ЖИТТЯ В ПАНТІКАПАЙОНІ В ПЕРІОД ЙОГО СЛАВИ V-III СТ. ДО Р. X.

А коли б нам далося, на чарівному килимі-самолеті, через тисячо­літні простори Минувшини, перенестися в ті далекі часи і, з Мітріда- тової могили, окинути зором столицю Боспорського царства, — перед очима прочанина розгорнулась би така, приблизно, картина:

На березі Боспорської протоки, що облямовувала півколом на­громадження великих і малих будинків, на вишинах пагорбів, які полого спускалися до моря, на терасових схилах, над усім доміную­чої гори, — розкинулось людне місто, увінчане акрополем.

За високими та міцними мурами та вежами міста, бовваніли круто­схилі могили, в лоні яких, вічним сном спочивали в гробницях, обстав­лені скарбами, володарі держави, царедворці-аристопилейти та нижча знать. Некрополь простого пантікапайського люду, домовини чужин­ців, яких смерть застала в столиці Боспору, нужденні могилки міської бідноти і рабів, теж були за мурами міста, часто невидні й непомітні, затоптані ходою часу й людськими ногами, зраджені Мнемосиною- Пам’яттю.

Серед некрополя, де-не-де височіли пам’ятники, надмогильні стели. Тут смерть всіх зрівняла й помирила і раб чи рабиня, хоч як бідно поховані, покоїлися рядом з своїми панами, обертаючись в однакову тлінь в тій самій пантікапайській землі.

Саме місто, з палацом династів, із строгими білоколонними храмами та урядовими будовами, з розкішними домами пантікапайської і ту­більної знаті, прикрашали неширокі, бруковані брилами, вулиці, що примхливо вилися, прямуючи до міських брам. Обабіч, уздовж них були вкраплені й прості будинки міщан, хижі бідноти й всілякі майстерні.

На аґорі був великий рух, гамір та метушня; товклося там, снови­гало, гомоніло й перегукувалось сила різномастого люду; чулася чиста й скалічена грецька мова й мова варварська; всуміш купчилися там люди всіх соціальних верств, одягнені по-грецькому й по-варварсько­му, пишно і убого. В нужденнім дранті, невільники виконували свою тяжку працю: переносили, розвантажували й навантажували кладь, трудилися над спорудою нового портика, під пильним оком архитек­тора, несли за своїми панами покупки.

Аж он миготять, вилискуються всілякі жіночі прикраси: намиста, діядемки, сережки, обручки на зап’ястя, защіпки-фібули, різноколірні пояски, тканини, мережжя та хустини, розмальовані сценками з міто- логії, в яких фігурують богиня Афродіта, Ерос, Патос, Ганімед та пре­красний юнак Гиякинт, син царя Амикла. Далі, — дитячі іграшки, кінська збрую, ярма з випаленими й намальованими візерунками, зброя місцевого й грецького виробу: легкі метальні ощепи, довгі їзде­цькі списи, мечі й криві акінаки, округлі грецькі щити й щити подов­гасті тубільного ґатунку, бронь, кольчуги, гривасті шоломи, поножі, луки й налуччя, гострожалі стріли та сагайдаки-тули з виображенням Арея, Атени Паллади та Ахіллея.

На рибному ринку-іхтіополейону вилискуючись срібною лускою, ря­дами на лотках лежала морська риба, а у великих кадовбах, — плавали чекаючи своєї гіркої долі, коропи. Тут же, на цьому іхтиополейоні, й підсмажували рибу охочим попоїсти.

А гончарські вироби, грецька й тубільна кераміка, прегарні стату­етки.... Та хіба може перелічити смертний все добро, що красувалося- хизувалося, вабило до себе покупців на торжищі пантікапайськім?!

