ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ЗА СКИТСЬКОЇ ДОБИ

До недавнього часу твердилося, що залізо принесла з собою на нашу батьківщину, десь в IX - ѴШ-му ст. до P. X., скитська орда. Найно­віші досліди, однак, вияснили, що проблему занесення заліза й заліз­них виробів на терени України, так просто розв’язати не можна.

Гальштатська культура витворилася в іллірійськім етнічнім сере­довищі й характеризувалася чорнолощеною керамікою. Завдяки тому, що гальштатські ілліри експлуатували багаті сіллю соляниці в районі Гальштату, — їх гончарські, бронзові й залізні вироби, поширилися майже по всій Европі, разом з сіллю, на яку був тоді великий попит. Ця чорнолощена гальштатська кераміка, не минула й нашого краю, де в гойності зустрічається в басейні середнього Дніпра, а також, на Лівобережжі й, навіть, в Передкавказзі.

У половині 1-го тисячоліття до P. X., під час великого розселення кельтських племен, гальштатську культуру заступила культура ля­тенська, творцями й носіями якої були кельтські племена.

Кельти-лятенці були вправними й винахідливими ковалями; в їх гамарнях та кузнях виковувались найрізноманітніші залізні речі: зброя, залізні наральники-лемеші, коси, ножиці, остроги, глиці тощо.

Поруч з тим, популярною стала і їх кераміка, роблена на гончар­ському крузі. Речева лятенська індустрія експортувалася й до нас, особливо, на Правобережжя, племена якого в цей час пишалися доб­робутом, торгуючи зерном з грецькими осадами, а згодом — з римля­нами.

В часах початкової стадії гальштатської культури, у верхів’ях Бугу жила людність лужицької культури; вона спалювала своїх мерців й укладала їх прах на т.

Ця західня людність „лужичан” на схід до Дніпра не стреміла, але, опинившись в оточенні давніх тубільних племен, потомків трипіль­ців, —- поріднилася з ними й спільно витворила мішану, т. зв. висоцьку культуру (с. Висоцьке, коло Бродів) і, в результаті цього злиття, „ви- сочани” опановують територію, яку можна, приблизно, визначити так: долішня течія річки Рати, верхів’я Бугу, Стиру, Ікви й Горині, а пів­денніше, — горішню течію Білого Потоку, Свіржу, Гнилої й Золотої Липи, Стрипи та Серету й усе побережжя Гнізни, досягаючи на сході до лівого берега Збруча.

Простір цей був густо заселений „височанами”-хліборобами, з огля­ду на догідні кліматичні й геофізичні умовини цього лісостепового краю. У похороннім ритуалі „височан” усталености не простежується; практикувалася у них як інгумація, так і кремація померлих, т. зв. біритуалізм. Покійників ховали в ямах без облямовання камінням чи деревом, у випростаній позиції, головою на південь і дуже дбали про те, щоб небіжчик мав „на тому світі” всі речі, які служили йому за життя. Тому, могильний виряд цих „височан” був багатий, а для архе­ології надзвичайно важливий: мерці мали на собі бронзові або за­лізні нашийники, намиста, у мочках вух, найчастіше в правій, — ме­талеві сережки, а жінки ще й бронзові дармовиси біля них. Верхня одежа запиналася на правій стороні грудей, бронзовими або залізни­ми глицями, руки оздоблювали браслети, а пальці правиці — бронзові перстені.

Щоб покійник не проголодався в дорозі на той світ, — забезпечу­вався він і їжею, що стояла коло нього в кількох начиннях. Не бра­кувало в похованнях і залізних ножиків, кам’яних сокирок та моло­тів, крем’яних серпів і стрільчаних вістер. А померлим діткам, в до­мовину клалися для їхньої розради, іграшки, як, наприклад, торох- кальця та глиняні пташки.

„Надбужани”, які лишили по собі розсяглі могильники, були мир­ними хліборобами. В їх могильнім інвентарі, зовсім не подибується зброя. Натомість, вони цупко трималися давніх неолітичних вироб- ницьких традицій і виготовляли знаряддя з кременю, з каменю, ко­сти та рогу; на їх погребищах, вони подибуються поруч з виробами з бронзи та заліза.

Характерною для „височан” керамічною формою являються тюль- пановидні глиняні посудини, прикрашені низкою дірочок під вінця­ми, а вичеревок — горизонтальною низкою відтисків пальця.

Великим досягненням „височан” в побутовім відношенні був ви­нахід ложки, які вироблялися ними з глини. Отже, їдому рідину вони вже не сьорбали губами, а, „по-панському”, черпали її ложками.

„Височани” теж не нехтували виробницькими традиціями своїх нео­літичних предків і, поруч з бронзою та залізом, для виготовлення гос­подарського знаряддя, вживали камінь, кремінь, ріг та кість. В їх могильниках, побіч із залізними ножиками, зрідка, бронзовими брит­вами, серпами тощо, лежали сокири із діориту чи ґраніту, молотки з вапняку, гострильні бруски, крем’яні ножі, шкребачки та рильці, при чім, типологічно, вони, як дві краплини води, подібні до виробів неолітян. На жаль, поселення „височан” майже не досліджені.

