САВРОМАТИ І НАСЛІДКИ ЇХ ПЕРЕБУВАННЯ В НАШИХ СТЕПАХ

Третє століття до Р. X. було поворотним моментом в історії північ- ночорноморських грецьких осад і в історії наших лівобережних та правобережних степів, в яких, напротязі майже п’ятисот літ, не від­булося жодних значніших етнічних переміщень та буревійних подій.

Під опікою пануючої орди „царських” скитів, в них панував спокій: данники, не пручаючись, платили гегемонам данину, гегемони дан­ників не чіпали, використовуючи їх економічно.

Ці спокійні, усталені взаємовідносини хліборобської людности і ко­чових скитів на теренах Скитії — України, благотворно відкликалися на житті й на достатках грецьких північночорноморських осад. Довге, мирне співіснування їх з тубільним оточенням, як вже не один раз ми зазначали, характеризувалося високим рівнем матеріяльного доб­робуту осад й успішним переведенням ними культурної та гелленіза- торської місії в гущі автохтонних народностей довколишнього запілля. З другого боку, це співжиття викликало проникнення в осади вар­варської стихії у всіх її проявах.

Підсумок виходив такий: довколишні тубільці, помалу цивілізую- чись, гелленізувалися, а гелленізатори поволі варваризувалися. Але, коли б в степах і далі панувала тиша, ця варваризація не принесла б великого лиха осадникам і не порушила б їх господарського добро­буту. Осади розвивалися б і далі, ставали б міксгелленськими, а тим самим, остаточно зникали б різниці, які до того відмежовували і по­бутово, і кровно, і психічно, світ варварський від світу гелленського. Все звелось би до золотої середини. Але, в другій половині ПІ-ГО CT. до P. X., в степах стало неспокійно. На арену історії почали виступати савромати, чи сармати, які, фактично, були грізним авангардом „ве­ликого переселення народів”.

Причини зрушення савроматів та походу їх орд в простори наших степів, були ті ж самі, що й причини руху попередніх і пізніших ко­чових племен: політичні розрухи і усобиці в середній Азії, брак віль­них пасовиськ, як наслідок перенаселення, привабливі вістки про со- ковитотравні степи України і, нарешті, в нашому випадку, послаб­лення відпорности скитів, яке було результатом зростаючої їх циві­лізованосте.

З цих здогадів, найближчий до правди являється той, що рух сав­роматів відносить до ПІ-го ст. до P. X. Його обстоюють джерельні й археологічні дані. У ІѴ-му ст. до P. X., в наших степах жодного зако­лоту не було, провадився тоді інтенсивний товарообмін грецьких осад із скитським передпіллям. Тоді ж, у другій ПОЛОВИНІ IV-ΓO CT. до P. X., за стародавніми переказами, існувала могутня скитська держава царя Атея, яка простягалася над усім побережжям північної Чорномор- щини й Озівського моря, від Дунаю до Дону. Вже Геродот, у Ѵ-му ст. до P. X., знав савроматів (IV, 21, 57, 116); кочували вони тоді в задон- ських степах, за його даними, на віддалі трьох днів подорожі верхи на схід від Танаїсу і на відстані стількох же днів дороги на північ від Майотіди.

Геродот характеризує савроматів, як народ войовничий, що кориться владі жінок. У грецькій мітології оповідається про амазонок та про їхні наїзди на Малу Азію. Ці наїзди якихсь комонних племен матрі- ярхального побуту дійсно колись траплялись. Племінна приналеж­ність мітичних амазонок невияснена, але савромати, в часах Геродота, проминули вже, мабуть, матріярхат і перебували в стадії патріяр- хально-родовій, де впливові жінок відводилось, все ж таки, значне місце.

У всякому разі, під час руху савроматів із задонських кочовищ на захід, побут їх і культура були дуже близькими до побуту й культури кочових скитів. Справжні савромати були скотарями-номадами. Стра­бон писав про них, що вони „йдуть за своїми стадами, вибираючи завжди місця з добрими пасовиськами... Коні тут дрібні, а вівці — великі”...

