ПАНТІКАПАЙОН

На місці теперішньої Керчі, вже в ѴП-му ст. до P. X., до заснування Пантікапайону, існувала грецька факторія невідомої назви, рештки якої викриті були на горі Мітрідат. Пантікапайон же заснований був мілетянами (Страбон VII, 4, 4) у ѴІ-му ст.

Поступово, царі-архонти опанували, частинно політично, а частинно економічно, округи східньої Тавріди, широкі обшири Кубанщини-Сін- діки та південного Приозів’я, включно з гирлами Дону-Танаїсу, де вже у Ѵ-му ст. до P. X. пантікапайці заснували, на місці давнішого поселення, осаду Танаїс.

Як і в Ольбії, так і тут, масова поява гелленів не викликала серед тубільців ворожих до греків емоцій. Навпаки, від непам’яті звикши до діла з чужинцями, вони й тепер зустріли їх привітно, сподіваючись, що від мирного порозуміння, попливуть до них всілякі користі та га­разд. Як правило, прибулі осадники, влаштовувались в здавна вже обжитих приморських селищах автохтонів. Відсутність антагонізму, мирне співіснування, обопільна зацікавленість на господарськім ґрун­ті, — зразу ж вдячно відізвалися на зрості цих, захоплених мирним шляхом, стратегічних пунктах. Якщо вірити письменникові раннього середньовіччя Стефанові Візантійському, пантікапайський терен гре- ки-переселенці одержали з рук якогось,,скитського” царя Аґаєта. Свідоцтво вельми важливе, що підтримує наш погляд про осідання переселенців не на голій землі, а на давніших місцях селищ тубіль­ного люду, а також про те, що цей люд здавав собі звіт, що від нових сусідів можна сподіватись немалого хісна.

На протязі ѴІ-го ст. до P. X., довкруги Пантікапайону виросло до тридцяти міст-осад та містечок. Декотрі з них стояли в найближчій околиці Пантікапайону й були, фактично, його,,Хорою”, як, напри­клад, Мирмекій — в чотирьох верстах, Тирітака — в одинадцяти, Нимфей — в п’ятнадцяти. Взагалі ж, в цьому закутку Чорного моря, на кримському березі й на протилежному, розкопано багато руїн міст і сіл, назви яких не збереглися. Були вони розташовані і на узбереж­жі, і в глибині континенту.

Найпізніше, пантікапайці заснували у Ѵ-му ст. до P. X. Танаїс та Ілурат — у 1-му ст. п. P. X. Ілурат височів у найзахіднішій частині Керченського півострова й був найдалі висунутим в напрямку до тав- ро-скитських степів, укріпленим форпостом Боспорської держави, а, разом з тим, — звозним осередком зернового збіжжя й складовищем продуктів господарства околишнього населення. З другого боку, це було найдалі на захід висунуте вогнище гелленської культури пізньо­го періоду її, звідки провадився збут гелленського й колоніяльного виробництва тавро-скитам.

Північне побережжя Майотіди і суходіл над ним, тепер т. зв. Но­гайський степ, у ті часи був у посіданні,,царських” скитів. З Задоння, заходили, мабуть, туди і савромати, бо Дін, який, за даними Геродота, розмежовував скитські кочовища від кочовищ савроматських, не був проваллям, через яке не можна було б перекинути містка: скити на­відувались на лівий берег Дону, савромати — на правий. І ті, і другі, починаючи з Ѵ-го ст. до P. X., коли було засновано пантікапайцями Танаїс, — горнулися до нього.

Із степів, з верхів’їв Дону, його припливів і, особливо, з Сірґісу — Дінця та Ахардея — Манича, до цієї осади, старими передісторічними стежками, прибувала сировина широких і далеких округ, продукти тубільного господарства та промислу, речі тубільного виробництва. У міновій торгівні з цими кочівниками, важливу ролю грали воєнні трофеї степовиків — невільники.

