ЗАУВАЖЕННЯ ДО СТАТТІ ПРОФЕСОРА ЦВІГІТЕЛЬМАНА аСОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИННА РОЛЬ ЄВРЕЇВ В УКРАЇНІ”

Передусім хочу зазначити, ідо я — дослідник історії, а не спе­ціаліст із радянських справ. Тому я трактуватиму це питання з історичного погляду.

Я переконаний у тому, що теперішній час є особливо сприятли­вим для покращення і нормалізації українсько-єврейських взаємин.

Сучасні політичні обставини настійно вимагають нової українсько-єврейської entente cordiale. Очевидно, що в CPCP і українському, і єврейському національному відродженню загрожує небезпека з боку тоталітарного російського комуністичного режи­му. Цей факт ясно усвідомлюють українські та єврейські підрадян- ські дисиденти. На міжнародній арені радянська політика становить загрозу для існування держави Ізраїль. Заохочування і підтримка росіянами арабських урядів перешкоджає їм порозумі­тися з Ізраїлем.

Отже, поліпшення українсько-єврейських взаємин не лише ба­жане із загальнолюдського погляду, але й політично благотворне для обох народів. Не випадково теперішня радянська преса повна нападок на “злочинний альянс” українських буржуазних націона­лістів і єврейських сіоністів. Цей примарний альянс, зрозуміло, насправді не існує. Але радянські пропагандисти чутливі до того, що вони усвідомлюють як потенційну загрозу.

Професор Гітельман слушно наголошує на тому, що нормаліза­ції українсько-єврейських взаємин перешкоджають деякі болісні історичні спогади. На жаль, обмежений обсяг моєї доповіді не дозволяє окремо розглянути спірних питань у стосунках між єврея­ми й українцями в минулому. Я хотів би, однак, прокоментувати один момент, який здається особливо дражливим емоційно.

Професор Гітельман покликається на українську козацьку революцію під проводом Богдана Хмельницького. Українці дивлять­ся на повстання 1648 р. проти поляків як на славетну подію в історії своєї країни, тоді як для євреїв це трагічна сторінка. Таким чином, незабуті й незабутні спогади про добу Хмельницького посилюють вияви українсько-єврейської ворожості.

У цьому місці я хотів би вдатися до власного спогаду. Однією з моїх найулюбленіших постатей у світовій історії є Олівер Кромвель. Я не самотній у своєму захопленні Кромвелем; я чув, що Зігмунд Фрейд назвав його ім’ям одного із своїх синів.

Взагалі кажучи, як ми маємо ставитися до помилок і трагедій минулого? Очевидно, того, що сталося, не повернеш назад. Однак його можна подолати й очистити. І тут на історичну науку падає величезна виховна відповідальність. Об’єктивні історичні дослід­ження та відверте обговорення суперечливих питань можуть вик­ликати очищувальний ефект у свідомості відповідних спільнот. Чого, однак, слід уникати у таких історичних дослідженнях — то це вузько партійного духу. Історик — не адвокат, і його завдання не в тому, щоб малювати лілейно-білою фарбою свою сторону, покла- даючи на іншу всі звинувачення. Історикам ще багато треба зроби­ти на ниві українсько-єврейських взаємин. Можна очікувати, що такі дослідження розвіяли б багато закорінених упереджень і привели б до кращого взаєморозуміння. У цьому зв’язку варто зга­дати недавню цікаву дискусію між професорами Тарасом Гунчаком і Зосою Шайковським в журналі “Jewish Social Studies'* стосовно переоцінки постаті Симона Петлюри¹.

Нормалізації українсько-єврейських взаємин перешкоджають не лише спогади про минулі конфлікти, але й деякі нерозв’язані су­часні проблеми, що розділяють обидва народи. Я хотів би звернути особливу увагу на дві скарги: одну — євреїв на українців, другу — українців на євреїв. На мою думку, обидві скарги виправдані, і їх треба сприйняти чесно, перш ніж стане можливою справжня взає­мна довіра та дружба між євреями й українцями.

