ІСТОРІЯ БОСПОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ВІД III CT. ДО Р. X. І до її ЗАНЕПАДУ ТА ДАЛЬША ДОЛЯ ІНШИХ ОСАД

У другій половині ПІ-го ст. до P. X., почалася, як ми знаємо, інвазія савроматів. Перейшовши Дін та Дінець, вони рушили на захід і, женучи перед собою скитів, захопили лівобережні степи.

В історії Боспорської держави, якраз цей бентежний час — ПІ-тє — П-ге ст. до P. X., — дуже скупо освітлений епіграфікою, чому й в історичних подіях Боспору цього часу зяє майже цілковита порож­неча.

Нам відомі імена двох володарів Боспору цього періоду, а саме, — Левкона П-го й Гиґіенонта, який титулував себе тільки „архонтом”. На жаль, їх правління і їх державна діяльність нам невідомі. За ними йшли Спарток ІѴ-ий, Перісад 1-ий, Перісад П-ий та Перісад ПІ-ій.

Очевидна річ, що, в часі савроматського руху, Боспор мав відчути, бодай фланговий, натиск савроматів в обшири Прикубанщини, але у нас немає жодних вказівок на те, що в цей, вельми небезпечний, період, Боспор зазнавав господарську й політичну депресію і якісь комплікації в зв’язку з нею.

Можливо, проте, що в самому Пантікапайоні стався якийсь рево­люційний заколот, внаслідок чого, самодержавство Гиґіенонта було обмежене і він приневолений був задовольнятись титулом архонта.

Але вже в П-му ст. до P. X., добробут Боспору помітно зріс і він знов почав експортувати до Греції, на острів Родос і, навіть, до єги­петської Александра, зерно.

Проте, змогутніння тавро-скитської держави дуже непокоїло бо- спорських володарів й обмежувало розширення їх володінь в на­прямку до серця Таврії. Палак та його тавро-скити, з свого боку, почали жадобливо позирати на боспорські терени в Таврії і Перісад 1-ий, воюючи з ними, так вичерпав господарські ресурси своєї дер­жави, що атенські купці, які прибули закуповувати боспорське зерно, — вернулися до Греції з порожніми руками.

У другій половині П-го ст. до P. X., тавро-скити одночасово насту­пають і на Херсонес, і на боспорські володіння. Ольбія була вже їхня.

Ці лиходійні для грецьких осад часи, яскраво відзеркалюються на могильних стелах, зокрема, в епітафіях Пантікапайону. Вони часто досить многословні; вражає вкладена в них життьова мудрість та упо- кора Приречености, зворушлива любов та чулість до тих, хто безпово­ротно відійшов в царство мертвих, невтішна туга та скорбота за ними.

Ми вважаємо доцільним навести тут, в українськім перекладі на­шім, декілька найбільш цікавих й характерних епітафій, викритих в руїнах Пантікапайону, які оповідають про боротьбу боспорян з вар­варами:

1. Стела білого мармуру, оздоблена вгорі антеміем, а під ним —- ре­льєфним виображенням в чотирикутній заглибині. Зображений в ньо­му загорнутий в плащ мужчина, обернений обличчям до глядача. Ліво­руч від нього — зброєносець, одягнений в коротенький жупанець і шта­ни; нижче — віршована (ямбічний триметр) епітафія, яку наводжу:

Аполлоніє, сину Аполлонія, ■—■ прощай!

Ти неоплаканим зійшов до Гаду, видихнувши вітрам дух під вра­жою рукою, а твоя дружина стогне в сльозах, сприйнявши не­сподівану скорботу.

Згинула твоя краса, згасла принадність, відлетів розум,— все спов­нене горем: в твоїй особі, зламаний єдиний канон лицарськости. Але, коли веретено Мойр завертіло тебе, як ти напоровся на страш­ний варварський спис, то зараз тебе прийме не похмурий дім (Гада), а житло героїв; бо тобі, Аполлоніє, і раніш була прина- лежна слава і тепер, після смерти, віддається всіляка честь.

Цей „портрет” героя з написом відноситься, приблизно, до ІІ-го ст. до P. X.

2. Синхронний попередній стелі постамент, можливо, надмогильної статуї. Тепер утрачений. Епітафія у метрі елегійного дистиху:

Лисімаху, сину Психаріона, —■ прощай!

Лисімаха, ласкавого в поводженні зі всіми городянами й з чужин­цями, убив бурливий Apec номадів. Скорботно зідхнув про нього кожний, уболіваючи за розмайною юністю мужа.

3. Стела з білого мармуру, епітафія в метрі елегійного дистиху, при­близно, часів народження Христового:

Менодоре, сину Аполлонія, — прощай!

Назови свою батьківщину, розкажи про своє ім’я й про свою долю, скільки тобі літ, чи лишаєш щось у смертних?

Батьківщина, яка мене породила, — вінчана морем Синопу, а ім’я того, що загинув було Менодор.

Живи ж у священнім житлі благочестивих! І після смерти, і за життя, ти завжди був для всіх дорогим.

4. Вапнякова стела, вгорі й внизу обламана. Праворуч, на рельєфі, виображено стоячого вояка (голова й плечі одбиті), одягненого в жу­панець, плащ, штани й чоботи. У лівиці тримає меча, правицею — до­тикається до щита овальної форми, який несе зброєносець, одягнений теж у жупанець. За щитом — два списи. Епітафія віршована (елегій­ний дистих). Стела належить до часів народження Христового:

Арістоне, сину Арістона, — прощай!

Не скорботне горе батьків тут оплакуватиме тебе, Арістоне, що обороняв мури батьківщини, а лицарськість. Певна річ, ти не при­єднаєшся до мертвих, але, по вік-вічний житимеш у пам’яті всіх боспорців.

Не вірячи вже в щастя своєї зброї, Боспор починає ублажати тавро- скитських царів дарами, а, фактично, виплачував їм данину. Це сильно підривало авторитет Пантікапайону й тяжіло поборами на боспорянах. Бачачи кволодухість і нерішучість боспорських царів, тавро-скити поклали, найперше, захопити Херсонес, а після того, накинутись на Боспор.

Як знаємо, ці тавро-скитські заміри паралізував понтійський полко­водець Діофант, погромивши військо Палака. Це припинило тавро- скитську аґресію і дало змогу грецьким осадам, деякий час пере­дихнути. Але, пануючий тоді в Bocnopi Перісад Ѵ-ий, був, мабуть, великим песимістом: не дивлячись на поразку Палака, він, як і перед нею, не вірив своїм силам, чекаючи, що тавро-скити от-от звоюють Боспор. Тому, з Діофантом він уклав угоду, що піддасться під про­текцію могутнього Мітридата ѴІ-го Евпатора. Тим самим, він добро­вільно касував самостійність своєї держави, передаючи її Понтові.