За наступного лятенського періоду центральноєвропейської залізної ери, у „височан” прогресує все більший занепад. Як здогадується д-р Я. Пастернак, цей занепад був у прямій залежності від війн їх із скитами-орачами, які поширювали свою територію і, зударившись з „височанами”, перемогли їх. У цю добу, гончарство „височан” до такої міри примітивізується, що часто вироблялося не з глини, а з чамуру.

Встановити точно період існування висоцької культури покищо не вдалося. Приблизну хронологію її визначив Т. Сулімірський, поді­ливши її на чотири розвоєві етапи:

1. Гальштат C — 800 — 650 рр. до P. X.

2. Гальштат Д — 650 — 500 рр. до P. X.

З й 4. — Ля Тен, період зростаючого занепаду, — 500 — 0 рр. до P. X.

Поступова примітивізація матеріяльної культури „височан”, аж ніяк не йшла в ногу з їх органічним винародовленням; здичавівши й перей­нявшись войовничістю, в наслідок сутичок з довколишніми племенами, вони теренів свого розселення не кидали і були силою, з якою при­мушені були рахуватися й венеди, які, в поході своїм із заходу на схід, не зважалися порушити „нейтралітет” „височан” й оминули їх територію, звернувши до південних теренів Подністров’я.

„Височани” сиділи в цій місцевості аж до Народження Христового. Розв’язання загадки етногенези „височан”, мало б велике значення для характеристики прабуття нашої батьківщини і, зокрема, меж роз­селення праслов’ян. Із всіх гіпотез, — найближчою до правди є, ма­буть, та, яка вважає „височан” праслов’янським племенем.

Територіяльно, границі висоцької культури, більш-менш збігаються з теренами, де, у Ѵ-му ст. до P. X., Геродот застав не-скитське плем’я неврів, що жило поза межами його Скитії. На відповіднім місці, про неврів уже говорилося. Тут зазначимо тільки, що пертурбація з нев- рами, про яку, з фантастичними подробицями, оповідає Геродот, а саме, причини міґрації їх на схід, в землі будинів, могли мати зв’язок з по­ходом кельтських племен з центральної Европи на схід.

В горішнім Подністров’ї, за гальштатської доби, „комарівці” далі удосконалювали свою культуру й техніку гончарства аж до ранньої скитської доби в Україні. З невияснених причин, вони зійшли з істо­ричної сцени у ѴІ-му ст. до P. X. За тих саме гальштатських часів, „скити-орачі”, які компактною масою, спрадавна, господарювали в лісостеповій зоні Правобережжя, між середнім Дніпром і середнім Дністром, почали розпросторюватись в західньому напрямку й ли­шили по собі на теренах західнього Поділля ряд могил. Були вони тут новосельцями й відрізнялися від місцевого населення деякими по­бутовими традиціями й культовими особливостями; це, однак, не шко­дило їм жити в злагоді з автохтонами, хоч могильники „скитів-орачів”, були завжди розташовані окремішно.

Могили цих „скитів-орачів”, чи, як ще недавно ті могили називали „скитськими” з тієї причини, що в могильнім речовім змісті подибу- ються предмети з правдиво скитськими орнаментальними традиціями, — височіли на колишніх теренах „білогрудівців”. Приблизною пів- нічно-західньою границею осідання „скитів-орачів” була лінія Тов­мач — Теребовля — Скалат, південною — Дністер, від гирл Золотої Липи до Смотрича; південніше цього терену, могили їх зустрічаються рідко на Буковині.

У культі західньоподільських „скитів-орачів” панував біритуалізм. Досить багато в їх похованнях знайдено речей грецької й колоніяльної індустрії, як, наприклад, бронзові дзеркальця ольбійського виробу VI - П-го ст. до P. X., грецькі монети, колоніяльні вироби керамічні тощо, а в могилі „скита-орача” (коло села Залісся Чортків), знайдено, навіть, червонофіґурні грецькі посудини ѴП-го ст. до P. X., що зай­вий раз потверджує нашу думку, що грецькі купці-мореплавці мали свої невеличкі торжки над лукомор’ям Дністер — Дніпро задовго до масового розселення (апойкії) греків у ѴІ-му ст. до P. X.

Отож, наявність грецького речевого матеріалу в могилах західньо­подільських „скитів-орачів” свідчить, що, саме так, як і Геродотові „скити-орачі”, ядро яких не переступало меж свого гнізда, вони про­вадили товарообмін з грецькими осадами, головне, з Ольбією та з Ти­рою, постачаючи їм зерно. Найпізніші могили їх на теренах західнього Поділля синхронні з центральноєвропейською лятенською культурою.

А загалом, могильники нам оповідають, що ці західньоподільські „скити-орачі” не поривали стислих зв’язків із своєю батьківщиною середнього Дніпра і жили по добросусідському з одномовними і єдино­кровними „височанами”. Етнічна приналежність цих західньоподіль­ських „скитів-орачів” була тотожня з етногенезою „скитів-орачів” Придніпрянщини й „височан”. Це були праслов’яни, потомки три­пільців.