ТАВРО-СКИТИ. ІСТОРІЯ ХЕРСОНЕСУ ТАВРІЙСЬКОГО ВІД III СТ. ДО Р. X. Й ДО ЙОГО ЗАПУСТІННЯ

Перед тим, ніж перейти до обговорення другого етапу історії Херсо­несу Таврійського, нам необхідно докладніше зупинитись над буттям його сусіда, від якого, в цей період, значно залежала доля херсонееців.

Для ясности подій, ми примушені дещо повторитися:

Кримські скити чи тавро-скити, Геродотові скити кочівники, всту­пили на терени Тавріди ще у ѴІІ-му ст. до P. X., в часи міграції скит­ських орд із Задонщини в наші степи. Це появлення їх в Криму, крім інших археологічних даних, стверджує скитське поховання на Темір- горі біля Керчі, в якому знайдені були найдревніші зразки скитського звіриного стилю.

TTTp Геродот, у Ѵ-му ст. до P. X., оповідав, що континентальну час­тину Таврії заселяли скити-кочівники. їхні кочовища, в північному напрямкові, переходили за Перекоп і досягали, з одного боку, пониззя Дніпра де господарювали Геродотові скити-хлібороби, а з другого боку, праворуч, захоплювали певну частину надозівських степів, де стика­лися з кочовищами,,царських” скитів. Так, принаймні, твердить Геродот. Дав привід спостережливому Геродотові відрізняти кочових скитів від „царських”, — і ті, і другі, первісно, були номадами, — факт, що „царські” скити були гегемонами, пануючою ордою, й мали в своїм підданстві всі інші племена й орди Скитії-України.

В часи, відомі історії, кочові скити Таврії, поступово витісняли з степів у гори автохтонів таврів і кровно перемішувались з ними. Разом з тим, вони зустрілися там з першими грецькими осадниками, емпорії яких почали тоді засновуватись на східньому й, почасти, на західньому побережжю Таврії.

Можна сказати, що масова міграція скитів на терени Таврії, була синхронна з масовим поселенням греків у цій частині північночорно- морського побережжя. Тим самим, скити опинилися в перехресті їх впливів, у майже замкненім кільці грецьких осад, маючи лиш вузький перешийок на півночі коло Перекопу, хоч і там стояла грецька осада Каркіна.

Просторінь Таврії не була настільки широкою, щоб луни гелленської цивілізації не могли долітати в глибину її континенту. Навпаки, якраз в центрі півострова вони сходились, прямуючи зі сходу і з заходу, себто, з Bocnopy і з Херсонесу.

Вже з кінця ѴІІ-го й з ѴІ-го ст. до P. X., почали там протидіяти два стимули: гелленізація тавро-скитів і скитизація грецьких осад. У цьому відношенню, Херсонес стійко, увесь час свого існування,' успішно бо­ровся з варваризаціею, сторонячись тубільного запілля і не входячи з автохтонами в масове кровозмішання.

Тому, херсонесці до кінця зберігали гелленське обличчя, „чистоту раси”, як модно тепер казати, не зіпсували дорійського діялекту грець­кої мови й притаманного їм побуту, який, щоправда, пізніше, під час римської переваги в Чорнім морі, помітніше ніж в інших осадах Чор- номорщини, почав романізуватися.

І навпаки, Bocnop швидко й безболізно, як ми вже знаємо, варвари- зувався до такої міри, що, вже в часах перших Спартокідів, фактично, обернувся в міксгелленську державу.

Геродотові скити-кочівники, які згодом переродилися в тавро-скитів, стиснуті з двох сторін грецькими осадами, зразу ж почали відчувати благодійні впливи гелленізації і, вже в ІѴ-му ст. до P. X., значна кіль­кість їх перейшла до осілого життя.

Це потверджується кількома фактами, з яких найважливіші три: поперше, в руїнах тавро-скитських поселень і в їх могильниках ви­крито чимало хліборобського інвентаря; подруге, тавро-скити прода­вали своє зерно херсонесцям; потрете, вони не тільки мали свої селища, але уміли також премайстерно будувати міста, обводячи їх могутніми оборонними мурами, уживаючи своєрідної каменярської техніки. Саме існування тавро-скитських поселень і міст, — нараховано їх, покищо, понад пів сотні, — показує на високий рівень побутового розвитку, роз­витку реместв та соціяльного поділу тавро-скитського суспільства, а головне, — на осіле їх життя.

Столиця тавро-скитів височіла в самім серці Таврії, в околицях су­часного Симферополя й звалася Неаполем Скитським.Чи був це точний переклад тубільної назви її, чи так вона справді по-грецькому звалася — ми не знаємо, але, в ІѴ-му ст.

Місцеположення для свого осередку тавро-скити вибрали дуже зручне і цей факт свідчить, що архітектонічний почин цей не був ділом кочівників-примітивів, а підприємством люду осілого з своєрідною культурою, який потребував політичного й господарського центру, що зосереджував в собі загальнонаціональні інтереси. Люд цей не був вже призвичаєний жити й блукати в чистім полі під шатром кібіток, а мешкати у містах з міцними мурами та поселеннях.

Неаполь стояв на високім пагорку-плато Петрівських скель, над лівим берегом бистрої річки Салґіру, на місці городища Керменчик, границею його була глибока Петрівська балка, з північного ж сходу воно було неприступне, бо височіло над стрімниною урвища. Тільки з півдня необхідно було його укріпити, що тавро-скити й зробили.