Як свідчать писані джерела, подекуди, вони займалися й хлібороб­ством та торгівлею, особливо, в Придонні та в Приозів’ї. Але, коли й справді були випадки осідання савроматів на землю, то більшість „савроматських” хліборобів, в дійсності, була давнім осілим населен­ням, на яке древні письменники накинули назву пануючих савроматів.

Як оповідає саме той Страбон і як показують античні фрески та орнаметнтальні зображення, савромати мешкали у возах-халабудах, критих повстю, коли ж доводилось їм довший час таборувати на одному місці, — ставили шатра.

ІЦо торкається фізичного вигляду савроматів, то тут описи його суперечливі. Римський поет Публій Овідій Назо (43 р. до P. X. — 17 р. п. P. X.), описав савроматів, які сновигали по місту Томи (теп. Кон­станца), де цей славута перебував на засланні. Він оповідає, що сав­ромати з-зовні мали лютий вигляд, бородаті обличчя, довге во­лосся, яке ніколи не стригли. Римський історик Амміан Марцеллін (прибл., 320 — 400 рр. п. P. X.), пишучи про аланів, доповнив на­ведений опис Овідія: „майже всі вони високі і гарні, з досить білявим волоссям; вони наганяють жах грізним поглядом своїх очей і самі надто рухливі, завдяки легкому озброєнню”... Проте, савромат- ськість Овідієвих савроматів і Марцеллінових аварів надто непевна. За посередництвом танаїтян, савромати встигли вже до своєї міґрації познайомитись зверхньо з греками та з їхньою матеріяльною куль- турою. У масі своїй, савромати були войовничими номадами й розпо­ділялися на окремі орди-племена; були вони тієї ж етногенези, що й скити-кочівники й вживали мову північно-іранську, один з її діялектів.

В історичній термінології, загально, вони звуться „сарматами”, хоч справді, самі себе вони називали „савроматами” чи „саор- манами” (від авестійського „саормані” [другий відмінок — „саормато”], в перекладі — „оперезані мечем”, „меченосці”).

Всі старші античні письменники, як Гіппократ (460 - 377 рр. до P. X.), Геродот, Скілакс, Скімн і римські — Публій Овідій Назо, Пом- поній Мела, Пліній Молодший (62 - 113 п. P. X.) називали їх савро­матами і тільки, з благословення Клавдія Птоломея, александрійського географа, математика й астронома, який, в році 179-му п. P. Х„ вперше вжив назви „сармати”, — старе їх племінне ім’я забулося.

За Геродотовими (зрештою, суперечливими) даними, первісні їх ко­човища сумежили на півночі з краєм будинів, а на півдні — з землями майотів.

Савроматські жінки, за свідоцтвом древніх письменників, не сиділи, як скитки, на возах-халабудах, а їхали поруч своїх чоловіків верхи і вправно орудували зброєю, зокрема, були меткими лучницями. Як вони одягалися — добре не знаємо. Мабуть, одежа їх була, приблизно, така ж, як і у скиток: сорочка, підперезана в стані. Поховання савро- маток показують, що одежу свою вони залюбки прикрашали вишив­ками й обшивали її на рукавах („полики”), в стані, біля пояса й пелену дрібними блакитними або зеленими намистинками; ними ж була об­шита й лиштва. Шати заможніших савроматок обшиті були позоло­ченими бляшками. Голову покривали хустиною-гіматіоном, яка, так само, була вишивана. Носили вони, розуміється, й теплішу вовняну одіж, а на ногах — м’якенькі жіночі черевички-постольці, приоздоб- лені кораликами та золотими бляшками.

Савроматки були, мабуть, чепурливими та кокетливими й кохалися у всіляких оздобах, в ювелірних дрібничках тощо.

За свідоцтвами Плінія Молодшого та Помпонія Мела, савромати були „одним племенем, поділеним на кілька народів з різними назва­ми”. Знали савроматів і китайці і згадували їх в своїх літописах. З визначніших савроматських племен, древні письменники знали аорсів, сіраків, роксоланів, язиґів та аланів.

