ТАНАЇС Й ІНШІ БОСПОРСЬКІ ОСАДИ V — І ст. до P. X.

Найвіддаленішим і найбільш відокремленим від комплексу грець­ких осад Боспору місцем поселення греків, був терен довкола гирл Дону-Танаїсу, де, в кінці Ѵ-го ст. до P. X., боспоряни заснували свою осаду Танаїс, в якому сконцентрований був товарообмін греків з ши­рочезною округою, межі якої визначити неможливо.

Заснування Танаїсу має деякі схожі риси із заснуванням Ольбії. Як її попередник було грецьке поселення на Березані-Бористеніді, звідки згодом осадники переселилися до клясичної Ольбії, так і тут, дані переконливо кажуть, що первісний Танаїс стояв на місці Єли- саветинського городища в гирлах Дону. Цей древній, здогадний Та­наїс, уявляв з себе визначне й добре будоване місто. Він був оточений оборонним муром і мав свій акрополь; будинки в місті були муровані, з тесаного або лупаного каменю; декотрі з них були обмазані глиною й побілені крейдою або розмальовані червоною охрою та синькою; криті були плоскою черепицею грецького виробу.

Цей здогадний Танаїс, у ІѴ-му ст. до P. X. досяг найбільшого свого розвитку, а потім, раптом, почав занепадами у столітті ІІІ-ім до P. X. Його руїни не показують якихсь признак пустошення чи пожежі; мешканці просто виселились з нього, мабуть, в наслідок того, що рукав Дону, над яким стояло це місто, обмілів і замулився баговинням.

Майже одночасно з запустінням здогадного Танаїсу, у другій поло­вині Ш-го ст. до P. X., постає Танаїс історичний на високому, правому березі Мертвого Дінця (коло хутора Недвигівки). Ненаправна шкода, однак, що, впродовж 150 літ, довколишні селяни систематично брали з нього камінь для своїх будівельних потреб і що некрополь його був докладно пограбований, так що реконструювати місто неможливо. З тих саме причин, і археологічний матеріял, здобутий тут, дуже скром­ний. Цінними для історії являються мармурові стели-теламони й пли­ти, яких знайдено на руїнах велику кількість, 80 цілих і 1000 — фраґ- ментарних, з написами. Як видко, танаїти мали пристрасть до інскрип- цій і ними увіковічнювали, як себе, так і події. З тексту одного з тела- монів довідуємось, що, подібно до Ольбії-Бористену, і Танаїс мав свого річного бога Танаїса.

Ближчі й віддаленіші околиці Танаїсу, рясніли поселеннями хлі- боробів-міксгелленів, це була танаїська,,хора”; поселення ці заходили досить далеко на схід, уздовж течії Дону. Існувало також чимало поселень на сусідньому побережжю Майотіди, але вони, знечев’я, зни­кають у 1-му ст. до P. X. Причини їх запустіння досі невияснені, хоч думається, що сталося це в наслідок посування із Задоння на захід аланів. Всі ці побережні й суходільні поселення, об’єднувались Тана- їсом в одне господарське, а може, й політичне, ціле.

Танаїс зродився й жив серед савроматського оточення, серед тих савроматів, про яких писав Геродот. Особливого значення він набув в часи Народження Христового і в трьох перших століттях по ньому й загинув у ІѴ-му ст. п. P. X., мабуть, від меча гуннів. Цей, одначе, період життя Танаїса, — обговоримо пізніше.

Поруч з Фанагоріею та Теодосією, Танаїс був найвизначнішим мі­стом Боспорського царства, але відрізаність його від центру й братніх греко-боспорських осад, варварське море, яке його оточувало, надали цій осаді особливої своєрідности, як в її етнічнім складі, так і в її по­літичній структурі. Подавляючий в його населенні прошарок варва­рів, головним чином, савроматів, майотів та іксаматів, утворив з Тана­їсу поліс, в якому гелленство було лише лаштунком, позолотою, що крило собою темне тло варварства.

У місті, як і в інших боспорських осадах, сидів намісник царя — „пресбевтес”, якому підпорядковані були чотири архонти (в інших бос­порських містах — верховні магістрати їх).