Дозвольте мені перейти до першої проблеми. Український національний рух у XIX — на початку XX ст. був за своїм характером демократично-народницьким. Це ж саме можна сказа­ти про незалежну Українську Народу Республіку 1917-1921 років. Однак починаючи з 1930-их років провід українського руху поза ме­жами CPCP перебрали “інтегральні націоналісти”, які виявляли виразно тоталітарний світогляд, подібний до західного фашизму. Я маю на увазі Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її відгалуження. Старші демократичні українські партії у Галичині й Волині та в еміграції не зникли, але вони перейшли на оборонні позиції, а під час війни були великою мірою бездіяльними. Тут не місце розглядати причини піднесення українського інтегрального націоналізму². Скажу лише, що я не вірю, буцімто все в українському інтегральному націоналізмові було погане Більшість членів і прихильників ОУН були молоді ентузіасти, якими рухало палке бажання служити справі звільнення своєї поневоленої бать­ківщини. Цей ентузіазм і дух самопожертви показала мужня боротьба українських партизанів-націоналістів проти Радянського Союзу та нацистської Німеччини під час другої світової війни. Проте прийняття ОУН тоталітарної ідеології означало відхилення від найшляхетніших традицій дореволюційного українського руху, свідчило про зниження рівня політичної культури, інтелектуальну нікчемність і притуплення морального відчуття української спільноти. Зокрема, це перешкоджало встановленню дружніх відносин співробітництва з іншими національностями з-поза меж країни, чи тими, що жили на українській землі як меншості.

Як ці зауваги стосуються українсько-єврейських взаємин? Під час німецької окупації, яка тривала від 1941 до 1944 року, Україна (як і інші країни під владою Птлера) стала ареною безпрецедентної трагедії: масового винищення єврейського населення. Головна відповідальність лежить, безперечно, на нацистській Німеччині. Але яка була реакція українців на ці страшні події? Ми знаємо, що дея­кі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські форму­вання, брали участь у здійсненні нацистських злочинів. Ми також знаємо інших українців, які ризикували своїм життям, допомагаю­чи своїм єврейським сусідам і переховуючи їх. Проте в обох випад­ках це були приклади індивідуальних вчинків, які не складалися в колективну політичну позицію. Хто міг стати на таку позицію? Україна, на відміну до інших країн, що перебували під німецькою окупацією, не мала свого еміграційного уряду у таборі союзників, уповноваженого виступати від імені нації. Очевидно, проти жорстокості німців не могли протестувати “легальні¹’ українські ін­ституції, яких окупаційна влада терпла постільки-поскільки і які за найважчих умов вели допомогову і культурну роботу. Але водночас існувало українське націоналістичне підпілля, що мало добре розвинену організаційну мережу, підпільну пресу та військові підрозділи. 1944 р. сформовано навіть зародковий підпільний уряд, названий Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). Усю цю діяльність контролювали фракції ОУН. Підпілля часто видавало різноманітні звернення і прокламації до населення. Тому націона­лістичне підпілля було цілком спроможне засудити жорстокості німців щодо євреїв і заборонити українському населенню брати будь-яку участь у цих злочинах. Неможливо сказати, скільки єврейських життів це врятувало б, але моральне й політичне зна­чення, яке мав би цей акт, самоочевидне. Однак, відомо, що україн­ське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. € ситуації, коли мовчання морально невиправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті.

Я доходжу висновку, що євреї цілком слушно не довіряють українцям, доки ті не спромоглися очистити свої лави від тоталітарних елементів. Надію на покращення вселяє та обставина, що національний дисидентський рух в Українській PCP, що заявив про себе в останнє десятиліття, виявляє виразно свободолюбивий і гуманістичний світогляд. З другого боку, у політичному житті української діаспори все ще домінують епігони інтегрально- націоналістичного pj?cy 1930-1940-их років. Недавні симптоми змін у політичних переконаннях української еміграції зумовлені стиму­люючим впливом ідей вітчизняних дисидентів і появі нового покоління, повністю вивченого у західних школах. Якщо ця обна­дійлива тенденція зміцніє, тоді нарешті настане час для поважного українсько-єврейського діалогу.