Кочовища аорсів були розкидані на широчезних просторах, від Дону на заході й до Аральського озера на сході. Вони тримали під своєю контролею прадавній торговельний шлях, який сполучав терени на­шої батьківщини із середньою Азією, з Китаєм та Індією.

Сіраки кочували по передкавказьких степах, приблизно, між рікою Теофанієм (теп. Челбаси) на півдні й Ахардеєм (теп. Манич) на пів­нічному сході.

При гирлах Танаїсу, на його лівобережжі, жили іксамати, теж сав- роматська орда, і, нарешті, роксоляни (ревксінали), обсадили надозів- ські степи, колишню домену,,царських” скитів.

Алани були останньою міграційною хвилею савроматських племен і вдерлися до наших степів в половині 1-го ст.

Як раніше скити, так само й савромати крили своєю назвою увесь різнородний комплекс народностей, підпорядкованих їх владі.

Розуміється, правобережжя Дону савромати добре знали задовго до свого походу на захід і мали і мирні і ворожі стосунки з придонськими скитами, але тепер, у другій половині ІП-го ст. до P. X., переміщення орд на далекому азійському сході, натиснуло на савроматів з затилля й приневолило їх, в свою чергу, натиснути на скитів.

Скити вже до Геродота, себто, до Ѵ-го ст. до P. X., мали свою цен- тцальну владу в особі деспотів-царів, якій корилися не тільки скити кочові, але й „скити” осілі. „Царські” скити були пануючою ордою й головною збройною силою владного апарату й виконували його во­єнні директиви. Скити ІП-го ст. до P. X., вже значно прогресували у всіх відношеннях і декотрі племена їх, від довгого сусідства з осі­лим людом, позбувалися войовничости й самі осідали на землю та засновували чимало преміцних городищ. Споруда укріплень, дуже можливо, якраз і була зв’язана з непокоями в степах, викликаними савроматським рушенням.

Тим часом, посування савроматів на захід, чим далі, тим більшої набирало інтенсивности і, врешті-решт, обернулося в навалу.

Відсіч кочових скитів не змогла здержати савроматського натиску і вони відкотилися частинно на захід, частинно в ліси на північ, ча­стинно сховалися в Тавріді, частинно прилучилися до савроматських орд.

Держава їх розпалася, підвладні племена вийшли з-під їхньої кон­тролі; в степах зчинився великий заколот. Відступаючі скитські ва­таги топтали копитами своїх коней ниви хліборобського люду, плюнд­рували й палили їхні селища.

Під’яремні племена, виуживаючи лихі для скитів часи, хапалися за зброю і в степах розбуялася кривава вакханалія, яка вибила з колії, спокійне до того часу, буття осілої людности, занапастила її лани й достатки, здеморалізувала й озлобила її, як та копистка, всунута до бджоляного вулика.

Наші степові простори, язиґи мали перейти на протязі ІП-го ст. до P. X., бо, наприкінці ІІ-го ст. до P. X., Страбон льокалізував їх ко­човища вже на схід від Дунайських гирл, а Овідій Назо, на початку 1-го ст. п. P. X., спізнався з ними над Дунаєм, коли язиґи, на своїх вітроногих конях, переправлялись,,по твердому хребті, скутої кри­гою, ріки”.

В середині 1-го ст. п. P. X., язиґи кочували вже в поріччі Тиси, між Дунаєм і Гірканським погір’ям, до Паннонських стійбищ в Kap- нунті й до лісової й рівнинної зони, заселеної германцями та кельта­ми, слов’янами й,,тракійцями”. Там вони звалися „метанастами”, себто, „переселенцями”, „прийдами”, „приблуканцями”. Великі могильники їх викрито в околицях Дебречину і в комітатах Чонґрад, Торонталь, Бекеш та Сольнок.

В одній могилі пізнього часу Ш-тє ст. п. P. X., в Угорщині, в уси- пальниці-хаті, за скитським звичаєм спорудженої з товстих бервен, покоївся якийсь савроматський князь, оточений скарбами; з ним був і похоронний віз і коні, які возили його до часу смерти і везли до місця вічного сну. В сусідніх могилах, поховані були княжі гридники: в одній — четверо з відтятими головами, в другій — вояк з щитом, у третій — два.