Очевидно, що аристократія й плутократія боспорська були з царем заодно, поклавши, ціною втрати незалежности своєї батьківщини, зберігти особистий добробут.

Рядові боспоряни, одначе, були іншої думки. Якраз підчас укла­дання договору Діофанта з Перісадом Ѵ-им, на Боспорі спалахнуло повстання у 107-му році до P. X. „скитських” рабів під проводом Савмака. Повстання це, не без підтримки, мабуть, простих боспорян, а може й тавро-скитів, обхопило всю, залежну від Боспора, Таврію. Перісада Ѵ-го було вбито, а Діофант ледве встиг врятуватися на херсонеському кораблі. Через пів року по тому, Діофант потрете висадився в Херсонесі з великим військом, з яким була і бойова фльота. Разом з херсонеським рушенням, він обсадив Теодосію та Пантікапайон, Савмак, який тим часом, проголосив себе царем, по­трапив у полон, був перевезений до Синопу і там стятий.

Після здолання повстання, всі грецькі осади північної Чорномор- щини були прилучені до великопонтійської держави Мітридата. В осадах сиділи тепер його намісники, які владно „опікали” маріо- неточні влади полісів. Затяжна війна Понту з Римом гнітила осади поборами; майже всі їхні господарські запаси витрачалися на забез­печення мітридатових військ харчовими продуктами й іншим, а, крім того, осади приневолені були посилати в розпорядження понтійського потентата і свої дружини.

У цім відношенні, особливо,,оддувався” Боспор: постачальні повин­ності лягли на нього страшним тягарем. Одного зерна, за свідоцтвом Страбона, він мав посилати цареві 180.000 медімнів, себто 450.000 пу­дів, і, в додачу, 200 талантів срібла! Господарство Bocnopa почало швидко підупадати; заможні верстви його, ті самі, що так недавно сподівалися всіляких благ від прилучення Боспору до великопонтій- ського царства, тепер цю свою необачну орієнтацію кляли: — вона не тільки що не оправдала їхніх корисницьких сподівань, але, навпаки, швидким темпом зводила їх до жебрацтва.

Саме такий мінорний настрій панував і серед тубільної верхівки, яка теж позбувалася тих колишніх матеріяльних достатків, які вона мала, будучи учасницею загально-боспорського ринку й загально- чорноморського товарообміну.

Боспорський патріотизм, одначе, спав; незадоволення й ремство ґрунтувалося на досить буденних й еґоістичних мотивах: все більше порожніюча калита, все більші обмежування власної ініціятиви, все тужче стягуваний очкур, — були головними факторами ремства. Привело це до того, що, ще підчас першої війни Понту з Римом, десь наприкінці семидесятих років до P. X., Боспор проголосив свою незалежність, на яку Мітридат реагував тим, що, у вісімдесятім році, послав до Боспору військо, під рукою полководця Неоптолема, який двічі, вліті, на очах пантікапайців, розбив,,варварів” у морській битві, розтрощивши боспорську фльоту, — а взимі, — переміг їх у комонній битві на замерзлій Боспорській протоці. Це льодове побо­їще привернуло Боспор знов до великопонтійської держави.

Мітридат ѴІ-ий Евпатор, посадив на боспорський трон свого сина Махара. Але, підчас третьої „Мітридатської війни” 74 - 63 р.р. до P. X., понтійські війська були розбиті вщерть і сам недавній монарх Вели­копонтійської держави, примушений був року 63-го тікати до Панті- капайону.

Тим часом, негідний, проте, далекозорий, син його Maxap, поса­джений батьком на боспорський трон, вже в семидесятих роках пе­редбачав поразку батька; тоді вже, крадькома, він почав перемов­лятися з римлянами і небавом переметнувся до них. Ліцінію Лукул- лові, який в той час облягав столицю Понта Синопу, він послав хар­чових продуктів для облогової армії, чим і довершив смертельного удару батькові. Але батькові й не подумалося запідозріти сина в га­небній зраді.

Дізнавшись, що Мітридат прямує до Боспору, Maxap все ж побо­явся з ним зустрінутись і хотів сховатись у Херсонесі, але, тим ча­сом, у Мітридата відкрились очі.

Погоня, післана за віроломним сином, нагнала його в дорозі і вбила. Мітридат сам сів на боспорський трон і, з притаманною йому енер­гією, негайно ж хопився організовувати нову свою державу, — клаптик недавньої держави великопонтійської.

Під своїм берлом він об’єднав усі грецькі осади Таврії і, після без­результатних перемов з Помпеєм, почав обмірковувати плян фан­тастично-грандіозного походу на Рим. Він задумав вторгнутись в рим­ські володіння з півночі, через Альпи, північним побережжям Чор­ного моря, він мав дійти до гирл Істра-Дунаю, підняти там повстання проти Риму місцевих варварів і дунайськими берегами дістатися до Гельветії та звідти пробитись в північну Італію.

Основна маса його війська мала складатися з підлеглих Боспорові племен та орд; характерно, що ця, так би мовити, загальна мобілі­зація, торкалася не тільки вільних боспорян та залежних від нього народностей, але й рабів. У підготовці до цього фантастичного по­ходу, Мітридат, надхнений, мабуть, прикладом Ганнібала, виявив шалену енергію й завзяття; не дивлячись на те, що саме в цей час Таврія бльокувалася римською фльотою, він,,ісполчався на брань”. Але бльокада вкрай підірвала економіку держави, тяжкі злидні на­посіли на боспорські міста; ремство населення росло, охоплювало всі суспільні верстви: і дуки, і рядове громадянство, і голота однаково проклинали Мітридата.

Тим часом, сам він, спостерігши, мабуть, що в Сіндіці і, взагалі, по той бік протоки, почалися неспокої, послав до Фанагорії військо, очо­лене його синами й дочкою; але зараз же, у Фанагорії вибухло пов­стання, Мітридатове військо було розбите, а сини його й дочка — захоплені в полон. Блискавично, повстання перекинулось до Німфею, до Теодосії й до Херсонесу і небавом, до нього прилучилися всі осади північної Чорноморщини. Сталося це у 63 році до P. X.

Мітридат потрапив у велику скруту. Його син Фарнак пішов слі­дами свого злочинного брата Махара й передався на сторону Риму. Зробив це він нишком і почав сіяти смуту серед Мітридатових військ. В решті-решт, військо повстало. Мітридат замкнувся в пантікапай- ському палаці-анакторі і там, на власне бажання, був заколотий ме­чем одного з сердюків.

По смерті Мітридата року 63-го, перед римлянами навстіж відчи­нилися брами до чорноморських обшир. їхній експансії туди ніхто не міг тепер заважати.