Стоять в закутку аґори й вози, і розпряжені коні та воли; перед ними — купки сіна. Ні-ні, та й об’явиться, в супроводі своїх службов­ців, пановитий аґораном, ґерґелем позирає, спираючись на червону па­терицю, символ своєї влади, на люд гомінливий; знає ж бо він добре, що тут панує лиш Гермес Аґорайос та він...

Осторонь, у затишку, де височіла статуя якогось божества, а може героя, на мармуровім п’єдесталі монумента, сидів старець-аойд. Уро­чистим речитативом, він співав уривки з Гомерової „Іліяди” і, влад співу, пригравав на лірі-формінґсі саме так, як наші сліпці-кобзарі. Довкола нього скупчився гурток людей і уважно прислухався до його

Склепіння (усипальня) Деметери. (Розмалювання входової стіни) співучої розповіді. А співав він саме про плач Андромахи над тілом убитого Гектора. І жінки та дівчата утирали сльози, чоловіки стояли похнюпившись. Ось два вояки; один з них перекладає товаришеві слова думи... Зграйка голубів, плескаючи крильцями, кружляла над ринком. Скигіт чайок, цвірінькання горобців; стрілою шугають лас­тівки та стрижі. А лірник-кобзар доспівував свою скорботну повість, рокотав перстами по струнах... Час-від-часу, виблискуючи бронею та клюгами списів, проходили відділи війська. Серед вояків було чимало бородатих молодців, наявно не греків. Широколиці, блакитноокі, а то й зизоокі, з вистаючими вилицями. Картаті обличчя їхні, а часто й руде волосся, свідчили, що батьківщина їхня не тут, а ген там, в степах широкодолих та в дрімучих лісах.

З прихрамних жертовників і вівтарів, благовонні дими розлітались по місту. З майстерень лунав лязкіт-брязкіт, важкі удари молота по ковадлу, гучний подув ковальських міхів; з димарів-отворів у стелі, клубами виривався їдкий дим, чадом осідаючи на дахах.

На мертвій хвилі, у гавані гойдалися кораблі: трієри, пентери, велети пентеконтери, галери, вантажні трамбаки, рибальські,,дубки”; завмер­ши над вудочками, на декотрих з них, виднілися згорблені силюети рибалок. Розгорнувши вітрила, припливали й відпливали окремі судна.

пецькі кораблі, було, як в мурашнику; важко ступаючи, туди й сюди, по сходнях проходили з кладдю на спинах вантажники і спини їх та затилля були покриті, як і в наші часи, лантухами. Звідти розля­гався галас, вигуки, шум та гуркіт, іноді — уривок пісні, іноді — ури­вок лайки... На соняшних вулицях був рух; пістряво одягнені про­хожі раз-у-раз розступалися, щоб пропустити чи то колісницю, чи то віз, чи двоколесу бідарку, а чи вершника. Ось, повільним клусом, сто­ячи впрост на приоздобленій білими пеґасами блакитній колісниці, їде молодий, гарний панич-ефеб пантікапайський; його чорняве волосся, пов’язане вколо голови барвистою стрічкою, хвилями спадає на плечі і дзвінкі переливи блискучих брязкальців, якими покрита вся збруя, не може заглушити гуркоту коліс.

Чудові вороні коні, помахуючи білими кичками над чілками, б’ють копитами брук, гордовито басують; в їхню гриву вплетені срібляві мо­тузки, на оконеччі дишля —■ щириться паща Грифона.