Археологічні розшуки виявили, що і на пустопорожнім, здава­лось би, північнім побережжі Майотіди, стояли, хоч би незначні, сели- ща-торжки, бо неправдоподібно, щоб скити, скажім, з району теперіш­нього Мелітополя чи Великого Токмаку, для зустрічі з грецькими купцями, мусіли їхати аж на Дін. Тут викрито покищо два скитсько- грецькі торжки, один біля гирла р. Miyca під Біглицькою косою, дру­гий — коло Петружиної коси. За даними археологічного матеріялу, вони існували вже в IV ст. до PX. В дальшій історії цього краю, трьом містам судилося визначитися серед інших, а саме, Пантікапайону, Фанагорії та Теодосії, яку заснували іонійці, вихідці з малоазійського побережного міста Teoca.

Найвигідніший терен зайняв Пантікапайон, що й обумовило дальшу блискучу його долю. Він розкинувся на горі,,Мітрідат” та на її схилах, сплянованих у формі терас. З цієї гори, вулиці збігали до глибокої бухти; декотрі з них, на стрімкоспадистих місцях схилу, уявляли з себе широкі, обкладені брилами, сходи. Вузька в цьому місці протока Bo- спору Кіммерійського, відділяла побережжя Пантікапайону від проти­лежного побережжя Сіндіки відстанню в чотири версти, так що води протоки можна було й на плоті перепливти.

Проти Пантікапайської бухти, глибоко заходила в сіндський береет Таманська затока, що звалася тоді Корокондамським озером; в своєму запіллі вона мала широкодолі степи та плавні, порослі густими лісами. У запіллі Пантікапайону, горбилося досить високе пасмо гір, придатне для споруди на них оборонних укріплень підкововидної форми.

Як з рогу Амальтеї, сипався в пантікапайські засіки зерновий хліб з кримських та сіндських ланів. Рибна Майотіда постачала столицю рибними запасами, Кубань-Антікіт — прісноводною рибою та дичиною з ловецьких районів, вовною, городиною та садовиною, дрібного жив­ністю, скотом, дровами й тим самим зерном.

В наслідок усіх цих, незвичайно сприятливих умовин, наприкінці того ж ѴІ-го ст. до Р.Х., Пантікапайон став і політичним, і господар­ським осередком, величезним і багатющим складовищем місцевої про­дукції сільських плодів і, всамперед, пшениці. Інші осади, містечка, села й окремі селища виконували ролю збирачів урожаю й ролю тран­спортерів його до брам Пантікапайону; вони являлися, так би мовити, аґентами, його господарської централі.

Таким чином, Пантікапайон перетворився в безконкурентного по- купця-гуртівника й власника всіх гараздів, які ринули до його скла- довищ звідусіль. На ті ж кораблі, які пропливали повз нього — накладав відповідне мито. Так багатів й розвивався Пантікапайон вже у ѴІ-му ст. до Р.Х.

Інші осади боспорські, в яких греки закріпилися одночасно з панті- капайцями, теж гараздували, нав’язавши стислі стосунки з абориген­ним населенням, яке зразу ж виявило велике зацікавлення до гандлю- вання з осадниками. Спочатку, всі ці осади уявляли з себе незалежні рабовласницькі державки-поліси, з ладом, характерним для всіх май­же грецьких осад, але тут провід вела аристократія, бо якраз аристократична партія Мілету, підчас соціяльних заворушень в цьому місті-державі у ѴП-му ст. до Р.Х., зазнала поразки і громади її при­неволені були покинути рідне місто. Близько розташовані, іноді, всього в кількох верстах одна від одної, ці осади примушені були до край­ности обмежувати круг своїх господарських акцій і конкуруванням в цій ділянці, взаємно себе ослабляти. Крім того, оточені варварськими племенами, які, тим часом, миролюбно ставилися до них, осади не були Гарантовані, що в майбутнім, ці варвари самі забажають захопити осади, щоб, без посередництва греків, господарювати в них. Такій, можливій в будуччині, ситуації, невеличкі державки не могли вроздріб протиставитися й підлягли б та упокорилися варварам, до речі, в цьому закутку Чорного моря, далеко не примітивним.

