РОЛЬ УКРАЇНИ В НОВІТНІЙ ІСТОРІЇ

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Дослідники вже не раз звертали увагу на одну разючу відмін­ність між історичним розвитком країн Західньої Європи й тих, що розташовані в східній половині континенту.

Україна типово східньоевропейська країна, бо її історія до високого ступеня позначена браком тяглости, дисконтинуїтетом. Це твердження стосується передусім державної організації та високої культури — тієї, що її носієм є звичайно провідні суспільні верстви. Саме ця “надбудова” в першу чергу падала під ударами ворожих сил та несприятливих обставин; низові суспільні клітини (сім’я, сільська громада) та народна культура виявляли більшу відпорність на історичні лихоліття.

Коли в Східній Європі в 19 столітті почали розгортатися національно-визвольні рухи, вони належали до двох різних ка­тегорій. У руках першої категорії провід залишався за традиційно панівною верствою, шляхтою; цей провід лише ступнево поповню­вався допливом нових людей плебейського походження. Програми національних рухів цього типу характеризував історичний легіти­мізм: їхньою метою було відновлення старої державности в її давніх границях. Щодо рухів другого типу, то провідну верству треба було творити зовсім наново, а зусилля були спрямовані на те, щоб “природну” етнічну спільноту підняти до рівня політично свідомого національного існування. Рухи цієї другої категорії мали повільні­ший старт, ніж перші, але вони черпали силу з своєї ідентифікації з прагненнями мас і скористали з неминучої демократизації суспільної структури.

Якщо ці поняття мають служити як корисні знаряддя історичного пізнання, треба тямити ось що: по-перше, “неісторич- ність” у даному розумінні, зовсім не означає, що якась країна позбавлена історичної минувшини, — вона насправді інколи могла навіть бути багатою і славною, — але радше це поняття просто вка­зує на розрив у історичній тяглості (континуїтеті) народу, спричи­нений утратою традиційної репрезентативної верстви. По-друге, радикальна суперечність, що її бачимо між цими двома типами, коли їх схоплюємо як абстрактні соціологічні моделі, зовсім не перешкоджає тому, що в історичній дійсності існують перехідні форми, що за їх приклад можуть служити чехи. Щодо України, то в основному вона підходить під категорію “неісторичних" націй (у тому умовному розумінні, що в ньому тут ужито це поняття); проте в її становленні були також елементи тяглости, які подекуди набли­жають її до категорії “історичних" націй.

Новітня українська державність 20 віку не була простим продовженням або відновленням козацької держави 17-18 століть, а очевидно тим менше Київської та Галицької Руси¹. З другого боку, не вільно не добачити тих ланок, що пов’язують національне Xisorgimento 19 століття з козацькою добою. Початки новітнього національного руху лежали в тих областях України, де козацькі традиції були найсильніші, і більшість провідних постатей первісно вийшла з нащадків козацької старшини. Символи й ідеї, що походи­ли з козацької традиції, відограли важливу ролю ще навіть у роки революції 1917 року ².

Під “українською історією 19 століття" можна розуміти дві різ­ні речі: з одного боку, історію національного руху, з другого — історію країни й народу. Ці два розуміння тісно переплітаються, але вони не тотожні

Починаючи з 1840-их років, аж до революції 1917 року тягнеть­ся безперервний ланцюг груп та товариств, — оформлених або неоформления організаційно, — що посвятили себе ідеї культурного й політичного відродження України як відрубної нації.

Проте ясно, що аж до самого передодня революції 1917 року національно свідоме українство становило рух меншости всього на­селення. (Це стосується тільки підросійської України; інакше було становище в Галичині під Австрією). Перед 1905 роком національ­ний рух мало зачіпав селянські маси. Бувши наскрізь українськими всіма своїми об’єктивними, етнічними прикметами, вони ще не встигли набратися модерної національної свідомости й залишалися політично назагал аморфні. Члени вищих кляс були переважно зрусифіковані та, — за винятком тих, що активно ангажувалися в українському русі, — самі вважали себе за приналежних до російської нації. Виринає питання, чи в таких умовах дослідник має право включити в “українську історію” все те, що діялося на україн­ській території.

Один мемуарист записав наступне спостереження: жартом ка­зали, що коли б випадково розбився потяг, що в 1903 році віз з Києва до Полтави делегатів на відкриття пам’ятника поетові Котляревському, це означало б, що українському рухові на довгий час прийшла “кришка”; бо майже всі його провідні діячі вміщались у двох вагонах цього потяга ⁴.

Але як же тоді пояснити, що рух, який на переломі століття нараховував ледве кілька тисяч здекларованих прихильників, уже біля 1905 року почав набирати масового характеру, а ще через два­надцять літ вибухнув 1917 року як народження понад тридцятьмільйонової нації? На це може бути тільки одна відповідь: серед населення України діяли також інші сили, які, не бувши тотожні з національним рухом, мали це саме спрямування і приціл і, немов притягнені непереборним тяжінням, врешті злилися з ним.

Але ми не зуміємо історично збагнути зародження новітньої української нації, якщо зосередимо увагу виключно на національному русі в вузькому значенні слова Тут дослідник му­сить взяти до уваги усякі інші сили, наприклад, працю українських земств або діяльність українських віток різних “всеросійських” революційних організацій, починаючи з декабристів, через народни­ків, аж до марксистських і робітничих гуртків на переломі століт­тя⁵. Всі вони принесли свій вклад у формування модерної України. Крім того, при докладніших дослідах звичайно виявляється, що та­кі рухи (хоч вони не виявляли української національної свідомости у цілком скристалізованому вигляді) мали її в зародковому стані, в постаті “південноросійського” регіонального або “територіального патріотизму.

Таким чином можемо ствердити, що центральна проблема в новітній українській історії — це постання нації, перетворення етнічномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту. Докладніше вивчення цього предмету мусіло б включити дослідження всіх чинників, що впливали на націотворчий процес, чи то сприяючи йому, ЧИ то спиняючи його. Треба було б взяти також до уваги взаємопов’язаності з усіма іншими силами, чинними на ширшій сцені Східньої Європи.

Характер новітньої української історії рішуче міняється після 1917 року. Формування нації в основному завершилося в революцій­ні роки 1917-20⁶. Упродовж останніх чотирьох десятиліть централь­ний мотив в українській історії — боротьба нації за збереження свого існування під чужинецьким пануванням та за відновлення її свободи й незалежности. Ця боротьба спрямовується аж по сьогоднішній день передусім проти радянської Росії. Але в міжвоєнний період на західній частині території України вона зверталася й проти Польщі, а в роки другої світової війни — проти нацистської Німеччини.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИЙОМИ

У дослідах над дореволюційною історією України доводиться наголошувати передусім соціально-економічний розвиток і еволю­цію суспільної думки.

Українці, — що не тільки не посідали самостійної держави, але навіть такого напівнезалежного, автономного політичного орга­нізму, що його мали поляки у вигляді "'Конгресового королівства”, — не були спроможні брати участь у політичному житті на державному рівні. Вони не мали прямого зв'язку з великим світом дипломатії та військових справ, Міжнародний порядок, установле­ний на українських землях в останній третині 18 століття, через прилучення чорноморського краю та Правобережжя (себто території на захід від Дніпра) до Росії, а Галичини до Австрійської імперії, — перетривав в основному незмінно аж до 1914 року. Цей довгий період стабильности спричинився до того, що всяка думка про зміну існуючого міжнародного порядку здавалася сучасникам далекою й нереальною ⁷

Умови в Російській імперії — принаймні перед 1905 роком — унеможливлювали явне політичне життя. З цього погляду українці в Австрії користувалися великою перевагою супроти своїх земляків, що жили під пануванням Росії. Від часу революції 1848 року га­лицькі українці брали участь у виборах, мали парляментарне представництво, політичну пресу, партії і громадські організації. В підросійській Україні політичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом — через підпільні групи, що засяг їхньої ДІЯЛЬНОСТИ був, з природи речей, обмежений. Однак, зміни в суспіль­ній структурі та нові духові течії мусіли врешті теж неминуче приводити до політичних наслідків.

Два великі етапи в соціальному розвитку дореволюційної України — це, по-перше, скасування кріпаччини в 1861 році та, по- друге, розгорнення модерної промисловости під кінець століття. Обидві події не обмежувалися Україною, а поширювалися на всю Російську імперію. Проте українські землі відзначалися деякими соціально-економічними особливостями. Загальнопоширена серед західніх учених думка, що Україна була буцімто повністю вплетена в господарську тканину імперії, “немов Пенсільванія у Сполучених Штатах”, — неправильна.