Спочатку, оборонний мур був 3,5 м. завтовшки, а після перебудови у ІІ-му ст. до P. X. — 8,40 м.!! Таких товстезних мурів не мала жодна грецька осада, навіть, Херсонес, укріплення якого дивували своєю мо­нументальністю. Техніка споруди неапольського муру виключала при­пущення, що, в даному разі, будівничими були греки.

У нижченаведенім описі неапольського городища, користаємось розповіддю Я. Пастернака (Арх. Укр., стор. 341-345). Вишину оборон­них мурів зараз вже тяжко встановити, але грубизна їх показує, що вони були дуже високі. Обабіч назовні, в спідній частині, вони були муровані брилами дикого каменю, скріпленого глиняним розчином, в горішній частині, виведені були, сушеною на сонці, цеглою; серединна частина була заповнена дрібним камінням й глиною. В самім місті, су­проти брами, яку боронила вежа, слався майдан, утрамбований дрібним вапняком. На цьому майдані красувався царський палац, критий чере­пицею грецького виробу. Стіни палацу були покриті розмальованим тиньком зеленого, жовтого та червоного кольору. До палацу прина- лежне було широке подвір’я з багатьма пашенними ямами. В підвалах цього, колись розкішного, будинку знайдено було багато черепків міс­цевої й довізної грецької кераміки, не тільки з таврійських осад, але також з острова Родоса, з міста Кніду, з Меґари, Сінопи і т.

Виявлення в розкопах Неаполя численних грушоподібних пашен- них ям — зерносховищ, частинно видовбаних у скелях й обмазаних всередині глиною, які щільно закривались кам’яними плитами, — даль­ше свідоцтво того, що хліборобство було головною галуззю тавро- скитського господарства, принаймні, у IV-I. ст. до P. X. Існувало в Неа­полі також багато різних майстерень, особливо, гончарських, —■ кера­міка ліплена вільноруч й точена на гончарському крузі, — частина якої теж призначалася на експорт і була дуже популярною серед таврів.

Але найцінніший образ колишнього добробуту й величі тавро-скит- ської столиці показують нам погребні споруди, серед яких, монумен­тальний царський мавзолей стоїть на першім місці.

Ця усипальня уявляла собою чотирикутник у пляні, мурований тесаним каменем і перекритий дерев’яними бантинами-сволоками та сушеною цеглою. В гробниці, у дерев’яних трунах-саркофагах, поко­їлось кілька десятків скелетів, мужчин, жінок та дітей. Труни ці сто­яли вздовж стін кількома рядами, одні поверх других. Всі мерці ле­жали випростано, а біля них, в гойності, були знайдені грецькі кера­мічні вироби, грецька зброя, різні коштовні оздоби, головне золоті, кістки, як залишки м’ясної їжі тощо.

Очевидно, це був мавзолей тавро-скитських володарів, може, навіть, кількох династій, та їх родин. У всякому разі, дві труни цієї усипаль­ні містили в собі царські останки: царя й цариці, які були поховані в проміжок ста літ: спочатку цар, а через сто літ, приблизно, — цариця. Гробниця царя до половини була нішею врубана в скелю, а друга поло­вина була мурована з добре пригнаних тесанням великих вапнякових брил. Побіч випростаного царського кістяка лежали три мечі, три спи­сові клюги, залізний шолом та ґорит-сагайдак. Шати царя мали 800 золотих нашивних бляшок грецького й скитського виробу. Царицина позолочена труна була мальована блакитною та рожевою барвами й приоздоблена сфінксами, окриленими левами та рослинним орнамен­том.

Розкопи кількох десятків поховань неапольського некрополя, який був розташований поза містом, дали теж цінний матеріал. Заможніших ховали тут у склепах-коморах, бідніших — просто у ґрунтових домо­винах з катакомбами. У п’ятьох з цих склепів збереглися рештки на­стінного малювання, запозиченого у греків.

Інше тавро-скитське городище викрито на терені села Сарайла Кіять чи Кермен-Кир, яке тепер зветься,,Красное”. Воно теж було укріплене муром, грубизною 7,25 м., а також ровом й мало посередині акрополь, оборонений муром, прямокутними вежами та ровом. Це городище за­снувалося у Ш-му ст. до P. X.

Більшість тавро-скитських поселень так само обороняли могутні мури і в багатьох з них височіли акрополі.

У VII-VI-му ст. до P. X., тавро-скити перебували ще в патріярхаль- но-родовій стадії побуту; в цей період, кочуючи в просторах середин­ного Криму, вони поступово відтискали з них таврів на південь до гір та займали їх степи. Але, вже в ІѴ-му ст. до P. X., тавро-скити мали свою твердиню-столицю й це показує, що консолідація сил, об’єднання орд довкола царів Неаполя, під впливом грецького взірця, в головних рисах, вже завершилися.

У ту пору, тавро-скити були здібними учнями грецької школи, дій­шли до розуміння державности, мали власних царів, які, під своїм берлом групували інших ординських ватажків. До Ш-го століття діб перед-Христових, коли в степовій надкримській Скитії розпочалися далекосяглі переміщення племен у зв’язку з рухом савроматів, — в Таврії панував відносний спокій.