В цю пору, а саме, починаючи роком 480-тим до Р.Х., Пантікапайон був уже найвизначнішим і найбагатшим містом серед осад; він бистрим кроком розвивав своє виробництво, головним чином, для збуту тубіль­цям, чим далі, тим ширші простори підпорядковував своєму господар­ському визискові, чим далі, тим стисліше зживався з місцевим оточен­ням, перетворюючись в типову гелленістичну державу міксгелленів. Вже в цю пору, Пантікапайон, в торговельнім значенні, стоїть нарівні з Ольбією, а де в чому й переганяє її. Широким потоком до нього ллється грецький імпорт, саме таким широким потоком ллється з нього в Грецію експорт і хлібне зерно в першу чергу.

Фанагорія, а згодом Танаїс і Теодосія, стають найкоштовнішими пер­линами його державної діядеми, бо в цих трьох, залежних від нього осадах, нагромаджувались величезні запаси сировини, пожаданої Гре­цією.

Саме, з 480-го року до P. X., управління Пантікапайським полісом очолив Археанакс, архон аристократично-плутократичної верстви, по­ходженням, мабуть, мілетець. З того часу, сорок два роки, до року 438—437 до P. X., за свідоцтвом Діодора Сіцілійського, грецький рід Археанактідів, спадщинно, тримав владу в своїх руках, передаючи архонтське берло від батька синові. Фактично, ці архонти були само­владними державцями, яким добровільно корилася вся,,Федерація” боспорських осад.

Осідання греків у прибоспорській частині Тавріди, Сіндики та Майо- тіди, мало першорядне значення. Світло гелленської культури й тут зразу ж почало осяювати не тільки побережні племена, але проникало далеко на схід, у північно-східні краї та в степи Лівобережжя, де схре­щувалось із сяйвом, яке випромінювала Ольбія. Воно досягало кубан­ських просторів, узгір’їв Кавказу, вздовж Дону — до його верхів’я й до верхів’їв його приток, до серединної Тавріди.

За шість літ до падіння влади Археанактідів, саме, року 444-го до Р.Х., у Чорному морі побувала атенська ескадра, яку вів сам Періклес. З ним подорожував і ввесь атенський уряд.

Вже тоді, Атени мали найстислиші зв’язки з Боспором, який являв­ся їх житницею; можна, навіть, твердити, що вже тоді, у Ѵ-му ст. до P. X., господарський добробут Атен, у великій мірі, залежав від Бо- спору та від приязні до Атен його володарів. В свою чергу, Пантікапа- йонові залежало на придбанні в Атен та у підвладних їм областях, предметів їх виробництва та південних продуктів. Можна сказати, що довгий час, Боспор з Атенами підтримували нерозривні зв’язки взаєм­них інтересів, хісна та гаразду: без боспорської пшениці, Атени страж­дали б від безхліб’я, — імпорт атенської індустрії, знов таки, був необхідним для процвітання Боспору. Ввіз до Атен ольбійського збіж­жя незавжди крив їх потреби. Тому ми бачимо, як атенська влада одверто запобігала ласки боспорських царів, всіляко їх прославляючи й ублажаючи. З огляду на це, поява атенської ескадри у водах Чорного моря і врочиста візита її в боспорські порти — зрозуміла: атенцям не розходилось про завоювання боспорської федерації чи інших грецьких осад, — така авантюра була б і ризиковна і безпідставна; — вони, хіба могли мріяти про залучення Пантікапайону й інших осад до Атенського Союзу. У всякому разі, про те, що ця морська демонстрація була актом дипломатичним великої ваги, — свідчить особиста присутність в ній Псріклея та ще й з урядом.

Плутарх запевняє, що цей морський похід атенців був виряджений задля того, щоб залякувати близьких від осад варварів, які, буцімто, вже тоді, проявляли агресивні заміри, свою,,варварську політику”, скеровану на підборкання грецьких осад. Одначе, це свідоцтво Плу­тарха розходиться з дійсним станом речей в межах тогочасного Eo- спору.