Аграрне перенаселення та гірка доля індустріяльних робітни­ків доводили до загострення соціальних суперечностей на Україні. Характеристична для української дійсности (явище, що його знаходимо й в інших "неісторичних” країнах) часткова збіжність соціальних і національних конфліктів. Великі землевласники, капі­талісти, промисловці та підприємці були переважно члени місцевої російської, польської чи жидівської меншостей або чужинці Таким чином майбутня революція мусіла бути рівночасно соціальна й національна. Український національний рух не був обмежений якоюсь однією суспільною верствою. Він знаходив собі індивідуаль­них поплічників серед вищих кляс і сягав до індустріального робіт­ництва. Однак найприхильніше його прийняли середні шари: заможне селянство, сільська інтелігенція й півінтеліґенція та місь­ка дрібна буржуазія, що народжувалася. Тісні зв’язки існували між національно свідомим українством та кооперативним рухом, що швидко розростався в роки перед першою світовою війною. Більші міста зберігали переважно російський характер; ця обставина згодом надзвичайно утруднила становище України під час револю­ції. Але якщо судити з прикладів інших країн з подібною соціальною структурою, могло здаватися, що ‘Українізація” ве- ликоміських центрів — це тільки питання часу ¹⁰.

Треба ще зупинитися на питанні, як на Україні відбивалася господарська політика російського уряду. Деякі історики-економіс- ти, що працювали під час раннього радянського періоду (М. Слаб- ченко, М. Яворський, О. Оглоблин, М. Волобуєв), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали терміну "колоніалізм”. Вибір цього поняття, позиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий¹¹. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зарахувати до них Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій європейської Росії. Економічний прогрес України (’’Півдня Росії”) у багатьох відношеннях поступав швидше, ніж московського центру. Проте господарська політика уряду була здебільша несприятлива для українських інтересів. Наприклад, Україна несла на собі надмірний податковий тягар, бо доходи, що їх держава збирала на Україні, у великій мірі не поверталися до неї, а витрачалися в інших частинах імперії. Будівництво залізнич­них ліній, що керувалося стратегічними міркуваннями, а також іс­нуюча система транспортових і митних оплат не враховували українських потреб. Сучасники добре здавали собі справу з цієї проблеми. Гідне уваги, що індустріальні кола "Півдня” (що були не­українського походження й не мали зв’язків з національним рухом) виявляли нахил до творення регіональних синдикатів та об’єднань для оборони господарських інтересів области, занедбуваних пе­тербурзьким урядом Ц

Друга велика ділянка дореволюційної історії України — це суспільна думка. Існує історична закономірність, стверджена досвідом, що, згідно з нею, в країнах, які не мають свободи, ми зустрічаємо тенденцію до “ідеологізації” політики і рівночасно до політизації культури й духового життя. Де громадські прямування не можуть виявлятися в легальній, практичній діяльності, там вони звертаються в царину теоретичних програм й ідеологій. У цих умовах творці та носії культурних вартостей вирощують у собі сильне почуття свого громадянського покликання. Сказане стосує­ться в рівній мірі російського та українського суспільства у 19 столітті; але між ними була одна важлива різниця. Росіяни хоч під­владні деспотичному режимові, були членами самостійної й могутньої нації і не мали підстав скаржитися на якісь специфічно національні кривди. Тому духова енергія російських інтелектуаліс­тів зосереджувалася головне на будуванні соціяльних або теократичних утопій. Зате українські інтелектуалісти почували обов’язок відстоювати права своєї країни на відрубне національне існування.

Ледве чи можна перецінити величину завдання, що віч-на-віч із ним стояли українські інтелектуалісти. Царський уряд посідовно дотримувався політики (що знаходила повну підтримку російської громадської думки, включно з її лівим крилом) заперечувати саме існування української національносте. Ті первні української спад­щини, що їх можна було привласнити, проголошувано власністю "всеросійської” нації, що в ній “малороси” були тільки племінною віткою; інші первні української спадщини, які не підпадали під та­ку експропріяцію, систематично приглушувано та винищувано. Наприклад, російський уряд зважився звести українську мову до рівня селянської говірки і тому видав 1876 року загальну заборону всіх українських публікацій. Наперекір цьому жахливому на­тискові українські мовознавці й етнографи захищали ідею, що Україна — це окрема етнічна одиниця, на рівні з іншими національ­ними групами слов’янської сім’ї; українські історики, від Костомарова до Грушевського, доводили тяглість минулого розвит­ку їхньої країни, від передісторичних до нових часів.

Національна свідомість обіймає не тільки систему ідей більш- менш раціональної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені. Це не випадок, що репрезентативним героєм України у 19 столітті був не державний муж або воїн, а поет — Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературни­ми мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм надхненним словом торкає і перетворює серце свого народу.

ІЦодо української політичної програми, то її підвалини були покладені в 1846-47 роках іуртком молодих інтелектуалістів у Киє­ві, що відомий під іменем Кирило-Методіївського Братства. Зазнаю­чи ступнево ревізії та розробки, вона залишилася плятформою українського руху аж до самої революції. Класичний її виклад знайдемо в писаннях найвизначнішого українського мислителя другої половини 19 століття Михайла Драгоманова. Деякі індиві­дуальні та групові ідейні розходження були неминучі; проте наза- гал в українському русі панувала далекосяжна однозгідність щодо засадничих справ: наполегливе прямування до радикальної соціальної реформи, але без духа жорстокосте та виключности, що були притаманні багатьом російським революціонерам; відстоюван­ня політичної свободи та конституціоналізму в західньому стилі; пропагування федералістичної перебудови імперії як засобу для задоволення українських національних прагнень, без конечности повного розриву з Росією.

Проте від 1890-их років існувала також альтернативна програма сепаратизму та державної самостійности України. Вона здобула визнання з боку галицько-української громадськосте, але в підросійській Україні більшість речників національного руху за­лишилася вірна традиційній федералістичній програмі. Її заложен­иям була віра в те, що майбутня демократична Росія зуміє скинути з себе царистську спадщину імперіялізму, централізму та національного поневолення Щойно в 1917 році, під впливом досвіду з російською "революційною демократією”, український національ­ний рух остаточно звернувся до самостійницької ідеї Еволюція української політичної думки від федералізму до сепаратизму на­гадує розвиток чеської національної програми — від Па луцького до Масарика.

Важливо зафіксувати ті ідейні формули, що в них українські мислителі окреслювали опозицію своєї нації до Російської імперії Один з перших, хто схопив цю проблему, був колишній лідер Кирило-Методіївського Братства — М. Костомаров. Він протистав­ляв київську традицію свободи й індивідуалізму московській традиції авторитаризму й підкорення особи колективові¹³. Пізніші українські публіцисти та політичні мислителі не раз поверталися до цієї справи, хоч вони вже не користувалися костомаровською романтичною термінологією. Вони вбачали в Україні, через її глибоко закорінену любов до свободи, — органічну складову части­ну європейської спільноти народів, що до неї деспотична Московщина-Росія ніколи не належала як дійсний і законний член. “Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до 18 ст. [себто поки над нею не запа­нувала Росія] була більш зв'язана з Західньою Европою, і хоч з проволокою, завдяки татарам, то все ж ішла разом з Західньою Европою в суспільному і культурному процесі”¹⁴ Ці слова Драгоманова, лівого ліберала і соціаліста знаходять собі паралелю в міркуваннях консервативного мислителя В. Липинського: "Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем'я, не віра... а інший, витворений віками устрій політичний, інший... метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і ни­зів, держави і громадянства"¹⁵. Українські мислителі вірили в те, що визволення їхньої батьківщини, — шляхом федералізму чи се­паратизму — приспішило б лібералізацію цілої Східньої Європи. Згідно з їхнім переконанням, централістична структура імперії слу­жила фундаментом, на якому тримався царський деспотизм. Розбиття цієї монолітної єдности, що для її збереження була конеч­на система загального поневолення, визволило б творчі, свободолюбні сили всіх народів, не виключаючи самих росіян.