На протязі V, IV, й першої половини Ш-го ст. до P. X., тавро-скити не чіпали греків, властиво, не робили організованих спроб скинути греків у море й захопити їхні осади; в історії нема про це свідоцтв. Але осадники і, особливо, херсонесці, повсякчас були на сторожі й міцно укріпляли Херсонес, ніби у віщому прозрінню майбутньої запеклої боротьби з тавро-скитами.

Більш того, не тільки Херсонес, але й всі, майже, садиби поза містом, на Гераклейському півострові зокрема, були сильно фортифіковані й уявляли собою бльокгавзи, збудовані за однією системою: оборонний мур і в центрі дворища — висока товстомура вежа із запасами харчів на випадок облоги. Це вказує на те, що херсонеські округи, вже здавна, тривожили чи то тавро-скитські чамбули, чи то таврські ватаги, але до самого міста вони не підходили, не бентежили й таких легкопри- ступних міст, як Прекрасна Гавань та Керкінітіс.

В цей час, по зуби озброєні херсонесці та боспоряни, все збільшували й розширяли границі своїх володінь, захоплюючи родючі терени, по­части, й за рахунок тавро-скитських кочовищ.

Отже, близьке сусідство тавро-скитів і таврів, негативно не впливало на зріст і господарський добробут Херсонесу аж до кінця ПІ-го ст. до P. X. В цю добу, тавро-скити прийшли до того соціяльно-політичного й побутового стану, в якому, тисячу літ пізніше, перебували кримські татари. У побуті тих і других, в соціяльно-політичній структурі та умовинах їх існування, аналогій дуже- багато. Але й розбіжність їх історичних місій, розбіжні шляхи, якими повела тих і других історія, — очевидні: тавро-скитська душа була ошляхетнена гелленством: гел- ленізаторський стимул перетворив колишніх номадів у гуманний і дер- жавно-усвідомлений народ, який руїнником, подібним до монголів та­тар, не був, а стремів до великодержавности, шляхом залучення й гос­подарського застосування до свого царства грецьких осад північної Чорноморщини.

В передгір’ях таврійської височини, вони займалися скотарством, хліборобством та садівництвом; довкола Неаполя вони теж сиділи на землі, плекали збіжжя, городину, садовину й мали баштани. Далі на північ, в напрямку Гнилого моря та Перекопської шиї, були й кочовища й рілля осілих тавро-скитів і лише за Перекопом побут скитів лишався чисто кочовим, хоч західніше, в сусідстві Геродотових скитів-хліборо- бів, частина номадів теж, замість меча, хопилася за рало.

Савроматська інвазія, однак, принесла з собою величезні зміни на всій території степової й лісостепової України, Криму та Кубанщини; відбулися тут, як і за часів попередньої скитської навали, бурхливі етнічні пертурбації та побутовий реґрес, особливо на Правобережжі, де великі ділянки ораниці знов поросли лободою. Паразитивна держава „царських” скитів розпалася під натиском савроматів; скитські орди почали відступати на захід, за Дніпро, а частина їх збочила до Криму. „Царські” скити мали теж здавна десь свій державний центр, яким тепер заволоділи савромати.

Ми не маємо в розпорядженні, навіть, натяків про те, що прорив лівобережних скитів до Таврії зустрів збройну відсіч збоку тавро- скитів. Навпаки, не виключено, — хоч це й не потверджується кон­кретними даними, — що пануюча верхівка колишньої „Великої Ски- тії”, перебрала тоді до своїх рук провід в організації сильної тавро- скитської держави з осередком в Неаполі, що найвидатніші проводирі тавро-скитів, Скілур та його син Палак, походили родом з найвищої верстви „царських” скитів або з їх династій. Імовірність такої гіпотези базується на тому, що „царські” скити були військовою силою всескит- ського державного центру, можливу льокалізацію якого трактують по- різному.

Так, наприклад, Я. Пастернак, на підставі археологічного матеріалу, вважав, що центр великоскитської держави був над лівим берегом Дні­пра, на місці Кам’янського городища, і що з нього, внаслідок савромат- ської навали, державний центр був перенесений до Неаполя в Таврію. Цей здогад підтримують і топографічні дані: — найгустіше скупчення високих могил з прекоштовним „царським” інвентарем довкола вище­названого городища.

У всякому разі, на початках П-го ст. до P. X., ми стоїмо перед фактом утворення в центральній Таврії сильної, добре зорганізованої держави тавро-скитів, на чолі якої стояв тоді цар Скілур. Але не він був осново­положником цієї держави, бо вона творилася набагато раніше, при­наймні, в кінці ІѴ-го ст. до P. X., не проявляючи в ту пору жодних агресивних тенденцій.

Водночас з визріванням тавро-скитської державности, на півдні Тав­рії, в передгір’ях височини, проходила повільна асиміляція таврів з скитами, яка завершилася на початках Христової ери повним злиттям перших з другими.

Держава царя Скілура ІІ-го ст. до P. X., мала столицею Неаполь Скитський. Походження цього болодаря нам невідоме, невідомо також чи мав він попередників на троні з свого роду.

