ТРАКІЙЦІ, ДАКИ Й ҐЕТИ

Вже здавна, в поході історії помічалися, виразно зафіксовані, зв’яз­ки північночорноморського надбережжя і, зокрема, Боспору, з „тра- кійцями” Балканського півострова. Про це коротко ми вже оповідали.

Декотрі авторитети науки, чим далі, тим все переконливіше, до­водять, що в давньому історичному процесі, культурно-побутовий масив племен, який рутинно ми називаємо „балканськими тракійця- ми”, відогравав велику ролю в бутті не тільки всієї побережної смуги північної Чорноморщини, але і в Подністров’ю, в Бесарабії, в Закар­паттю й Підкарпаттю.

З огляду на це, ми вважаємо доцільним побіжно ознайомитись та­кож із стародавньою історією Подунайщини, де довгі століття, а може й тисячоліття, знаходився осередок розселення „тракійських” племен і де згодом „тракійські” племена об’єднались у Дако-Ґетській державі.

Як ми вже попереду писали, тракійці були відомі вже Гомерові й допомагали троянцям у війні з данайцями-греками (прибл. 1193 - 1184 рр. до P. X.). Не підлягає сумніву, що ці Гомерові „треіки” були недалекими сусідами Трої і сиділи чи на європейському березі Тракії, чи десь на азійській стороні Пропонтіди або Геллеспонту. Але, яке відношення мали ці „треіки” Гомера до наших „тракійців” чи „тра­ків”, що, в історичну пору, заселяли центральну й північну частину Балканського півострова, ми не знаємо.

Однак, для нас важливе й те, що вже на світанку історії, під час дев’ятилітньої облоги, а потім здобуття Іліону, — існувала і Тракія, і тракійці. Племена, які виступають на сторінках стародавніх писа­них джерел під етнонімом тракійців, дуже рано проявили міграційну експансивність, спрямовану по периферії від їх прабатьківщини.

Вже в середнім етапі бронзової ери (прибл. 1500 - 1200 рр. до P. X.), частина тракійців вирушила походом в північному напрямку й, фор­сувавши Карпатські проходи, спіткалась там з місцевою людністю трипільських побутових традицій і, спільно з нею, витворила так зв.

В історичну пору, всі майже надгрецькі області, а також погір’я Гаймос (Балкани), були заселені тими ж „тракійцями”, які наполег­ливо снажилися захопити Македонію й заволодіти північним узбе­режжям Егейського моря.

В зв’язку з розповіддю про тракійців, ми не можемо поминути ува­гою й те, що пише про родовід Готів їх історик Йордан (VI-τe ст. п. P. X.). В своїх, зрештою фантастичних, даних, Йордан також Гот­ських пращурів приводить до Троади, а, оскільки сам він ототожню­вав Готів з ґетами, ці його свідоцтва занехаяти було б необачно.

Ґетів вже Геродот вважав наймогутнішим із тракійських племен. У Ѵ-му ст. до P. X., це саме вони були, мабуть, кіннотою Сіталка, вождя одрисів, коли він вирушив війною на македонського царя Пердіккаса ІІ-го. Однак, розпад держави одрисів дав гетам знов незалежність.

Коли македонський державець Пилип ІІ-ий (360 — 336 рр. до P. X.), року 342-го, упокорив одрисів, — свободолюбні ґети, боячись, щоб і їх не спіткала така ж доля, уклали з македонцями договір приязні і ґетський вождь Котелас, допомагав Пилипові П-му своїм військом і видав, навіть, за нього свою дочку.

В цей час, приблизно, під натиском тракійського племени трібаллів та інших придунайських автохтонів, „тракійці” ґети примушені були перейти на лівий берег Дунаю. Олександер Великий (336 - 323 рр. до P. X ), повоювавши без значних вислідів з трібаллами, рушив на ґетів, перейшов Дунай, а ґети відступили в степи Малої Скитії — Добруджі і далі до Басарабії, в наслідок чого, похід македонців завершився нічим.

