Здійснення політики українізації.

На початку 1920-х років Комуністична партія більшовиків і радянська влада потребували в більш потужній підтримці неросійських народів, що ще коливалися у своїх настроях. Так, зокрема, Україна була слабкою ланкою Радянсь­кої влади, що відверто визнавав і сам Сталін.

У 1923 р. на XII з'їзді партії було покладено початок політики коренізації. Ця політика означала:

-посилення уваги до підготування, виховання кадрів корінної на- іональності і

-висуванню їх у партійний апарат і державні органи;

-уведення навчання і організація роботи культурно-просвітніх закладів, видання книг, газет і часописів на мовах корінних на­ціональностей.

На Україні політика коренізації здійснювалася в таких напрям­ках:

-українізація;

-створення політичних і економічних умов для всебічного культурного розвитку національних меншостей.

Перед тим, як приступити до українізації, були проведені зміни в партійному керівництві України. Це керівництво переважно склада­лося з російських радянських чиновників. У основній масі вони розу­міли необхідності українізації і тому були відкликані з України.

Л.Каганович - український єврей, очолив партапарат України.

В.Чубар - замість Х. Раковського - став головою українського радянського уряду.

А. Шумський - очолив відділ агітації і пропаганди ЦК КП(б)У.

Н. Скрипник - став наркомом юстиції.

Перші заходи українізації мали мету розширити використання укр. мови, особливо в партії й уряді. У серпні 1923 р. було видане ро­зпорядження, відповідно до якого партійні і державні службовці по­винні були пройти спеціально організовані курси української мови. У 1925 р. вийшло розпорядження про використання української мови в урядовому листуванні і публікаціях. З 1927 р. все партійне діловодст­во повинно було вестися українською мовою.

Така політика дала свої результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, то в 1927 р. - уже 70%.

Зросло також число українців в урядових установах.

Проте, українці переважно концентрувалися на нищіх щаблях партійно - урядової ієрархії.

Кампанія українізації охопила всі сторони життя Радянської України, але найбільший вплив вона зробила на розвиток освіти. На відміну від царського режиму в Радянській Україні приділялася вели­ка увага розвитку національної школи.

Найбільше вражаючі успіхи були досягнуті в справі ліквідації неписьменності. У 1917 р. письменними були біля 40 % міського на­селення, у 1927 р. - 70%. На селі за 10 років письменність зросла з 15% до 50%. Вся ця масова кампанія велася українською мовою.

Головну роль у справі українізації системи освіти грав Н. Скри­пник - нарком освіти з 1927 по 1933 р. Він домігся того, що в 1929 р. більш 80 % загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання винятко­во українською мовою.

Аналогічне відродження переживала українська преса, що жорс­токо душилася царським режимом. У 1922 р. тільки 27% книг вида­валися українською мовою і виходило біля 9 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося вже більш 50% книг, а в 1933 р. із 425 газет - 373 виходили українською мовою.

Українська мова впроваджувалася також в офіцерських школах і військових частинах, оскільки Червона Армія була джерелом русифі­кації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Ці проекти підтримували відомі командири такі, як М.Фрунзе, І. Якір.

Щоб українізація мала далекосяжні наслідки, необхідно було покласти кінець російської культурної монополії в містах.

Потреби українізації були одним із чинників, що обумовили пе­ренесення в 1934 р. столиці УРСР із Харкова в Київ.

Одночасно створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншостей, що мешкали на Україні. У жовтні 1924 р. у складі УРСР була створена Молдавська АРСР. У результаті націона­льно - територіального районування в республіці було виділено 13 національних районів, створено 954 сільських і 100 містечкових Рад національних меншостей. На Україні працювали сотні шкіл із різни­ми мовами навчання - німецькою, єврейською, болгарською, польсь­кою та ін. На Україні було 6 театрів, що ставили спектаклі на єврей­ській мові, і по одному - на молдавській, польській, німецькій, грець­кій, болгарській. На цих же національних мовах працювали сотні біб­ліотек, сільських і міських клубів. Україна допомагала також створю­вати необхідні умови для всебічного культурного і духовного розвит­ку українського населення як національної меншості в інших регіонах СРСР. На квітень 1925 р. за межами України мешкало 6,5 млн. украї­нців. Найбільш компактні поселення знаходилися на Кубані - біля 2 млн., у Курській губернії - 1,3 млн., у Воронезькій - 1 млн., на Дале­кому Сході й у Туркестані - по 600 тис. чол.

Завдяки всебічній допомозі й підтримці українського і союзного урядів в українських поселеннях відчинялися школи, видавалися кни­ги і газети на укр. мові, а у вузах України виділялася визначена кіль­кість місць для студентів - українців з інших регіонів країни.

У здійсненні такої важливої, складної, делікатної справи, як українізація, розуміється не могло не бути значних труднощів, та й помилок. Вони виявлялися у відношенні до темпів українізації, до ролі в ній комуністів - українців в інших питаннях. Але в цілому вона мала прогресивний характер.

Проте, починаючи з 30-х років, політика на національне відро­дження стала поступово гальмуватися і поступово була зведена на ні- вець. Зародження культу особистості Сталіна, посилення адміністра­тивно - командного стилю в керуванні національно - культурним бу­дівництвом були несумісні з розвитком самостійності союзних рес­публік, зростанням національної самосвідомості їхніх народів.