Як би там не було, але цей цар був надзвичайно енерґійною людиною з тенденціями до великодержавности, значно згелленізованою та осві­ченою. Він добре розумів на чому саме має базуватися велич, могут­ність та добробут царства. Був він типом керівника тверезого мірку­вання, хисткого, талановитого політика, дипломата, воєначальника та економіста. Він саме так сильно стряснув своїм царським берлом, що грецькі осади здригнулися з жаху. Скілур упорядкував свою державу, але згелленізував апарат влади, а грецька абетка й грецька мова були узаконені в державних актах; — сконсолідував творчі сили й мудро поставив перед собою глибокопродумане завдання, всамперед, опану­вати, бодай, західне побережжя Таврії.

Він добре розумів, що животіння під замком в серединній Таврії. жодних перспектив не має, що, без виходу в море, без завоювання цього побережжя, держава його не зможе ні змогутніти, ні набрати госпо­дарського розцвіту. Вся ж бо торгівля була тоді в руках греків-осадни- ків і всі тавро-скитські сільсько-господарські й сировинні ресурси, — найперше перехоплювались греками, так само, як і імпортовані до Тав­рії речі. Все це підпорядковувало економіку тавро-скитів грекам, які, купуючи у них за низьку ціну збіжжя, з другої руки, за високі ціни перепродували їм імпортований крам. Завойовницький плян Скілура руїнницьким не був, а стримів до опанування осад без їх розгрому, до перебрання на себе ініціятиви в торговельних зносинах з чужиною.

Вже одне це дає нам право належно оцінити, високий для тієї доби, культурний рівень тавро-скитського проводу, якому чужі були руїн­ницькі інстинкти і який переслідував одиноку мету: шляхом прилу­чення до свого царства нових міст і місцевостей, — досягти політичного й господарського розмаху держави.

Тим часом, держава Скілура набирала все більшої сили і все більше поширювала свої межі, зближаючись до грецьких володінь. Не зва­жившись, одначе, зразу ж штурмувати головні грецькі твердині, він дав до часу їм спокій, спрямувавши свій тиск в двох напрямках: по- перше, він захопив підрядні, але дуже важливі з господарського боку, західньо-таврійські факторії Херсонесу, а, подруге, через отвір Пере- копського „мішка”, вийшов у чисте поле, підкорив приморську смугу Подніпровщини й запанував над ©льбією.

Зазнаючи все зростаючого натиску з боку тавро-скитів, Херсонес, не покладаючись на власні оборонні сили, почав шукати спільників, які могли б паралізувати чи, бодай, припинити на довший час, скит­ську загрозу. Шукаючи їх, херсонеська дипломатія кидалась на різні сторони: вона уклала договір з ворожими скитам савроматами, снажи- лася запоручитись союзним договором з, тоді ще могутнім, Боспор- ським царством, нарешті, склала угоду з понтійським царем Фарна- ком 1-им.

В цей період кінця Ш-го й у ІІ-му ст. до P. X., в басейні Чорного моря зростали три сили: поперше, — савромати, які нависли Дамок- левим мечем над північним побережжям Евксінського Понту, хоч до часу й не виявляли супроти грецьких осад ясно окреслених агресивних замірів, подруге, — тавро-скити і, потрете, — Понт.

Рим, якому в дальшому судилося стати, на деякий час, господарем кримських міст Чорноморщини, тоді ще тільки готувався до левиного скоку. Водночас, в цей період, всі без винятку грецькі осади Понту Евксінського, опинилися віч-на-віч з сумними для себе симптомами, вісниками майбутнього їх занепаду й руїни. Натяки на те вже тоді визирали з степів, які стануть згодом місцем великого переселення народів, що захлисне й зрівняє з поверхнею земною більшість грець­ких осад.

У декреті другої половини ПІ-го ст. до P. X. на почесть херсонеського літописця Сіріска, Гераклейдового сина, рельєфно відзеркалюється те тривожне почуття, яке починало охоплювати херсонесців, в зв’язку з зростаючими проявами агресивних замірів тавро-скитів.

Херсонес намагається запоручитись оборонним союзом з дужим тоді Боспором. Року 179-го до P. X., за посередництвом Риму, Херсонес уклав договір з понтійським царем Фарнаком 1-им (190-156 р.р. до Р. X.), після його переможної війни з Перґамом, Бітинією та Каппадокією.

Укладаючи цей договір „дружби”, херсонесці, здавалось би, мали одиноку мету: — запоручитися допомогою цього могутнього царя на випадок, коли б Херсонесові загрожував напад тавро-скитів. Але ре­чення цієї угоди, в яких Фарнак 1-ий зобов’язувався „не замишляти зла супроти херсонесців”, „не йти війною на Херсонес”, „не піднімати зброї проти херсонесців” і т. д., свідчать, що в цю пору, херсонесці боялися не стільки тавро-скитів, скільки саме цього „доброзичливця- друга”, понтійського завойовника Фарнака 1-го, у якого з халяви ви­глядав ніж, і що всіми засобами намагались одержати від нього писану чорним по білому, запоруку про те, що він не сягне на свободу Хер­сонесу.

Очевидна річ, що у херсонесців жодних симпатій до цього често­любного володаря не було вже хоч би з тієї причини, що, поперше, він загрожував свободі херсонеської метрополії Гераклеї Понтійської, до якої Херсонес, увесь час свого існування, проявляв зворушливу си­новню приязнь, а, подруге, що великодержавні заміри Фарнака 1-го, все помітніше звертались до грецьких північночорноморських осад.