Все показує на те, що тоді були мирні взаємовідносини між боспо- рянами та довколишніми племенами. Археологічні досліди виявили, наприклад, що в той час боспоряни мало дбали про забезпечення своїх міст тривкими укріпленнями. Міста ці обводилися поганенькими й не­високими мурами, які могли охоронити місто хібащо від хижого звіря. Потреби в споруді могутніх фортифікацій тоді ще не було, бо ніхто з варварів не зазіхав на панування греків в боспорських осадах, вже тоді, властиво, міксгелленських, в яких тубільці, головне, панівні верстви їх, почували себе, як дома. Тому ми впевнені, що мета цієї морської експедиції переслідувала, крім дипломатичних завдань, та­кож демонстрацію морської сили Атен та забезпечення фльотою без- перебійности торговельних зносин з Боспором, на яких так залежало Атенам. Безперебійність цю і безпечність плавання купецьких кораб­лів по Чорному морю, порушали, мабуть, пірати і тому атенська фльота з’явилася там, щоб знищити піратські кубла. Думається, що Періклеєві пощастило це перевести, бо, чим далі, тим товарообмін збільшувався, архонти ж Боспору, а згодом царі, урочисто звеличалися атенцями, як добродії атенської політеї. В Атенах їм ставилися статуї й почесні стели, їм дарувались права атенського горожанства, т. зв. „Проксенія” вони, ніби ставали господарським протектором Атен.

В роках 438—437 до Р.Х., грецька династія Археанактідів упала і, натомість, воцарилася династія Спартокідів.

Існує кілька версій та гіпотез про походження першого представника її — Спартока. Розглядати ці здогади тут не місце, але й цілком оми­нути їх не слід. Безперечно, Спарток греком не був; Спарток — ім’я „тракійське”, інакше кажучи, це свідчить, що архонтський стілець Боспорської держави обсадили династи „тракійці”. Беремо цей тер­мін в лапки, бо етногенеза цього народу, як побачимо далі, невияснена досі. Безперечно, так воно й було, хоч в переліку архонтів, а згодом царів, цієї династії, подибуються також грецькі й варварські імена іранського кореня.

Яким же чином,,тракійці” добулися до боспорського трону й воло­діли ним довше, ніж триста літ, аж до року 107-го до Р.Х., коли Бос- порське царство перейшло до володінь Мітрідата ѴІ-го Евпатора? Із всіх здогадів, — два являються найбільш імовірними: Проф. М. І. Ро­стовцев вважав, що Спарток 1-ий був представником пануючої верстви тубільців, які, мовляв, були рештками кіммерійців, що, в історичну добу, затримались обабіч Керченської протоки. На його думку, кім­мерійці були народом „тракійським”. Ця гіпотеза вабить до себе вже тим, що, коли б вона була правдива, —■ почасти розв’язала б загадко­вість етнічної приналежности кіммеріян, а область розселення могут­нього й численного народу, який умовно ми називаємо,,тракійським”, збільшилась би, щонайменше, вдвоє, прилучивши до неї прибережну смугу до-скитської Кіммерії. Однак, цю теорію, частинно обґрунтовану ономастичними даними, які стосуються боспорської династії, не під­тримують ні топоніміка, ні гідроніміка, ні етноніміка північночорно- марських просторів, коли не вважати, що ті,,тракійці” були праслов’я- нами. Але й в такому разі, залишків праслов’янських географічних назв бракує і в Криму і на Кубанщині. Тому, правдоподібнішими зда­ються міркування В. Ф. Гайдукевича, а саме, що засновник династії Спартокідів, „тракієць” походженням, був одним з ватажків „тракій- ських” ландскнехтів — містофорів, найманої дружини боспорських архонтів Археанактідів.