У дослідах над інтелектуальною історією дореволюційної України не сміємо оминати тих учених українського походження, що працювали по російських університетах, видавали свої твори по-російськи, яких через це звичайно вважають за росіян. Назвім бодай кількох з них: філософи Памфіл Юркевич і Володимир JIece- вич; економісти Микола Зібер, Микола Яснопольський і Михайло Т}тан-Барановський; соціологи Максим Ковалевський і Богдан Кістяковський; лінгвіст Олександер Потебня; літературознавець Дмитро Овсянико-Куликовський; військовий теоретик Михайло Драгомиров. Список можна б легко продовжити. Виринає питання, яким правом наважуємося причисляти ці “світила російської нау­ки" до української інтелектуальної традиції. Вивчаючи життєписи цих людей, знаходимо, що хоч вони вистерігалися явної ідентифіка­ції з українським рухом, — що могло б мати катастрофальні наслід­ки для їхнього професійного життя, — вони підтримували контакти з національним рухом як його “таємні прихильники". Коли б справа обмежувалася тільки цим, їхні зв’язки з українством могли б мати щонайбільше біографічний інтерес. Але важливіша тут обставина, що структура мислення цих учених зраджує їх український ухил, хоч часто це проявлялося невловним способом, який на перший погляд малопомітний для стороннього спостерігача. На цьому місці мусить вистачити одного прикладу, що ілюструє нашу тезу. Це стосується Федора Мищенка (1848-1906), блискучого дослідника античної історії, що особливо цікавився питанням самоуправи автономної міської громади ("поліс”) та федералізму у старовинній Греції. Згідно з однією недавньою радянською розвідкою, "в цьому наполегливому підкреслюванні федерального принципу не можна не бачити впливу ідей українського буржуазного націоналізму”¹⁶.

Виникнення модерної української нації можна розуміти як наслідок взаємодії соціальних сил та ідей. Суспільні перетворення, які відбувалися на українських землях упродовж 19 століття, підготовили народ для сприйняття національної ідеології, розробленої працею кількох поколінь інтелектуалістів. Політика царської Росії полягала в тому, щоб придушити діяльність інтелек­туальних кіл. Рівночасно уряд застосовував до мас систему ііа- терналістичного нагляду, щоб таким чином охоронити їх від "зараження” та назавжди затримати в стані громадянської незрілости. Ця політика була відносно успішна, бо, дякуючи їй, формування модерної української нації відтягнулося на десятиліт­тя. Проте вона не зуміла перешкодити цьому на довшу мету, як це довело постання самостійної української республіки в 1917 році

РЕГІОНАЛЬНІ РІЗНОВИДИ

Дореволюційна Україна не посідала територіяльної єдности. У двох великих імперіях, Росії та Австро-Угорщині, можна відрізнити кілька українських земель, що кожна з них розвинула свої власні яскраві прикмети. Історичне дослідження генези модерної української нації мусить приймати до уваги ці обласні відмінності.

Доводиться відрізнити основні українські землі, де національ­ний рух устиг запустити коріння в дореволюційну добу, від тих, що залишилися пасивні в націотворчому процесі Землі, що належали до цієї другої категорії, називатимемо "побічними”, або "маргіналь­ними”. Різниця між обома категоріями не залежала від величини поодиноких територій. Bo деякі "основні” землі (наприклад Букови­на) були менші, ніж інші, що належали до "маргінальних”.

Обмеження місця не дозволяє на розгляд побічних земель, що до них належали Кубанщина на Північному Кавказі, Холмщина в Конгресовому Польському королівстві, та Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) в Угорщині Щодо основних земель, то були вони наступні: в Росії — Лівобережжя, Слобожанщина, південна Україна та Правобережжя; в Австрії — Галичина й Буковина. Тому що українську історію звичайно розглядають з централістичної, московсько-петербурзької перспективи, спробуємо приділити особливу увагу тим українським територіям, які не вміщаються в рамки історії Росії, через що їх західні учені часто не помічають.

Лівобережна Україна (себто територія на схід від Дніпра) відповідала площі колишньої автономної Козацької держави, так званої Гетьманщини, Залишки старих інституцій дожили тут до царювання Миколи І: 1835 року відмінено традиційне українське право (т.зв. Литовський статут), а в 1831-35 роках скасовано міську самоуправу, побудовану на магдебурзькому праві. Лівобережне дворянство, що складалося з нащадків колишньої козацької старшини, декілька разів пробувало відновити автономний лад. Нагоди для цього з’являлись у зв’язку з наполеонівською інвазією 1812 року та з польським повстанням 1830-31 року. Ці автономістич- ні прагнення дожили до 1840-их років. Одначе, на відміну від Польщі й Угорщини, історичному легітимізмові не судилося зали­шитися платформою українського руху. Лівобережне дворянство не мало досить сили й солидарности, щоб визначити курс національного відродження. Ця верства, як корпоративна одиниця, втрачає значення в другій половині століття. Ідеологічне та органі­заційне оформлення українства відбулося під знаком не історичного легітимізму, а народництва. Проте, лівобережні іу- бернії, Полтавська й Чернігівська, продовжували відігравати ролю географічного ядра українського руху. Жодна інша частина Украї­ни не давала стільки національних провідників; не було випадком, що саме тут національний рух зумів поширитися між масами вже перед вибухом першої світової війни.

Українське культурне відродження знайшло свій перший важ­ливий центр далі на схід, на Слобожанщині. У 17 столітті ця територія належала до Московського царства, але була майже без­людна. Її заселили втікачі з Придніпров’я, що принесли з собою козацький устрій. Слобідські козацькі полки перебували під прямим контролем центрального уряду, і вони не брали участи в бурхливій політичній історії Гетьманщини. Але столиці Слобожан­щини, Харкову, судилося стати 1805 року місцем осідку першого модерного університету на українських землях. Це сталося завдяки грошовим пожертвам місцевого дворянства й міщанства¹⁷. У 1820- их і 30-их роках група письменників й учених, пов’язаних з Харків­ським університетом, поклали основи під українське письменство народною мовою та під наукове вивчення української етнографії та фолкльору. їхні спонуки були аполітичні, але захоплення ‘'народом”, надхнене Харківською школою романтиків, стало тривалою складовою частиною новітньої української національної свідомосте і його важливість була не менша, ніж традиція політичного автономізму, яка виводилася з Лівобережжя.

Південна (Степова) Україна складалася з колишніх земель Запорізької Січі та володінь кримських татар і Туреччини. У 18 столітті це було ще переважно не заселене “Дике поле”, і ця територія ще довго зберігала в 19 столітті свій окраїнний характер. Поруч з українцями, ця земля приваблювала ще чимало різних ін­ших поселенців: росіян, німців, греків, болгарів. Жодна інша частина України не мала стільки етнічних меншостей, як Південь, Українці степу та чорноморського примор’я, що багато з них ніколи не за­знало кріпаччини, виявляли дух самовпевненосте і підприємности. Це не випадок, що під час громадянської війни селянський анархізм, що його репрезентував Нестор Махно, знайшов багато прихильників саме на Півдні. Участь Півдня в національному русі була відносно незначна, а його вклад у формування новітньої України був передусім економічний.

За “старого режиму”, —· що на українських землях тривав до останньої чверти 18 століття, що, зрештою, відповідає за­гальноєвропейському розумінню цього терміну, - Правобережжя було політично й господарсько зв’язане з Польщею, тоді як гетьман­щина і Слобожанщина мали своє обличчя, звернене до Московщини. Границя на Дніпрі відділяла західню і східню половини українського етнічного простору. Це змінилося після того, коли відкрилися чорноморські пристані. Тепер торгівля як правого, так і лівого берега переорієнтовувалася в південному напрямі. Це був вирішальний крок до економічної інтеграції українських земель та до створення географічно об’єднаного українського народного господарства. На Півдні дійшло теж, від 1880-их років, до могутнього розгорнення гірництва й тяжкого промислу в Донецькому та Криворізькому басейнах, що спонукало деяких пуб­ліцистів називати цей обшир, — може, не без певного перебільшен­ня, — ’Українською Америкою**. Таким чином Південь став економіч­ним центром тяжіння новітньої України.