Перейдімо тепер до розгляду головної скарги українців на євреїв. Вона полягає в тому факті, що українські євреї, акуль- туризуючись, у переважній більшості прийняли російську мову й культуру, сприяючи таким чином русифікації українських міст. Професор Гітельмав торкається цієї проблеми, але вона вимагає деяких додаткових зауважень.

Варто, по-перше, відзначити, що ця проблема не нова. Вона бере початок ще в дореволюційні часи, коли євреї на Україні стали виходити зі своєї традиційної ізоляції, яка визначалася суворим дотриманням релігійної ортодоксії та ритуальних обрядів. Наведу фрагмент зі щоденника Євгена Чикаленка, відомого громадського діяча та видавця першої україномовної щоденної газети "Рада** у Києві. Цей запис зроблено у 1909 р., під час його поїздки у сільську місцевість:

“Прості, неосвічені жиди говорять зо мною як із усіма, доброю народною мовою і себе називають ’’жидами”, а більш-менш ін­телігентні ("цибулізовані") уперто говорять по-російському і себе називають “євреями”.

Вони розуміють, що я український націоналіст, але вважають це за примху, за “чудачество” з мого боку. А я їм часто кажу: “Дивуюся, чому правительство тіснить Вас і обмежує в правах, коли Ви єсте єго агентами по обмосковленню; без жидів правительство не змогло б отак обмосковити українські міста, містечка, як обмосковили їх жиди". Вони це вислуховують з приємністю, як похвалу собі за культуртрегерство”³.

Не важко дати соціологічне пояснення цього явища. Зрештою, міські етнічні українці теж легко піддавалися русифікації, і було б нерозумно чекати від євреїв більшого рівня спротиву. Можна пока­зати це на прикладі інших географічних регіонів. За правління Габ­сбургов євреї Богемії і Моравії у мовному та культурному відношен­ні прилучались радше до німців, аніж до чехів. Уродженець Праги Франц Кафка був німецьким, а не чеським письменником. Це не за­вадило пізніше чеським євреям стати лояльними громадянами Чехо-Словацької республіки. Така ситуація вимагає від української сторони терпіння та стриманості. Це не означає, що українці змиряться з теперішньою ситуацією і сприймуть її як “нормальну” на довшу перспективу. Для національної меншості морально невиправдано і, можливо, політично нерозумно нехтувати життєвими інтересами й законними вимогами корінної нації та перетворюватись на співучасника деспотичного імперського володаря. На теперішній час вистачило б, якщо б єврейська громад­ська думка звернула увагу на цю скаргу українців та визнала її обгрунтованість. Це могло б стати першим кроком до майбутнього розв’язання тієї проблеми.

Ця проблема не обмежується територією України, вона має міжнародний вимір. Маю на увазі той факт, що в західних країнах, особливо у Північній Америці, євреї явно стали знаряддям поширен­ня проросійських симпатій. Можна з певністю сказати, що в Сполу­чених Штатах єврейські вчені, письменники та журналісти у ролі добровільних пропагандистів надали більше послуг російській справі, аніж справжні росіяни.

Попереднє твердження вимагає деяких застережень і пояс­нень. Російська нація є і надалі напитатиметься однією із найбіль­ших націй світу, яка володіє багатою літературою, музикою тощо. Тому співчутливий інтерес до російської культури зрозумілий і законний. Але я маю на думці інше. Ми стикаємося з розповсюдже­ним захопленням усім російським, поєднаним з систематичним нех­туванням внесків усіх слов’янських націй, зокрема й української. У західному світі існують глибоко закорінені “російськоцентристські” тенденції у тлумаченні суперечливих питань східноєвропейської історії та політики. Єврейські інтелектуали відіграли визначну роль в увічненні цих тенденцій. Дехто можливо поставить під сумнів коректність цього звинувачення У вузьких межах цих заміток неможливо детально підтвердити його документами. Пропоную, однак, такий простий тест. Я не чув про жодного вченого єврейського походження у Сполучених Штатах і Канаді (за ви­нятком одного аспіранта у Гарварді), який спеціалізувався в дослідженні української історії, літератури, лінгвістики тощо, тоді як принаймні сотні (багато з них походять з України) працюють над російськими темами. Цей стан справ не можна вважати нормаль­ним, і для українців він дуже прикрий.