У по-Геродотову добу, на чільне місце в Подунайщині виступили два,,тракійські” народи, а саме, даки та ґети. Вони ще й досі вважа­ються,,тракійцями”, хоч ніхто не може з певністю сказати, хто, справ­ді, були ті „тракійці”, народ численний і дужий, по якому, нібито, й сліду не лишилось.

Країна даків Дакія, ще за часів бронзи, займала розсяглу терито­рію: увесь Семигород, Закарпаття, частину західньо-українських зе­мель по цей бік Карпат і всю просторінь, яку посідає тепер Румунія. На північному сході, досягаючи морського побережжя, вона доходила до Дністра (за Птоломеєм, — до Tiepacoca — Серету) й до басейну річки Патісси (Тиси). Розуміється, ці межі розселення „тракійських” даків дуже приблизні; вони часто зазнавали змін в зв’язку з перемі­щенням племен, з вторгненнями зі сходу кочових загонів, а пізніше, в зв’язку з завойовницькими походами римських леґіонів.

Взагалі ж, народності, які виступають на сторінках історії під уза­гальнюючою назвою „тракійців”, заселяли простори Балканського півострова від східнього побережжя Адріятичного моря й північної Італії й до Чорного моря, від Македонії й Боспору Тракійського до транскарпатських місцевостей південної Галичини та Буковини. Всі ці широчезні обшири заселені були „тракійцями”, серед яких, безу­мовно, було багато племен германських, кельтських і найбільше, ма­буть, слов’янських.

Даки не були варварами-примітивами; вони стояли на досить ви­сокім, хоч і своєріднім, щаблі культурности, займалися хліборобством та скотарством, звіринним промислом та рибальством, добували із семигородських копалень мідну руду, золото й срібло, були хисткими бронзарями та золотарями й провадили жваву торгівлю з сусідами, в їх числі, з греками, а пізніше, із римлянами. Тут якраз незайво згадати Гесіодових „гіперборейців”, про яких вже була мова.

Інвентар „тракійських” виробничих осередків розходився по всій центральній Европі, а самі даки спорадично осідали на Словаччині, у Шлезьку, біля верхів’їв Дністра і, навіть, на Волині.

Між роками 326-им і 293-ім до P.

Крім характерних для „тракійського” виробництва типів кераміки та іншого речевого матеріалу, наявність „тракійців” на західньо-укра- їнських землях виявляє також похоронний обряд, який цілком по­дібний до опису похоронної церемонії тракійців Геродотом. Він за­значає: „Як помре у них чоловік, то його жінки справді сваряться між собою, котру з них він найдужче любив; і ту, яка, в решті-решт переможе у тій сварці, — убивають найближчі її свояки над трупом чоловіка, під вигуки на її честь, і ховають разом з ним.” (V, 5).

Цілком подібні паристі поховання чоловіка і його дружини роз­копані в Галичині (800 - 600 рр. до P. X.).

Ґети були близько споріднені з даками; їх мова, звичаї та побут, були сливе однаковими. Страбон твердить, навіть, що ґети засвоїли мову даків. Розсяг ґето-дакської держави може бути визначений теж лише приблизно: від Герцинських гір та Альп на заході і до Чорного моря на сході. Отже, це була велика держава чи могутній союз пле­мен, який, немає в тому сумніву, інтегрував чимало іноплеменних народностей, що кровно не мали нічого спільного з „тракійцями”. Одного війська ця держава могла виставити до 200,000, що, на тодіш­ній маштаб, було страшною силою.

Країна їх сприяла всім галузям господарства та промислу; були тут багаті хліборобські райони з урожайними нивами, трав’янисті па­совиська, рибні ріки та озера, пташні плавні, праліси із звіриною, багаті родовища міді, золота й срібла, невичерпні соляниці та висо­коякісні глинища, — все це забезпечувало добробут і достаток „тра- кійських” племен, а Дунай та його припливи й система інших рік, — були добрими торговельними шляхами. Проте, етнічні буревії, які не минали „тракійських” земель, походи греків, а згодом загарбницькі прямування римлян не дозволили „тракійцям” надовго стабілізувати свою державність.