Історичну індивідуальність Правобережжя (території на захід від Дніпра) визначала обставина, що навіть після анексії Росією 1793 року польська шляхта залишилася соціально панівним еле­ментом у цьому краю і в значній мірі зберегла цю позицію аж до 1917 року. Кляса землевласників на ділі економічно виграла на зміні режиму, бо її панування над селянством знаходило собі певнішу опору в поліції та військовій силі абсолютної монархії, ніж у недоладній адміністрації покійної Речі Посполитої. Магнати, влас­ники велетенських латифундій, прийняли наскрізь льояльну поста­ву супроти імперії. Зате середня і дрібна шляхта не зрікалася надій на відновлення польської державности, яка повинна була простяга­тися аж до історичного дніпровського кордону. Обидва повстання, 1830 та 1863 років, що мали свій початок у Конгресовій Польщі, перекидалися й на Правобережну Україну. Місцеві польські змовники пробували здобути підтримку українського селянства; вони вживали української мови у своїх прокламаціях та обіцяли, що в майбутній відродженій Польщі Україна-Русь становитиме окреме автономне тіло. Однак ця агітація не натрапляла на прихильний відгомін. Спогади про стару Польщу були ненависні українським масам, які не забули козацьких війн, і для них саме слово ‘'Польща" було символом поневолення. Також речники молодого українського національного руху послідовно відкидали польські претенсії на Правобережжя, бо це означало б поділ Украї­ни між Росією й Польщею. Цей конфлікт може служити як яскравий приклад несумісности “історичної" та “етнічної” національної ідеї Неспроможність поляків та українців поладнати їхні розходження та виробити спільну політичну поставу супроти Росії фатально заважила на дальшій долі обох народів¹⁸. Однак, без огляду на цю невдачу, існування польсько-українського вузла на Правобережжі мало деякі позитивні наслідки для українського національного розвитку. Польські впливи, що обіймали майже половину української етнічної території, служили як противага до російського панування. Упродовж 19 століття західна частина України продовжувала бути зоною напруги, де російські й польські сили змагалися за перевагу. Це скріпляло українську самосвідомість, як нації, відмінної й від Польщі й від Росії. А втім правобережна польська шляхта у значній мірі складалася з спольщених нащадків давньої української аристократії; а навіть первісно польські роди встигли протягом поколінь акліматизувати­ся до українського оточення, і вони посідали сильне почуття “територіяльного патріотизму”. Наприклад, польські письменники цього краю використовували льокальні мотиви та створили “українську школу” в польській літературі. Польсько-українські вчені зробили цінний вклад у вивчення крайової історії та етнографії. Українська громадськість рішуче відкидала програму “Ягайлонської федерації”, що була дорога серцям польської меншости на Україні Але деякі концепції, що їх розробили польські правобережні публщисти, вплинули на зростання української політичної ідеології¹⁹. Деякі члени польської меншини на Україні, “не бажаючи бути чужими колоністами на рідній землі”, — згідно із словами В. Липинського, — переступили межу, що відділяла дві національності та приєдналися до української справи. їх було неба­гато, але з-поміж них вийшло кілька визначних провідників новітнього українського національного руху. Бувши людьми наскрізь західньої культури, вони відтягали українство від зв'язку з Росією²⁰.

Переходячи до українських земель в імперії Габсбургов, зга­даємо насамперед про Буковину. Той малий край, що його Австрія в 1774 році придбала від Молдавії, мав строкате населення. Українці переважали на півночі, а румуни на півдні; крім цього, багато німців і жидів, а розкидані між рештою — жили вірмени й цигани. Німець­ка мова служила як lingua franca серед строкатої буковинської людности. Чернівці, столиця Буковини, мали найдалі на схід вису- нений університет з німецькою мовою навчання, а саме місто подобало на культурний аванпост Відня. Деякі місцеві українські письменники починали свою літературну кар’єру німецькою мовою. Напередодні першої світової війни буковинські українці користува­лися кращими умовами національного розвитку, ніж їхні земляки на будь-якій іншій території: вони досягли співучасти в провінційному управлінні, що була пропорційна до їхньої чи­сельносте.

Мабуть, найбільш разючою рисою в національному відроджен­ні Галицької України була унікальна роля, що її відіграла Греко- Католицька (уніатська) церква. “Це єдина національна церква, що не є рівночасно ’’схизматичною”, державною церквою; єдина, що, творячи частину Вселенської Церкви, все таки залишається наскрізь національна^ Навіть невіруючі люблять національну церкву, як свою рідну, бо розглядають її особливості, як надзви­чайно ефективну пружину у політичній боротьбі”²¹. Східний обряд проводив чітку демаркаційну лінію, що відділяла його вірних від поляків, які належали до латинського обряду; а підлеглість Римові творила забороно проти російського впливу²². У початках національного руху духовенство постачало українській спільноті готову провідну верству. Це ясно виявлялося під час революції 1848 року, коли галицькі українці (’’русини”, за термінологією того часу), очолені своїми єпископами та священиками, вчинили дебют на полі­тичній сцені. Фактом велетенського соціологічного значення було те, що греко-католицьке духовенство творило сімейну та квазіді- дичну верству, яка своїм стилем побуту нагадувала дрібну шлях­ту²³. У пізніші часи, під кінець століття, цю церковну гегемонію почали відчувати як незадовільну з погляду потреб модерного сус­пільства; на цьому грунті зростало незадоволення, що вилилося в сильну антиклерикальну, секуляристичну течію. Але світська інте­лігенція, що ступнево перейняла провід національної справи, скла­далася у великій мірі з синів священичих родин. Великим обтяжен­ням для українського руху в Галичині була убогість та економічна відсталість краю. Ще більше утруднення творила обставина, що політична влада спочивала від 1860-их років у польських руках. На підставі угоди, що була подібна до австро-угорського порозуміння (Ausgleich), віденський уряд передав управління Галичиною польській панівній клясі, пожертвувавши при цьому інтересами української національносте²⁴. Поляки використовували свою владну позицію для того, щоб усіма можливими способами гальму­вати прогрес української спільноти. Наприклад польський опір перешкодив створенню окремого українського університету, хоч у Львівському університеті існувало кілька українських катедр. Однак Австрія була конституційною державою, і це давало галиць­ким українцям змогу застосовувати громадянську самодопомогу. В цьому вони досягли помітних успіхів. Країна покрилася густою та постійно зростаючою сіткою господарських, освітніх і гімнастичних товариств, що своїми розгалуженнями сягали до кожного села. Се­лянські маси, які завдячували цій діяльності не тільки поліпшення своїх життєвих умов, але також нове почуття людської гідности та громадської гордости, глибоко перейнялися духом національної свідомости. В упертій, затяжній політичній боротьбі проти панівної польської адміністрації загартувалася дисципліна та войовничість українського руху. Поступово похитнулася рівновага сил між обома національностями. Австрійська виборча реформа 1907 року, що вводила загальне голосування, становила тут зворотний пункт. У віденському парляменті вперше появилося значне українське представництво, і центральний уряд був примушений взяти нову лі­нію щодо польсько-українського спору. Польський контроль над українською більшістю у східній Галичині можна було надалі утримати хіба лише засобами фізичного насильства, і здавалося, що реформа провінційного статуту — це тільки питання часу ²⁵. На відміну від підросійської України, де, щоправда, національний рух теж поступав швидко вперед, але ще не встиг охопити цілого народу, українство в Галичині творило вже до 1914 року зовсім скристалізовану спільноту.

Факт, що Україні бракувало в 19 столітті внутрішньої територіальної інтеграції, являв собою вірну ознаку того, що української нації, в повному значенні цього слова, не існувало в той час. Але багато симптомів вказувало на те, що тенденції розвитку всіх українських земель прямували до їхнього злиття в одне ціле.

Всі області України (за винятком “маргінальних” земель) пройшли через ті самі стадії зростання, що їх можна назвати “шля­хетською”, “народницькою” та "модерністичною” добами. На цьому місці не пробуватимемо дати розгорнену характеристику цієї періодизаційної схеми²⁶. Але можна підкреслити один чи два пун­кти.

За першої епохи, що тривала приблизно до половини 19 століт­тя, суспільний провід належав дворянству козацького походження на Лівобережжі та Слобожанщині, польсько-українському шляхет­ству на Правобережжі та іреко-католицькому духовенству (що теж являло собою своєрідну дідичну аристократичну верству) — в Галичині, Народництво найсильніше проявлялося на українських землях, що на схід від Дніпра, де воно почасти перепліталося з російським народництвом. Але аналогічні течії існували також серед правобережного польсько-українського суспільства, у вияві т.зв, руху "хлопоманів”. Знову ж у Галичині носіями першої хвилі народницьких прямувань були "народовці” 1860-их і 1870-их, а другої хвилі — "радикали” 1880-их і 1890-их років.

З бігом часу постійно зростала співпраця між поодинокими українськими землями. Вже заснування в 1846 році першої новітньої національної організації — Кирило-Методіївського Брат­ства, було наслідком взаємопроникання автономістичної традиції Лівобережжя та культурного відродження Слобожанщини. Ми зга­дали попередньо про інтегруючу економічну функцію Півдня. На переломі століття давні регіональні різниці між українськими зем­лями в Російській імперії вже встигли зникнути або втратили біль­шу частину свого колишнього значення

Далі продовжували існувати різниці між Наддніпрянською (підросійською) Україною, як цілістю, та Галичиною, і вони були настільки глибокі, що спричинили згодом серйозні політичні тертя під час революції. Проте саме взаємовідносини між Наддніпрянською Україною і Галичиною давали багато яскравих прикладів міжобласної співпраці. Галицький грунт був духово рад­ше яловий. Ідеї, що служили надхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини. З Галичиною була тісно пов’язана праця деяких чільних східньоукраїнських діячів, як М. Драгоманов та М. Грушев- ський, і вони залишили там глибокі, тривалі сліди. З другого боку, після того, як указ 1876 року заборонив усяку легальну українську діяльність у Росії, Галичина стала притулком для всього українського національного руху. У Галичині друкувалися твори наддніпрянських письменників, які відтак контрабандою перепроваджувано до підросійської України. Намацальні національні досягнення Галичини служили підбадьоренням і зразком для наслідування українським патріотам під російським пануванням. Галицькі українці, що боролися за рівноправність з поляками, турбувалися при цьому не тільки про себе самих: вони вірили, що їхній вужчій вітчизні судилося стати “П'ємонтом” май­бутньої самостійної України.