Панівні верстви осадництва добре розуміли, що, спекавшись одного ярма, вони сунуть голови в друге, що Рим не забариться простягти свої могутні руки до осад; одначе, альтернатива, яка стояла перед владними мужами осад, схиляла їх, з тих самих причин, що й знать боспорську у відношенні до Понту, з причин еґоістично-наживниць- ких, — упокоритися Римові. Вони передбачали, що прилучення їх по­лісів до сфери римських великодержавних плянів, знов оживить тор­гівлю, знов відкриє ті морські й сухопутні шляхи, якими провадився з давен-давна товарообмін з півднем. Наслідок цих міркувань був та­кий, що осади, без сперечання, прийняли римську „протекцію”.

Рим поклав негайно ж використати цю, надзвичайно вигідну для нього, політичну ситуацію й чимскорше закріпитися в Таврії і, в пер­шу чергу, в двох його опорно-стратегічних пунктах: — в Херсонесі, який вже й раніше проявляв симпатії до Риму, і в Боспорському царстві. Коли в Херсонесі було більш-менш легко запровадити новий стан речей, — у Боспорі не можна було йти пробоєм.

І римляни вжили тут, висловлюючись по-модерному, „гнучкої по­літики”. Боспорське царство й далі мало існувати зо всіми зовніш­німи атрибутами його свободи, але царів його мали інтронізувати й скидати римляни, начепивши на себе личину ласкавих добродіїв і протекторів боспорської незалежности. Зрадливий Мітридатів син Фарнак став першим, залежним від римської ласки, царем Боспору: офіційно він почав зватися „другом і спільником римлян”.

Боспорська земельна й промислова знать сприйняла цю „дружбу” із задоволенням, хапалася за її фалди, — ця ж бо „дружба” проро­кувала їй всілякі земні блага. Під Фарнаковим берлом зібралися всі боспорські області, крім однієї Фанагорії, якій, з рук Риму, оминаючи руку Фарнака, було даровано широку автономію за те, що вона пер­шою підняла прапор повстання супроти страшного для римлян лиходія Мітридата ѴІ-го Евпатора. Але, що головне, — тепер і Херсонес опи­нився під владою Фарнака незаслужено і, здавалось би, безпідставно. „Облизень”, який дарував херсонесцям Рим, образив і невимовно їх обурив.

Виявилось, що Фарнак одідичив від батька рішучість, владність, спритність і свободолюбну амбітність. Приозівщина, Танаїс і Сіндіка знов були ним приборкані. Повстання дандаріїв було суворо здолане. Скасував він, не оглядаючись на Рим, і автономію Фанагорії, яка була для нього більмом в оці. Фанагорія спробувала було боронитися, але їй ніхто не допоміг і вона, після облоги, відчинила брами. Рим мовчав, хоч і була тут зухвало порушена його воля.

Об’єднавши в своїх руках всі землі колишнього Боспорського цар­ства, Фарнак, року 48-го до P. X., раптом порвав з Римом і вирушив походом до Малої Азії, з метою відвоювати від Риму Понт. В цім акті проявилася зарозумілість Фарнака: зважитись скинути римську над- владу й підняти зброю на, непереможну в той час, Імперію, міг лиш засліплений мегаломанством авантюрист. І так сталось, що зрадливий син спіткався з долею зрадженого ним батька: — кара богів переслі­дувала його.

Виступаючи походом, Фарнак настановив намісником Bocnopy яко­гось Асандра. Але тільки Фарнак ув’язався на побережжі Малої Азії в боротьбу з римським військом Ґаія Юлія Цезаря, — Асандр прого­лосив себе незалежним царем Bocnopy, орієнтуючись, при тім, на Рим.

Тим часом, Цезар, без великої наснаги, розбив Фарнака в бойовищі під Зелою у 47 році до P. X. Саме тоді, геніальний римський полко­водець вигукнув лаконічне речення, яке по вік-вічний не забуде істо­рія. Поглядаючи на поляглих Фарнакових воїв, він сказав: „прийшов, побачив, переміг! — “veni, vidi, vici”!!!

Фарнак заперся в Синопі, проте, небавом піддався й був, на бажання примхливої долі, не стятий на місці, а випущений Цезарем на всі чо­тири сторони світу. Великодушне помилування подвійного зрадника мало під собою якісь, нам невідомі, пляни Цезаря. Більше того, Цезар випустив на волю також частину Фарнакового війська. Негайно ж, Фарнак, з загонами скитів та савроматів, здобув Теодосію і рушив на Пантікапайон.

Асандр, одначе, розбив його військо, а сам Фарнак сконав від тяж­ких ран у тому ж 47-му році до P. X.

Боспорського стільця, проте, Асандрові римляни не дали. Покірли­вість цього володаря здавалась Римові непевною й підозрілою. Тому, Цезар дав повновласть свому приятелеві пергамцеві Мітридатові по­кінчити з Асандром й перебрати на себе царську владу над Боспором.

Побережжям Кавказу, Мітридат рушив на Боспор, але Асандр по­громив і його військо, а сам Мітридат наложив у битві головою. Ця сваволя Асандра, як перед тим сваволя Фарнака, лишилась безкар­ною і Асандр далі царював у Боспорі. Імператор Октавіян Авґуст (ЗО р. до P. X. — 14 р. п. P. X.), в решті-решт, признав таки право Асандра на боспорський трон.

Як виявляється, цей узурпатор був надто талановитим правителем та стратегом, кмітливим політиком та дипломатом. Він одружився з донею Фарнака Динамією і тим самим, пов’язав ніби свою владу з вла­дою попередніх царів.

Здається, він воював з тавро-скитами і, щоб позбутись вічної за­грози їх несподіваних наскоків, спорудив преміцний оборонний вал з вежами, який перетинав упоперек Керченський півострів.

Цей вал і досі добре помітний; тягнеться він від Озівського моря (село Ново-Отрадне) до Узуплатського озера, яке вдавнині було за­токою Чорного моря.

Асандр помер року 17-го до P. X. і владу над Боспором перебрала його дружина Динамія, Мітридатова внучка.

Цього часу, у Боспорі об’явився якийсь самозванець іменем Скрібо- ній; він проголосив себе спадкоємцем Мітридатового трону. Одружив­ся він з Динамією, щоб придбати у боспорян популярність, але розра­хунки його не справдились. З наказу Октавіяна Авґуста, Аґріппа ви­слав супроти Скрібонія понтійське військо під проводом царя Поле- мона. Але він спізнився: — боспорці повстали, убили Скрібонія, проте римському диктатові не піддались і виступили походом назустріч По- лемонові. Одначе, року 14-го до P. X., Боспор склав зброю і Полемон 1-ий засів на боспорському троні.

Вірний клеврет Риму, він заходився переіменовувати на римський лад осади: Пантікопайон він назвав Кайсарією, на почесть Авґуста, Фанагорію — Аґріппеєю, на почесть римського воєводи Віпсанія Аґріппи і т. д. Але ці переіменування жили дуже короткий час і в дальшім, осади звалися по-старому.

