширення меж Римської Імперії в північнім і в північно-східнім напрямках.

Окупована римлянами Ольбія, стояла недалеко від римських про­вінцій Балканського півострова і заодно, була найдалі на північ вису­нутим пунктом, важливим у стратегічнім й господарськім відношенні.

Але, надії й розрахунки римлян оправдалися лишень частинно. Гре­цькі осади, як і завжди перед тим, виявились і тепер надзвичайно сво­бодолюбними. Декотрі з них, хоч і впустили в свої мури римські залоги, проте, зберігли і надалі майже цілковиту незалежність.

Коли римляни затвердилися сливе на всьому Балканському пів­острові, утворивши там, залежні від Риму, провінції Тракію, Дакію та Мезію, вони обсадили, в роках 56-57, Тиру, а, у вісімдесятих роках, утворили провінцію Нижньо-Мезійську (Moesia inferior) в гирлах Ду­наю, яка спиралася на західньо-чорноморські грецькі осади.

Після звитяжних воєнних акцій імператора Тіберія (14-37 р.р.), а потім імператора Клавдія (41-54 р.р.), які посунули границі імперії в північнім напрямку від Дунаю, імператор Нерон (54-68 р.р.), перей­нявся думками включити в межі римської імперії також північночор- номорські краї.

В Ольбії, яка почала тепер зватися Бористеном, розташовується рим­ська залога. В південній частині міста, римляни спорудили акрополь з касарнями та з храмом Аполлона; тоді ж споруджено було за містом, на степовому горбі височезну обсерваційну башту, з якої широко- далеко було видно в напрямку степу й лиману.

Повстання даків, одначе, в римській провінції Дакії, очолене дако- ґетським вождем Децебалом, приневолило невдалого імператора Домі- ціяна (81-96 р.р.), відкликати з Ольбії і з інших грецьких осад, залоги. Тим самим, осади були полишені на власні сили а прежорстокий недо­тепа Доміціян, примушений був укласти з Децебалом ганебний для себе мир і щорічно виплачувати йому данину.

Якраз у цей час, приблизно, побував у Ольбії Діон Хризостом і бачив, що ольбійці дуже ворожо ставились тоді до римлян, мабуть, тому, що окупанти проявляли зазнайство та самоуправство.

Імператор Ульпій Траян (98-117 р.р.), переможними війнами змінив на краще становище Риму на Балканах і в Ольбії знов з’явилася рим­ська залога. Ольбія, однак, і далі лишалась незалежним полісом і, не покладаючи великих надій на римську допомогу, всіма засобами сил­кувалася зживатися з варварами, ублажати їх дарами.

У цьому відношенню, дуже показним являється ольбійський декрет першої половини П-го ст. п. P. X., вибитий на почесть ольбіополіта (sic!) Карзоаза, сина Атталового, який стояв на чолі посольства до „сусідніх царів” і який вдало, мабуть, поладнав з ними справу.

За влади Елія Адріяна (117-138 р.р.), римська залога й далі стояла в Ольбії. В пору царювання Антоніна Пія (138-161 р.р.), — на неї знов натиснули тавро-скити й так насіли, що римляни приневолені були спішно послати допомогу залозі цілу армію з Нижньої Мезії. Скитів, пощастило тоді відігнати.

За ввесь цей час, державний лад в Ольбії не зазнавав якихось біль­ших змін; вона зберігала свою незалежність, як,,Civitas libera”. Народне зібрання — „екклесія” і державна рада — „булё”, стояли на чолі управління. Але, чим далі, тим помітніше, не без потурання Риму, „демос” утрачав свій вплив на державні справи; відбувалася повільна аристократизація владного апарату, яка тепер зосереджувалась в ру­ках ольбійської плутократичної та землевласницької знаті, купецтва та промисловців.

Значні зміни настали в кінці ІІ-го ст. п. P. X., за панування імпера­тора Септімія Севера (193-211 p.p.), коли Ольбія формально стала за­лежною від Риму і була прилучена до його володінь, як,,Stipendiariaⁿ провінції Нижньо-Мезійської. Верховна влада над нею перейшла до компетенції римського намісника цієї провінції; на монетах Ольбії по­чинають виображатися римські потентати. За царювання імператора Александра Севера (222-235 p.p.), Ольбія перестала карбувати власну монету.

Цієї пори, в зв’язку з непокоями, які знов настали в степах, в наслі­док нових міграційних рухів, заворушень і переміщень варварських племен та інвазії Готів, — Ольбія цілком позбулася господарського контакту з хліборобним запіллям і переживала катастрофальний за­непад своєї економіки. Римське військо, однак, стояло ще в ній.

У тридцятих роках Ш-го ст. п. P. X., її погромили Готи і вона оберну­лася в напівпустку. Але, все ж таки, дехто з ольбійців чіплявся ще за руїни старославного гнізда. Монети Констанція ІІ-го (337-361 р.р.) і, навіть, візантійського кесаря Юстина ІІ-го (565-578 р.р.), знайдені в її руїнах, як і згадка Йордана (VI ст.) про живу ще Ольбію свідчать, що в ній життя ще скніло в шостому століттю.

І ось, старе серце Ольбії перестало битись. Кинуті руїни поступово заносились порохнею, заростали чортополохом, розмивались дощами, обвівались вітрами і, через кілька століть, від „щасливої” Ольбії, в якій, упродовж тисячі літ, буяло життя, не лишилось і сліду. Над нею дзвеніла тепер мертва тиша і тишу ту стерегли високі сумні могили, — єдиний пам’ятник над давним-давно погаслим життям...