Ще одне місцеве зауваження Між проблемами, що віч-на-віч з ними стояв український народ у 19 столітті, не було важливішої, ніж дилема щодо вибору між асиміляцією з всеросійською нацією та утвердженням власної окремої національної індивідуальности. Далекосяжна русифікація України була очевидним фактором, що його не можна повністю пояснити самими репресивними заходами царського уряду. Від Росії променював велетенський престиж ве- ликодержави та блискучої імперської цивілізації. Багато україн­ців, осліплених цим сяйвом, бажали й собі причаститися до нього. Яким скромним і мізерним здавалося те, що українські патріоти осмілювалися протиставлятися цій розкішній всерозтрощуючІй колісниці! Яка сміховинна диспропорція сил між величезною, деспотичною державою та жменькою мрійників, що їх єдиною зброєю була віра! Годі дивуватися, що речники українського руху інстинктово одягалися в захисні кольори та намагалися подавати найбільш нешкідливий вигляд Вони часто представляли свою справу, як аполітичне, культурне обласництво, подібне до провансальського "фелібріжу”. Формулюючи політичну програму, вони не виходили поза вимоги федералістичної реорганізації Російської імперії, що чейже, кінець-кінцем, могло бути сприйнятеє й для деяких росіян. Але царистська адміністрація бачила ситуа­цію в іншому світлі: переконана в тому, що відродження України яв­ляло собою смертельну загрозу для майбутньої Росії, як європейської великої потуга, вона провадила війну на знищення всіх, навіть найбільш невинних, виявів української національної самосвідомосте, рівночасно пропонуючи "вірним малоросам*’ нагоди для кар'єри, визнання та матеріяльних користей, Чар Росії діяв на­віть на тих українців, що жили поза кордонами імперії. У другій половині 19 століття існувала в Галичині проросійська течія. Га­лицькі русофіли (чи пак, як їх називали сучасники, "москвофіли”) обстоювали прийняття російської мови як літературної²⁷.

Був такий час, коли могло здаватися, що більшість інтеліген­ції краю схилялася в бік русофільства. Змагання між русофілами та національним табором точилися за такі позірно тривіальні пи­тання, як мова, граматика, й правопис, але в дійсності від висліду залежало й майбутнє української справи. Галичина була пробним полем, де мірялися сили прихильників національного самозречення й національного самоутвердження. Питання, очевидно, стояло перед усім українським народом, але тільки поза межами Росії зма­гання обох течій відбувалося відкрито, засобами переконування та без того, щоб на сцені з’являвся царський поліціянт. Обидві галиць­кі течії діставали допомогу з-поза кордону: русофіли отримували субсидії з Петербуріу, а національні кола користувалися мо­ральною і матеріальною підтримкою Наддніпрянської України. По­вільним, упертим зусиллям вдалося зіштовхнути москвофільську групу з захоплених нею позицій та поволі звести її до ролі безсилої кліки. Накінець, національний рух, що розгортався успішно, цілком поглинув русофільську течію. Це була переломова точка в історії російсько-українських відносин і наслідки дали себе швидко відчу­ти й на Наддніпрянській Україні. Замість тенденції до русифікації, тепер почався зворотний хід. 1917 року по всій Україні покотилася моїутня прибійна хвиля національної революції.

ВІДПОВІДЬ

Я вдячний коментаторам за їхню увагу і вдумливі зауваження Професор Адамс хвалить мене за "відважне ствердження політичної незначущости України, як політичної одиниці, перед 1917 роком”. Я вдячний за похвалу, але мушу з прикрістю сказати, що полягає вона на нерозумінні моєї точки погляду. Тому що питан­ня має велику історичну вагу, спробую ще раз зформулювати мої аргументи.

Силу якогось політичного руху треба оцінювати згідно з реля­тивними критеріями, беручи до уваги специфічні умови. Якщо застосовувати тут західні мірила, то всі неурядові, громадські полі­тичні сили в Російській імперії 19 століття можуть легко викликати враження “незнкчущости”. Це стосується не тільки українського національного руху, але також і чисто російських революційних і опозиційних течій, що чейже теж спиралися на тонкий шар актив­них однодумців. Це був природний наслідок системи, що в ній деспотична, гіпертрофована держава стояла віч-на-віч з атрофова­ним, політично нечленоподільним і заляканим суспільством. Ha- зверхні вияви українського національного руху могли бути перед 1917 роком скромні, а кількість людей активно заанґажованих у ньому — обмежена. Проте історик не повинен недоцішовати його си­ли. Його життєздатність доводить факт, що він перетривав систе­матичні переслідування з боку могутньої держави. І він завжди носив у собі потенціяльну можливість докорінного перетворення політичної структури Східньої Европи в цілому

Допитливі спостерігачі того часу вміли правильно оцінити політичне значення української проблеми., Ось зауваги німецького мандрівника Йоганна Георга Коля, що відвідав Україну в 1830-их роках:

“Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великороси, така сильна, що її можна справедливо схарактеризувати, як національну ненависть. Від 17 століття, коли країну вперше приєднано до Московського царства, ці почування не зменши­лися, але радше скріпилися... Малоросіяни твердять, що до ча­су їхнього підкорення всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між ними невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об’єднання Малоросія мала своїх геть­манів та зберігала у великій частині свою старовинну консти­туцію та привілеї; але все це було зметене назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з почуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою згадують у Чехії,- Якщо колись настане день, коли колосальна імперія- Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відрубну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, вони рідко змішуються з своїми московськими господарями та нараховують уже понад десять мільйонів душ**²⁸.

Гідне уваги, що ці разючі спостереження та передбачення були зроблені, ще заки новітнє українство виринуло як організований рух. Наступні уривки взяті з звіту австрійського консула в Києві Едварда Седлячека, що його він 1893 року подав міністерству закордонних справ у Відні:

“Малоруський національний рух розвивається, як і раніше, одначе додержується при цьому якнайбільшої обережности... Я знаю особисто багатьох урядовців і вчителів, поведінку яких на службі можна назвати гідною усякої похвали, проте в інтимному гуртку вони виявляють настрої, які найменше можна назвати прихильними до уряду... Характеристичним для сучасного моменту є те, що в російській мові часто появ­ляються історичні та етнографічні студії про Малорусь. Це є природним наслідком того, що цензура дуже суворо поводить­ся з малоруськими публікаціями... Ці [організаційно не оформленії гуртки, поширені по всьому краю, мають чисто літературний або науковий характер і є невловні для поліції. В дійсності вони скріпляють малоруський патріотичний настрій украю**²⁹.

Цей звіт показує стан українського руху в добу реакції. Щоб дістати уявлення про подивугідний поступ, що його він зумів досяг­нути протягом наступних двадцяти років, нема кращого свідка за російського чорносотенця, С.Н. Щеголева. Він написав товсчу книгу про українську справу, видану 1912 року, що її називали "довідником для поліції**³⁰. Але незалежно від авторової тенденції та намірів, його праця багата на фактичні інформації, зачерпнені з тогочасної преси. У читача створюється виразне враження, що на­передодні першої світової війни весь "Південь PociT був переритий і підмінований легальними та підпільними діями українського національного руху. Вивчення книги Щеголева розкриває коріння, з якого розцвіло українське “чудо” 1917 року: воно ж стверджує помилковість погляду професора Адамса, що згідно з ним україн­ський революційний парламент, Центральна Рада, був “дрібною та ізольованою групою націоналістичних інтелектуалістів” Насправді Рада була гребенем хвилі могутнього руху мас³¹. Головна проблема та трудність Центральної Ради зовсім не полягала в тому, як на це натякає професор Адамс, що їй бракувало народної підтримки, але, якраз навпаки, в певних слабостях керівництва: національна провідна верства не була ані достатньо чисельна, ані відповідно політично досвідчена, щоб оволодіти спонтанним повстанням мас та міцно взяти в руки владу в обширній країні та в складних і тяж­ких внутрішніх і міжнародних обставинах.

