КРИМ І ТАВРИ, ТРАКІЙЦІ, ДАКИ, ҐЕТИ ТА КЕЛЬТИ - ҐАЛАТИ

Вже на світанку свого буття, людина облюбувала пагористі й ске- люваті райони Криму вздовж річок та лісистого узгір’я Яйли. За ран­нього палеоліту, в ашельський період його, пралюди-неандертальці, жили в печері Кіік-Коба; обжиті місця пралюдини викриті в печері Шайтан-Коба, в Чокурчі, в Старосіллі, коло Бахчисараю і деінде.

Ранній неоліт, — у Балін-Коші, в Ат-Баші, у Шан-Кобі та в Карабі Яйльського погір’я.

У ПІ-му тисячолітті до P. X., носії енеолітичної ямної, а, після неї, бронзової катакомбної культури 2000 - 1250 рр. до P. X., з’явля­ються в степовій зоні Криму та над річками Салґіром і Бельбеком. До Криму вони прийшли з українських степів.

Ареал розселення ямників на переломі III - ІІ-го тисячоліть до P. X., а за ними катакомбників, був надзвичайно розсяглий. Вони займали всю правобережну й лівобережну течію Дніпра аж до Києва, надозів- ський район річки Молочної, степовий та пагористий Крим, басейн середнього Дону й Кубанщину з Передкавказзям. Хлібороби-скотарі, вони ховали своїх померлих у скорченій позиції і посипали їх черво­ною охрою. Советські вчені виводять катакомбну культуру з куль­тури ямної, М. Міллер і д-р Я. Пастернак, навпаки, доводять, що жодної спорідненосте між ними не було, що високорозвинену куль­туру катакомбників, разом з бронзою, принесли до нас, на початку П-го тис. до P. X., людність, яка Кавказом проникла до передгір’їв його та до Кубанщини, а потім — до наших степів. На їх думку, люд­ність ця прийшла з Приегейщини, внаслідок етнічних пертурбацій в басейні східньої Середземноморщини.

Як би там не було, — ми лишаємо це питання відкритим, — але, у П-му тис. до P. X. гірські райони центрального й північного Кавказу, були одним з найвидатніших осередків металургійного виробництва, високоякісної бронзи.

У другій половині П-го тис. до P. X., місце катакомбної культури

Скриньковий кам’яний могильник таврів заступає в наших степах культура зрубна, яку, своєю чергою, в пе- редкінцевий етап бронзової ери (1200 - 800 рр. до P. X.), покриває собою т. зв. культура кіммерійська. З нею пов’язується витворення таврської культури, наявність якої в Криму датується X - IX ст. до P. X.

Совстські вчені вважають кіммерійців за нащадків зрубників, при­тримуючись традиційної для них теорії про „переростання культур” на наших теренах без масового втручання сторонніх міграцій. Інакше кажучи, до недавнього часу, серед цих учених панував здогад, що ці пракультури, в нерозривній ланці переходили одна в другу, а по­дібний здогад стверджував би і єдинокровність носіїв цих пракультур. Ми, одначе, не маючи переконливих доказів про це, визнаємо цю спо­рідненість, в даному разі, зрубників з кіммерійцями, лишень „апріорі”, хоч, за свідоцтвом совєтських археологів, в Криму виявлено в остан­ній час цілий ряд поховань зрубників.

Проте, перед кількома роками, частина совєтських науковців, силою археологічних доводів, примушена була признати безпідставність цієї „патріотичної” теорії й А. М. Лесков (Горный Крым в первом тысяче­летии до нашей эры, Киев, 1965 г.), обговорюючи питання про початки таврської культури, оповідає про,,переселення” в кінці П-го й на початку 1-го тис. до P. X. скотарських племен північного й середнього Кавказу в північно-західньому напрямкові до багатотравних степів Кубанщини, а звідти, через Тамань і Керченський півострів, — до Кримського погір’я. При тім, він підкреслює, що шлях цього „пересе­лення”, вже в ПІ-му тис. до P. X., був відомий пракавказцям, носіям Рача-Діґорської, колхідської та Кобанської культур, й що інфільтра­ція цих „переселенців” до Криму йшла хвилями за хвилею. В загаль­них рисах, це твердження А. М. Лескова, ототожнюється із здогадами д-ра Я. Пастернака, який, вважаючи кіммерійців іранцями, виводить їх з півдня; здолавши на переломі П-го й 1-го тис.