Останнім часом на північноамериканському' академічному горизонті з’явився просвіток. Багато українських професорів і аспірантів могли б засвідчити зі свого особистого досвіду, що анти­українська упередженість, яка була досить очевидною у минулому, за останні роки помітно зменшилася. Почасти це є результатом зу­силь українських учених, але ще більшою мірою — зміни клімату в американському академічному середовищі, зрозуміло, не без зв’язку з антиєврейською політикою Кремля. Теперішні радянські лідери вже досягли успіху в лікуванні традиційно найбільш русофільської європейської нації — чехів — від їхнього сліпого захоплення слов’янським “великим братом”. Можна надіятися, що якщо пан Брежнєв та його колеги й далі наполегливо робитимуть свою добру справу, єврейська інтелектуальна спільнота у Північній Америці поступово стане чутливішою і виявлятиме більше симпатії до українських турбот і прагнень.

Я вже чітко виразив своє переконання, що, розглядаючи українсько-єврейські відносини, ми не повинні оминати їхніх болю­чих і суперечливих моментів. Але було б також помилкою переочу- вати позитивні й обнадійливі аспекти минулого. Моє головне критичне зауваження до статті професора Птельмана полягає в тому, що він не надає достатньої уваги конструктивним досягнен­ням у взаєминах між українцями та євреями. Ми можемо жалкува­ти, що ці досягнення не були вагоміші, однак це не вибачає нехту­вання ними.

Ще за декілька десятиліть до революції українська демократична політична думка знайшла підхід до розв’язання проблеми українсько-єврейських взаємин. Маю на увазі писання Михайла Драгоманова (1841-1895), який надавав цьому питанню ба­гато увагиі Оригінальність Драгоманова полягає у його наполя­ганні на тому, що євреї на Україні мають одержати не лише рівні громадянські права (в яких їм відмовляла царська Росія), але й автономну корпоративну національну організацію для освітніх і культурних справ. Ця організація повинна бути гарантовану конституцією країни і мати фінансову підтримку з боку держави. Програма Драгоманова суперечила мисленню європейських лібералів 19 ст., спільним для яких було припущення, що надання громадянської рівності приведе до асиміляції єврейських меншостей відповідними корінними націями. На відміну від них, Драгоманов відкидав ідею будь-якої примусової “українізації*” євреїв або інших етнічних меншостей. Таким чином, його можна вважати попередником концепції, яка в наші часи відома в Канаді під назвою “багатокультурності”.

Драгоманівська ідея не залишилася планом на папері. Під час короткої доби української самостійності уряд Української Народної Республіки чесно прагнув утілити концепцію культурного самоврядування для етнічних меншостей. Це засвідчує Закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р. та створен­ня міністерства для єврейських справ⁵. Професор Гітельман згадує про єврейські погроми на Україні у 1919 р. Погроми були результатом розвалу закону та порядку за умов громадянської вій- ни, чужоземного вторгення та панування загальної анархії. У тих частинах країни, де українська адміністрація мала більше успіху у підтриманні громадського порядку — маю на думці Західноукраїн­ську область Української Народної Республіки, колишню Східну Галичину — не відбулося жодного погрому. Можна ствердити з впевненістю, що жоден з українських урядів доби революції не проводив антиєврейської політики, і не був винним у підбурюванні до погромів. Це стосується не лише лівої Української Народної Рес­публіки, що її в різний час очолювали Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра, але й консервативного режиму гетьмана Павла Скоропадського. Суть української політи­ки стосовно єврейської меншості відображено в Законі про національно-персональну автономію. Українці можуть гордитися цим досягненням. Закладені у ньому принципи не втратили від 1918 року своєї чинності. З відповідними змінами, потреба яких виклика­на зміненими обставинами, вони можуть правити за орієнтир на майбутнє. Дозвольте мені наприкінці висловити таке критичне зау­важення на адресу професора Гітельмана. Він схвально цитує добре відому промову сучасного українського дисидента Івана Дзюби в Бабиному Яру. Однак він не помітив, наскільки ідеї Дзюби про українсько-єврейські взаємини вписуються у загальну традицію української демократичної політичної думки, від Драгоманова й української держави, що постала після 1917 року.