Коло року 326-го до P. X., похід македонського воєводи Зопиріона на ґетів та на Ольбію, завершився, як ми знаємо, катастрофою. Року 298-го до P. X., на ґетів ходив війною Лисімах, але в басарабських степах був оточений ґетами й приневолений скласти зброю. Ґетський проводир Дроміхет помилував його.

Якраз в цю, приблизно, пору, із заходу на ґетів натиснули кельти (коло року 300-го до P. X.), підкорили північних ґетів Закарпаття й частину їх приневолили відійти на схід до Басарабі.

Міграція кельтів на захід знищила міжплемінний союз ґетів; зу­стрівшись у поході з балканськими автохтонами, вони погромили їх і спустошили їх краї. З цього часу, збірна назва „даки”, на певну добу, покриває племінні назви різних балканських народностей і за­ступає собою ранішу збірну назву „ґети”. Дуже можливо, що, під натиском кельтів, значна кількість ґетів відійшла в гірську область Трансільванії та в погір’я Гайму, в Добруджу, Басарабію та Молдавію, де й до того жили вони, більш-менш, компактною масою.

Страбон (63 - 23 рр. до P. X.), писав:,,...Є ще інше, йдуче з старо­вини, поділення країни: першу частину називають даками, другу — ґетами. Ґетами звуться саме ті, що живуть ближче до Понту і далі на схід, даками ж ті, що живуть у протилежній стороні, в напрямку до Германії й до джерел Дунаю; вдавнині їх називали, я думаю, „да- ями”. (Страбон, VII, III, I, стор. 304).

Отже, нам доведеться згадати про це коли мова зайде про ґотів, а саме, що ґети здавна жили в західній частині Скитії, коло Чорного моря і далі на схід ще тоді, коли про ґотів і чутки не було.

Ми вже не один раз зазначали, що етногенеза „тракійців”: мезян, іллірів, трібаллів, скордісків, ґетів, даків і багатьох інших племен Подунайщини, — досі ще невияснена; серед науковців переважає здогад, що то були кельти. Але до кельтизму „тракійців” ми мусимо поставитися з великою обережністю й застереженням.

Виходило б в такому разі, що кельти-ґалли споконвіку були най- численнішим народом Европи, що заселяв великого розсягу те­риторію від берегів Атлантичного океану й аж до Чорного моря, а коли вважати, що тракійцями були також кіммерійці й таври, то кельтська земля сясала б аж до кавказького передгір’я.

Міграційний рух кельтів, що розпочався у Ѵ-му ст. до P. X. в схід- ньому напрямку із сучасної Франції до балканської Подунайщини з випадом до Італії, мав би проходити увесь час по кельтській землі. Добувшись, в кінці ІѴ-го й на початку ПІ-го ст. до P. X., до Поду­найщини, кельти, яких тут почали називати ґалатами, серед своїх, в своїй хаті, не мали б причин бешкетувати й долати своїх таки крев- няків.

А тим часом, історичні дані свідчать, що, ступивши на балканські терени, ґалати поводились тут неприязно й ворожо з тубільним на­селенням, піднімали на нього зброю, завойовували й пустошили їх краї. Тоді саме й пішла про ґалатів поголоска, як про ворога лютого й немилосердного. Ця жорстока поведінка ґалатів на Балканах серед братерських, кельтських буцімто, племен, — не в’яжеться з логікою, бо вже в ті прадавні часи, голос крови грав велику ролю у взаємо­відносинах між людьми й народами.

Ґрунтуючись на цьому висновку, ми твердо впевнені, що серед балканських,,тракійців” хоч і були, може, вкраплені кельтські пле­мена, проте, подавляюча більшість,,тракійців” складалася з племен слов’янських і, можливо, подекуди, також германських; про це на­тякає дальший хід історії.