Один з архонтів звався,,архонтом-епонімом”, другий ■—■ „гелленар- хом” і був представником грецького населення Танаїсу, третій і чет­вертий архон —- були представниками тубільців-танаїтів (Архон Ta- наеос, Архон Танаейтон). Вже один цей розпорядок урядових функ­цій показує, що у Танаїсі тубільців було набагато більше, ніж греків, і що погречення цих танаїтів було, щонайбільше, лише зверхнім. З ча­сом, цей розподіл урядових функцій за принципом національної при­належносте, став анахронізмом, пережитком, бо увесь Танаїс так звар- варизувався, що у всіх архонтів обов’язки перемішались.

Не можна минути мовчанкою й інші перлини, які здобили корону боспорських потентантів, підрядніші його осади. їх буття й добробут бѵли тісно пов’язані з Пантікапайоном, з його політичним та госпо­дарським розмахом.

З другого боку, і процвітання самого столичного Пантікапайону, в значній мірі, залежало від інтенсивности торговельних маніпуляцій кожної боспорської осади зокрема, від якости й різноманітности її міської ремісничої продукції і від її взаємовідносин із тубільним за­піллям, звідки до неї привозились зернові запаси, худоба та прига­нялись раби.

Отож, політична і економічна гармонійність у співжитті всіх бос­порських осад, їх спаяність, являлись всезагальною основою могутно- сти й добробуту Боспорського царства та його володарів.

ТИРІТАКА була заснована, як і всі інші боспорські осади, десь у ѴІ-му ст. до P. X., на місці тубільного поселення пізньої бронзової до­би над узбережжям Керченської протоки, на південь від Пантікапа­йону. Осада ця, яка, можливо, носила давню „кіммерійську” назву, була гарно упорядкована, оточена оборонним муром і являлась осе­редком виноробства та рибопромисловости. В її руїнах виявлені мо­нументальні давильні-преси винограду, сік якого потім розливався по амфорах-ойнерах. Не менш складними були й споруди для рибозасо- лювання з кам’яними ваннами, в яких риба консервувалась просо­ленням. У рибозасолювальнім приміщенні, одночасово могло солитись до двохсот тон, головне, морської, риби. Дуже можливо, що ці „кон­сервні” заводи були власністю боспорських царів. (Ten. село Аршин- цеве).

МИРМЕКІЙ стояв над узбережжям цієї ж протоки, в чотирьох вер­стах північніше Пантікапайону, й був теж визначним місцем вино­робства та рибоконсервної промисловости. Вздовж оборонного муру, пролягала в ньому вулиця, яка була брукована спочатку утрамбова­ним шутром та череп’ям амфор, а пізніше — кам’яними брилами.

НИМФЕЙ розполігся у сімнадцятьох верстах на південь від столиці, на місці тепер, села Героївки. Це було важливе торговельне й проми­слове місто Боспору з добре збудованою гаванню, оборонним муром та міськими мурованими будинками, серед яких особливу увагу притягає до себе руйновище храму Деметри, богині врожаю й природи, опікун­ки хліборобства, садівництва та городництва. Спорідненість її культу тут з культом таврської Діви, прообразом якої була малоазійська Ki- бела, — безсумнівна. Цей храм стояв уже в ѴІ-му ст. до P. X.

Крім винарства, — на монетах цього міста, з Ѵ-го ст., зображалося гроно винограду, — тут, здавна, зосереджувався виріб місцевої ма­льованої кераміки грецьких традицій, яка почала тут вироблятися раніше, ніж в інших чорноморських осадах.

АКРА, що сусідила з Нимфеєм південніше, досі сливе недосліджена.

КІТЕЙ, дальше побережне місто в напрямку на південь. Він був укріплений могутніми мурами та вежами; в його руїнах виявлені ве­ликі ямні зерносховища-горлахи й пітоси, в яких теж зберігалося зерно. Очевидно, як і Нимфей, Кітей був звозним пунктом збіжжя. Міська знать, мабуть, землевласницька, ховала своїх кревних у ро­динних усипальницях, вирубаних в скелях схилів гори Четир-тау. На стінах цих крипт помітні сліди розмальовувань.

Особливий інтерес уявляє собою, знайдена в руїнах, кам’яна плита з написом, який оповідає, що храм, на престолі якого лежала ця плита, був посвячений „гримучому богові”, мабуть, „високогрімному Зевсові” („Гипсібрёметес Зевс”).

КІММЕРІК стояв біля підніжжя гори Опук, при виході Керченської протоки до Чорного моря. На його місці існувало колись давнє „кімме­рійське” поселення. Місто мало свій акрополь і було укріпленим пунк­том, який замикав південну систему оборонного валу й рову, що, з пів­ночі на південь, перетинав Керченський півострів і служив заборолом супроти наїздів кримських скитів на це, густо заселене, східне око- неччя Тавріди.