У зміст цього договору, щоправда, були включені заспокоюючі нотки, як, наприклад, царева обіцянка „повік бути приятелем херсонесців” й убезпечення, що, „коли сусідні варвари йтимуть походом на Херсонес чи на підвладну херсонесцям країну, або коли спричинятимуть херсо- несцям кривди”, — боронити Херсонес. Та проте, не дуже довіряючи Фарнаковому „дружньому” омофорові, херсонесці укладають оборонну угоду також з савроматським царем Гаталом, бо тоді савромати були важливим чинником в історії північночорноморських країв. Але, — людський розум замишляв одне, а діяння історії — друге. Це діяння немов було зв’язане з Долею. А ця Доля-Айса виступала в триєдиній іпостасі трьох стареньких Майр — Ґрай, які пильно стежили за буттям всього живого, снуючи нитку Життя: Клото починала, Ляхесіс снувала, Атропос — перетинала. Перша не розлучалася з веретеном, друга — з книгою життя, третя, низько схилившись над соняшним годинником, — передавала в слушний час Життя Смерті... І так сталось, що, не дивлячись на всі запобігливі заходи, через п’ятдесят літ, Херсонес за­знав лиха.

Син Скілура Палак, повів широку наступальну акцію на все західне побережжя Таврії, яке тримав під своєю владою Херсонес. Сам Херсо­нес відбився, але всі його володіння були захоплені Палаком і він по­збувся головного джерела, яке забезпечувало досі його існування: — хлібородних областей в північно-західній рівнині Таврії. Всі херсоне- ські факторії враз опинилися в руках тавро-скитів. У затишній бухті Балаклавській, яка до того звалася бухтою Симболів, Палак заснував порт й назвав його своїм іменем Палакіон; тут він зосередив свої бойові кораблі, які мали перехоплювати й заводити до бухти вантажні судна греків, що пливли з кладдю чи до Херсонесу, чи з нього. Цим Палак хотів остаточно добити Херсонес і приневолити його піддатись.

У цьому тавро-скитському наступі приймали участь також войовничі таври та сатархеї, що жили в північно-західньому закутку Таврії і про­славились своїм піратством. Саме їх фльота й судна таврських піратів допомогли, мабуть, Палакові захопити побережні херсонські факторії, а сам Херсонес — бльокувати. В цю грізну годину, Боспор і пальцем не ворухнув, щоб допомогти Херсонесові, бо сам зазнавав якраз і гос­подарську й політичну кризу. Ольбія була вже в руках Палака, а Ге- раклея Понтійська, яка постійно готова була боронити Херсонес, тепер не мала на те сил, бо бітинський цар Прусій 1-ий загарбав всі її округи. І ось, передбачаючи неминучу загибель, херсонесці звернулись за до­помогою до понтійського потентата Мітридата ѴІ-го Евпатора (113-63 р.р. до P. X.).

Якраз до цього драматичного моменту в житті Херсонесу відноситься епітафія, знайдена року 1892 в його руїнах. Плита з цією епітафією стояла колись над тлінню молодого херсонеського вояка, що поліг у 1-му ст. до P. X. в битві з тавро-скитами. Ось її текст:

Ксанте, Лаґорейнів сину, прощай!...

Я, плита, таю під собою, подорожнику, Ксанта, Колись розумного у відношенню до батька, Загальну красу молоді в отчизні,

Мудрого в Музах, бездоганного для всіх співгромадян, Поважного серед юнацтва, звізду краси,

Якого вбив заздрісний Apec у битві за батьківщину, Полишивши батькам плач, як дар за це почесний... Коли ж Плутон має вдоволення більше, ніж батьки, — То навіщо ж ви, жінки, страждаєте в пологових муках?...

Ремство, яке осталось без відповіді... Але, як прекрасно, мудро й ве­лично висловлене воно було!..

Ґрунтуючись не так на договорі херсонесців з Фарнаком 1-им року 179-го до P. X., як на власних мегаломанських міркуваннях, Мітридат негайно ж відгукнувся. Він активно вмішався в таврійські справи і мав привід загніздитися в Таврії. Року 110-го до P. X., Мітридат ѴІ-ий вислав до Херсонесу велику збройну експедицію очолену понтійським полководцем Діофантом. Бойовище спалахнуло біля самого міста, по тому, як понтійці висадились з кораблів на берег і переправились на північну сторону Ктенунтської (теп. Севастопільської) бухти, разом з дружинами херсонесців, яких вела в бій корогва з виображенням Діви, т. зв. лабарон.

Палака було розбито. Зробивши диверсію на південь і подолавши там таврів, Діофант рушив у глибину Таврії, здобув фортецю Хабеї та Палакову столицю Неаполь. Цареві нічого не залишалося, ніж поми­ритись і відкласти на деякий час свої зазіхання на Херсонес.