Виникає питання, чи зі свого боку євреї можуть похвалитись певними позитивними досягненнями у стосунках з українцями. Відповідь ствердна. Під час революції з'явилося декілька діячів, які, поєднуючи єврейську національну свідомість з патріотизмом до рідної країни, активно підтримували українську боротьбу за неза­лежність. Вони не дозволяли собі злякатися труднощів і розчарувань. їхній вибір не був легким і зручним, але він показав їх­ню проникливість і моральну мужність. У зв'язку з цим пригадують­ся характерні постаті Арнольда Марголіна та Соломона Гольдель- манаЧ Я не знаю, чи їхні імена сьогодні значать багато для єврейської спільноти. Але їх бережуть у своїй вдячній пам’яті українці, і можна сподіватися, що праця їхнього життя ще принесе плоди у майбутньому.

На завершення хотів би запитувати недавно надруковані спогади. Цей уривок стосується вирішальних дебатів у революційному парламенті України — Центральній Раді — щодо відповіді на інструкцію Російського Тимчасового Уряду від 17 серпня (за новим стилем) 1917 р., яка мала на меті обмежити українську автономію.

"Промовці меншостей висловлювалися за безоглядне прийнят­тя цієї інструкції, і головним їх речником був редактор найбільшої газети ’’Киевская Мысль", відомий журналіст і революціонер Балабанов. Коли ось встав Соломон Гольдель- ман, член Партії Соціалістів-Сіоністів, який сказав, несподівано для всіх: “Промова товариша Балабанова до нас ніяк не відноситься, бо ми тут на українській землі, ми є члени українського парламенту, і з Петербургом нам не по дорозі” Ця заява зробила враження вибуху бомби, інструкцію зміне­но”⁷.

Нормалізація українсько-єврейських взаємин залежатиме також і від того, чи українські євреї зможуть у майбутньому дати менше Балабанових і більше Гольдельманів.

ПРИМІТКИ

1. Hunczak Taras. A Reappraisal of Symon Petliura and Ukrainian-Jewish Relations, 1917-1921// Jewish Social Studies. -1969,-VoL XXXL -N 3.-R163-183; Szajkowski Zosa. A Reappraisal of Symon Petliuia and Ukrainian-Jewish Relations, 1917-1921: A Rebuttal/ / Ibid. — P.184-213.

2. Див. мою статтю: “Націоналізм” у кн.: Енциклопедія українознавства: Словникова частина/ Вид. В. Кубійович.— Париж, Нью-Йорк, 1955.—Т.5,—С.1723- 1728; передрукована у кн.: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. — Мюн­хен, 1973. —С.233-249 (див. другий том цього видання).

3. Чикаленко Євген. Щоденник (1907-1917).—Львів, 1931.-С. 5 9-60,

4. Rudnytsky LL. Mykhailo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations// Canadian Slavonic Papers.— 1969,—VoLXL —N 2. —P.182-198 (див. далі український переклад цієї статті).

5. Див.: Goldelman Solomon L Jewish National Autonomy in Ukraine, 1917-1920. — Chicago, 1968.

6. Ідеї та мотиви, які спонукали цих людей, задокументовані у їхніх писаннях. Див.: Марголин Арнольд. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражда­нина. Берлин, 1921; ejusd. From a Political Diary: Russia, the Ukraine, and America, 1905-1945. New York, 1946; Гольдельман Соломон. Листи жидівського соціал- демократа про Україну: Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за революції — Відень, 1921.

7. Єреміїв Михайло. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби/ / Євген Коновалець та його доба/ Вид. Ю. Бойко. —Мюнхен, 1974.™C15L