Пишучи свою статтю, я свідомо обмежився передреволюційною добою. Зате коментар професора Адамса головне присвячений революцї 1917-20 років. Це ставить мене у незручне становище. Для просторого обговорення історії української революції мені бракує місця, але разом з цим я не можу залишити деяких тверджень професора Адамса без відповідь

Основна Адамсова концепція української революції — дикий і хаотичний селянський бунт, “жакерія”. Ця картина, яка, мабуть, виникла під впливом наукових інтересів автора до історії махновського руху у Степовій Україні, до тієї міри одостороння, що майже подобає на карикатуру. Я не думаю заперечувати існування тих “анархістських” рис, але не вони були визначальні в україн­ській революції.

Згадаймо, наприклад, про консервативний режим 1918 року, очолений гетьманом Павлом Скоропадським. Згідно з професором Адамсом, Скоропадський був просто “німецькою маріонеткою”. Я тверджу, що такий погляд є грубим спрощенням. Генерал Скоропадський, нащадок роду, що почесно записав себе на сторін­ках українських літописів, повернувся під час революції на службу своїй вітчизні зовсім подібним способом, як його колишній товариш зброї генерал Маннергайм повернувся на службу Фінляндії. Скоропадський відограв важливу ролю в подіях на Україні в 1917 році, ще довго до приходу німців. Відповідає правді, що гетьманщи­на 1918 року потребувала, щоб устоятися, німецької протекції; але вона знаходила підтримку й серед українців консервативних і поміркованих переконань³*. За час свого недовгого існування геть­манат міг похвалитися цілим рядом досягнень, що заслуговують на пошану, включно з заснуванням двох університетів з українською мовою навчання, в Києві та в Кам’янці Подільському, та академії наук, що її прямим продовженням є сучасна Академія наук УРСР. Політичне життя Скоропадського не скінчилося з падінням геть­манщини. Його моральна постать справді виросла за роки вигнан­ня, а значний відлам української громадськості! за кордонами Радянського Союзу продовжував за міжвоєнної доби бачити в ньому законного претендента на трон України. Все, що ми сказали, подумане не як апологія Скоропадського або режиму, що він очолю­вав 1918 року, але як пересторога проти спрощених кліше у тракту­ванні історії української революції Невдача української революції наявна: вона не зуміла закріпити самостійної, демократичної національної держави. Але проникливий дослідник, що його зір не обмежений альтернативою успіху й неуспіху, може почувати, що він зобов’язаний зважити причини невдачі та повинен з’ясувати, чи й які тривалі здобутки залишила за собою, без огляду на поразку, українська революція.

Між молодими національними державами, які виринули в Східній Європі під кінець першої світової війни, жодна не була обтяжена такими труднощами, як Україна. Вбивча рука російського царизму викривила і припізнила нормальний розвиток країни. Українство вгиналося в 1917 році під тягарем велетенських історичних занедбань, і весь цей тягар треба було підняти нараз, тоді як інші бездержавні нації мали змоіу розв’язувати ці вступні проблеми ступнево, впродовж кількох десятиліть. Наприклад, у старій Росії не існувало ані однісінької школи з українською мовою навчання. Україна стала рівночасно перед такими неспівмірними завданнями, як, з одного боку, створення сітки народних шкіл, а з другого — формування самостійного державного апарату, армії, дипломатичної служби. Можна додати, що імперська Росія, що в її тіні так довго довелося жити більшості українського народу, була надзвичайно поганою виховною установою щодо підготовки насе­лення до самоуправління та політичної зрілости. В українських колах часто говорили жартом: “Чому Брітанія не хоче анектувати нас, як колонію? Тоді ми були б готові до самостійности за десять років”. У країні існували гострі соціальні напруження На відміну від Московщини, на Україні цей рух соціального протесту не вили­вався у правовірні більшовицькі канали; все ж він створював сприятливий грунт для підривної пропаганди, що виходила з Москви, та перешкоджав консолідації демократичної Української Народної Республіки.

З міжнародної точки погляду Україна мусіла, по-перше, в 1917 році нести небажану спадщину війни проти Центральних держав; по-друге, на неї упав у 1918 році тягар німецької окупації; по-третє, вона зустрілася в 1919 році з невизнанням і політичною ворожістю з боку переможної Антанти. Ізольована і позбавлена всякої зовнішньої допомоги, Україна мусіла провадити війну рівночасно на трьох фронтах: проти РадянськоїРосії, проти Добровольчої армії генерала Дешкіна і проти Польщі. На особливу згадку заслуговує польсько-українська боротьба, бо її звичайно не добачають західні історики, які підходять до української революції як частини російської громадянської війни. Польсько-український конфлікт ні в якому випадкові не був тільки справою льокального значення, що стосувалося тільки однієї Галичини; його глибокий вплив заважив на всьому розвитку української проблеми. Галичина була тією час­тиною України, що посідала найвищий ступінь національної свідомості!. Своєю громадянською дисципліною та публічним порядком ця земля корисно вирізнялася серед усіх східньоевропей- ських країн того часу, а її населення не було податливе на комуніс­тичну пропаганду. Українські провідники мали намір використати Галичину як твердиню й базу для боротьби проти Радянської Росії. Але цьому перешкодив польський наїзд, що у критичні місяці зими й весни 1919 року відтягнув найкращі українські сили з протибільшовицького фронту. З другого боку, політична тупоумість та штивний централізм білогвардійщини унеможливили коаліцію всіх протикомуністичних сил. Не зважаючи на ці трагічні обстави­ни, Україна дала впертий, наполегливий оборонний бій і не переста­вала боротися. Якщо глянути на речі в цьому світлі, то навіть "се­лянський анархізм", що справив таке велике враження на професора Адамса, можна зрозуміти як стихійне шукання україн­ських мас свободи, самостійности та справедливого суспільного ла- ДУ·

. Професор Адамс має рацію, коли він стверджує, що українські патріоти були чинні й у радянському таборі. Проте радянський режим посідає зовсім інше місце в російській та українській історії. У Росії перемога більшовиків сталася над їхніми внутрішніми противниками. Чи це комусь подобається, чи ні, але Радянська Ро­сія є законним спадкоємцем традиційної російської державности. З цього погляду становище України скорше нагадує “народні демо­кратії", створені після другої світової війни. Радянський режим накинено країні ззовні; слабі місцеві комуністичні сили, — що між ними етнічні українці становили тільки меншість, — ніколи не були б спроможні здобути владу на Україні без зовнішньої інтервенції. “Українська Радянська Соціалістична Республіка” являє собою компроміс між фактом відновленого російського панування та тими здобутками української революції, що їх уже не можна було викреслити. Політична далекозорість і гнучкість Леніна засвідчена тим, що він, частинно зревізувавши свою первісну централістичну програму, збагнув конечність невтралізувати українські національ­ні сили відповідними поступками.

Тривалими досягненнями української революції була, по- перше, глибока "ьрггація" збірної духовости українського народу й його кристалізація в модерну націю та, по-друге, пересунення у міжнародній структурі сил східньої половини континенту. “Перевороти у Східній Європі 1917-20 років довели до трьох великих результатів: до перемоги більшовизму, що вступив у історичне паслідство Московії-Росії, до відновлення Польщі та до відроджен­ня України, як третьої великої національної й політичної потенції східньоевропейського простору, поруч з Великоросією й Польщею”³³. Гідне, наприклад, уваги, що зміни, які наступали у Східній Європі після другої світової війни, являють собою не тільки поширення імперіяльної сфери Москви, але також здійснення територіальної програми, що її український рух відстоював від поколінь: консолі­дація всіх земель з українськомовним населенням в одному українському політичному тілі. Це своєю чергою спричинило пересунення в рівновазі сил між Україною і Росією, що його наслід­ки повністю покаже щойно майбутнє.

Професор Адамс доводить нам до відома, що він “часто зу- дарявся з українськими націоналістичними ученими”, і він нарікає, що "націоналістичний жужель довго заважав успішним дослідам у цій області”, себто в області новітньої української історії. Професор Адамс люб'язно звільняє мене від цього закиду, але мені здається, що його скарги безпідставні. Українських учених у західніх країнах небагато, і нема великої небезпеки, що вони зможуть кому-небудь "переполоскати мозок⁰. Якщо йдеться про новітню українську історію, то трудно збагнути, яким способом “націоналістичний жу- жель” міг перешкодити її дослідженню. Чи не відповідає радше правді, що західні вчені ще досі не встигли відкрити історію Украї­ни, старої чи новітньої, як окремого поля наукових дослідів, і якщо взагалі цікавляться нею, то хіба тільки принагідно, на марґінесі російської історії? Вираз “націоналістичні вчені*’, що його вживає Адамс, містить у собі оцінку вартосте (judgment of value, Werturteil). Я ніколи не чув, щоб якомусь історикові російського походження, що працює у Сполучених Штатах, чіпляли етикетку “націоналістичности”, навіть коли він показує явні симптоми російського патріотичного запалу. Чому ця різниця у трактуванні? Відповідь, на мою думку, в тому, що погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їхніх засновків. Концепцій, що відбігають від цієї ортодоксії, не важать щодо їхньої наукової обґрунтовано­сте, але автоматично виключають з-під розгляду, як буцімто тен­денційні й "націоналістичні**. Я, очевидно, не чекаю, щоб хтось безкритично приймав думки, що їх відстоює українська історіографія; але вони заслуговують на те, щоб їх бодай уважно вислухати.