З наказу Октавіяна Авґуста, Полемон 1-ий одружився з тією ж Динамією. Шлюб цей був політичним актом. Завдяки йому, Полемон 1-ий зміг вважати себе, хоч з боку дружини, спадкоємцем влади над Боспором. Але виявилось, що, оскільки внучка великого Евпатора була популярною серед боспорян, остільки чужинець Полемон 1-ий таким не був.

Незабаром, подружжя розійшлось і зараз же, тубільні племена й декотрі осади збунтувались проти Полемона. Зокрема, сильне пов­стання вибухло в найсхіднішім кутку боспорських володінь: -— по­встав Танаїс і плем’я т. зв. аспурґіян, що заселяло- місцевість від Фанагорії до Горгіппії.

Подолавши танаїтів і спустошивши їхнє місто, Полемон 1-ий пішов війною на аспургіян, але був ними схоплений і, року 8-го до P. X., — убитий. І знову Динамія, за згодою Риму, воцарилася в Пантікапайоні. її політика теж відзначалася обережністю і обачною поміркованістю; зазнайством, вона не дратувала Риму й, спираючись на популярність серед боспорян, увесь час підкреслювала, де тільки могла, свою льо- яльність до Риму.

Після її смерти року 7-го п. P. X., царем Боспору став її син Аспурґ, який звався також Рескупорідом. Він був одружений з Гіппепірією, принцесою тракійського роду. Батько його був, ніби-то Асандрох, як зазначає один напис з дуже скаліченою грецькою мовою.

Найімовірніше, — Аспурґ був сином Асандра; ім’я його в’яжеться з аспурґіянами, які захопили в полон, а потім убили, його нелюбого отчима Полемона 1-го. Отже, ім’я його може свідчити або про його приналежність до племені аспурґіян, що нічим не доведене, або, що, підчас панування Полемона 1-го, Аспурґ стояв на чолі повстання проти

Динамія, володарка Пантікапайону нього і що якісь племена, які стояли під його проводом, — за іменем свого отомана, почали зватися аспурґіянами, або, нарешті, було просто його прізвиськом при справжнім імені Рескупоріс. На наш погляд, друге припущення найправдоподібніше.

За часів Аспурґової влади, господарське становище Боспору значно поліпшилось. Межі царства дещо, навіть, поширились.

Офіційно, Аспурґ титулувався, „Владика Боспору, Теодосії, сіндів, майотів, тарпітів, псессів і танаїтів”. Він же, ніби-то, упокорив скитів і таврів. Вірний політиці своєї матері, він уживав офіційної формули „друга кесарів і римлян”, чим підтверджував свою льояльність до Риму й залежність від нього. Але щира чи вимушена обставинами його вірнопідданість Римові не оправдалась, бо коли він помер, імпе­ратор Кай Цезар Каліґула (37 - 41 р. р. п. P. X.), безоглядно порушив

спадкоємність і, не дивлячись на те, що Аспурґ мав „діадоха” (наслід- ника) в особі свого сина Мітридата, — владу над Боспором передав до рук тракійського царя Полемона П-го, спорідненого з Полемоном 1-им шлюбом з його дочкою.

Однак, Аспурґів син Мітридат, не дожидаючись прибуття Полемона П-го, проголосив себе царем Боспору.

Імператор Тіберій Клавдій (41 - 54 р. р. п. P. X.), признав, в решті- решт, права Мітридата на боспорський трон, бо хотів, за всяку ціну, оминути якихось комплікацій з тим царством.

Проте, пановитий Мітридат цим не задовольнився; він поклав ціл­ком вибитися з-під римської кормиги. Зрада, одначе, й тут погубила всю справу. Рідний брат його Котіс доніс римлянам про Мітридатові заміри і цісар Клавдій, не чекаючи збройної перемоги над Мітридатом, передав царську владу над Боспором Котісові, а одночасно, послав з Мезії, року 44-го чи 45-го, туди римське військо. Мітридат не встиг належно приготуватися до бою і втік з Пантікапайону на Кубань; ца­рем Боспору став Котіс 1-ий.

Але, як тільки головні римські сили покинули боспорську столицю, Мітридат, спираючись на дружини тубільців та запоручившись під­тримкою дужого савроматського племени сіраків, рушив війною на Котіса 1-го.

Останній, не мав відповідних збройних сил, — римська залога в Пантікапайоні була невеличка, — проте, Котіса виручило з біди, теж дуже, савроматське плем’я аорсів. Разом з ними та римською залогою, Котіс пішов назустріч Мітридатові, подолав його, причім, сам Мітридат був виданий Котісові сіраками, під умовою, що його не буде покарано на смерть. І дійсно, він довго потім жив у Римі, але все ж таки кари на смерть не минув за участь в якійсь протидержавній змові. Котіс 1-ий процарював коло двадцяти літ. Починаючи від того царя, аж до IV ст. п. P. X., над Боспором панувала династія Аспурґідів, яка офі­ційно, згідно з римською традицією, звалася династією,,Тіберіїв Юліїв”. Вона була в цілковитій залежності від Риму і кожен бос­порський цар заздалегідь ним затверджувався.

Улесливо й запобігливо, царі цієї династії взивали римських імпе­раторів „установниками”, „спасителями” і „добродіями”, „володарями всього Боспору”. Вони ж були верховними жерцями культу римських імператорів, який заложив у Bocnopi Котіс 1-ий. Але все ж таки, Боспор не став римською провінцією і, до певної міри, зберігав свою незалежність.

Коли, в середині першого століття п. P. X., тавро-скити облягли Хер' сонес і коли римські леґіони висадились в Таврії, Рим, подолавши тавро-скитів, розташував у всіх майже таврійських осадах свої за­логи; не минула ця доля й Боспору, бо імператор Перон замишляв обернути Боспорське царство в римську провінцію. Своїх замірів він не довершив і, після його смерти, Боспор знову став незалежним, а за влади Рескупоріда П-го, в другій половині 1-го ст. п. P. X., зверхність Риму над Боспором була ілюзорною.

Відмовившись від цілковитого підпорядкування грецьких осад Тав- рії владі римських імператорів, Рим задовольнився тим, що, за посе­редництвом боспорських царів, слідкував за субординацією тубільних племен у відношенні до осад і Риму, й черпав певні господарські ви­годи з товарообміну з Таврією. Династія „Тіберіїв Юліїв” мала в собі обмаль грецької крови; в ній текла кров „тракійська” й кров різних тубільних племен, не виключаючи й савроматів, з якими ріднилась династія. Як побачимо далі, поруч з грецькими іменами, боспорські царі носили й тубільні імена, „тракійські” та савроматські. Кілька ца­рів Боспору іменувалося Савроматами. Пращуром цієї династії був, одначе якийсь ніби-то „тракієць” Евмел.