Що торкається Кобанської культури (назва від с. Верхнього Ко­бану в північній Осетії), то носії цієї культури жили в центральній частині Передкавказзя, займалися там скотарством і витворили у себе окремий бронзярський осередок в часах пізньої бронзи й ранньоза- лізної доби. До кобанців ми ще вернемось. Про хліборобів-скотарів кіммерійців ми оповідали у відповіднім розділі цієї книги, тут лише завважимо, що час перебування їх у наших степах і, без всякого сум­ніву, в Криму та в Покубанщині, майже синхронний з появою таврів в Криму. П. Н. Шульц (О некоторых вопросах истории тавров, стор. 261-262), цілком слушно звертає увагу на типологічну подібність тавр­ської матеріяльної культури з культурами окремих племен північ­ного Кавказу й на спорідненість її з субстрактними культурами По- дніпровщини, Подністровщини, навіть, Подунайщини. В обширах пів­нічної Чорноморщини, ці племена були відомі егейцям та передньо- азійцям під узагальнюючою назвою „кіммерійці”, до яких належали й таври...

Звернімось тепер до питання про етнонім та про походження тав­рів, прослідкуймо історичний шлях їх буття й зупинімось коротко на їх характеристиці, культурі та побуті.

Відносно справжнього імени таврів і назви їх батьківщини Тавріди (Тавріс), в свій час висловив свій здогад проф. М. І. Ростовцев: „Назва таврів, — пише він, — являється грецизацією місцевої назви народу, тубільної вимови якої ми, покищо, не знаємо.” Додамо конкретніше: ми справді не знаємо, як називали себе ці абориґени Криму, бо ні грецькі, ні римські, ні інші писані джерела, інакше їх не називають, ніж таври.

Ці її епітети чи не пов’язані з культом бика, але можливо також, що два останні, являються епітетами, які мають відношення до ско­тарського побуту таврів.

Таким побитом, нічого не доводячи, ми висловлюємо лишень наше припущення про автентичність етнонімічного терміну „таври” („тури”), про те, що так вони самі себе називали від непам’яти.

Щождо походження їх, — тут розбіжність доказів та гіпотез.

Підтримує він цей свій здогад свідоцтвом Страбона про те, що один з хребтів Кримських гір, звався Кіммерієм (Яйла?). Такої ж думки були акад. С. А. Жебєлєв, В. І. Дьяков, Г. Д. Белов і багато інших. З дальшої розповіді нашої читач переконається, що ми, майже у всьому, погоджуємось з припущеннями д-ра Я. Пастернака, часово переносячи цей відхід до кримських гір кіммерійського племени таврів до ІХ-го — ѴШ-ГО ст. до P. X., коли в степах наших загніздилися скити й опанували всією „Кіммерією”, розігнавши, а частинно підко­ривши різноплемінну людність її.

Характерно, що ані один з древніх літописців не пише про пану­вання кіммерійців у Тавріді. Згадуючи кіммерійців, вони не згадують про таврів і, навпаки, оповідаючи про таврів, не згадують про кімме­рійців. Страбон, одначе, свідчить, що кіммерійці панували на Bocnopi (Географія, VII, стор. 4,4), себто, на Керченськім і на протилежнім Таманськім півострові; це стверджує й назва двох тамтешніх грець­ких осад: — Кіммеріка й Кіммерія та протоки,,Кіммерійського Boc- пору”. Стереотипно ознайомимо шановних читачів з іншими гіпоте­зами відносно етногенези таврів:

1. Дюбуа де Монпере (перша половина ХІХ-го ст.) виводить таврів з Азії; він висловив здогад, що, на північному побережжі Чорного моря, вони осіли раніше кіммерійців.

2. Вважають їх кельтами (Г. Караулов, Ф. Браун, А. Подберезен- ський та ін.).

3. Е. Міннз, — що вони іранці.

4. А. А. Ієссен, Е. І. Крупнов, К. Ф. Смірнов мають таврів за народ­ність, споріднену з північнокавказцями. Зокрема, Е. І. Крупнов, —■ на основі речевого матеріалу, викритого біля станиці Змійської (Ko- банська культура), твердить, що таври походять з Кавказу.

5. В наш час, більшість дослідників, вважають таврів і кіммерійців народністю тракійського кореня.

