ОЛЬБІЯ САВРОМАТСЬКОГО ПЕРІОДУ Й ДО ЗАПУСТІННЯ. РИМЛЯНИ В ЧОРНІМ МОРІ

Ольбія, яку, за довгий період її існування, потривожив лишень Зопиріон, зазнавала тепер, чим далі, тим дужчого напору степових ворогів. В її сусідстві появилися нові племена та кочові загони, які лихим оком позирали на неї.

Немає жодного сумніву, що, під час савроматської навали, перета­совка племен відбулася також на Правобережжі; чимало хлібороб­ської людности покинуло свою ріллю й подалося на захід та на північ в ліси; її місце заступили інші, яких принесла на своїх бурунах сав- роматська хвиля. Ці нові сусіди не зналися з Ольбією, в чорториї подій, не встигли порозумітися з нею, нав’язати з нею якісь стосунки.

Ольбія відчувала наростаючу небезпеку і гарячково готувалася до оборони. Але, державна скарбниця була вже напівпорожня, бо това­рообмін, в зв’язку з подіями в степах, сливе припинився. І ось, старші міста почали звертатися до окремих заможніх громадян з проханням допомогти батьківщині в скруті. І добродії знаходились. Так, наприк­лад, один напис початків ПІ-го ст. до P. X. свідчить, що якийсь Клеом- брот, син Пантокла, збудував на свій кошт у прибережній частині міста преміцну вежу і присвятив її Гераклеєві та народові. Друга пам’ятна псефізма, приблизно, того ж часу, не вповні збережена, яка оздоблювала аґору, оповідає, що,,Рада й народ ухвалили, а си- недри запротоколювали” нагородити херсонесця Аполлонія, сина Евфронового, за великі послуги містові, — вінцем, статуєю та іншими почестями, а його синів Аполлодора, Аполлонія та Евфрона, за такіж послуги, увінчати золотим вінцем,,й нагороду проголосити через оповісника”.

Минули, безповоротно минули, благословенні часи, коли ольбійці жили день за днем спокійно, в достатках, не думаючи про фатальні несподіванки: в сумирних умовах родилися, спокійно жили й спо­кійно вмирали, виповнивши своє, мале чи велике, життьове завдання.

Як красномовно віщає про ці незабутні часи епітафія над прахом одного ольбійського старця! Знайшли цю епітафію в некрополі міста: Ця могила, подорожнику, ховає в собі прах людини,

Яка дійшла до звичайної всім границі життя;

Її батьківщиною було скитське місто Ольбія, а ім’я

У смертних складене із слів Доля і Дар.

Це був поважний старець, який, відходячи в призначений Роком Дім Аіда, лишив у живих двох дітей.

Його, однаково бажаного людям і безсмертним,

О, божество, пошли в житло благочестивих!...

Достойно прожив свій вік Мойродор і ліг в могилу, не побоюючись про долю своїх кревних і про долю свого замогильного життя...

Але цілком інші часи настали для ольбійців у другій половині Ш-го ст. до P. X. З надзвичайно цінного документу цієї доби, а саме, з по­чесного меморіяльного декрету — псефізми, яка вславляла шляхетну жертовність та патріотизм ольбійського громадянина Протогена, ми бачимо, що за мурами Ольбії не колосилися тоді лани пшениці, а в згарища обернулися поселення міксгелленів, розвіялися в димові пожеж маєтки ольбійських дідичів, що людність покинула насиджені місця, а частинно здичавіла й приєдналася до тих розбишацьких за­гонів, які без спротиву бешкетували в ближчих і у віддаленіших око­лицях Ольбії. Землевласники, втративши свої добра, сховались у місті, а декотрі й покинули його; купці й промисловці, не маючи жодних інтересів в занепадаючій осаді, теж забиралися геть до інших,,злачних” місць.

Псефізма Протогена посвідчує, що Ольбія переживала тоді надзви­чайно тяжкі й небезпечні часи, що вона, з останніх сил, боролася за своє існування, що місто цілком обідніло й зазнавало, навіть, голоду. Цей дорогоцінний документ датується проміжком часу між 279-им і 213-им рр. до P. X.