Генетична плутанина царських імен яскраво відображає й кровну плутанину в їхніх жилах. У всякому разі, вже династія Спартокідів мала в собі чимало „варварської” крови, династія ж „Тіберіїв Юліїв” мала в собі чи не найбільше крови „тракійської” і характерно, що кровна й династична спорідненість боспорських царів з Тракією під­креслюється і фактами і традиціями, тяжіючими до цієї країни. Це надто знаменний факт і, оскільки походження, етногенеза „тракійців” досі невияснена, — це дає ґрунт різним далекосяглим гіпотезам. Цар­ське ім’я „Савромат”, яке носило декілька боспорських царів, не тільки свідчить про їх савроматськість, але й про те, що вони гордилися своєю приналежністю до савроматського народу і що не мали найменшої охоти міняти своє ім’я на імена грецькі. В цьому вони не мали жодної потреби, бо, очевидно, боспоряни байдуже ставилися до етнічного по­ходження своїх повелителів. І династію Спартокідів і династію,,Тібе­ріїв Юліїв” точніше всього можна назвати династіями мікселлінськи- ми, назовні, більше чи менше, грецизованими полиском античного гел- лінізму, так, як череп’яний посуд — поливою.

Політика боспорських царів по-Христової доби була скерована на те, щоб зберегти яко мога ширшу незалежність свого правління під омофором Риму. Сваритися з цим могутнім протектором значило на­кликати на Боспор велику халепу і, всамперед, господарський крах; всі ж бо торговельні шляхи були під контролею Риму.

Увесь цей час, Боспор провадив боротьбу з тавро-скитами та з савро­матами, особливо з дужою савроматською ордою сіраків. У цю по- Христову добу, боспоряни, давно ставши мікселлінами, тепер ще й савроматизувалися.

Але назовні, Боспорське царство й надалі лишалося типовою еллі­ністичною державою античних часів з мішаним населенням, з міша­ними традиціями, з нечистою грецькою мовою, з грецьким культом, до якого просковзнули місцеві релігійні уявлення. Офіційно доміну­ючий грецький дух постійно боровся там з духом,,варварським”, який поступово брав гору. Так було скрізь в пізньо-елліністичних державах і Боспор був взірцем їх.

Рим, який мав тепер багато клопоту й мороки на своїх північних кордонах, був схильний всі непорозуміння розв’язувати мирним шляхом. Боспорський цар Ройметалк (131 - 153 р. р. п. P. X.), побував, навіть, в Римі, щоб особисто порадитись з імператором Антоніном Пієм й полагодити з ним всі спірні питання.

Рим відпускав Боспорові субсидії, головним чином, на утримання війська. Знаємо, наприклад, що за такою субсидією їздили в Бітинію посли боспорського царя Евпатора (154 - 170 р. р.).

Видача Римом субсидій на утримання боспорського війська була актом далекозорим, бо те військо не один раз допомагало римлянам в їх війнах, як, скажім, в боротьбі з Децебалом, у Малій Азії підчас сутички з аланами тощо.

Не зважаючи на тривожний, змінливий і, у високій мірі, драма­тичний перебіг історії Боспорського царства в по-Христових часах, територіяльно він оставався сливе незмінним і володів пребагатими теренами, звідки черпав ресурси сільсько-господарської продукції і, в першу чергу, зерно. Завдяки хліборобським теренам східньої Таврії, Прикубанщини й околиць Танаїсу, у 1-му, ІІ-му й на початках ПІ-го століть п. P. X., Боспор став знову надзвичайно багатою державою з великими можливостями експорту й споживання імпорту. Його мо­гутність респектували пограничні варвари, не виключаючи й савро- матів. Римський капітал грав у цю добу не останню ролю, що потвер­джується великою кількістю римських монет у водоймищі ріки Ку­бані, вздовж течії Дону, в самих боспорських містах. Боспорська ко­мерція і боспорський ринок залежали від замовлень Риму, який по­стачав свої східні провінції, а в їх числі, і Грецію та всю Егею з ме­трополіями, чорноморською сировиною й, головно, збіжжям. Треба думати, що, на протязі цих двох з половиною століть, Боспор передав варварському запіллю великі скарби духової'й матеріяльної культури східньої середземноморщини і, зокрема, Греції, дещо процідивши їх крізь своє мікселлінське цідило.

Замість Скитії, тепер ці впливи сприймала Савроматія, саме така ж „лоскутна” країна, як і попередниця її Скитія; її населяли різнопле­мінні народності, як кочові, так і осілі, значна частина яких зазна­вала й скитську, а перед нею, кіммерійську, надвладу і яка при савро- матах лишилася на старих місцях.

Поруч з господарським розцвітом, Боспор переживав у ту пору і роз­цвіт культурний та промислово-індустріяльний. Він знов широко від- чинив ворота грецьким майстрам, фахівцям різного ремества, будів­ничим тощо. Прилив грецького люду до його міст, на деякий час по­силив еллінство Боспору і, на деякий час загальмував дальшу варва­ризацію його духової і матеріальної культури. Та проте, цей зліт Боспору тривав лиш для того, щоб згодом остаточно занепасти.

Тим часом, дуже швидко отямившись після драматичних подій Мітридатового періоду, Боспор знов став головним постачальником зерна, невільників, шкір, хутряного товару, морської й річної закон­сервованої риби. В цей час лани перелогом не лежали, а колосилися хлібами, найціннішим золотом Боспору. Водночас, великого розвитку досягло виноградарство і, зокрема, засіл риби; таке місто, як Тирітака було справжнім рибозасолювальним комбінатом. В таких рибопроми­слових місцях існували й майстерні рибальського приладдя, що дове­дено археологічними знахідками; засоби солі були багатющі. Для за­солу уживалися місцеві нашарування солі в Гнилім морі-Сівашу й сіль з озер, т. зв. озерниця.

Гончарі теж мали вище голови праці, виробляючи і просте начиння для повсякденного вжитку й начиння спеціяльного призначення, як, наприклад, амфори, пітоси — великі глиняні посудини для зберігання вина, олії й інших, як плинних, так і сипких продуктів; процвітав виріб черепиці. Поруч з цим, існували також майстерні викінченої ке­раміки, де працювали поропласти, виготовляючи пістряве, поліхромне начиння, дуже облюбоване тубільцями, далі, майстерні металевих та ювелірних виробів. Існували й косметичні „ательє”, шевські, кра­вецькі й ткацькі підприємства. Одним словом, в цю добу на Боспорі відродилися всі види реместв, про які ми згадували раніше, описуючи історію Боспору до-Христових часів.