6. Ю. В. Ґотьє переконаний в тому, що таврська культура вийшла з місцевої культури, яка своїм корінням заходить до бронзової ери кримського передгір’я; його думку поділяє С. Ф. Стржелецький.

7. П. Н. Шульц, разом з Ґотьє, стоїть, мабуть найближче до правди: „таврські племена формувалися в умовах змішання різних етнічних груп прийшлих і місцевих”.

Справді, таври не були відгороджені від довколишнього світу ки­тайським муром і їх життя, в первісній стадії своїй, було нерозривно зв’язане з еволюційними етапами, які відбувалися у племен степової України, Кубанщини та Кавказу. Археологічні пам’ятки передгір- ських і гірських районів Криму Ш-го - ІІ-го тис. до P. X., саме, па­м’ятки енеолітян ямників та бронзовиків катакомбників (а, за со- вєтськими твердженнями, і зрубників, культура яких лежить, бу­цімто, в основі культури таврської), — передували появі найстарших таврських поселень в Криму X - IX ст. до P. X.

Наприкінці бронзової ери (кінець II — початок 1-го тис. до P. X.), кримські племена, предки історичних таврів, лишили по собі чис­ленні пам’ятки: — невеличкі поселення й могильники, в яких ховали своїх померлих в т. зв. „кам’яних скринях”, а також свою кераміку простого й лощеного ґатунку. Всі етапи буття цих кримських племен об’єднані спільною назвою „кримської Кизил-Кобинської культури” (по імени печери Кизил-Коба між Симферополем і Бахчисараєм, біля села Краснопечерного), в якій був знайдений класичний для цієї куль­тури, матеріал. Він посвідчує, що таври, з найдавнішого часу, прова­дили хліборобсько-скотарський побут і рибальчили, як в кримських річках, так і на морському побережжі.[§§§§]) На їх попелищах, в різних місцевостях Криму, знайдені зернотерки, кам’яні мотички, крем’яні вкладні до серпів, а також, пшеничні й ячмінні зерна, горох та квасоля.

Мешкали вони в печерах, в землянках і в напівземлянках, голов­ним чином, в селищах коло річок та більших струмків. Вони вишу­кували місця осідку на обжитих попелищах Декотрі печери, в яких закублилися таври, були обжиті ще в кам’яну еру (Кош-Коба, Taui- Aip, печери Байдарської долини тощо), але, генетичного зв’язку з тав­рами цих далеких їх попередників установити неможливо.

Вже за часів ранньотаврської культури, на важкоприступних ви­сочинах, таври споруджали оборонні пункти, укріплені муром, — вка­зівка на те, що, ще задовго до приходу греків і до вторгнення в Крим скитів, — життя таврів було неспокійне, багате на воєнні пригоди з невідомо якими їх антагоністами. Не виключені тут і міжусібні чвари.

З найстарших, досі досліджених селищ, — а їх викрито коло сотні, — найдревнішими були Уч-Баш, Альма І й Альма II, Кизил-Коба, Ашлама-Дере й селище Балаклавське (теп. Таврос) — IX - VII ст. до P. X. Серед них передує своїм віком печерне селище на горі Ka- раул-Коба, обжите вже у ІІ-му тис. До P. X., й Уч-Баш, розташований на Гераклейськім півострові біля Інкерману, заселений вже в IX - VIII ст. до P. X. Це селище, поселяни-хлібороби забезпечили від во­рога примітивним оборонним муром.

Більшість досі відомих поселень відноситься до середнього періоду таврської культури, саме, до VI - V ст. до P. X., коли вона переживала найкращу пору свого розвитку.

В кінці Х-го й на початках ІХ-го ст. до P. X., в Криму устійнюється своєрідний тип могильних споруд, в яких мерців ховали у „кам’яних скринях”. Оскільки такий тип поховань, з незначними варіяціями, проіснував упродовж всього буття кримських таврів, — своїм розта­шуванням, він становив віхи їх розселення. Вони займали горбку­вату, гористу й, почасти, степову зону Криму, а також південно-за­хідне й південне його побережжя. З древніх письменників найточніше визначає границі розселення таврів Геродот; очевидно, такі границі існували за його часів (Ѵ-те ст. до P. X.), коли таврська культура досягла кульмінаційної точки свого розвитку. За його даними, країна таврів на північному заході починалася коло пристані Керкінітіс (Ев­паторія), впоперек перетинала Крим і на сході доходила до „Скелю- ватого Півострова” (Керченського). Північніше цієї граничної лінії Евпаторія - Симферопіль - Феодосія, — кочували скити-номади.