Знатного, вродливого юнака проводжають очі прохожих, карі очі дівчат та молодиць... А ось вершник-гіппевс в шкірянім панцері, густо обшитім мідяними бляшками; на голові — гостроверхий шишак, за плечима, в сагайдаці-фаретрі, — лук і стріли, в руці — довгий спис. За ним клусає бородатий скит в ковпаці, так схожім на фрігійську шапчину. На ньому сірий каптанець, такі ж ногавиці-анаксиріди; на ногах, — короткохаляві чув’яки. При боці у нього — короткий меч- ятаган та келеп дволезий. Гіппевс щось гукнув йому по-скитському й обидва звернули в перевулок. Очевидно, скит був джурою їздця... А ондечки, — хуторянин на своїй шкапі. І не розпізнаєш чи грек то, чи варвар, так обвіяли-обсмалили його степові вітри та сонце, так його запилили порохи, заморочила праця... Великий віз тягнуть воли; на возі — повно дров. Віз завертає до дровітні-ксилапотеки, звідки чути вищання пил та удари сокири по стовбурцях: — це забезпечення теп­лом на зиму... І скрізь повно щебетливої дітвори, на вулицях, на май- данцях, на подвір’ях.

Провулочок упирається в просторий майданець де, із стрімкоспади- стого урвища, стікає „підшкурна” вода, холодна й чиста, до водойми- цистерни, а звідти, по пісковцевому жолобку, струмиться в широкий басейн, вколо якого цокотять жінки за пранням білизни. Удари рублів, плюскіт, сміх, регіт, дотепи, анекдоти, всілякі поголоски та плітки. Прислухаєтесь, — і тут по всякому базікають: і по-грецькому, і ламано, і по-варварському; чуєте й таке: — одне слово грецьке, а два варвар­ські і навпаки. Така мова й відзеркалює етнічний склад пантікапайців. Такий жарґон, одначе, не перешкоджає жінкам бавитись балачками й добре розумітися. На ослику приїхав цибулятник і почав, на всю губу, славословити свою цибулю: —■ кращої, мовляв, на світі немає! Його пиха низками звисає і з заплечного коша, і з шиї ослика, і з шиї самого цибулятника. І вся ця гандлярська процедура відбувається галасливо, з божбою, з заприсяганням: —А щоб мене Гермес Одеґетер до городу не довів! — А щоб мене люта Гарпія в дорозі з’їла! — А щоб мені злі Кери талан відібрали, коли моя цибуля не найкраща в світі! Сам бази- левс її споживає, без неї обідати не сяде! —...

Минули водоймище, — пахнуло вином хмільне повітря. Не інакше, як десь тут близько гуральня. І дійсно, осьдечки вона! Вхід до неї оздо­блює бородата голова Діониса Бромія чи Бакха, якого, за стародавньою,,тракійською” традицією, пантікапайці звуть також Сабазієм та Бас- сареєм.

В самій гуральні — і без вина п’янієш, бо все довкола тут просякле хмелем. Сила амфор-ойнер, порожніх і повних, з вінцями, залитими воском, стоять рядами вздовж стін; працюють давила, великі цідила... Недалеко від гуральні, коло пристані — корчма-пандохейон; товчуться там моряки, робітники та вої: п’яний регіт, співи, вигуки, музика... А в державних установах — своя праця; панує там мудра, урочиста тиша. Водячи по воскованих дощечках та по папірусі ґрафідіями, писарі- графевси виконують урядову працю. Інколи, хтось кашляне, скрипне мостина під ходою череватого „столоначальника”-архіграмматевса. І так у всіх пречисленних установах, бо державний апарат Боспору був надто бюрократичний.

У великій колонній залі еклезіястерія, купець-подорожник з Танаїсу, показує пантікапайським дукам крам, який він привіз з далеких, не­знаних країн Гіпербореї. Раби виймають із скринь і простелюють перед глядачами ведмежі й тигрові шкіри, боброві хутра, соболині, горно­стаєві та кунячі хутерка, позолочені роги якогось страхіття; виймають злитки золота, небачені ніколи самоцвіти, бурштин та перлини, кош­товні тканини, злоті кухви й тарелі, інкрустовані кольористо. Сам купець при тім, допомагаючи словам своїм руками, оповідає несусвітні речі: про однооких арімаспів, про василиска-единорога, про людожерів- драконів, про орлів двоголових, які, затявшись лазурями в коня, під­німають його в повітря й про інші дивні й моторошні чудасії невідомих земель.