Характерним є й той неоспоримий факт, що, продовж всієї історії Боспору, царі,,тракійського” походження, раз-по-раз, вершили його долю. Не кажучи вже про Спартокідів, чимало інших боспорських володарів, ще й в добі по-Христовій, як, наприклад, Котіс, Рескупоріс, Ріміталк тощо, були родом „тракійці”. Знаменне є те, що Боспор, і в добу до-Христову, і в добу по-Христову, мав дружні й династичні зв’язки з балканською Тракією й охоче ріднився з тамтешніми воло­дарями, як, скажім, боспорський цар Аспурґ, він же, мабуть, Ріміталк, мав за дружину Гіппепірію з „тракійського” царського роду.

Питання про етнічну приналежність „тракійців” ми трактуємо далі, оповідаючи про даків та ґетів. Тут нагадаємо тільки, що з певністю ми не можемо сказати, якого кореня були „суто-тракійці” й наскільки були вони кровно споріднені з іншими племенами центральних обла­стей Балканського півострова й наскільки були вони дужими й чи­сленними. Немає жодного сумніву, що „тракійці” — це була узагаль­нююча назва для всіх племен, які споконвіку жили над північними межами Геллади, в Подунайщині й коло Боспору Тракійського, IIpo- понтіди та Геллеспонту. Незаперечним лишається й те, що народ, представники якого мали такі імена, як Спарток, як римський раб Спартак, як Спартон, засновник й епонім Спарти, син Форонея і внук Інаха, як Спарта, доня Европи, п’ята дружина Лакедаймона, як бага­тирі спарти (спартбй), зроджені з зубів дракона, посіяних Кадмом, — були одного походження і, вже в передісторічних часах, мали пануюче становище на всьому Балканському півострові, виступаючи там під

назвою окремих своїх племен, як, наприклад пеласґів, і які під назвою кіммеріян, заселяли північні береги Чорного моря, Крим та Приозів’я.

Отож, достовірно ми не знаємо, яким чином Спарток захопив владу в Пантікапайоні. У всякому разі, династія Спартокідів, зверхньо згелленізована, кровно була династією міксгелленською, спорідненою і з греками-осадниками і з автохтонами; з пробігом часу, в її кров вли­лося багато тубільної крови. Династія ця базувала свою міць, автори­тет та популярність на тісних зв’язках з місцевим населенням, відзер- калювала його побутовість, психіку та прагнення. Одним словом, Спартокіди, своєю поведінкою, відповідали інтересам і греків, і ту­більців та самому еволюційному процесові буття.

Типово рабовласницька структура держави, поволі ставала копією гелленістичних орієнтальних монархій, які зверхній полиск мали гел- ленський, а під ним — варварське тло. Тубільна знать, яка володіла величезними латифундіями орної та випасної землі, яка економічно використовувала підлеглий їй люд, мала дужу опору в особах архонтів, що, фактично, володіли, як автократичні монархи, всім і вся, всіми господарськими ресурсами держави. Сам володар, траплялось, наділяв ґрунтами своїх улюбленців, обертав їх у вотчинників, або, віднімав ґрунти чи підприємства у тих, хто попадав у немилість; він же наглядав, за посередництвом своїх довірених намісників-епімеле- тів за додержанням норм трудової повинности підлеглих племен та за виповненням господарського пляну, який накреслювали самі потен­тати.

Цей плян збагачував, як їх самих, так і залежних від них великих землевласників, фабрикантів та царків і в результаті, — цілі гори зернової пшениці, інших сільсько-господарських продуктів та інду­стріальних виробів накопичувались в царських складовищах, а потім, морським шляхом, відправлялися до Атен та деінде.

Оскільки добробут і процвітання Боспорської держави та її владик ґрунтувались, в першу чергу, на продажу зернового збіжжя, — архон- ти-царі заходилися, чи то мирним, чи то насильницьким шляхом, за­хоплювати й визискувати все більші й більші обшири родючих степів й обертати їх в урожайні поля. Так було, як в Тавріді, так і по той бік протоки, в землях сіндів та майотів ¹).

Але більмом в оці боспорських владик була Теодосія, яка свого часу, не захотіла стратити незалежність і стати підвладною Боспорові оса­дою. Маючи прекрасну гавань і великі урожайні обшири в південно- східній Тавріді, вона провадила інтенсивну торгівлю зерном з Грецією ^[13] та з Малою Азією цілком самостійно й ставала в цім відношенні не­безпечною конкуренткою Боспору.