Після поразки тавро-скитів, Діофант з тріюмфом повернувся до Понту. Тавро-скити, однак, небавом схаменулися й, разом з таврами, так сильно насіли на Херсонес, що Мітридат ѴІ-ий поспішився вдруге післати до Таврії того ж Діофанта з десантом. Цього разу, цей талано­витий войовник рішив перевести більшу акцію. Всамперед, він рушив на північ, вздовж західнього побережжя, й відняв від Палака Херсоне- ську провінцію з Керкінітідою та з Прекрасною Гаванню на чолі. Але доки Діофант порався там, Палак зібрав велике військо, прикликав на допомогу таврів та савроматських ревксіналів (мабуть, роксоланів) і виступив навперейми понтійським полкам та херсонеському рушенню. Однак батава не принесла Палакові щастя. Діофант вдруге переміг його і вдруге обсадив всі тавро-скитські міста й фортеці. На цей раз, погром тавро-скитів був настільки важкий, що Палак не скоро зміг отямитись.

Покінчивши з тавро-скитами, талановитий понтійський полемарх подався до Пантікапайону, щоб скласти угоду з боспорським царем Пєрісадом про передачу боспорського трону Мітридатові ѴІ-му Евпа- торові; але, саме тоді, у Пантікапайоні спалахнуло повстання боспор- ських,,скитів” таке серйозне, що Діофант ледве встиг втекти на човні. Не підлягає сумніву, що це повстання боспорських „патріотів” було підняте не без благословення Палака; та й боспорська опінія була проти замірів Перісада піддати в тяжку годину старобутній Боспор Понтові. Але Мітридат, за всяку ціну, хотів заволодіти Таврією; тому він, не гаючись, вислав третю експедицію і, за допомогою херсонеського вій­ська, переміг повстанців. З цього моменту, Мітридат став сувереном усіх грецьких осад таврійського й кубанського побережжя.

Розуміється, херсонесці неабияк були вдячні Мітридатові за роз­праву з тавро-скитами та за привернення їм хлібородної провінції, але свободолюбні осадники тяжко переносили втрату незалежности їх мі­ста. Дарована Херсонесові кургуза автономія їх не задовольняла, а тільки ображала. Крім того, Мітридат, який саме воював з Римом, наклав на херсонесців різні повинності та побори.

Нарешті, року 66-го до P. X., непереможні римські легіони Помпея здолали всепонтійську армію Мітридата і сам він, позбувшись свого царства, примушений був з недобитками тікати до Пантікапайону й проголосити його новою столицею своєї держави. Звідси, він мав замір розпочати знов війну з Римом.

На підготовку до цієї збройної акції, підлеглі Мітридатові осади по­глядали скоса. Для них війна з Римом популярною не була. Від цього конфлікту жодних благ їм нічого було сподіватись; підтримка Мітри­дата ще тужче затягала петлю, накинену ним на осади. Спостерігши, що серед осадників годі шукати надійних спільників, Мітридат пере­тасував карти й почав домовлятися з тавро-скитами та з царками таврів про спільний похід проти Риму. Це вже так обурило осадників і, зокрема, херсонесців, що вони почали бунтуватись.

А тим часом, року 64-го до P. X., римська ескадра забльокувала Тав­рію й перервала всі торговельні шляхи, без яких осади не могли жити. Примара голоду й цілковитого занепаду рідних гнізд урвала терпець.

Року 63-го до P. X., несподівано, спалахнуло повстання у Фанагорії і незабаром до нього прилучився й Херсонес разом з багатьма іншими осадами. Це повстання добило Мітридата, але Херсонесові не принесло сподіваної свободи. Над ним простер тепер владне берло наступник Мітридата ѴІ-го Евпатора, його син Фарнак П-ий, який провадив полі­тику, приязну Римові.

Херсонес не один раз виряджав до Риму посольства з благанням ви­зволити його з-під образливої надвлади Боспору. Знаємо про таке по­сольство, що побувало в Римі в 46-му році до P. X. на чолі з Ґаієм Юлієм Теоґеном, сином Сатира. Це дуже цікавий момент в історії дале­кої минувшини Херсонесу, на якому можна ґрунтувати досить важливі висновки. Херсонеський Ґаій Юлій Теоґен побував з дипломатичною візиток» у римського Ґаія Юлія Цезаря, геніяльного стратега.

Цієї доби, саме, в середині 1-го ст. до P. X., Рим тільки готувався до експансії в простори Чорного моря. На його побережжі, від Ольбії по­чинаючи, він ніде ще не закріпився і ніде не мав своїх залог. Та проте, цей самий Ґаій Юлій Теоґен, своїм латинським іменем, що стоїть перед його іменем грецьким, безсумнівно походженням грек, доводить, що вже тоді в Херсонесі ширились симпатії до Риму, — щирі чи ні — то вже інше питання, — й мавпування його звичаїв та побутової етикети. Херсонесці сподівалися, мабуть, що Рим визволить їх від боспорської опіки й дарує їм незалежність.

Охоплений такими римофільськими емоціями, тогочасний Херсонес, почав пристосовуватись до нових життьових обставин і радо сприймав і засвоював впливи Риму та починав поступово підлягати зверхній романізації чи, краще, латинізації.

Оскільки Ольбія, з самого початку, виявляла сильне римофобство, настільки Херсонес, з такою ж силою, виявляв римофільство.

Рим з свого боку, не лишень із стратегічних міркувань, але й тому, що в Херсонесі мав прихильну до себе верхівку, — саме його вибрав базою для дальшого розвитку своїх завойовницьких плянів. Близьку до своїх володінь Ольбію, він обійшов. Та проте, ясновидців у Херсонесі не було, а Дельфійського оракула херсонесці забули про ворожбу спи­тати. Великого Цезаря було вбито і це звело внівець даровану Херсо­несові таку-сяку автономію. Він знов опинився під налигачем Боспору, де царював тоді Асандр.