Як би там не було, але занепад ґетського союзу племен був лише тимчасовий; „тракійські” племена створили знов могутню ґето-дак- ську державу — міжплемінний союз, з якою рахувався і якої боявся, навіть, Рим.

Відомо, що у ІІ-му ст. до P. X. вождем даків був Оролес. Він воював з кельтами-бастарнами і римлянами (112 - 109 і 74 рр. до P. X.). Останні вже тоді звернули увагу на балканську північ. У цій війні, дако-ґетам допомагали скордіски й дардани. Війна з Римом дуже ослабила союз, але й Римові не принесла жодної користи.

Сучасник Ґая Юлія Цезаря, ґетський владика Бурвіста (Буревіста, Бойребіста, порів. імена старочеського князя Боривоя й новгород­ського Буревоя), розширив границі держави ґетів, зміцнив й органі­зував її, розгромив бастарнів та боїв і рушив на грецькі осади за- хіднього побережжя Чорного моря. Він спустошив їх, починаючи від Аполлонії, а, в році 48-му до P. X., підійшов до мурів Ольбії, здобув її і дощенту зруйнував.

Цій трагедії ми приділяємо окреме місце в дальшій нашій розповіді, а зараз вернемось до історії „тракійської” Подунайщини в хроноло­гічному розгорненні подій. Незабаром, після ольбійського походу, Бурвісту було вбито й держава його — союз племен, розпалася на п’ять частин. Юлій Цезар хотів використати ці розрухи в Подунай- щині, збирався туди походом, але передчасна смерть унеможливила здійснення цього заміру.

За імператора Августа (63 - 14 рр. до P. X.), Рим приневолив даків й ґетів визнати його зверхність, але пуття з того не було, бо вже в роках 85 - 89-му п. P. X., вони двічі воювали з Римом під зверхні­стю Дураса (Діурпапеуса) і римлян побивали. Тільки римський воє­вода Тетіус Юліян спромігся дати їм належну відсіч.

Вождь даків Децебал (86 - 87 - 107 рр. п. P. X.), так залякував Рим, що слабодухий імпертор Доміціян (81 - 96 рр.), запобігаючи лихові, дарував йому царську корону. Ця,,честь”, одначе, не відбилася на незалежності даків; більш того, Доміціян, фактично, став данником Децебала й примушений був відкуплятися від дакської агресії пре- коштовними дарами-данинами.

Щоб покласти край розбишацькій сваволі даків, від якої дуже тер­піли римські провінції на Балканах, імператор Траян (98 - 117 рр.) пішов на них війною. Під час першого походу (101 - 102 рр.), він здобув столицю даків Сармізеґетузу і довколишній край.

За другого походу (105 - 107 рр.), даки були розбиті, а Децебал отруївся з розпуки. Дакія стала римською провінцією з головним містом Ульпія Траяна.

Після звоювання Римом ґетсько-дакської держави, ґети і частина даків покинули поневолену батьківщину й подалися за семигородські гори, звідки тривожили римлян повсякчасними нападами.

Року 126-го, за панування імператора Адріяна (117 - 138 рр.), Дакію було поділено на дві провінції: Верхню Дакію і Нижню Дакію (Тран­сільванія і Мала Валахія). Імператор Марк Аврелій (161 - 180 pp.), — на три, із столицею в Сармізеґетузі. За імператора Ґалліенуса (253 - 268 рр.), року 256-го, ґоти перейшли Карпати і вигнали римлян з Дакії.

Імператор Авреліян (270 - 275 рр.), стягнув рештки римських зброй­них сил на південь від Дунаю і утворив у Мезії провінцію — Dacia AureIiana. В дальшім, ця провінція, знов-таки, поділилася на декілька менших із столицею в Сардіці (теп. Софія).

Так заникла слава і ґетів, і даків, наймогутніших „тракійських” народів. Самі вони враз зійшли з сторінок історії в небуття. На їх місці, в Подунайщині, об’являються ґоти, авари, слов’яни. Дамокло­вым мечем, вони нависають над дряхліючим Римом і над Візантією; у вихрі подій, забувається пам’ять про ґетів.