Перша спроба завоювати Теодосію була переведена напочатках ІѴ-го ст. до P. X., боспорським архонтом Сатиром 1-им (433-389 рр. до P. X.), але не принесла бажаних наслідків головне тому, що на допомогу Теодосії поспішила Гераклея Понтійська, виславши до кримських бе­регів свою фльоту з десантом. Утерявши свого архонта, що поліг під мурами міста, боспоряни примушені були зняти облогу й податися геть.

Характерно, що іонійську Теодосію боронила дорійська Гераклея. Дивно не було б, коли б вони це робили, як добрі сусіди; але ж Герак­лея стояла дуже далеко від Тавріди, на південнім побережжі Чорного моря. Треба було пересікти його води, щоб прибути на захист, а в ті часи це було надто небезпечним підприємством. Якби така халепа скоїлась з Херсонесом, то було б цілком зрозуміло, що Гераклея Пон­тійська, його мати, взялася б його обороняти. В нашому ж випадкові, дружню ревність та жертовність гераклейців, дасться пояснити лишень господарськими мотивами. Очевидно, Гераклея Понтійська була дуже зацікавлена незалежністю теодосійського ринку, граючи ролю посе­редника чи прямого покупця теодосійської пшениці. Але архонт Лев­кой 1-ий (389 - 349 рр. до P. X.), здобув таки Теодосію, а тим самим, й величезні добра її і став титулюватися,,Архонтом Боспору й Теодо­сії”, цим підкреслюючи першорядне для Боспору значення цієї осади. В цей саме період, відбувається прилучення до Боспорської держави широких округ і в Сіндіці й на Приозів’ї і в самій Тавріді. Боспорці підкоряють тут ряд племен і вводять їх в орбіту своєї експлуатації. В наслідок цього, у ІѴ-ім ст. до P. X., Боспор стає могутньою і преба­гатою державою, яка, прилучивши Керченський півострів, а також південно-східне його побережжя з Теодосією на чолі, й Тамань з її запіллям, головний земельний фонд мали в цих місцевостях. Все це були врожайні лани, де колосилася пшениця й інші злакові культури.

На Кубанщині, хоч і досить далеко від моря, Боспор теж мав свої опорні пункти, подібні до пізнішого Ілурату, де стояли боспорські за­логи, де перебували боспорські урядовці та контролери-дозорці над урожаєм. В мурах цих міст і містечок, сіл і садиб, знаходилися зсипні амбари та складовища, куди звозилися сільсько-господарські продук­ти й звідки потім, суходолом і течією Кубані, прибували до централь­ного звозища — Фанаґорії. Археологічні досліди викрили чимало та­ких селищ, безіменних міст та сіл. Декотрі з них існували вже у ѴІ-му ст. до P. X. й мали, навіть, майстерні, де вироблялися всілякі речі для збуту тубільцям.

У другій половині ІѴ-го ст. до P. X., Боспор досяг кульмінаційної точки свого добробуту й сили. У цей час, в руках боспорських про­мисловців, купців, землевласників, власників морського транспорту і, в першу чергу, у самих архонтів, — зосередилось величезне майно. Тубільна землевласницька знать, царки та ватажки, які включились в промисловий рух Боспору, теж пишалися достатками і тому були вірними клевретами Боспорської держави.

Владики Боспору, залюбки обдаровували визначних купців-чужин- ців, особистою й дідичною проксенією, актом гостинности, яка звіль­няла „гостей” від мита й дарувала їм інші полегші.

Наводимо нижче одну з найцікавіших проксеній, яка була вибита на прямокутній плиті білого мармуру й часово відноситься до панування Пайрісада І (344—311 р. до P. X.:

...синові Діонисія, пайрайцеві-Пайрісад і (його) сини.... синові Діо­нисія, пайрайцеві і (його) потомкам, — дарували проксенію й сво­боду від мита на всі товари на всьому Боспорі, їм самим і їхнім слугам, і право в’їзду до приставища й виїзду підчас війни й підчас миру, без конфіскації й без необхідности договору...