Треба при цьому мати на увазі, що володарі Боспору, наступники Мітридата ѴІ-го Евпатора, були, фактично, васалами Риму й слухняно виповняли його директиви. Тому Рим не так вже охоче потурав воле­любним мріям херсонесців, бо не хотів дратувати боспорян. Римська дипломатія тому грала в дві дудки, в одну для Херсонесу, а в другу — для Боспору.

В 1-му ст. до P. X. й у 1-му ст. по P. X., Херсонес залежав від Боспору і, судячи з декотрих даних, антагонізм його до Пантікапайону в цей період ніби ущух. Принаймні, багатий епіграфічний матеріал зазначає, що херсонесці в цей час не один раз допомагали Пантікапайонові своїм військом, а боспоряни — херсонесцям.

У кожнім разі, так було за царювання Полемона 1-го, якого один херсонеський декрет, величає „рятівником херсонесців”, очевидно, від тавро-скитів. Такі взаємовідносини тривали й за цариці Динамії і за царя Аспурґа. Боспор у 1-му ст. п. P. X. значно зміцнів, хоч і не міг рівнятися з колишньою своєю славою. Він вже не мав сили власною зброєю боронити залежні від нього терени Таврії і коли, в середині 1-го ст. п. X., тавро-скити знов почали насідати на Херсонес та, йдучи слідами Скілура й Палака, підступили впритул до його мурів, — не міг визволити його з біди. Цей факт вельми збентежив римлян, які мали на меті, в недалекому майбутньому, обернути грецькі осади в свої опорні пункти. Змогутніння варварів ніяк не йшло їм на руку, бо, зокрема, Херсонес, вони вже тоді вважали перлиною серед інших осад.

З Мезії, римське військо, на чолі з посадником Тіберієм Плавтієм Сільваном, прибуло морем до Херсонесу й прогнало геть тавро-скитів. Після цього, імператор Нерон (54-68 p.p.), полишив невеличкі римські залоги в побережних містах Таврії, саме такі, які він мав на узбережжі Кавказу; ескадра ж равенської фльоти закотвилася в херсонській бухті.

Одночасно, римляни обернули таврське укріплення Харакс (Ай- Тодор), в сильну фортецю для догляду за поведінкою таврів і як спо­лучну ланку системи римських бльокгавзів уздовж південного побе­режжя Таврії.

Під егідою римлян, Херсонес значно підніс свою економіку; до нього вернулись колишні побережні факторії та збірні пункти збіжжя; ожило знов сільське господарство на Гераклейськім півострові й на „рівнині”, досягло великого розвитку виноградарство, як і експорт со­леної риби.

Херсонес стає осередком індустріяльного виробництва, промислу та ремісництва. Він викидає на ринок різноманітну кераміку, гончарські вироби для повсякденного вжитку, предмети металеві, ювелірні, текс­тиль. черепицю, теракотові статуетки тощо. Знов запрацювали кора­бельні, каменоломні й каменотесні майстерні; скрипіли вози наванта­жені сіллю із соляних покладів Гнилого моря.

Херсонес будує власний водопровід, для якого, в гончарнях, вироб­ляються спеціяльні труби. Він нав’язує регулярні стосунки з таврій­ським степом і постачає йому вироби своїх майстерень.

Місто відбудовується, перебудовується, реставрується, заповнюється монументальними кам’яницями; палати аристократії оздоблюються ко­лонадами, аркадами, пилонами, пилястрами, фресками та мозаїкою, скляними вікнами. Зміцнюються фортифікації, прокладається система водотоків; криниці й цистерни з дощевою водою відходять на задній плян; будуються лазні-терми, обновляється театр.

Вода текла по трубах самотоком з багатих, але досить віддалених від міста, джерел підшкурної води теперішніх Юхариної та Сарандинаки- ної балок (обидві назви грецького походження, але скалічені).

Римська залога замешкує споруджені для неї касарні. У ІІ-му ст. п. P. X. в них перебували вояки 1-го Італійського, Ѵ-го Македонського й ХІ-го Клавдієвого легіонів, також І Кілікійської, ІІ-ої Луцензієвої і 1-ої когорти Бракаравґустанців.

Державний лад Херсонесу, і в по-Христових часах, лишався незмін­ним. Це був рабовласницький поліс з ярко окресленим грецьким облич­чям. Верховна влада складалася з п’ятьох архонтів та народного зіб- рання, але, фактично, в цю добу, всю владу тримав в своїх руках пер­ший архон.

Поступово, так, як і в Ольбії, демос утрачав і тут свій голос, влада аристократизувалась і зосереджувалась в руках впливових і заможніх людей, скупчених довкола першого архонта. В новій політичній ко­н’юнктурі, вони цупко трималися Риму. Але за влади непутящого До- міціяна, для Риму настали чорні дні.

Повстання даків, очолене вождем Децебалом, закінчилось, як нам відомо, поразкою римлян і вони примушені були стягнути в Подунай- щину всі збройні резерви, щоб врятувати імперію. Тоді саме, в кінці 1-го ст. п. P. X., римське військо покинуло Таврію і тамтешні грецькі осади опинилися знов, віч-на-віч, із стародавнім ворогом, тавро- скитами.