Пребагату фантазію мають такі купці-наливайки і, чим багатша вона, — тим більша їм користь: не завжди ж бо побрехеньки шкодять.

Дуки ґави ловлять, з усіх боків оглядають скарби, похитують голо­вами, прицокують язиками, ощупують хутра та тканини і статери з брязкотом зникають в капшуці балакливого купця-стобрехи.

На високих, кріпезних мурах та на вежах, уздовж зубців заборол, похожають вартові, а дехто з них стоїть, опираючись на ратища списів. Сонце вилискується на їх шоломах, розвіває чорні плащі.

В степах за містом було спокійно; не диміли смоляні сиґнали на ма­ківках далеких могил, не збігалися до нього довколишні мирні посе­ляни; брами Пантікапайону були навстіж одчинені, гостинно закли­кали подорожників завітати до столиці. Аж он, на схилах погір’я, мов білі перлини розсипані, пасеться отара овець, символ спокою та миру. Але варта стояла й при брамах: — обережність ніколи не ушкодить та ще коли перед брамами розлігся безмежний степ.

На толоці, за мурами міста, мов гриби на лісовій поляні, миготять шатра,,гостей”, то прості, повстяні, то багато вишиті гаптом. Де-не-де, коло них видко димки кабиць, на довгих ратищах, встромлених в зем­лю, мають бунчуки й різнобарвні прапірці; лунає сумно-тягуча пісня степів і зурна їй вторує. Окремішно копичиться особливо великий і пишний намет, мабуть, якогось варварського ватажка чи вельможі. Це кочові степовики прибули із своїм крамом, щоб виміняти його на пан- тікапайськім торжищі за продукти й вироби столичних майстерень: за чудесне, смачне й хмільне вино, за запашну олію та амбру, за добру зброю та збрую, за коштовні тканини, за всілякі оздоби. Не пошкодуєш для цього й тижня шляху по диких степах! Біля наметів пасуться стри­ножені коні, стоять кібітки й вози із задраними до неба дишлями та віями. У розсяглих оборах — гурти худоби, овечі кущанки, конари, пригнані на заріз.

А що то за гурт людей, які згромадились осторонь від табору? Xo- дімте, подивимось. Так, так, це невільники, чоловіки, жінки й діти- підлітки. Виснажені, порепані від спеки, обличчя, очі, втуплені в землю, ніби благали про вічний спокій в її лоні, скуйовджене волосся, дрантя, а не одежа. За ноги вони прикуті один до одного; лежать, сидять, мов закам’янілі; ні руху, ні голосу. А сонце немилосердно пра- жить, мордує нещасних і спрага, і голод, і спогади, спогади люті, страшні про те, як гинули під мечами їх діти, старці та недужі... А ось і доглядачі з батогами в руках.

...Ні, ні, краще смерть, ніж такі муки!.. Але смерть не приходила.... А над всім сяяло сонце, повільно пливли по лазурі небес, байдужі до всього, біленькі хмаринки, беркицькаючись високо в повітрі, голосно переспівувались жайворонки, мов мережжям, крили блакитну протоку баранці хвиль, а над ними кигикали чайки...

Битий шлях, який губився на заході за царськими могилам й за пожовклим від спеки перекатом степу, торили колеса, копита коней,

ратиці волів. Над ним, далеко-далеко, здіймалась курява, наближалася, видко, валка, розтягнувшись на добрі гони. На самому краєвиді з’яви­лась, кавалькада вершників. Варта прибрамна стрепенулась, почала вдивлятись вперед.

Хоч сигнальні смолоскипи й не диміли, — варварське підступство й хитрощі пантікапайці добре знали. І назустріч поскакав відділ кін­ноти. Незабаром стало відомим, що це прибуває посольство від могут­нього владики,,царських” скитів, які панували над всією Скитією. За кавалькадою рухалася валка маж з крамом та дарунками архонтові- цареві Боспору.