Але не так воно було в дійсності. Даки і, зокрема, ґети жили далі і приймали участь в історичних подіях і не тільки на Балканах, але й на теренах південного Правобережжя нашої батьківщини. Тепер, візантійські літописці залучають їх до стовпищ сучасних з ними на­пасників і надають їм різні племінні назви. Але ґото-ґетський історик Йордан, що жив у VI ст. п.. X., воскресив їх з небуття. Про це опо­відатиметься пізніше.

Кельти чи ґалли (Кёльтай, Ґаллой, Ґалатай; Celtae, Galli), числен­ний, надзвичайно войовничий народ, який розпадався на силу пле­мен, заселяв первісно північну Італію (Gallia Cisalpina, інакше, Gallia Citerior, Gallia Togata), Гельветію (Швайцарію), Бельгію з частиною Голландії (Gallia Belgica), Брітанію і всю сучасну Францію від Райну до Атлантичного побережжя (Gallia Transalpina, інакше, Gallia Ulterior, Gallia Comata). В кінці ѴІ-го ст. до P. X., в середню стадію залізної ери, частина кельтів заворушилась і з своїх одвічних теренів попро­стувала на схід.

Які події були причиною цього могутнього руху, — ми не знаємо, але кельти переможно переступили границі свого розселення й опи­нились на Балканах.

Південна міграційна їх хвиля, з Цизальпійської Ґаллії, ринула в напрямку на Рим року 390-го до P. X. і, погромивши римське військо під Аллією року 387-го, здобула й спалила Рим та облягла Капітолій, який, буцім-то, врятували гуси своїм ґельґотанням. Сеннонських кель­тів привів туди Бренн.

По сімох місяцях війни, кельтів відігнав на північ римський дик­татор Фурій Камілл і кельти незабаром з’явились на балканськім по­бережжі Адріатичного моря, звідки вдерлися на терени західнього й середнього Дунаю, проникли в долину річки Сави і, в семидесятих роках Ш-го ст. до P. X., вогнем і мечем спустошили Македонію та Тессалію, але, під священними Дельфами, зазнали жорстокої поразки від грецького війська (280 - 278 рр. до P. X.) й відійшли до Тракії, звідки частина їх переправилась до Малої Азії, а потім, в центрі її, осіла на землях, які з того часу стали зватися Ґалатією. Друга частина кельтів почала посуватися на північ побережжям Чорного моря.

Інша міґраційна хвиля кельтів, через Шумаву та Судети, дісталася до Чехії, до Моравії, Шлезьку, південної Польщі й Словаччини і, вже у Ѵ-му ст. до P. X., опинилася в поріччі горішньої Тиси та на Закар­патті.

Посування кельтських племен в східньому напрямкові було досить повільне, як, зрештою, міграції всіх осілих племен. В поході своєму їм доводилось зброєю прокладати собі шлях, бо на ньому вони зустрі­лися з областями компактного тевтонського й слов’янського розселен­ня, а на Балканах, — „тракійського”. Тут кельтський войовничий запал спіткався з войовничим запалом „тракійців”, які, після зав­зятої боротьби, примушені були частинно розступитися, пропуска­ючи вперед кельтів, частинно упокоритися й перемішатися з ними.

Міграція кельтів у незвичному напрямкові із заходу на схід, про- стежена історією лишень у відомих їй межах старого світу. Вона по­рушила, змінила і, в значній мірі, перетасувала розміщення народно­стей серединної Европи та Балкан, принесла з собою великі зміни в їх матеріяльних культурах і була переддвер’ям пізніших етнічних зрушень та далекосяглих подій, які, до непізнання змінили етнічну мапу Европи.

На протязі гальштатської доби, кельти зазнавали досить сильних впливів картаґенсько-грецьких осад північно-західнього побережжя Середземного моря, зокрема Массалії (теп. Марсель) та Нікаї (теп. Ніцца), а також фойнікійсько-картаґенських факторій, розкиданих уздовж берегу Атлантичного океану.