Небавом, мабуть, за згодою Риму, Херсонес знов було піддано Боспо- рові Імператор Адріян (117-138 р.р.), формально передав Херсонес боспорському цареві Котісові ІІ-му (123-132 р.р.), що страшенно обу­рило херсонесців. Про цей акт, між іншим, свідчить Флеґонт Тралій- ський. До Риму було виряджене посольство, ведене ApiCTOHOM₁ яке шість літ зряду обивало римські пороги аж, нарешті, імператор Анто­ніи Пій (138-161 р.р.), скасував надвладу Боспору й дарував Херсоне­сові свободу-елевтерію. Поліс починає карбувати монету з написом „вільний”. Рим, одначе, дбав, щоб грецькі сили в Таврії були об’єднані полюбовним договором про взаємодопомогу підчас небезпек. Такий до­говір, як думали римляни, дасть їм можливість одностайною акцією, без збройного втручання римських військ, дати відсіч варварам.

І той самий Арістон з’являється в Пантікапайоні і укладає угоду — союзний договір з боспорським царем Ріміталком. За це херсонесці вшанували його почесним декретом, вибитим на плиті. Отож, херсо- неська влада була не від того, щоб, як рівний з рівним, бути в спілці з недавнім своїм протектором.

Та якраз в цю пору, невгомонні тавро-скити знов напали на Ольбію. Щоб припинити їх загарбницькі й вельми небезпечні для Риму, апе­тити імператор Антонін Пій обсадив своїм військом Ольбію, а до Тав­рії повернув римські залоги. Окупаційним осередком знов було вибрано Херсонес, в якому розташувалось римське військо, навербоване, голов­ним чином, з „тракійців” та іберів, і де стояла на котвах римська мезій- ська фльота. Там же перебував і трибун, головний начальник сухопут­них і морських сил Риму.

Але постої римських когорт падали важким тягарем на достатки міста й виснажали його господарські ресурси. Римські окупанти пово­дились свавільно та зарозуміло, здирали з місцевого населення останню сорочку, ширили розпусту і херсонесці, в решті-решт, зненавиділи своїх оборонців. Так було до половини П-го ст. п. P. X., коли римське військо знов було відкликане з Таврії на дунайський театр воєнних

акцій. Там, на римські легіони навалились полчища аламанів, франків, ґотів та інших надбалканських племен. З великим трудом, імператорові Авреліянові (270-275 р.р.) пощастило оборонити дунайські кордони ім­перії ціною страти Дакії. Після цього, в другій половині П-го ст., в Херсонесі знов стояла римська залога — ХІ-ий Клавдіїв легіон.

До Таврії в цей час вступали перші ватаги ґотів, Херсонес почав га­рячково зміцнювати свої укріплення, але, на його щастя, варвари до нього не дійшли.

На початку ІѴ-го ст. п. P. X., Рим знов, на час, набув сили й імператор Діоклетіян (285-305 р.р.), перетворив Херсонес у головний стратегічний аванпост у басейні Чорного моря. Однак, у семидесятих роках того ж століття, до Таврії увірвались гуни. В період царювання Валентініяна П-го (375-392 р.р.) та візантійського кесаря Аркадія (395-408 р.р.), — Херсонес став таборищем війська. Це не дозволило варварам напасти на нього і Херсонес встоявся, хоч сливе всі інші грецькі осади оберну­лись тоді в руїни.

У Ѵ-му ст., Херсонес, разом з Боспором, перейшов до Візантії (418 р.) і став її форпостом в Криму. Кесар Зенон (474-491 р.р.), обновив його фортифікації, за що був вславлений почесним декретом року 488-го, в якому було сказано, що мури він реставрував „для порятунку цього самого міста”. Ці заходи переведені були, мабуть, підчас повторної ін­вазії гунів, в кінці восьмидесятих років Ѵ-ГО століття.

Херсонес, вже, як середньовічне християнське місто, (карбував свою монету ще в ѴП-му ст.) простояв аж до ХѴ-го століття, переживши всі інші грецькі осади на Чорному морі. Його обернули в руїни турки.

В цей середньовічний період свого буття, Херсонес надто видозмінив­ся; поступово, будівлі античних часів розвалювались і, на їх місці, виростали нові, що значно відрізнялися своїм архітектурним стилем від колишніх. Засновано було в ньому багато церков та каплиць, з яких, найстаршою з досі виявлених, є хрещата церква ІѴ-го ст., оздоблена мозаїкою та фресками високої мистецької викінчености, а потім, — храм-базиліка ѴП-го ст., саме так прикрашена.

Херсонес став релігійним осередком нової Христової віри. Звідси, християнство ширилось серед варварських племен периферії й про­никало все далі й далі в північні краї. Це старобутнє місто передало і нам Христове вчення. Тут, за свідоцтвами Доротея Тирського, Евсебія Кесарійського, Епіфанія Кипрського та Никифора Каліста, — побував, підчас своєї подорожі до Скитії „на Київські гори”, апостол Андрій Первозванний; тут, в Корсуні, як називали Херсонес слов’яни, хрестив­ся наш славний державний муж, Великий Князь всієї Руси, Володимир Святий...