Як і колись, цар Боспору був необмеженим володарем, автократом, своїх підданих і власником всіх натуральних та промислово-індустрі- яльних багатств своєї держави. Всі боспоряни, заможні й незаможні, які чимсь володіли, були фактично орендарями, в кращім випадку, вотчинниками царя, що трудилися на ріллі, чи в якомусь своєму під­приємстві.

Трудилися вони і для свого гаразду і для гаразду царя, який яв­лявся одиноким пайщиком всіх прибуткових підприємств в своїй дер­жаві. Більш того, самовладно він міг конфіскувати й приділяти іншому добра своїх підданих. Таким побитом, владика Боспору був багатю­щим „бізнесменом”, спритним комерсантом, хлібопромисловцем, рибо­промисловцем, скотопромисловцем й гуртівником, зосереджуючи в своїх коморах львину частину і промислових та індустріяльних, і тва­ринних багатств свого царства.

. Господарський добробут держави відбивався також на розбудові й приоздобленні міст Боспорського царства й, всамперед, його столиці Пантікапайону. Скрізь там буяв жвавий рух творчої праці.

Перспектива доброго заробітку гнала в межі Боспорської держави чимало грецьких митців, архітектів, скульпторів, декораторів, інкру­статорів, мистців і художників, мулярів і малярів, взагалі, всіляких „каллітехнів”-фахівців.

Міста Боспору прикрашалися не тільки для живих, але й для мер­твих. Боспорські могильники цих часів вражають своїм багатством та розкішшю, імпозантним устаткуванням усипальниць. Це були під­земні скарбниці, в яких археологи знайшли чи не найдорогоцінніші клейноди стародавніх часів, освітлюючі культуру, побут, релігійні уявлення, культові й ритуальні особливості й, навіть, психологію того­часних боспорян, особливо, їх знаті.

Міста розширювалися, споруджалися нові храми, палаци, майстерні й складовища, обновлялися й зміцнювались фортифікації, заснову­вались нові міста, села й хутори. Усипальниці оздоблялися стінною розмальовкою, фресками, картинними сценами з надземного й під­земного життя тих, хто спочив у могилі, бо, в розумінні тодішніх лю­дей, а в нашому випадку, — боспорян, ці усипальниці були новим житлом тих, кого забрав до себе Танатос-Смерть, а смерть не була тією прірвою небуття, про яку ми боїмося, навіть, згадувати, а про­довженням земного життя по той бік темноводої Стиґи.

Отже, навіки зімкнувши очі в своїх наземних палатах, вельможний і достойний пасажир Харона, в супроводі некропомпа Гермея, прибував до свого нового мешкання в підземнім царстві Гада та Персефони і не червонів від сорому, бо те мешкання було ще пишнішим, ще комфор- табельнішим, ніж його житло під сонцем.

А тим часом, в добробутнім, зреставрованім Боспорі і далі відбува­лося неустанне проникання варварських елементів і, особливо, савро- матів; вони швидко і тільки зверхньо, еллінізувалися, в душі лиша­ючись варварами. Цієї доби, по той бік Боспорської протоки, сталося вже значне переміщення автохтонних племен і перемішання їх з сав- роматами, інфільтрація яких почалася ще у ПІ-му ст. до P. X. Савро- матизація провінції йшла повільним, але невпинним темпом, не зважа­ючи на тимчасове відродження гелленського духу по більших містах Боспорської держави. Савроматизація і, взагалі, варварське засилля, переможно прогресувало у всіх ділянках боспорського життя.

Вироби боспорської індустрії все помітніше починають пристосову­ватися до смаку замовників —■ „псевдогелленів” і тим самим, все більше варваризуватися й віддалятися від шляхетних клясичних первовзорів. В обробці, в сюжетах і в тематиці вони набувають своєрідної само- бутности, яка в’яже їх нерозривними путами з варварством. Самий зовнішній вигляд боспорян цього періоду та їхній одяг все більше й більше змінявся, переставав бути грецьким. Озброєння боспорського війська не мало вже майже нічого спільного з озброєнням грецького вояка. Могильні малюнки в усипальницях презентують нам боспор- ського ратоборця, який нічим не відрізняється від вояка-варвара і, всамперед, савромата-ординця. Характерно також, що головні кадри боспорського війська складаються тепер з кінноти.

Але все ж таки, „греко-савроматською” державою, як дехто з на­уковців називає Боспорське царство цієї доби, вважати його не можна, бо це не була греко-савроматська, а міксгелленська держава, кров і душа якої належали і Греції й всьому варварському світові, що її оточував. Інакше кажучи, генетично, вона була споріднена і з греками й з різними тубільними народностями, які їй, на протязі століть, до­помагали стати на ноги й набути величі...

Границі Боспорського царства цієї пори, себто, І - III ст. п. P. X., при­близно, можна окреслити так: Після того, як Херсонес і його провінція одержали з рук імператора Антоніна Пія елевтерію, на заході межі царства пролягали західніше Теодосії і, перетинаючи Керченський півострів упоперек з півдня на північ, упиралися там в Озівське море. Північне побережжя цього моря було в руках номадів-савроматів і ло­гічне припущення, що й там існували бодай невеличкі торжки боспо- рян, — тепер вже потверджене. Отже Боспор володів південним побе­режжям цього моря аж до гирл Дону, де стояв, залежний від нього, Танаїс з округою-„хорою”. На Передкавказькому південному сході, — окреслити боспорські границі, за браком даних, неможливо; у всякому разі, Боспор тут володів великою територією, яка вдесятеро була біль­шою від боспорського терену в Таврії. Ця територія поступово звужу­валась в південному напрямкові й доходила до найпівденнішої бос- порської осади Горгіппії.

З нових міст, що постали на Боспорі в по-Христову добу, особливо цікавий Ілурат, який, у 1-му ст. п. P. X. став форпостом держави на степовому заході. Він стояв у двадцяти верстах на південний захід від Пантікапайону й уявляв з себе міцну твердиню, що заступала шлях тавро-скитським наскокам. Водночас, це було, забезпечене укріплен­нями середовище задля звозу всіх видів сільсько-господарської про­дукції тієї округи. Тут, за могутніми мурами, які завтовшки були шість з половиною метрів, всі ці продукти, — запорука боспорського добробуту, — накопичувались й транспортувались обозними валками до портів, чи до самого Пантікапайону.

Мешканці Ілурата складалися з хліборобів, скотарів та вівчарів, які одночасово, були залогою міста. Воно було спалене ворогом, мабуть, гунами.

Державний лад Bocnopy являв собою абсолютну монархію. Пере­житки давньої полісно-республіканської системи заникли вже за часів Спартокідів, коли володарі Пантікапайону перестали бути архонтами й почали титулувати себе „басілевсами”. Басілевс був власником всієї держави, всієї орної й цілинної землі її, власником всього живого й мертвого інвентаря її, а, значить, і люду: він був верховним вождем війська і верховним суддею, єдиним пайщиком всієї промисловости, на яку теж міг накласти свою руку.