Великий російський державний муж, Сергій Вітте, колись ка­зав:

“Ми досі ще не усвідомили, що від часу Петра Великого та Ка­терини Великої нема Росії, а є Російська імперія. Коли яких 35% населення — інородці, а руські розділяються на ве­ликоросів, малоросів і білорусів, то неможливо в 19 і 20 століт­тях вести політику, ігноруючи цей історичний факт капітальної ваги, ігноруючи національні прикмети інших національностей, що ввійшли в Російську імперію, — їх релігію, їх мову й інше**³⁴

Багато американських учених на полі східньоєвропейських і слов’янських студій ще досі не встигли повністю перетравити цього "історичного факту капітальної ваги”, що його Вітте наголошував уже півстоліття тому. Історію “Росії” звичайно розглядають як історію національно однорідного обширу, а не як ба­гатонаціональної імперії, що її, з тієї точки погляду, треба порівня­ти до колишніх Османської та Австрійської імперії. Вважаю, що наслідком цього є одностороннє та недостатнє розуміння східньоєвропейського історичного процесу. Виправлення цього ви­магало б глибокої ревізії традиційних історичних перспектив, а цьому заважає велика сила інтелектуальної інертносте. “Націона- дієтичним історикам”, що на них нарікає професор Адамс, робить честь те, що вони виконують корисну службу ґедзів, які пробуд­жують ліниву мисль з догматичної дрімоти.

Коментар професорів Пріцака й Решетаря порушує багато пи­тань, між іншим щодо класифікації України, як “східньої” або “західньої”, та щодо її “історичности” та “неісторичности. Стосовно першого я схильний згодитися з Оскаром Галєцьким, що Україна є рівночасно і східньою й європейською; до другого питання я висловився в статті. Ці як й інші проблеми, підняті професорами Прщаком та Решетарем, варті того, щоб колись грунтовно їх обговорити; але це виходить поза межі статті, присвяченої новітній Україні. Читач коментар# сам бачитиме, що в царині української історії є багато цікавих тем для наукової дискусії. Я вдячний професорам Пріпакові й Решетареві за їхнє інтенсивне досліджен­ня.

ПРИМІТКИ

1. Гідне уваги, що Третій Універсал українського революційного парламенту, Центральної Ради, який проголосив створення Української Народный Республіки (20 листопада 1917) та Четвертий Універсал, що декларував державну самостій­ність України та її повне відокремлення від Росії (22 січня 1918), оминали будь-які посилання на історичні права та базувалися виключно на принципі демократичного самовизначення. Оскільки президентом Ради та співавтором цих документів був сеньйор українських істориків Михайло Гружевський, це пропу­щений не було випадковим. Воно віддзеркалювало одну з суттєвих прикмет ідеології новітнього українського національного руху.

2. Паралельну ситуацію знаходимо й при переході від першої до другої епохи української історії. Хоч Козацька держава не була прямим продовженням Київської держави, але вона не була позбавлена й пов’язань з своєю попередницею. Українська (”руеька”, згідно з номенклатурою того часу) шляхта, міщанство й духовенство, що серед них традиції Київської Руси залишилися живі навіть під польським пануванням, забезпечили козацьке військове товариство релігійно- політичною програмою, а подекуди й провідним персоналом, що піднесло протипольське повстання 1648 року до рівня національно-визвольної війни. З цього погляду українське козацтво радикально відрізнялося від подібних до нього спільнот окраїнного населення Росії, донських та яїцьких (уральських) козаків. Вершком українського козацького історичного легітимізму був Галицький договір 1658 року, що ним відновлювалося Велике Князівство Руське, як автономна держа­ва у складі тріялістичної польсько-литовсько-української федерації.

3. Див. Jan Kueharzewski, Od Ьіаіедо caratu do Czerwonego (Варшава, 1923-35); Franco Venturi, Roots oj Revolution (New York, A,Knopf, 1960). Італійський оригінал книги Вентурі появився 1952 року під заголовком U Populismo Russo.

4. Євген Чикаленко, Спогади (1861-1907) (Нью-Йорк, 1955), стор.337.

5. Брак місця не дає можливості! підкріпити ці твердження відповідними посилан­нями. Нехай вистачать два короткі приклади: спогади Володимира Дебагорія- Мокрієвича та перша частина спогадів Івана Петрункевича; перші дають картину революційного народництва, а другі — земського лібералізму на Україні 1870-их рр. Обидва діячі були українцями з походження, але вважали себе за приналеж- них до російської нації й писали по-російськи. Не зважаючи на це, вони були зовсім свідомі того, що народ, серед якого їм доводилося працювати, багатьма істотними рисами відрізняється від великоросів і до нього треба підходити інакшим способом. Ці мемуари без сумніву надихані специфічно українською атмосферою.

6. Тільки в деяких відсталих областях, як Карпатська Україна (Підкарпатська Русь), кристалізація модерної національної свідомости затягнулася аж до 1930-их років.

7. Однак треба зазначити, що кожний великий міжнародний конфлікт, що в нього була втягнена Російська імперія, — війна 1812 року, кримська, балканська й японська війни, — мав виразний відгомін на Україні. Кожного разу виникали рухи, які прагнули до того, щоб використати труднощі Росії для поліпшення становища України.

8. Д-р Роман Роздольський висловив авторові наступне зауваження до цього місця статті: “Це твердження (про неіснування земельної "общини” на Україні], щоправ­да, дуже старе, — його можна було зустріти вже в літературі народовецького табору 60-их років минулого століття, — але тим не менше воно фальшиве. Найкращим доказом цього є описана мною подільсько-покутська "община” 18-19 століття, а далі — українське “часткове володіння земелю в попередніх століттях”. (Лист Р.Роздольського до ІЛисяка-Рудницького від 17 вересня 1966). Див. Roman Rosdolbky, Die Oatgalizinche Dorfgemeingchafl und iħτe Auflosung, "Vierteljahr- schrift fur Sozial und Wirtschaftsgeschichteⁿ, 41 Band, Heft 2 (Wiesbaden, 1954), 97- 145.

9. Один з ранніх українських марксистів, Юліян Бачинський, в есеї "Україна irredenta” (1895) розвинув тезу, що промисловість Конгресової Польщі працює для російського ринку, від якого вона залежна, тоді як індустрія України й Центральної Росії є радше природними суперниками. З цього він виводив прогнозу, що відокремлення України від Росії правдоподібніше, ніж Польщі. Ця помилкова прогноза свідчить, яке хитке чисто економічне тлумачення історичних подій, і власне за це критикували Бачинського його визначні сучасники — М.Драгоманов та І-Франко. Проте факти, що на них вказував Бачинський, повчальні.

10. Треба пригадати, що Прага і Рига ще довго в 19 столітті зберігали переважно ні­мецький характер.

11. Професор Олександер Оглоблин, що читав статтю в манускрипті, висловив авторові наступні завваги до цього місця: "Кілька слів про істориків-економістів 1920-их років, отже і pro domo sua. М.Яворський не був істориком-економістом і не працював над цими проблемами. Він просто користувався вже готовими концепція­ми, нерідко навіть не посилаючися на їх авторів. Властиво самостійне наукове зна­чення мають лише його праці з історії революційного руху другої половини 19 століття. (Маю на увазі II том його "Нарисів з історії революційної боротьби на Україні”). М.Волобуев не був істориком-економістом і взагалі дослідником: це економіст-публіцист. До речі, його відома стаття — це продукт колективного авторства (партійна опозиція на чолі з Шумеьким). Ви не зовсім точно характеризуєте мою концепцію. Я якраз заперечував (і тепер заперечую), що Україна була "колонією Росії”. Я тільки доводив, (і тепер тої думки), що Росія провадила колоніальну політику на Україні, зокрема в царині економічній, Інша справа, що термін “колоніалізм”, може, не цілком відповідний для Східньої Європи. Але це суті не зміняє. Слабченко дивився на це трохи інакше: він вважав Україну “колонією sui generis” (його власні слова). По суті однак він не заперечував моєї концепції”. (Лист О.Оглоблина віл 13 січня 1963). Цінне тут визнання проф, Оглоблина в малій відповідності поняття "колоніалізм" для Східньої Європи. Ідеть­ся не про· слова, але про точне охоплення історичних явищ. З легкої руки марксис­тів завівся звичай кожну форму національного поневолення називати колоніалізмом. На мою думку, таке утотожнення неправильне. Термін колоніалізм треба застосовувати тільки в тих випадках, коли держава-метрополія, експлуатую­чи завойовану країну у своїх інтересах, не прагне до національної асиміляції на­селення останньої.