Шляхетний геллен Протоген, син неменш шляхетного Геросонта, не пожалів тоді свого майна задля порятунку рідного міста та своїх співгромадян і спромігся на деякий час затримати Ольбію над прірвою. В цю лиху пору, до її брам добувалися розбещені скити, савромати й інші варварські ватаги.

Псефізма починається так:

Рада й народ ухвалили двадцятого числа, архонти й Сім[*****]) запро­понували: з огляду на те, що і Геросонт, батько Протогена, учи­нивши містові численні й вельми істотні послуги і грішми, і ді­яльністю, і Протоген, одідичивши від батька доброзичливість до народу, все життя говорив і чинив якнайкраще...

Далі перелічуються всі халепи, від яких урятував самовідданий і шляхетний Протоген місто: бачачи, що міська скарбниця порожня, він, на свої кошти, зібрав данину варварському ватажкові Сайтафер- нові, який ту данину вимагав; він не один раз рятував ольбійців від голоду, закуповуючи для них хліб; він відкуплявся від нахабних різ- ноплеменних напасників та їх отаманів-царків, які впритул підходили до ольбійських мурів.

...більша частина міста з боку ріки, а саме, приставнева частина його, а також (частина), що прилягає до колишнього рибного рин­ку, до того місця, де герой Сосія[†††††]), не була огорожена мурами, а переметники повідомили, що ґалати й скіри уклали союз і зіб­рали великі сили, які і з’являться взимі, а крім того ще, що тисса- мати, скити та савдарати шукають укріпленого місця, теж боя­чись жорстокости ґалатів; і коли, в наслідок цього, многі відда­лись розпуці й приготувались покинути місто, а, разом з тим, в країні скоїлось багато й інших сумних пригод: — всі раби й пограничні міксгеллени, кількістю неменш 1.500, які минулу вій­ну були спільниками у місті, були зведені ворогами, (що), — ви­селились многі чужинці й чимало ольбійських громадян, — з огляду на все це, народ, зібравшись і вдавшись у тугу й уявля­ючи собі небезпеку, яка загрожує, та жах, закликав усіх маєтних громадян допомогти й не допустити, щоб батьківщина, яку з да- вен-давен обороняли, підпала під владу ворогів; а тим часом, ніхто не запропонував своїх послуг ні задля всього, ні задля ча­стини того, про що прохав народ, — Протоген сам обіцяв збу­дувати обидва мури й наперед запропонував перебрати на себе всі витрати, хоч мав витратити неменш 1.500 злотих, і, негайно ж принісши зібранню 500 злотих, як заставу, віддав всю роботу на відкуп за посередництвом оповісника... Ще, багато підрядчиків відмовились від праці, — Протоген сам виконав працю для міста і не зробив жодної шкоди народові... Відбудував він і вежі, які здряхліли, а саме: дві вежі коло великої брами, Категетову при­дорожню та Епідаврієву; саме так, поправив житницю і збудував пилон коло місця виставок краму; ще ж...

Протоген справді, силою своєї відданости батьківщині, спромігся віддалити її загибель, але варвари, розбещені лихоліттям довколишні племена, які ще недавно жили в братерській злагоді з ольбіополіта- ми, тепер переметнулись до ворога й дерлися до міста.

У цім декреті б’є у вічі те, що, як видно, ольбійців дуже збентежила зрада 1.500 міксгелленів. Невжеж Ольбія, в ту пору ще велике й укріплене місто, злякалося такої незначної кількости зрадників? 1.500 вражих воїнів не могло загрожувати фортифікаціям міста; з ними осадники могли збройно зійтися в чистому полі й, розуміється, пере­могли б їх. Згадаймо хоч би про те, як ольбійці успішно відбили штурм 30.000 македонців, які могли мати з собою й облогові машини. Та й в часи Протогена, не одна варварська орда облягала, видко, Ольбію й потрощила об її мури зуби. Чому ж ольбійці злякалися тисячі п’яти­сот бунтарів? Напрошується припущення, що ці бунтарі захопили в свої руки якийсь дуже важливий, в господарському й стратегічному відношенні, пункт чи передали його ворогові Ольбії; тим самим, вони й загородили шлях підвозу до Ольбії їстивних продуктів. Безпосе­редня близькість повстанців-сіряків, підбадьорювала й обнадіювала міських рабів, запалювала їх бунтарським духом. Зростаюче ремство невільників збільшувало тривогу й заклопотаність осадників. Ось то­му, мабуть, й збентежила їх ця горсточка бунтівників. Голод та соці- яльно-політичні заворушення в самому місті справді, загрожували згубними наслідками.