Провінцією він керував за посередництвом доглядачів-намісників, т. зв. „пресбевтесів”, на чолі міст стояли його бурмістри — „полей- тархи”; так, принаймні, свідчить почесний декрет на пошану боспор- ського царя Тейрана (ІП-тє ст. п. P. X.).

З епіграфічних пам’яток ми довідуємось, що Котіс П-ий (123 - 132 р. р. п. P. X.), переміг тавро-скитів. Напис, знайдений в Танаїсі, дато­ваний роком 193-ім п. P. X., оповідає, що Савромат ІІ-ий завоював тавро-скитів та сіраків і що, „згідно з договором”, до Боспорського цар­ства були прилучені якісь області їх; у тій же пам’ятці говориться, що фльота цього володаря очистила від піратів південночорноморські води.

Здається, що многовікова боротьба грецьких осад з тавро-скитами була завершена перемогою над ними Савромата ІІ-го. Тавро-скити ви­знали надвладу Боспору. Рескупоріс Ш-ій (210 - 228 р. р.), який царю­вав після Савромата ІІ-го, титулується вже „царем всього Боспору і тавро-скитів”.

У середині Ш-го ст. п. P. X., настають лихі часи для всіх осад пів­нічної Чорноморщини, а з ними і для Боспору. В ньому відбуваються соціяльні, а може й „расові” заворушення. Один час в ньому царює якийсь варвар Фарсанз. Господарство держави починає швидким тем­пом занепадати, з огляду на повстання та непокої в її провінціях. На степовім обрії з’являється грізна небезпека в особі ґотів та боранів, які пустошать боспорські терени й безкарно там бешкетують. Виявляється цілковита безсилість та безпорадність боспорських царів. Запобігаючи ласки цих нових напасників, Боспор стає, навіть, їхнім недобровільним спільником і фльотою своєю перевозить ґотів та боранів на кавказьке та малоазійське побережжя, які вони й спустошили.

У другій половині ІІ-го ст. п. P. X., своїми безперервними нападами на Малу Азію і, навіть, на Грецію, ґоти перетинають всі споконвічні торговельні шляхи, які сполучали грецькі причорноморські осади з метрополіями і, взагалі, з півднем. Економіка Боспору катастрофічно занепадає. У першій половині ІѴ-го ст. він перестає карбувати власну монету.

Але, ще за царя Фофорса (278 - 307 р. р.), Боспор все ж таки був не­залежною державою, втримуючись рештками втрачених гараздів. Од­нак, в дальшому, у тому ж ІѴ-му століттю, під нестримним натиском варварів, боспорське царство розпадається. Рим сам був напередодні катастрофи й нічим допомогти йому не міг. Бачачи, що від Риму годі сподіватися помочі, Боспор починає орієнтуватися на Візантію, яка, недавно перед тим, була проголошена кесарем Константином Великим (312 - 337 р. р.) столицею Римської Імперії.

Року 362-го, боспоряни посилають посольство до кесаря Юліяна Апостата (361 - 363 р. р.) з благанням „забезпечити мирне життя в рідній землі”, але безрезультатно: — великий мрійник-утопіст боровся саме і з зовнішніми ворогами й з ворогами внутрішніми і з диктатом Життя: — навпір йому, він задумав подолати християнство поганством.

Тим часом, в північних обширах Чорноморщини, хиріло й оберта­лося в пустку одне місто за другим. Коли з ґотами, так-сяк, ціною ве­ликих жертв, Боспор ще зміг договоритися, то гунська навала в семи- десятих ріках IV-ro ст., вогнем і мечем знищила майже всі грецькі осади. Це був початок т. зв. Великого Переселення Народів, яке поча­лося вікопомного року 375-го. Фактично, з цього часу перестали існу­вати й рештки Боспорської держави. Ця навала опустила, нарешті, той Дамоклів меч, який здавен-давна, на протязі тисячоліття, підняв­шись в степах, грізно нависав над мережжям північночорноморських грецьких осад. Майже у всіх осадах життя припинилось, завмерло; на їх місці запанувала тиша.

Але в руїнах Пантікапайону життя все ж таки жевріло. Після ни­щівного гунського оркану, до декотрих зруйнованих міст знов по­верталися люди і в них ставало рухливіше. Нові варвари-сусіди, які розселилися на колишніх боспорських володіннях, потребували хоч невеличких торжків та ремісничих осередків. І Пантікапайон знов ожив.

Але слава його навіки минула. Тепер, за його розваленими мурами буяла варварська стихія і Пантікапайон був її підданцем. Нужденне місто горнулося тепер до самої затоки, більша частина його була в руї­нах; колишня оздоба його, гора Мітридат, з акрополем на вершині, поросла будяччям; храми й палаци розвалювались і руйнувались са­мими осадниками, які брали тесаний камінь для споруди своїх жител.

У Ѵ-му століттю, в Пантікапайоні існувала християнська громада: розкопи виявили, покищо, одинокий, християнський склеп, збудова­ний року 491-го. В домовині покоївся прах якогось Саваґа і його дру­жини Фаіспорти, очевидно, варварів-християн.

У ѴІ-му ст., Пантікапайон й околиці його перейшли до володінь Ві­зантії. Напис з року 522-го оповідає про спорудження вежі підчас па­нування царя Діуптуна з династії Тіберіїв Юліїв. Був він ґот, ґет, гунн, син якогось іншого варварського племени? Греком, у кожнім разі, він не був.

Пантікапайон, який тепер звався Боспором, існував і в середньо­віччі. В XI ст., на Таманському півострові Кубанщини, в Тмуторокані (Гермонасса—Таматарха—Тмуторокань—Тамань), князював Мстислав Володимирович; до стольного міста його належав і Крим, і Подоння, і Кубанщина. В склад Тмутороканського князівства входив також ко­лишній Пантікапайон під новою назвою Корчев...

За довгий час існування Боспорської держави, із стольного Панті- капайону, керували нею нижченазвані володарі, панування яких ми подаємо в хронологічному порядкові:

Epa до-Христова:

480—438 р.р. — Панування дин. Археанактідів. Засновник її — Археанакт.

438—433 р.р. — Спарток І.

433—389 р.р. — Сатир І; можливо, панував разом із Селевком

389—349 р.р. — Левкон І. (Ґоргіппій і Комосарія).

349—344 р.р. — Спарток II.

344—311 р.р. — Пайрісад І.

311—310 р.р. — Сатир II.

310— ? р.р. — Прітан.

282— ? р.р. — Евбойт.

310—304 р.р. — Евмел.

304—284 р.р. — Спарток III.

284—245 р.р. прибл. — Пайрісад II.

245—240 р.р. прибл. — Спарток IV.

240—220 р.р. прибл. — Левкон II.