Другою хвилею савроматської міграції були роксоляни. Прокочу­вавши на нашому Лівобережжю з два століття, у 1-му ст. п. P. X., вони форсували Дніпро, заволоділи правобережною степовою зоною від Дніпра до Дунаю і виявили тенденцію пробиватися Добруджею та Нижньою Мезією далі на Балкани. Писані джерела востаннє зга­дують їх у ІѴ-му ст. п. P. X.

Останньою хвилею савроматського походу на захід, були алани, які, в половині 1-го ст. п. P. X.), опанували Передкавказзя та Прио- зів’я, у П-му ст. п. P. X. створили могутній союз племен і, на деякий час, стали гегемонами над савроматським і несавроматським населен­ням північної Чорноморщини.

Як оповідає Амміян Марцеллін, „постійними перемогами, вони зне­силили сусідні народи й накинули на них назву своєї людности”.

Значна частина аланів лишилася в Приозів’ї (предки літописних ясів), а друга частина вдерлася в Подунайщину.

Грецькі осади зразу ж відчули, згубні для себе, наслідки заколоту в степах; зразу ж перетялись торговельні шляхи, зразу ж зменшився і, чим далі, тим невстанно зменшувався наплив до осад сировин кон­тиненту та зернового збіжжя. Збут теж майже припинився і в скла- довищах осад накопичувався і псувався привозний крам, спеціально призначений для мінової торгівлі з тубільцями. А найбільша халепа була в тому, що зерна не те, що задля експорту, але й задля власного вжитку вже не вистачало.

Руйнувалися й щезали з поверхні земної городища-селища, хутори, окремі садиби; люд кидав плуг, хапався за зброю, дичавів і сідав на

коня. Безхатній, голодний, зацькований лихоліттям, в супроводі смер­ти, що чигала на нього на кожнім кроці, він вештався по степах, як хижий, скаженіючий від голоду, вовк, палив і нищив селитьби своїх же братів..

Так, як набагато пізніше, під час згубних наскоків кримських та- тарів, так і тоді запанувало в степах розбишацтво. І так, як, охлялого від недоїдання, голод нестримно тягне до миски з їжею, так тоді всіх, і обездолених скитів-кочівників, і обездолених хліборобів, потягло до осад...

Зброя савроматів була набагато досконалішою та різноманітнішою від скитської. Кіннотники мали на собі довгі панцери із залізних або рогових лусок. Ці рогові луски вони виробляли, за свідоцтвом Пав- санія (І, 21, І), з кінських копит. Досить докладно описує їх зброю й Страбон (VII, 3, 27): „вони носять шоломи і панцирі з сирової бичачої шкіри і сплетені з лози щити, а зачіпною зброєю служать їм списи, лук та меч”.

Римський поет 1-го ст. п. P. X. Валерій Флак (VI, 160) згадує сав­роматів, „які мечуть довжелезні списи”.

Оборонною зброєю їх були шолом-шишак з заліза, панцер та щит... Замість короткого скитського ятагана-акінаки, савромати вживали дов­гого меча, яким зручно було рубати з коня; меч цей мав „ґарду” — металеву поперечку у формі півмісяця. Найдавнішим, може, зобра­женням савромата, який орудує таким довгим мечем, являється фраґ- мент срібного ритону, трьохсотого, приблизно, року до P. X., який знайдено було коло Керчі. Тут савромати б’ються врукопаш з греками. Коні савроматських їздців не прикрашалися вже так пишно, як у скитів. Збруя була простіша, але практичніша; зникає багатий набір гнуздечки з начільником та наличником і різноманітними вудилами- псаліями; натомість, з’являються кільчаті вудила та бляхи-фалари з зображенням тварин, людських постатей або тільки голів.