12. Найбільшою кривдою, що її царська Росія заподіяла українському народові в царині соціально-економічної політики, було заведення кріпаччини в 1783 році. Як довго козацька старшина ще виявляла нахил до політичного сепаратизму, тактика царизму полягала в тому, щоб удавати з себе "захисника” простолюддя проти місцевої провідної верстви. Згодом, коли загроза сепаратизму зменшилася, пожертвувано інтересами селянства, щоб цією ціною примирити українське шля­хетство з утратою політичної автономії країни. Кріпацьку неволю на російський кшталт заведено на Україні власне в той час, коли ця система вже починала відмирати в інших частинах Східньої Європи й коли навіть у Галичині вона зазна­вала обмежень через законодавство "просвічених монархів” — Марії Терезії і Йосифа IL

13. Див. есей Костомарова, "Две русские народности”, вперше надрукований у журналі Основа (Петербург), 1861, ч.З.

14. МДрагоманов, Вибрані твори. І, (Прага, 1937), стор.70. Цитата взята з ’■А втобіографії", написаної в 1883 році, вперше надрукованої 1896 року.

15. Вячеслав Липинський, Листи бо братіс-хліборобів (Відень, 1926), cτop,XXV.

16. М.В.Нечкина, ред., Очерки истории исторической науки в СССР, II (Москва, 1960), стор. 307.

17. Фундатори Харківського університету належали до кола, шо перебувало під впливом ідей та особистого прикладу філософа й духовного реформатора Григорія Сковороди (1722-94).

18. Як повчальний контраст, можна тут згадати історію Фінляндії. Вищі кляси в Фінляндії були шведські. Але вони не пробували повернути країну, в ім’я "історич­них прав”, назад під владу Швеції. Вони радше об’єднали свої сили з тубільною фінською більшістю, для спільної оборони вольностей рідного краю. Ця співпраця виявилася надзвичайно доброчинною як для Фінляндії, так для Швеції, а також для самої шведської меншости в Фінляндії

19. Як приклад можна згадати тезу польсько-українського політичного письменни­ка Ф.Духінського, що згідно з ним росіян не можна вважати за справді слов’янський народ; вони за своїм походженням угро-фіни, що зазнали мовної славізації. Висновок з того: етнічні різниці між росіянами й українцями глибші, ніж на це вказувала б близька спорідненість цих двох східнослов'янських мов. Це вчення, - без уваги на те, як оцінювати його наукову стійкість, — користувалося помітною популярністю в українських колах.

20. Троє людей заслуговують на згадку в цьому контексті: Володимир Антонович (1834--1908Х історик та археолог, основоположник "київської історичної школи”, провідник таємної організації Тромада” та цілого українського руху в Росії під час найтяжчого періоду реакції 1880-90-их років; Вячеслав Липинський (1882-1931), заслужений історик, політичний мислитель та консервативний політик; митрополит Андрей Шептицький (1865-44), голова Греко-Католицької церкви в Галичині протягом сорок чотирьох років та найвидатніший український церковний ДІЯЧ ЦЬОГО СТОЛІТТЯ.

21. Stanislav Smolka_t Les Ruthdnes et les probldmes religieux du monde russien (Bern, 1917), crop. 225 і 228.

22. На Правобережній Україні російський уряд ліквідував уніатську церкву в 1839 році. Царська Росія повсякчасно складала докази непримиренної ворожоети супроти українського католицизму східнього обряду, і цю настанову перебрала від неї у спадщину також Росія радянська.

23. У белетристичних творах з життя англіканського духовного середовища, наприклад, у “Вейкфільдському парохові” Олівера Ґольдсміта, зустрічаємо атмосферу, що разюче схожа на ту, яка панувала колись у патріархальних домах галицького попівства. Проте існувала й одна важлива різниця: духовники Англіканської церкви були соціальними союзниками англійської аристократії, тоді як духовники Греко-Католицької церкви перебували в гострій опозиції до польської аристократії в Галичині.

24. Коронний край, “Королівство Галичини й ЛьодомеріГ, включав, поруч з територією староруського Галицького князівства (що від нього взята була його наз­ва), також-етнічно польські обшири на захід від ріки Сяну. В українській, східній частині Галичини існувала, як на Правобережжі, соціально упривілейована польська меншість, складена з земельних власників та міського населення. В цілій провінції чисельна сила польського й українського елементу була приблизно рів­на, але аристократичний характер австрійської конституції та політика Відня сприяли полякам. Від 1848 року до останніх днів монархії українці змагалися за поділ провінції на етнічних основах, але їх зусилля залишилися безуспішні.

25. Новий виборчий закон до галицького сойму ухвалено на початку 1914 року, але вибух війни перешкодив тому, щоб він набрав чинности. Українці дістали близько ЗО відсотків місць у соймі та мали бути допущені до співучасти в автономній крайовій адміністрації. Це ще не досягало того, чого українці домагалися як на­лежного їм, згідно з їхньою чисельністю. Проте польська монополія на владу, нарешті, була проломана.

26. Автор намагався зробити це у своїй статті “The Intellectual Origins of Modem Ukraine", Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the UK, VolVI (1958), No.3-4. Див. український переклад цієї статті далі.

27. Русофільський напрям виник у 1860-их роках як реакція проти гегемонії, що її поляки в той час здобули у провінції. Він годувався консервативними настроями деяких галицьких кіл, які добачали особливу цінність у тих рисах культурної традиції, що спільні для всіх східних слов’ян: церковнослов’янська літургічна мова та церковний обряд, кирилиця, юліанський календар, врешті, старовинне ім'я “Гусь”, що його легко можна було утотожнити з новітньою Росією.

28. J.G. Kohl, Russia: St,Petersbuιg, Moscow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Provinces of the Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Interior of the Empire. (London, 1844), crop. 527-29.

29. Дмитро Дорошенко, Український рух 1890-их рр. в освітленні австрійського консула е Києві. Праці Українського Наукового Інституту, т.48 (Варшава, 1938), стор. 63-65.

30. С.Н. Щеголев, Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма (Київ, 1912).

31. Пробою сили українського руху були вибори до Російських Установчих зборів пізньої осени 1917 року. "П’ять мільйонів голосів, що їх начисто одержали різні

українські списки, являють собою досягнення, помітне з кожного погляду; до цього треба додати щонайменше ще півмільйона голосів, що становлять українську час­тку у спільних списках, домовлених з іншими партіями... Перед лицем такої виразної демонстрації сили просто не годиться говорити, що український рух був слабою та штучною справою, вигаданою групкою гіпернаціоналістичних Інтелек­туалістів”. Oliver Henry Radkey. The Election io the Russian Constituent Assembly of 1917 (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1950), стор.18 і ЗО. Правильність цього іспиту виразно визнав сам Ленін. Роза Люксембург вірила (як сьогодні професор Адамс), що Центральній Раді бракувало масової бази, і вона докоряла Ленінові за те, що він буцімто "розбещує” український націоналізм. Виправдовуючи свою політику, Ленін посилався на висліди виборів до Установчих зборів, як на доказ того, що український рух являє собою силу, з якою треба рахуватися. Тут можна ще зауважити, що в вісьмох губерніях України більшовики дістали тільки десять відсотків голосів. Див. Jurij Boiys, The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine (Stockholm, 1960), crop. 159-60,

32. Підложжя державного перевороту, що його вчинив Скоропадський, недавно тому дослідив Олег Федишин на основі німецьких архівних джерел. Виявляється, що Скоропадський не був висунення німцями. Він з власної ініціативи започатку­вав змову правих кіл проти соціалістичного уряду Центральної Ради Незалежно від цього, німецька військова влада прийшла до рішення, що треба позбутися Ради, яка виявила себе ’’неподатливою у співпраці”. Обидві сторони домовилися тільки за кілька днів перед переворотом, що відбувся 29 квітня 1918. Див. OIeh S-Fedyshyn₁ German Plans and Policies in the Ukraine, 1917-19 IS (unpubhdoctoral dissertation, Columbia University, 1962).

33. W₁Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mH Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923, (Berlin, 1934), cτop,l.

34. С.Ю.Витте, Воспоминания, IΠ (Москва, 1960), cτop. 274.