Варвар-леґат гарцював на чудовім коні, ніби обмережанім всілякими прикрасами: подзвонювала брязкальцями кантарка; наличник її, над чілкою, був оздоблений пухнатою кичкою, а спина баского огиря покри­та була, гаптованою злотом і сріблом, капою з торочками. Сам післа- нець, поважного віку лицар, був у мідяній броні грецького виробу, з головою Медузи на грудях. Сиву голову його крив мідяний шолом, на якім сторчали турячі роги. Довга, крива шабля в оздоблених золотом піхвах, виблискувала з-під синьо-жовтого плаща-кереї; невеличкий подовгастий щит з ощиреною пащею дикого вепра, довершали його озброєння.

Очевидно, що у всю цю розкіш він нарядився коли був вже близько від Пантікапайону. Під палким сонцем, панцир запік би його живцем.

Почот скитського вельможі мав, проте, тубільну зброю: списи, бойові сокири та луки. В супроводі пантікапайських гіппевсів, кавалькада, що вела перед валки, наблизилась до мурів столиці і, звернувши з до­роги, зупинилась недалеко від них. На почесному місці толоки, зараз же заходились ставити намети; і намет післанця був такий величний, що здавався складаним палацом...

По обідній годині, володар Bocnopy приймав у своїх палатах післан­ця скитського деспота. Він передбачав, що дари будуть коштовні і не­терпляче чекав гостя, На мармурових сходах проавліону архонтового палацу-анактори, стояла варта легкоозброєних евзонів у гривастих грецьких шоломах, в багатих плащах, оторочених хутром. Це була мо­лодь знатних пантікапайських родин. Коли післанець, оточений скит­ськими достойниками, поважною ходою, наблизився до входу в палац, —варта виструнчилась і враз гримнула мечами, гулко і бранно, по щи­тах. Грецьким звичаєм, післанець, в знак привітання, простягнув прави­цю і увійшов до палацу. На скронях владики переливалася щирозлота діядема з-під багряниці виглядала парадна броня. В правиці, владика тримав державне берло-скептрон із золотою статуеткою богині Ніке на оконеччі.

Обабіч трону, стояли два монументальні гопліти-ґвардійці, оперши величезні щити на мозаїчну підлогу. Осторонь, на масивних кріслах, сиділи пантікапайські вельможі-аристопилейти, все поважні старці. Сам архон-цар був ще молодою людиною невиразного типу, русявого волосся. Був він голений, вираз обличчя мав гордовитий і владний; сидів не рухаючись, закам’яніло.

І ось, враз одчинилися двері, ревнули сальпінґси, загримотіли тим­пани і до тронної залі увійшов гурток пишно убраних людей на чолі з легатом. За гуртком, — раби несли дві великі ковані скрині. Післанець зупинився і високо підняв випростану руку, вітаючи архонта-царя. Архон ворухнувся і мовчки, в знак привіту, підняв берло. Коротка павза і легат, каліченою грецькою мовою, виголосив промову, перека­зуючи владцеві привіт та послання деспота „царських” скитів. Потім, після привітальної відповіді архонта-царя — просфбніси, знатна юрба розступилась і до підніжжя трону раби піднесли великі ковані скрині. Архон сидів і далі непорушно, але, як тільки побачив біля своїх ніг скрині, — схвильовано забігав по них очима.

Леґат власноручно відкрив віко першої скрині. Із скрипом розвер- злось воно і в скрині замиготіли, замерехтіли клейноди. Архон не стри­мавсь; притьмом, він розіпнув на плечу фібулу, скинув багряницю- мантію, лишив на троні своє берло і, ставши навколішки, почав розгля­дати й перебирати руками дарунки, жваво розмовляючи з післанцем по-скитському... На другий день вранці, окличник-керікс оголосив Боспорському людові, що славний, непереможний, богорівний володар Боспору уклав союз із владикою „царських” скитів...