КАЗЕКА стояла вже по той бік оборонного валу на березі моря й ще не була обсліджена археологами.

ТЕОДОСІЯ (теп. Феодосія) знаходилась цілком окремо на захід від Казеки. У запіллі своїм вона мала таврів та кримських скитів, це, однак, не заважало для її розквіту й добробуту, як чудового порту й хлібного ринку. Великі теодосійські землевласники експлуатували роз- сяглі простори родючого ґрунту, на якому плекали пшеницю й по­стачали нею грецькі та малоазійські порти. Господарським своїм зна­ченням, вона конкурувала з Фанагоріею і, навіть, з самим Пантікапа- йоном. Два століття вона спромоглася оборонити свою незалежність від Bocnopy; теодосійці завзято билися з боспорянами, аж врешті, у ІѴ-му ст. до P. X., були завойовані пантікапайським архонтом Левко- ном 1-им і прилучені до Боспорської держави. Ця, одначе, примусова сполука з Боспором, ані трохи не зменшила її добробуту; навпаки, під покровом цієї держави, вона ще більше розцвіла й розбагатіла.

ПАРТЕНІЙ, назва якого пов’язана з культом таврської Діви (Пар- тенос) і

ПОРТМЕЙОН (в перекладі — „перевіз”, „переправа”), були розта­шовані рядком на кримському побережжю в найвужчім місці Боспор­ської протоки, насупроти Ахіллія, що стояв на побережжю Тамансько- го півострова (може якраз тут був „Кіммерійський Брід” Геродота).

Портмейон був важливим торжищем, до якого звозились продукти з північних теренів Тавріди (в їх числі, дуже можливо, й сіль), і з ро­дючих ланів Кубанщини. З другого боку, як Партеній, так і Портме- йон, були ширителями грецької матеріальної індустрії й духової куль­тури серед населення тих країв. Тут була зручна й коротка переправа через протоку, що й було однією з причин добробуту цієї невеликої осади — транспортера. Водночас, Портмейон був найпівнічнішим укріпленням Боспорської держави, яке захищало доступ до переправи й дбало про спокій та порядок в хліборобськім запіллі цих теренів Тавріди. Бруковання вулиць череп’ям гераклейської, сінопської та ро­доської кераміки, ясно показує, що це місто мало жваві зносини з ма­лоазійськими та егейськими побережними містами й розповсюджу­вало їх продукцію в Приозів’я. У 1-му ст. до P. X., Портмейон перестав існувати.

На північному побережжю Таманського півострова, найвіддалені- шими приморськими осадами Боспору були ТИРАМБА й КІММЕРІЙ в горловині Керченської протоки, при виході її в Майотіду, а також АХІЛЛІЙ. Ці невеличкі осади на побережжю Озівського моря, були пристанями каботажно-торговельних рейсів грецьких кораблів до гирл Танаїсу і, водночас, осередками, куди звозилась сільсько-господарська продукція Кубанського запілля.

В Корокондамській затоці (теп. Таманська затока), стояли Патраей, Кепи, Фанагорія, Гермонасса й Корокондама.

Торжки континентальної Сіндіки, які обслуговували ринки боспор- ських міст і ринки внутрішньої Кубанщини, були, мабуть, за межами Боспорської держави, але — в орбіті її торговельної експансії. Назва одного з таких торжків нам відома; це Апатур у центральній частині Таманського півострова коло могил,,Близниць”.

Супроти Тирітаки, на таманському березі, пишалася добробутом ФАНАГОРІЯ (Фанагбрея, Фанагорё) (руїни коло станиці Сінної), най- дорогоцінніша перлина Боспорського царства, яка спричиняла багато клопоту боспорським царям норовистістю і яка, згодом, заступила місце Пантікапайона. Вже Гекатей Мілетський (VI ст. до P. X.) зга­дував про неї і писав, що її заснував Фанагор, очевидно, ойкест. За Псевдо-Скимном, Фанагорію заклали іонійці, вихідці з малоазійського міста Teocy.

Візантійський письменник середньовіччя Евстатій, у вищезгаданих коментаріях до періплу Діонісія й покликаючись також на Арріяна, — уточнює повідомлення древніх літописців: „Фанагорія, яку засну­вав Фанагор Теоський, що втік з Teocy від насильств персів...” Це була єдина осада Боспору, заснована на початку ѴІ-го ст. до P. X. не мілетянами, а теосцями. Значна частина руїн Фанагорії, внаслідок осідання побережжя, опинилась під водою. Простим оком і тепер видно на дні моря рештки могутнього муру, який колись обороняв осаду із сторони моря.