Вражають у цій псефізмі й загальнолюдські негативні риси вдачі ольбійських громадян, яких і в ті віддалені часи не бракувало; це скнарство, егоїзм, шкурництво; на заклик влади жертвувати на по­рятунок міста гроші, мало хто відгукнувся, навіть, перед обличчям такої страшної загрози, як нашестя варварів на місто. Але, як би там не було, — накинута на Ольбію петля все тужче, смертельно, стягала її шию.

В передбаченні приходу ґалатів, ольбійські раби ще сміливіше під­няли голову, готуючись звести порахунки із своїми гнобителями. Але в писаних джерелах, які дійшли до нас, ніде не згадується про те, що ґалати побували під Ольбією. В кожнім разі, вона не була спусто­шена ними..

Після того, як минула страшна небезпека нападу ґалатів, Ольбія й далі переживала тяжкі часи. Не устаючи, до її брам підходили більші чи менші „скитські” чамбули, нависала савроматська загроза. Від цих „скитських”, а в дійсності, різноплеменних ватаг, Ольбія то одбивалася, то відкуповувалася даниною й дарами і, чим далі, тим більше бідніла, занепадала.

Комунікація з її годівельником, хліборобським запіллям, була пе­ретята ворогами; тепер лише випадково щось потрапляло до її по­рожніх складовищ; імпорт і експорт цілком завмерли; натиск ворогів ставав все дужчим, зухвалішим й ольбійці збагнули, що самотужки їм не встоятись.

Така тяжка й надзвичайно тривожна доба в її бутті тривала біля сотні літ. І ось, у ІІ-му ст. до P. X., ми бачимо Ольбію під владою тавро-скитського володаря Скілура. Ольбія ожила, збадьорилася; жит­тя в ній стало жвавішим, зникла примара голоду, загроза ворожого степу. Почав зростати її добробут. В її мурах стояла Скілурова залога; з державою Скілура вона провадила жвавий торговельний контакт.

Досі лишається відкритим питання про те, яким чином Скілур міг досягнути до цієї далекої осади і як цей цар, при тодішнім вируванні в степах, мав змогу тримати її в підданстві й при яких умовах ця осада визнала надвладу тавро-скитів та впустила, навіть, в свої брами його військо, яке забезпечувало Ольбію від ворогів?

По всій імовірності, Скілур, на недовгий час, приєднав до свого царства західне побережжя північної Чорноморщини, від Перекопу починаючи й кінчаючи побережжям Малої Скитії — Добруджі; без­перечно, мав він і свою фльоту.

Та толерантність й оглядність, з якою ставився до Ольбії Скілур, вказує на те, що ольбійці піддалися йому добровільно, що була скла­дена якась угода, яка забезпечувала автономні права цієї осади в складі Скілурової держави.

Грецький ретор і стоїк Діон Хрисостом (ЗО - 117 рр. п. P. X.), в своїй „Бористенській промові”, згадував, що Ольбія, ще до ґетського спу­стошення в середині 1-го ст. до P. X.,,,вже кілька разів була здобу­вана ворогами”. Очевидно, що ці трудні для Ольбії часи, були наслід­ком зменшення території тавро-скитської держави, коли Ольбія була відірвана від неї.