220—200 р.р. прибл. — Гиґіенонт.

біля 200 — Левкон IIL

200—180 р.р. прибл. — Спарток V.

180—150 р.р. прибл. — Пайрісад III.

150—125 р.р. прибл. — Пайрісад IV.

125—109 р.р. прибл..— Пайрісад V.

108—107 р.р. прибл. — Савмак, узурпатор.

107— 63 р.р. — Мітридат VI Евпатор, володар Понтійської держави.

79— 65 р.р. — Maxapec

63— 47 р.р. — Фарнак.

48— ? р.р. — Мітридат VII.

47— 17 р.р. — Асандр.

17— 16 р.р. — Динамія або Динаміс.

15— ? р.р. — Скрібоній, узурпатор.

14— 9 р.р. — Полемон І.

9 р. до P. X. — 7 р. п. P. X. — Динамія або Динаміс.

Epa по-Христова:

7— 9 р.р. — ?

10— 38 р.р. — Аспурґ (Рескупоріс І ?)

39— 44 р.р. — Мітридат VIII.

45— 67 р.р. — Котіс І.

68— 91 р.р. — Рескупоріс II. (Тіберій Юлій).

93—123 р.р. — Савромат І.

123—132 р.р. — Котіс II.

131—153 p.p. — Ройметалк. (Тіберій Юлій).

154—173 р.р. — Евпатор. (Тіберій Юлій).

172—210 р.р. — Савромат II.

210—226 р.р. — Рескупоріс III. (Тіберій Юлій).

227—233 р.р. — Котіс III.

229—231 р.р. — Савромат III.

233— ? р.р. — Рескупоріс V.

234— 239 р.р. — Інінфімай.

239—275 р.р. — Рескупоріс V.

253—254 р.р. — Фарсанз.

275— ? р.р. — Савромат IV.

275—278 р.р. — Тейран. (Тіберій Юлій).

278—285 р.р. — Хедосбій. (Поторсес).

286—308 р.р. — Фофорс.

308—322 р.р. — Радампсадій (Рамасад).

318—332 р.р. — Рескупоріс VI.

Цим сумним фіналом ми закінчуємо многовікову історію найвизнач­ніших грецьких осад північної Чорноморщини. Хоч зла доля й судила їм трагічний кінець, — все ж таки, вони виконали свою величию про­світню місію серед дикої глухомані надчорноморських просторів.

Tipa, проіснувала 1000 літ, і на переломі старої й нової ери, виповняла далі свою культурно-господарську місію в просторах західнього Право­бережжя, зокрема, в Подністров’ю. За панування Риму, вона саме була осередком експортного й імпортного краму, звозним пунктом тубільного зерна, ширителькою в Подністров’ї та Подніпров’ї римської монети й Христового вчення. На її руїнах постало ранньослов’янське поселення Білгород Дністровий (Акерман).

Тірітака. Напереломі двох ер, це місто стало головним рибопромисло­вим центром всієї Боспорської держави. В руїнах її виявлено багато кам’яних кадовбів, в яких консервувалася й заготовлялася для експор­ту риба. Про розсяг тут цього промислу свідчить, наприклад, той факт, що в південній частині Тірітаки розкопано рибозасолювальний завод, який був в стані одночасно законсервувати до 200 тон риби! Поруч з цим, було розвинуте тут і виноробство. В руїнах викриті були преве­ликі кам’яні цистерни, в яких зберігалося вино.

Після знищення Тірітаки Гунами десь в ІѴ-му cτ., цистерни ці ужи­валися як похоронні саркофаги.

Тірітакняни були не тільки добрими промисловцями, але й хлібо­робами, на що вказують руїни великої мурованої садиби II - ІѴ-го ст. п. P. X., довкола подвір’я якої розташовані були господарські будівлі. Ця садиба лягла попелом, спалена гунами. У цей час, боспоряни спо­живали вже гречку, культивування якої прийшло з Азії, а також ко­ристувались нафтою для освітлення, про що свідчить, знайдений на згарищі Тірітаки, амфороподібний каганець-світильник.

У VII - ѴШ-му ст., на місці Тірітаки стояло середньовічне поселення.

Танаїс. За римської доби, поруч з Пантікапайоном, Фанагоріею та Горгіппією, був дуже важливим торговельним центром, воротами шля­хів на далеку північ та північний схід, в простори Поволжя та За­уралля. В добі Христового Народження, довкола Танаїсу заснувалося дуже багато укріплених греко-варварських поселень, економічно й по­літично залежних від Танаїсу, який, входячи в орбіту господарських інтересів Риму, — став тоді його консументом і, водночас, визначним постачальником товарів й продуктів далекого сходу для Чорно- морщини.

В той час, до нього імпортувалися пізньо-грецькі керамічні вироби й інші речі матеріяльної культури із виявленими ознаками римських ви­робничих впливів. З гурту олімпійських божеств, у цю добу, на чільне місце виступають в Танаїсі Артеміда Агротера (Полелюбна, що панує над полями) та Аполлон Дельфійський. Зруйнували Танаїс гуни.

Фанагорія. В добі, близькій до Народження Христового і в трьох пер­ших століттях нової ери, Фанагорія й далі лишалася перлиною Bocnop- ського царства. Торговельне й культурне значення її було велике, бо до неї звозились продукти Передкавказзя і, головно, зерно.

Гунська навала й дальші етнічні переташування, зчинили великий заколот і в Передкавказзю і Фанагорія була відрізана від нього, наслід­ком чого — заникла.

Більшість інших підрядніших осад північної Чорноморщини, спу­стошені й спалені були гунами. Тоді ж, в кінці ІѴ-го ст. п P. X., заник й Ілурат, заснований у 1-му ст. п. P. X. Не зважаючи на подвійні обо­ронні мури, товщиною 6 м. й на муровані вежі, —■ він був здобутий і спалений до тла гунами. На його місці, в добах середньовічних, роз­ташоване було поселення, можливо, слов’янське (у IV - IX ст.).

Теодосія, під назвою Кафа, існувала й за середньовічних часів, в пе­ріод генуезько-венеційської таласократії (панування над морем). Тоді, на всьому південному побережжю Криму, побудовані були складовища, торжки та бльокгавзи італійських купців. За кримського ханства, Кафа була визначним портом, а, після завоювання Криму Росією, Кафі було повернено древню її назву в новогрецькій вимові: — Феодосія.

ІѴ-те століття п. P. X., було фатальним не тільки для грецьких осад північної Чорноморщини, але й для тавро-скитського царства та його столиці Неаполя Скитського. Лютими гунами були тоді спустошені й спалені, як Неаполь, так і всі укріплені й неукріплені поселення кримських тубільців та всі городища правобережного й лівобережного низу Дніпра, які замешкувала осіла людність, нащадки Геродотових скитів-хліборобів.