На сході, коло Теодосії, таврські поселення досягали оборонного „Кіммерійського” валу, який перетинав Скелюватий півострів впопе­рек, з півночі на південь, „від таврських гір до найширшої частини Майотіди” (IV, 3).

Страбонові були вже відомі Перекопський перешийок та Гниле море (Сіваші). Він поділяє Тавріду на дві частини: на гірську область таврів і на область степову. Страбон згадує також „Столову Гору” — Чатир-Даґ, — „Бухту Симболів”, — Балаклавська бухта (на Ге- раклейськім півострові), якою володіли таври-пірати, й мис „Бара­нячий лоб”. Докладніше, границі він не визначає, обмежуючись лише свідоцтвом, що „місто Теодосія було колись границею, яка розмежо­вувала володіння таврів від володінь боспорян”.

Цікаві дані подає також Пліній, який був римським навархом (адмі­ралом) і використав для своєї праці-нотіції (записки, нотатки) рим­ських воєвод 1-го ст. п. P. X. Тоді римські війська повсякчасно ква- тирували постоєм у Херсонесі та в боспорських містах і, крок за кро­ком, відвойовували від таврів південно-західне і південне побережжя Криму. З огляду на це, ознайомлення з ним стало тоді набагато шир­шим.

В загальних рисах, топографічні дані Плінія близькі до Геродото- вих; він також зазначає, що таври заселяли увесь гірський кряж на схід від Херсонесу.

Вже тоді, таври втратили велику частину своєї давньої території, родючі рівнинні простори на схід від Керкінітіди та три четвертини Гераклейського півострова. З кримських степів їх прогнали, десь у VII - ѴІ-му ст. до P. X., кочові скити, з Гераклейського півострова, десь у ІѴ-му ст. до P. X., — херсонесці.

Таври відступають до лісуватих гір, дичавіють і, озлоблені злозич- ливою долею, стають войовничими ксенофобами. їх боєздатність та завзяту відпорність остаточно паралізує Рим, після того, як, в 1-му - ІІ-му ст. по P. X., його когорти здобули таврське укріплення Харакс та інші бльокгавзи на високих шпилях. З другого боку, ті таври, що заселяли північні схили кримських гір та горбкувате плато перед ними, почали поступово підлягати денаціоналізації, асимілюючись із скитами Тавріди.

Починаючи від Геродота, древні літописці не один рядок своїх тво­рів присвятили таврам. Одностайно, ніби змовившись, вони написали про них страхіття й не пом’янули їх ні одним добрим словом. За їх розповідями, таври були жорстокосердним, кровожадобливим народом душогубців — розбишак. Своїй богині Діві, вони приносили в жертву всіх полонених чужинців; вівтар цієї лютої богині був политий кров’ю безталанців. Нижче, ми цитуємо декілька цих моторошних,,атестацій”.

Оповідаючи про таврів, Геродот писав, що „з ворогами, які потрап­ляли до їх рук, — вони робили так: кожен відтинає голову ворога і несе її до себе додому.” (IV, 103).

Скимн Хіоський зазначив: „Таври, — народ численний і кохається в кочовім житті серед гір; з огляду на свою жорстокість, вони — вар­вари й убійники та умилостивляють богів нечесними вчинками.” („Землеопис”).

Страбон зупиняється на таврах-піратах: „За древнім Херсонесом, — бухта з вузьким входом, біля якої, головним чином, таври мали свої розбишацькі кубла, скитське плем’я, що нападало на тих, хто ряту­вався в цій бухті” (очевидно, від непогоди).

Амміян Марцеллін (IV-τe ст. п. P. X.), свідчить: „поділені на різні царства, таври, серед яких особливо страшними являються, через свою надмірну грубість, аріхи, синхи та напеї, лють яких збільшилась в на­слідок довгочасної безкарности; вони саме були причиною назви моря,Негостинного’ ” (Історія, кн. XXII, 8, 33).

Безіменний автор V-ro ст.: „Таври — народ численний, провадять вони життя верховинців та кочівників, лютістю своєю — варвари й душогубці, які умилостивляють своїх богів злочинами.” (Об’їзд Ebk- сінського понту).