Існують натяки на те, що якраз тоді, архон Евмел задумував, навіть, прилучити до свого берла всі інші північночорноморські осади греків, але спроб для здійснення цих замірів не встиг, мабуть, зробити, обме­жившись анексією декотрих теренів тубільної людности.

Столиця Боспору Пантікапайон, резиденція архонтів-царів, голов­ний емпорій та індустріяльний осередок, став не тільки многолюдним, гарно упорядкованим й устаткованим, містом, не тільки головним ім­портним й експортним центром на Чорному морі, від якого залежало благополуччя багатьох грецьких та малоазійських міст, але й най­більшим політичним авторитетом в північній Чорноморщині. В його експорті головувало, як ми вже знаємо, зернове збіжжя — пшениця^[14]), на другому місці — рибні продукти: солена, в’ялена й вуджена риба, як морська, так і річна, на третьому, —- продукти тваринництва, на четвертім — раби, а далі шкіри, хутровина, вовна й інші багатства степового та лісового запілля, як і самоцвіти, добуті купцями-подо- рожниками в азійських просторах.

Колосальним плюсом у розвитку Боспорської держави був той факт, що всі майже довколишні, підвладні їй, племена, з давен-давен були хліборобськими, а ґрунт надзвичайно родючим. На Керченськім пів­острові викрито, навіть, селище осілої людности, яка хазяйнувала там у II—1-му тисячоліттях до P. X.! Про осілість автохтонів посвідчує й Страбон. Сусідні з ними кочові племена, бачачи, які вигоди дає пле­кання хліборобства, — самі поволі осідали на землю. Росли нові й нові селища, бистрим темпом збільшувалась засівна площа, зеленіла городина, овочеві сади.

Із зернових культур, на першому місці стояла пшениця, попит на яку був колосальний; засівалися також лани ячменю та проса і, ма­буть, жита; вирощувався горох, сочевиця, біб, сочевицевидна вика, чина, часник, цибуля іт. д.;з овочевих пород, — груша, яблуня, виш­ня, смоква, ґранат, мабуть, слива та кизил. Надто розвинуте було й виноградарство, але, як прибуткова стаття, лиш пізніше, коли Боспор, в наслідок наступу кочівників, почав утрачати свої земельні добра (ПІ - ІІ-ге ст. до P. X.).

Племінні ватажки, тубільна й грецька знать та царююча династія, мали з природних багатств боспорської території нечуваний на ті часи зиск. Великий попит автохтонного населення на речі виробу грецької колоніяльної промисловости спричинився до того, що, як в самому Пантікапайоні, так і в інших боспорських містах, швидким темпом проходила індустріялізація виробництва; засновувалось багато різно­манітних майстерень і заводів, де місцеві й прибулі з Греції та Малої Азії, ремісники та майстри, фахівці у виробі кераміки, як художньої, так і широкого вжитку, доставляли на ринок свої вироби масово. Me- талюрґія теж процвітала. У ІѴ-му ст. до P. X., досягає високого рівня викінчености виріб розмальованих ваз, які названо акварельними чи поліхромними.

Спільна праця місцевих майстрів з майстрами грецькими спричи­нилася до того, що боспорські експонати вже рано почали втрачати свою клясичну строгість, свій клясичний стиль, й пристосовуватись до смаку тубільних замовців, до пожадань їх варварського смаку. Так відбувалася повільна варваризація в ділянці виробництва, що йшла крок у крок з повільною варваризаціею побуту, психології, мови й самого фізичного вигляду боспорян.

Ольбія, в міру своїх сил, боролася з цим лихом, Херсонес був у стані довго протиставити їй — варваризації — гелленську чистоту, Боспор одначе піддався денаціоналізації без опору, свідомо, бо грецький дух боспорян вже тоді приголомшений був варварством. У Пантікапайоні, у великій кількості, вироблялася також дахова черепиця для місцевих потреб і для експорту. Наскільки виріб її був прибутковим підприєм­ством, свідчить факт, що самі царі були власниками декотрих чере­пичних заводів і на черепиці ставили свій штамп:,,басіліке” або „ба- сілікос”, себто,,царська”, яка є маєтком царя.