В наземних руїнах цієї осади, площею в 35 десятин, викриті рештки великих господарських будівель; приватні будинки були муровані і всі — з внутрішніми подвір’ячками. Внутрішні стіни багатьох будин­ків були розмальовані барвистим тиньком або різнокольоровими мар­муровими плитками. Як свідчить груба культурна верства, Фанагорія мала дуже багато майстерень, як, наприклад, гончарні, черепицеробні, ательє, в яких вироблялися теракотові статуетки, металюрґічні та юве­лірні підприємства. Фанагорія провадила інтенсивну торгівлю зерном з північним побережжям Малої Азії, з егейськими приморськими й острівними містами і, головне, з Аттікою. В дальшім, ми ще вернемось до Фанагорії. Як Пантікапайон в Тавріді, так Фанагорія в Передкав- каззі, була головним господарсько-промисловим центром і значно при­служилася до його гелленізації.

Необхідно зазначити, що, на Таманськім півострові, виявлено чи­мало руїн міст і містечок, які входили в склад Боспорської держави, але назви яких невідомі.

Не знаємо також місцеположення Фіанеїв.

Здогадно лиш, пощастило льокалізувати ПАТРАЕЙ, в якому процві­тало виноградарство, й більш-менш точно, — місця, де стояли КЕПИ *) та КОРОКОНДАМА.

ГЕРМОНАССА (середньовічна Таматарха, слов’янська Тмуторокань, теп. Тамань) була третьою, після Теодосії й Фанагорії, по визначно­сті осадою Bocnopa. Проте, хто заснував її, — древні версії розходяться.

Діонісіїв періпл, засновниками її називає іонійців. Його комента­тор, Евстатій, спочатку йому вторує й іменує, навіть, ойкеста Гермо- накта, що заклав це місто і цитує уривок з писань Арріяна (II ст. п. P. X.) такого змісту:,,Гермонасса, (яка названа іменем) Гермонасси, дружини якогось Симандра Митіленського; він увів до осади де­котрих айолійців, але помер під час заснування міста і дружина його заволоділа керівництвом міста й дала йому своє ім’я”. Не виключено, що й справді Гермонассу заснували разом з іонійцями й айолійці з побережного міста острова Лесбоса (теп. Лесвос) Митілени (теп. Mi- тіліні). У цій, добре упорядкованій осаді, височів храм Афродіти, а са­ме місто мало ті ж господарські функції, що й інші міста Боспору.

ГОРГІППІЯ (теп. Анапа) стояла одалік від інших боспорських осад на західньому побережжю Кавказу. Вона була заснована на місці Сіндської Гавані, яка існувала ще в передісторичні часи.

Досі Горгіппія не була належно досліджена, але, випадково знайдені

*) Вліті, року 1963-го, археологічною експедицією, веденою Н. П. Сорокиною, на місці некрополя Кепів, у пограбованій усипальниці вельможної родини 1—II ст. п. P. X., знайдено було мармурову голову Афродіти, культ якої був популярним у Кепах. Прекрасна скульптура її, викінченістю своєю, дуже нагадує геніяльні творіння скульптора Скопаса 420—350 р.р. до P. X. та статуарне мистецтво антич­ної скульптурної школи малоазійського міста Пергаму, вироби якої мали великий попит у північно-чорноморських осадах. Як доводять розкопи, Кепи були гарно- будованим містом. на її руїнах, речі свідчать, що це гелленістичне місто було стисло зв’язане, як з Боспором, так і з Малою Азією та Егеєю.

Стояла вона на споконвічнім шляху, що пролягав з Передньої Азії побережжям на північ до Тавріки та басейну Майотіди, й була також „станцією” каботажної морської комунікації.

До цієї осади звозилося збіжжя з урожайних районів Сіндіки та речі місцевого виробництва передкавказьких автохтонних племен.

Всі без виїмку міста Боспору, засновані були у ѴІ-му ст. до P. X., в більшості, на місцях, обжитих древнім тубільним людом за часів Кіммерії. Декотрі з цих осад, як, наприклад, Пантікапайон, Тирамба, Тирітака, Казека, Танаїс та Корокондама, зберегли давні, первісні свої назви.