Подібних негативних характеристик нараховується до п’ятидесяти. Всі вони, розуміється, гіперболічні, але диму без огня не було: таври давались таки взнаки і грекам і римлянам, про що свідчить хоч би таке повідомлення Таціта: оповідаючи про поворот кількох римських бойових кораблів після перемоги над боспорським царем Мітридатом ІІ-им та над спільниками його сіраками (49-ий рік п. P. X.), він пише: „Під час повороту, щастя нам зрадило: декотрі судна були віднесені (вітром — пр. ав.) до берегів таврів і захоплені ними; були тоді убиті начальник когорти і більшість людей допоміжного відділу.” (Таціт. Історія, стор. 215). Наскільки таврські професіональні пірати надоку­чали осадникам, показує ще й факт, що боспорський владика Евмел (310 - 309, 305 - 303 рр. до P. X.) примушений був іти війною на піра­тів і переміг геніохів, таврів та ахеїв (Діодор Сіцілійський, стор. 266).

І з усіх літописців, один тільки Ґай Kpicn Саллюстій (86 - 34 рр. до P. X.), римський історик, намагався дізнатися про справжню при­чину жорстокости й відлюдности таврів; він зазначає: „Адже, най- жорстокіші з усіх до теперішнього часу ахеї і таври, бо, як я дога­дуюсь, вони примушені жити грабіжництвом з огляду на бідність місцевости.”

І Саллюстій мав повну рацію: більшість свободолюбних таврів, по­збувшись врожайних ланів та буйнотравних пасовиськ під натиском скитів та херсонесців, сховалась в горах, де не було місця хлібороб­ству та широкозакроєному випасанню худоби. Тут, серед дрімучих лісів та випраглого лисогір’я, вони зубожіли, здичавіли й перейня­лись ненавистю до займанців, які спричинили їм стільки лиха...

Про релігійні уявлення таврів ми мало що знаємо. Нам відомо тіль­ки. що головним їх божеством була Діва (грецька Партенос), всевладна богиня Світу, природи та її родючости, владичиця неба, землі та моря. Не підлягає сумніву, що культ її був занесений з Малої Азії не тільки до Греції (Рея, Кібела, Партенос), але, задовго до того, й до Тавріди; від непам’яти, богиня ця шанувалася у Фріґії, як верховне божество Кібела, Матір Всесвіту, що жила на горах серед пралісу Лісова матір (Метер орсія). З древніх свідоцтв ми знаємо, що у таврів були храми та капища, а також, головний храм Діви, де вони приносили їй в жер­тву людей.

Таврські могильники, про які мова йтиме далі, інвентарем своїм показують, що таври вірили в потойбічне життя й що в ритуалі сво­єму вживали магію. Найдокладніше про храм таврської Діви оповідає, устами старого тавра, римський поет Овідій Назо: —,,Є в Скитії міс­цевість, яку предки називали Таврідою. Я народився в цій країні і не гребую своєю батьківщиною; це плем’я поклоняється спорідненій з Фойбом богині. Ще й зараз стоїть храм, який спирається на вели­чезні колони; до нього ведуть сорок ступенів. Переказ оповідає, що там стояв, післаний з неба, ідол. Не сумнівайся! — Ще й зараз стоїть там підніжжя без статуї богині; вівтар, який був зроблений з білого каменю, змінив барву і тепер — червоний, бо пофарбований був кро­в’ю (просяклий кров’ю, — пр. ав.). Ідол богині, як ми знаємо, забрала з собою Іфігенея, тікаючи додому в простори Егеї.

Священнодійство виконувала головна жрекиня богині.

З „Кипрії” нам відомо, що таври ототожнювали Діву з донею Ага­мемнона Іфіанассою — Іфігенеєю, а Геродот сповістив, що храм-свя- тилище Діви височів над урвищем, звідти жертви, після заклання скидалися до моря.

У ділянці архітектонічних здібностей таврів, дивує нас велике чи­сло преміцно укріплених фортець і городищ, збудованих, головним чином, у другій половині 1-го тис. до P. X., коли таврам не абияк надокучали кочові скити й греки приморських осад. Частинно, ці фор­теці побудовані були на обжитих місцях древнішого поселення.