Ювелірне майстерство та ґраверство теж стояло на високім щаблі, як і виріб художніх речей з металу, головним чином, з золота, срібла та їх стопу — електрону. Чим далі, тим торевтика удосконалювалась, металеві речі покривались оздобами, барвистими камінчиками, ко­льоровими скельцями та намистинами, емаллю.

Майже все матеріяльне виробництво боспорян призначалося для збуту автохтонному населенню близьких і віддаленіших округ, усам- перед, тубільному мость-панству, і це спонукало виробників спрямову­вати діло рук своїх до того, щоб задовольняти пожадання тубільних: „естетів”. Тому, вироби, чим далі, тим помітніше переймалися грубі­стю й неохайністю форм, дешевою блискучістю та пістрявістю ма­люнку; це були сюжети не з грецького, а з варварського світу.

Як і більшість грецьких прибережних міст, так, тим більше, Пан- тікапайон, мав свої корабельні, де споруджувались, стоячи на стапе­лях, бойові й вантажні судна [15]). Гомінко було в човноробнях, в май­стернях рибальського знаряддя, у зброярнях, у ткальнях (виробляли­ся вовняні й конопляні тканини і прикрашалися стилізованими рос­линними мотивами), у шевських та швальних „ательє”, в лимарнях, в кушнірнях-чинбарнях, в шапувальнях, бондарнях та гончарнях, в ливарнях та гамарнях, у кузнях, столярнях та теслярнях, в каменяр­нях та в каменообробнях, де каменярі обтесували пісковцеві брили й мармурові плити для будівництва, для надмогильних пам’ятників, для почесних псефізмів. Скульптори творили своє діло, обертаючи мармур в постаті героїв та богів.

В пору політичної та господарської сили Боспорського царства, орди не виходили ще за межі своїх кочовищ, із Задоння та з Заку- бання не насувалося ще чорною хмарою лихо, провісник загуби Бос- пору, й він пишався величчю своєю та добробутом. Тоді, з різних місцевостей Греції та Малої Азії, до Пантікапайону й до інших бос- порських міст, прибувало багато фахівців-майстрів різної професії, особливо ж, теслярів, гончарів, митців-керамевсів, Граверів, декора­торів, художників, ливарників, золотарів та скульпторів, фрескоро- бів і мозаїкоробів, зброярів, металістів-торевтів, коропластів, вино­робів, будівничих тощо, і вироби боспорські, на недовгий час, знов ошляхетнились, перейнявшись грецькими античними традиціями. Але, тільки на короткий час: — варваризування виробництва вимагало життя, необхідність пристосувати його до смаку замовців, якими були автохтони. Стале співіснування боспорського гелленства з довколиш­нім варварством, наклало тут своє незгладиме тавро раніше й ґрун­товніше, ніж в інших грецьких осадах північної Чорноморщини. Та­вро це торкнулося, в першу чергу, технології й естетичности виробів, вигляду й призначення речей матеріяльної індустрії, сюжетности й тематики їх.

Тим часом, побіжно відбувалася й повільна варваризація самих бос- порян, їх крови, їх мови, їх побуту й призвичаєнь, навіть, їх психіки. Процес цей ішов рука в руку з диктатом історії. Назовні тримаючись цупко всього грецького, особливо, в культових відправах, скрізь офі­ційно вживаючи виключно грецької, хоч і не дуже чистої, мови, в масі своїй, боспоряни перетворилися в гелленських метісів, в продукт схрещення двох начал: гелленства й варварства; все їх життя й діян­ня, якраз і базувалися на цій половинчастості. Ця половинчастість при­служилася до того, що Боспор переміг і пережив не одне згубне ли­холіття, що, не зважаючи на всі удари долі, — він не втратив свого своєрідного обличчя, своєї живучести аж до ѴІ-го ст. п. P. X.