Імпортовані в Ґаллію з Фойнікії, Картаґени та з Греції керамічні та металеві вироби були причиною зродження власної кельтської високоякісної матеріяльної культури, яка, під час походу кельтських племен на схід, поширилася по всій середній і північній Европі. На­слідком цього явилось створення комбінованої залізної лятенської культури.

Якраз під час розвитку цієї культури, кельти обсадили Словаччину й наше Закарпаття (прибл. V ст. до P. X.) й загніздилися в індустрі- яльнім центрі ґетів (теп. Мукачівщина та Ужгородщина). Тут вони устаткували свій промисловий осередок виробів прекрасної залізної індустрії, яку виконувано було руками кельтів-теврісків.

Мандруючи далі на схід уздовж південного згір’я Карпат, кельти досягли Семигородщини, а звідти, Ойтошським дефіле, дісталися до Молдавії, скрізь по дорозі поневолюючи ґетів та плюндруючи їхні селища. Сталося це коло трьохсотого року до P. X.

Кельти були мисливцями, скотарями та хліборобами, але головною їх ремісничою галуззю була гамарницька промисловість. Вони були вправними й хисткими ковалями-гамарниками й виробляли чудову зброю гартованого заліза, яке досягало міцности криці.

Як здогадується В. Антонович, за часів середньої стадії лятенської доби (300 - 150 рр.), через Подунайщину, кельти проникли до доліш­нього Подністров’я, а звідти піднялися вгору Дністром на західне Поділля й зупинилися над річкою Стрипою. Однак, археологічний матеріял цих місцевостей здогад цей, ніби, не підтримує. Я. Пастер­нак тієї думки, що кельтські купці провадили зносини з теренами України, одночасно зазначаючи, що кельти ніколи не вторгалися до нашої батьківщини й що жодного її терену не завойовували. Пи­тання жили чи не жили кельти в наших краях — дуже важливе при накресленні етнокультурної мапи України.

Відносно цього ми дозволимо собі висловити й нашу думку. Здогад В. Антоневича цілком логічний; опинившись в Молдавії, кельти не могли не звернути уваги на близькі береги Чорного моря та на багаті грецькі осади, які його оточували; археологічні досліди, однак, цей його здогад вивертають, бо коли б кельти купно проживали на укра­їнських теренах Підкарпаття, вони б конче лишили там попелища своїх поселень і свої могильники з типовим для кельтів кістяковим похованням померлих у випростаній позиції, та кельтським речевим інвентарем. Можливо, проте, що на них ще досі не надибав під зем­лею щуп археолога; тоді б картина цілком змінилася. Але й запе­речення масової наявности кельтів на нашій території оправдане ли­шень у відношенні до західньо-українських земель; твердження, що, в більшій кількості, вони не вторгалися на приморські терени сучасної Румунії, має серйозного опонента в особі складачів Протоґенової псе- фісми середини ПІ-го ст. до P. X.

Вона незаперечно свідчить, що ольбійці добре знали кельтів-ґалатів, а кельти-ґалати — ольбійців.

Псефізма, з якою ми ознайомимось в дальшім, оповідає, що ґалати, в союзі з германцями скірами, мали вдарити на Ольбію великою силою взимку.

Виключено, щоб ці ґалати й скіри рушили походом на Ольбію зда­лека в зимовий час. Очевидно, цей рейд мав перевестися з півдня від Дунайських гирл у північному напрямку, може, якраз частиною тих кельтів, які, після поразки в Греції, подалися до Тракії й по­ступово просувалися побережжям на північ. На жаль, все це — ли­шень здогади.

У всякому разі, якого б погляду не притримуватись відносно ролі кельтів в житті та в культурі нашої батьківщини, — висновок буде один: вони віддали й свою лепту в матеріяльну культуру тодішніх племен України, а на своєму поході, ще поза межами її, влили чимало своєї крови в жили наших пращурів.