У всякому разі, ця безболізна і, навіть, корисна для Ольбії, про­текція царя Скілура, зайвий раз підкреслює високий ступінь згелле- нізування тавро-скитської пануючої верстви на чолі з царями. Вона вже була далека від варварства. Це твердження підтримує речовий матеріял некрополя тавро-скитської столиці Неаполя Скитського (коло Симферополя), епіграфіка викрита в руїнах її і той факт, що при дворі Скілура були й греки, як, наприклад, ольбійський торговельник Посідей, що став довіреним радником цього царя.

З певністю ми не можемо сказати, як довго Ольбія була залежною від Скілура, але, на переломі П-го й 1-го ст. до P. X., її тимчасовий добробут знову занепав і знову настали лихі для неї часи, може саме ті, про які згадував Діон Хрисостом. Залога Скілура тоді вже не охо- роняла міста й авторитет тавро-скитів, бодай, у цій віддаленій ча­стині Чорноморщини, заник.

Ольбії довелось тоді неперестанно відбиватися від різних напасни­ків; понадто соціяльний розбрат в ній підкошував її змарнілі сили. Здеморалізоване безнадійністю громадянство, пригнічене внутрішнім безладдям та зовнішньою небезпекою, все помітніше та інтенсивніше починало просякати варварством, що вливалося в його душу та кров.

Наближались, здавалося, останні дні колись славної республіки, але тут піднявся на її захист відважний Нейкерат, син Папія, оче­видно, ольбійський стратег, і, своєю смертю, продовжив на деякий час життя рідної політеї.

,,...Коли він побачив знедолене вічними війнами місто, — він припинив чвари між громадянами, умиротворив місто і був вша­нований ними (громадянами — пр. ав.) поставленням його статуї й посвяченням погруддя, у всьому виконуючи найкорисніші вчин­ки для батьківщини, а собі здобуваючи славу й почесті. Повсяк­час відбиваючи ворогів, які накидалися на місто і, в більшості випадків, рятуючи громадян, він забезпечив становище міста, щоразу подаючи розумні поради й ще ліпше виконуючи поста­нови. Нарешті, коли громадяни переправилися в Гилею[‡‡‡‡‡]), — він і тут не забув подбати про батьківщину, бо, зміркувавши, що його присутність буде більш істотною охороною міста, без... (стер­то) і (без) дружини (ескорту — пр. ав.) явившись туди, охороняв громадян, але, спостерігши нашестя ворогів, він відіслав громадян до міста, а сам лишився, щоб дати відсіч їхньому (ворожому — пр. ав.) нападові, бо вважав необхідним покарати ворогів... Тому вороги, побоявшись його непереможної відваги, не зважились на­пасти на нього одверто, але вночі засіли й віроломно вбили його. З огляду на це, народ, побачивши несподіване нещастя в тому, що місто втратило відважного громадянина, — тяжко переніс своє горе, знаючи його хоробрість, і з обуренням, — в наслідок його жорстокої смерти... Отож, хай ухвалить рада і народ, щоб йому були віддані почесті більші, в порівнянні із всіма іншими: щоб його тіло було привезене до міста для належного похорону, щоб ті майстерні, — або крамниці, — які знаходяться в місті, були зачинені, а громадяни, щоб одягли жалобу і всі в порядку йшли в похоронній процесії; щоб він, вчас виносу, був увінчаний від імені народу, золотим вінцем, а також, щоб йому була постав­лена кінна статуя на тому місці, де побажає його рідня; й вибити такий напис:

Народ поставив Нейкерата

Сина Папієвого,

Який був від предків добродієм

І який зробив багато добра для міста, — За відвагу його й добродійство — йому...

Щоб його було увінчувано щороку і в народнім зібранні, яке призначене для обрання влади, і при... (стерто)... змагах в кінських перегонах, які установлені на честь Ахіллея за пророцтвом Пі- тії, причім, оповісник має виголосити проголошення за зразком, який міститься в написові статуї. Постанову вибити на білока­м’яній плиті й поставити на тому місці, де побажає його рідня, задля того, щоб й інші громадяни були ревнішими в послугах батьківщині, бачачи, що добродійства оздоблюються належними почестями...”