Коротко огляньмо декотрі з них: На горі Кішці (Кошка), недалеко від Сімеізу, видні руїни таврського укріплення, яке оборонялося ка­м’яним муром завтовшки в два метри. В основі цього муру лежала циклопічна підмурівка з підтесаних величезних брил. Укріплення мало й дві вежі. Часово відноситься ця фортеця до другої половини 1-го тис. до P. X., але людина жила тут ще в період ранньої бронзи половини П-го тис. до P. X., про що свідчить інвентар.

На південнім побережжю, найвизначніші твердині були на виспі,,Ай-Тодор” (візант. Айос Тодорос), з киклопічним муром, на,,Ведме­жій Горі” (Аю-Даґ), так само, з циклопічним муром, на горі Хресто­вій та на горі Кастель. На другім хребті Кримських гір, — на горі Кизик-Кулак-Кая, й печерна стоянка в,,Осиповій балці” коло Бах­чисарая, — захищена циклопічним муром. Кастель (назва — пам’ятка про господарювання в Криму ґенуезців та венеційців), оточений був таким могутнім циклопічним муром, що археолог П. Кеппен, поба­чивши його у 1837-му році, занотував:,,...стѣна состоитъ изъ ряда огромныхъ каменьевъ, какъ бы нарочно сваленныхъ вмѣстѣ для того, чтобы преградить путь какому-нибудь непріятелю. Непостижимо, какъ сіи громады могли быть свалены вмѣстѣ! Но въ томъ, что это дѣло рукъ человѣческихъ, — почти нѣтъ сомнѣнія...” І справді, ди­вом дивуєшся, коли поглядаєш на ці монументальні кріпосні споруди й порівнюєш з ними примітивні хижі тих, які уміли, будуючи твер­диню, уподоблюватись легендарним циклопам.

Типова для таврів споруда домовин у вигляді могильної ями, обля­мованої з усіх боків кам’яними брилами, не являлась винаходом ри­туально-архітектонічних традицій таврів. Приблизно, саме такий про­тотип саркофагів ми зустрічаємо далеко від Криму у носіїв білопо- тоцької бронзової культури, спорідненої з культурою комарівською.

Ця білопотоцька культура зосереджена була на теренах західнього Поділля, в поріччі Серета й Стрипи і, на думку Я. Пастернака, була пов’язана своїм походженням з міграцією придунайських тракійських племен на північ в середній етап бронзової ери (1500 - 1200 рр. до P. X.). Так само, на переломі II - 1-го тис. до P. X., кіммерійська людність Дніпрового пониззя, ховала своїх померлих у кам’яних скринях скор­чено або випростано й навершувала над ними могильний насип. При­близно, в ту ж добу, — кінець П-го — початок 1-го тис. до P. X., — скриньові поховання ми бачимо в Рача-Діґорських могильниках другої половини П-го тис. й у ранньокобанських погребищах, які не сягають пізніше VII - ѴІ-го ст. до P. X. (є. Брили).

В Криму, ареал мегалітичних скриньових похоронних споруд ціл­ком збігається з територією таврів, зазначеною Геродотом, і датується IX - П-им ст. до P. X. Найстарші з таких могильників викриті були в Уч-Баші, на західньому схилі Інкерманської долини (XI - VI ст.), у Таш-Джарґані, в Чуюнчі, в Отар-Алані, в Карли-Кої, серед Черкес- Керменського могильника.

Більшість могил скриньового типу належить до середнього етапу таврської культури, себто, до VI - V ст. до P. X., і вони характерні для неї. В таких могилах, звичайно, групових, небіжчиків ховано у скорченій позиції. Виїмків дуже мало: — коло Ялти, в скриньовім мо­гильнику виявлено тілоспалення; кам’яна облямівка домовини вибі­лена була крейдою; в одній скриньовій могилі коло Лімену, померлий був похований сидьма. Найбільше таврських скриньових поховань викрито було досі на південному й на південно-західньому побереж­жю, на теренах від Кекенеізу до Алушти й далі — до Судака.

Конструкцією своєю й речовим матеріялом вони чітко віддзерка­люють етапи поступового розвитку, а згодом, — поступового зане­паду, таврської культури. Поруч з тим, саме той могильний матеріял, свідчить про дуже скромне застосування до таврського повсякденного вжитку грецької кераміки та іншої грецької індустрії, які багатше заступлені лише на попелищах таврських селищ та в могильниках пізньої, занепадної пори.