Звіринний стиль, спадщинно, жив і у савроматів; головним персо­нажем його був лев, а потім, дик, олень, пантера (пард?), кінь, заєць, рідше, верблюд, гадюки, риби; сюжетами служили також сцени по­лювання й гризня звірів між собою. Поруч з тим, в оздобній орнамен­тації, вживається й тематика грецької мітології: смоки-дракони, Гри­фони, півлюди-півзвірі, всілякі почвари і т. д. Очевидно, що всі ці вироби були двоякого походження: азійські і грецькі колоніяльні.

В культовій обрядності савроматів, найбільшою пошаною користу­вався меч, як і у скитів. Меч був уосібленням бога війни. Амміян Марцеллін оповідає, що „вони (савромати, пр. ав.) варварським зви­чаєм застромлюють голий меч у землю і поклоняються йому, як Мар­сові”.

Молилися вони також жіночому божеству, великій Богині-Матері, в своїх божественних функціях, цілком тотожній Кібелі; вона була персоніфікацією творчої сили Природи й всілякого гаразду, дарова­ного нею. У написі III - ІІ-го ст. до P. X., вона виступає під іменем Астарти поруч з богом Санерґом. З інших інскрипцій, відомі нам ще й інші савроматські божества: „страшна для звірів” Гекаерґа (в пе­рекладі: Оборонниця, Стрілобоя, Далекострільна), її сестра Onic (в пе­рекладі: Кара, Помста), й опікун хатнього вогнища Утофарн.

Як бачимо, крім Санерґа та Утофарна, — Астарта це ассирійська Іштар, а імена інших двох богинь, подані в грецькім перекладі.

Про ремісництво савроматів писані джерела мовчать, але, в дійсно­сті, савромати мали, розуміється, і своїх гончарів, і своїх лимарів, зброярів, ткачів, ковалів, чинбарів та усьмошевців.

Сталих поселень кочові савромати, мабуть, не мали, чому їх досі й не виявлено; поселення ж в долині річки Молочної, могли бути се­лищами давнього, автохтонного люду савроматських часів.

ІЦо торкається похоронного ритуалу савроматів, то їх мерці хова­лися під могильним насипом у випростаній позі горілиць, з руками, простягненими вздовж тіла. Клалися вони по діягоналі, головами на південь.

Могильний інвентар складався із зброї, з різних оздоб, з ліпної савроматської й кружальної грецької кераміки, яка прийшла з Оль- бії, Танаїсу та Боспору. Черепи багатьох були штучно деформовані, що характерно особливо для аланів.

Оскільки для скитського періоду нашої історії й палеоетнографії, — керівником, інформатором й орієнтатором був Геродот, то, відносно савроматського періоду, головним джерелом являються етнографічні дані Плінія, який, у першому столітті п. P. X., використав мапу Arpin- пи з 1-го ст. до P. X.

Відомості Плінія були доповнені римським письменником Помпо- нієм Мелою І ст. п. P. X. („Де хороґрафія”, ліб. III). Крім того, дуже важливим джерелом являється географія александрійського астроно­ма, математика й географа П-го ст. п. P. X. Клавдія Птолемея („Клав­дія Птолемея географічний покажчик”), який зберігся в кількох ко- дексах-копіях; з них більшість походить з XIV - XV ст. До них за­лучені три різні мапи: 1. Mana світу, 2. чотири мали континентів і 3. 26 малих детальних мап.

Всі вищеназвані географи викреслили із списка живих збірну назву „Скитія” і замінили її такою ж збірною назвою „Сарматія”.

На жаль, всі вони оповідали і подавали інформації про Сарматію та сарматів вже тоді, коли в українських степах наближався кінець аланському пануванню. Алани хоч і були савроматського етнічного кореня, та, проте, значно вже різнилися в побутовім відношенні від тих савроматів, які, у ПІ-му —- П-му ст. до P. X., були гегемонами надчорноморських степів.

За цей час, сталося багато змін у бутті савроматів, які, посуваючись на захід, підо впливом грецьких осад та місцевого оточення, все більше абсорбували в свою кров, кров довколишніх племен, все помітніше за­стосовували до свого побуту чужі елементи й пристосовували його до нових умовин. Сама ж мала Клавдія Птолемея загорнула до своїх границь силу силенну несавроматських племен, серед яких прасло- в’яни і германці творили подавляючу силу.