Син Папія, Нейкерат, що втілив у собі чесноти казкових героїв, оспіваних безсмертним Гомером, спочив вічним сном у надрах рідного міста. Вузькими вулицями, переповненими пригнобленим ольбійським людом, героя було несено на похоронних марах. Його лискуча зброя: броня, щит, гривастий шолом, меч та ощеп[§§§§§]), які, не один раз, послу­жили батьківщині, які, не один раз, рятували від погуби самого бага­тиря, — кривавим миготінням віддзеркалювали проміння призахід- нього сонця. Податель життя Геліос, ховав свій прекрасний лик пе­ред ощиренням Смерти у хвилях далекого океану. Архонти, жерці, стратеги, урядові особи, військо й натовп громадян, — провожали героя в далеку дорогу до брамищ темрявого Аїда... І чулось голосіння пла­кальниць, ридання кревних, гучні удари тимпанів...

... Згинув ти, милий, і вічно мені тебе оплакати слізьми!...

(Гомер, „Іліяда”, XIX, 300)

У важкому кам’яному саркофазі, останки його були віддані землі, а на одному з ольбійських майданів, виросла його кінна статуя: Народ поставив Нейкерата, сина Папієвого...

Так, відвага увінчала його прах золотим вінцем немеркнутої слави і приєднала душу його до сонму тих багатирів, які вчинками своїми заслужили безсмертя...

Рокотали хвилі, б’ючись об берег, ласкали пісок, прикрашали його білопінним мережжям; рівномірно гойдались закотвені трієри й дуб­ки рибалок; блакитнів широководий Гіпаніс, поцяткований баранця­ми хвиль. Кигикали мартини, перешіптувались з кугою очерети. На далекім протилежнім березі, у сизім серпанку випарів, зеленіли плав­неві нетри Гилеї, де Життя передало Нейкерата до рук Смерти...

Напередодні ґетського нашестя, в кінці Н-го й на початку 1-го ст. до P. X., Ольбія була прилучена до Понтійського царства Мітридата VI Евпатора (123 - 63 рр. до P. X.), який мав свою столицю в Синопі, заснованій року 301-го до P. X.

У цей час, Понтійське царство перетворилося в могутню Всепонтій- ську державу й прилучило до себе майже всі грецькі осади чорномор­ського побережжя, в тому числі, Боспор, Херсонес та Ольбію.

Тавроскити розбиті були в битвах з понтійським полководцем Діо- фантом і відмовились, на деякий час, від зазіхань на грецькі посілості. Мітридат ѴІ-ий Евпатор, обернув Ольбію у стратегічний опорний пункт, найдалі висунутого на північ понтійського кордону, заселив її вірнопідданими виселенцями з Понту й поставив у ній свою залогу.

Ольбія дещо передихнула, хоч надвлада Понту й не була їй до впо­доби. Іншого, одначе, виходу не було: або зверхність Понту, або не­посильна боротьба з варварським оточенням.

Коли Боспором, після його невдалої спроби скинути понтійське ярмо, став керувати Мітридатів син Maxap, — Ольбія визнавала його зверхність. Але довгі, виснажуючі війни з Римом, а згодом, одностайне повстання всіх грецьких північночорноморських осад, мабуть, і Ольбії, супроти Понту коло 50-го року до P. X., — оборкали його крила і Великопонтійська держава завалилася. В наслідок цього, Ольбія опи­нилась без всякого захисту. Звідусіль вона була оточена, жадущими здобути її, варварами. Чергова небезпека, в особі ґетів, чорною хма­рою нависла над нею.

До першого перед-христового століття, ґети ні разу не виступали на арені північночорноморської історії, принаймні, даних про такий виступ пам’ять історії не зберегла. Але в другій четвертині 1-го сто­ліття до P. X., ґетський володар Бойребіста, об’єднав довкола себе різні подунайські племена і, року 48-го, рушив з великим військом добувати грецькі осади західнього побережжя Чорного моря. Вогнем і мечем, він пройшов по ньому, здобув Ольбію, дощенту спустошив її, а потім спалив, вирізавши її мешканців.