Очевидно, грецькі осади і, в першу чергу, Херсонес, були мало за­цікавлені вбогою продукцією таврського натурального господарства й провадили з таврами дуже мляві стосунки; тільки після пацифікації окремих таврських поселень, грецькі вироби почали потрапляти туди в більшій кількості.

Могильники пізнього етапу таврської культури, які споруджалися дуже недбало, показують про поступове занепадання її, про посту­пове відмирання древніх побутових та культових традицій під згуб­ним впливом подій, коли ворожа петля все тужче стягала горло заг­наного до гір, таврського люду. Тавроскити, грецькі осадники та рим­ляни, п’ядь за п’яддю, загарбували терени таврів, розщеплювали їх на окремі ізольовані острівці, проникали в дрімучі ліси, здобували таврські укріплені пункти й лишали в них свої залоги. І таври опи­нились в положенні загнаного в клітку звіря. Швидким темпом, вони почали фізично й духово деморалізуватися та розчавлюватись в гущі ворожих сил.

Але, не тільки кочові скити, осадники та римляни були причиною занепаду, а згодом і загину таврів. Фатальну ролю в цім відношенні відіграло утворення Боспорської держави.

Як та гребля, що, загативши й перегородивши живлющі джерела річки, позбавляє ї'ї води й висушує її корито, так Боспорська дер­жава відчахнула таврів від споріднених з ними побутово, духово й кровно племен Тамані, Кубанщини та Передкавказзя, які творили разом з таврами однорідний етногеографічний та культурно-побуто­вий комплекс ще в ІІ-му тис. до P. X., під час формування високої кобанської культури.

Дуже можливо, що в мітах пізньо-егейської пори, збереглися спо­мини про стисле співжиття таврів з кавказькими їх братами, а, ра­зом з тим, і пам’ять про відвідування північно-східнього побережжя Чорноморщини егейцями. Діонисій Мілетський, трактуючи егейський міт про подорож аргонавтів до Колхіди за золотим руном чарівного овна, на якому, задовго перед походом аргонавтів, прилетів був з Егеї до Колхіди Фрікс, — оповідає, що син Гелія (Сонця) Персевс був вла­дикою таврів, а його брат Аіет — володарем колхів та майотів. Доня старшого з братів Персея, іменем Геката, побралася із своїм дядьком, царем колхів та майотів, Аієтом (Схолік до Аполлонієвого,,Походу Аргонавтів”).

Діодор Сіцілійський, повторюючи вищесказане, додає, що обидва брати відзначалися жорстокістю. Він же повідомляє, що золоте руно пильнувалося численною вартою „з мешканців Тавріки”, а це свід­чить про те, що таври були найближчою й найнадійнішою охороною володаря колхів та майотів, бо ж пророцтво віщувало, що Аієт має загинути, якщо чужинцям пощастить викрасти його золоте руно.

Дочка Аієта й Гекати Медея, закохавшись у вождя аргонвтів Іясона, допомогла йому та його лицарям добратися до темену (священного околотку), попросивши таврською говіркою прибрамну варту відімк­нути браму. Міт дійшов до нас в обробці Піндара (522 - 442 рр. до P. X.), а також в пізніших варіянтах. Сама ж подорож аргонавтів на кораблі Арго відбулася в кінці П-го тис. до P. X., за одне покоління до Троян­ської війни, і свідчить не тільки про знайомство егейців з Чорномор­ським побережжям та з таврами, але й про те, що егейці морем при­пливали на Кавказ за дорогоцінними металами, які, часом, доводи­лось їм добувати силоміць.

Наприкінці нашої розповіді про таврів, — подаємо приблизну хро­нологію етапів їх культури:

X-IX ст. до P. X. Перші ознаки наявности таврів в Криму.

IX - VIII ст. до P. X. Архаїчний період таврської культури.

VIII - VII ст. до P. X. Ранній період розвитку її.

VII - VI ст. до P. X. Поступовий розвиток її.

VI-V ст. до P. X. Середній період таврської культури, „Золотий вік” її.

V-IV ст. до P. X. Перші ознаки занепаду.

IV - II ст. до P. X. Таврська культура швидким темпом хилиться до занепаду.

II - перші століття п. P. X. Цілковитий занепад її; таври зникають з сторінок історії.