УКРАЇНСЬКІ ВІДПОВІДІ НА ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ

Петрові Равичу, товаришеві, моєї молодості

Протягом XIX ст. політика провідних європейських націй щодо єврейського питання зосереджувалася на емансипації й асиміляції Панівна тоді філософія лібералізму вимагала скасувати правові обмеження, накладені на євреїв за старого режиму; у відповідь від євреїв потайки сподівалися, що вони інтегруються в національну спільноту корінних націй і стануть англійцями, французами або ан­глійцями юдейського віросповідання.

Цю програму асиміляції загалом прийняли, хоча й не без пев­них застережень і побоювань, єврейські кола в західних країнах Двоїста ідея емансипації й асиміляції була непереборною, позаяк здавалося, що їй немає розумної альтернативи.

Асиміляція стала також метою деяких східноєвропейських на­цій, зокрема поляків та угорців. Навіть у другій половині XIX ст. польське й угорське суспільства все ще були переважно суспіль­ствами поміщицькими, але стала очевидною потреба національної буржуазії. Польські й угорські патріоти, які поєднували пристрас­ний націоналізм із ліберально-демократичними симпатіями, вису­нули ідею, що процес творення середнього класу можна прискорити шляхом асиміляції інших меншостей, які традиційно становили основну масу міського населення: німців та євреїв. Цю програму в широких масштабах з безперечним успіхом здійснювали угорці, коли в результаті австро-угорського компромісу 1867 р. політичний контроль над Угорщиною перейшов до рук мадярської панівної верстви.

Так само у Польщі голова цивільної адміністрації т.зв. Конгресової (підросійської) Польщі Вєлопольський надав євреям рівні громадянські права. У своїй програмовій промові до євреїв Вєлопольський ясно заявив: він очікує, що вони стануть польською буржуазією¹. У той же самий час національно-демократичне під­пілля, яке озброювалося для антиросійського повстання, нама­галося забезпечити взаємодію з євреями щедрими обіцянками братерства у майбутній відродженій Польщі²

Однак програма емансипації й асиміляції, яка давала задовільні результати в західно-європейських країнах, зіткнулася з додатковими труднощами у Східній Європі, серед таких націй, як польська й угорська.

Один із дослідників польської історії XIX ст. писав:

“Величезна більшість євреїв залишилась, однак, поза польським суспільством™ Ті родини з єврейської інтелігенції, які одержали польську освіту, асимілювалися швидко і в польській культурі знаходили духовну атмосферу високої вартості. Польський позитивізм сімдесятих і вісімдесятих років (XXX ст.) теж великою мірою опирався на євреїв,.. Одначе, ті ідеї рідко доходили до мас, і занурені в темноту, ті маси зай­малися ремеслом і торгівлею, а в малих містечках — посередництвом, зустрічаючись із конкуренцією польського новозароджуваного середнього стану” ⁴.

Тут ми торкаємося другої великої перешкоди, з якою стикала­ся асиміляційна програма. Місцева буржуазія, з якою, як припускалося, мали злитися засимільовані євреї, ставала родючим грунтом для антисемітизму, що живився, звичайно, мотивами економічної конкуренції.

Цей короткий опис деяких загальних характерних рис єврейського питання у Східній Європі дасть нам змогу зрозуміти особливості української ситуації. В Україні, на відміну від інших країн, про асиміляційну програму не могло бути й мови. Україна не мала навіть зародків національної буржуазії, які були в поляків та угорців. Таким чином, євреї не мали з ким асимілюватися. Існувало лише велетенське море селянства та невеликі групи інтелігенції, які були активними членами й речниками національного руху. Єврей з містечка чи села жив у тісному симбіозі з українським селянином, але про перетворення його самого на селянина не йшлося.

Тому перед лідерами українського руху стояло завдання — сформулювати такий підхід до єврейського питання, який, з необхідності, не мав бути асиміляційним. Така програма справді бу­ла вироблена і, як я сподіваюся показати, програма досить смілива й оригінальна.

Видатним українським політичним мислителем другої полови­ни XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895). Повне висвітлення його поглядів на єврейське питання вимагало б розгляду його за­гальної політичної філософії, що є неможливим у межах цієї статті Досить буде сказати, що мислення Драгоманова поєднувало в собі послідовний лібералізм і конституціоналізм із поміркованим соціалізмом немарксистського, ревізіоністського гатунку. Наріж­ним каменем його мислення був принцип федералізму, який мав для нього універсальне значення. Специфічно українських національ­них цілей він сподівався досягти шляхом поступової федералізації Російської й Австрійської імперій. Палкий патріот, Драгоманов уба­чав єдиний надійний фундамент української справи в універсаль­них ліберальних поступових ідеях*

Драгоманова дуже турбували стосунки України з її сусідами: Росією, Польщею, Німеччиною і балканскими слов’янами. Він нама­гався сформулювати програму, яка відповідала б потребам Східної Європи в цілому. Становище єврейського народу на українських землях та складне питання українсько-єврейських узаємин неодноразово привертали його увагу ч

Суть єврейського питання на Україні, на думку Драгоманова, полягала в тому, що в цій країні євреї були одночасно “і нацією, і релігією, і станом” (Драгоманов уживав слова “сословие”, яке англійською мовою можна дослівно перекласти як “estate” і яке, в його вживанні цього терміну, близьке до сучасного американського поняття “група економічного тиску” (“economic pressure group”).

Драгоманов спрямовував вістря полеміки як проти захисників традиційного російського дискримінаційного законодавства, так і проти тих російських і єврейських “поступовців", які вбачали розв'язання проблеми в простом}⁷ акті надання євреям громадянської рівності. Апологети чинної системи нерідко тверди­ли, що антиєврейські закони та правила захищають селян від єврейської експлуатації. Драгоманов викриває хибність цього аргу­менту. Ці негуманні деспотичні закони та правила були пережитка­ми середньовічних упереджень, проте вони явно не могли надати ефективний захист жертвам лихви та інших форм економічної ек­сплуатації Фактично єдиною групою, яка мала реальну вигоду від тогочасної системи, були нижчі чини російської ПОЛІЦІЇ ЯКИМ ці умови відкривали багато нагод для хабарів та здирств. Для україн­ців збереження т.зв, смуги осілості було особливо шкідливим. Воно викликало штучну концентрацію євреїв в українських губерніях імперії і загострювало українсько-єврейські взаємини.

Стосовно надання громадянської рівності Драгоманов не мав жодного сумніву, що це було і необхідним, і бажаним. Однак він уважав це лише кроком на шляху до розв’язання єврейської проблеми. Справжня і повна емансипація означала не лише звіль­нення євреїв від правової дискримінації, але й звільнення україн­ських мас від гноблення, несправедливості й неписьменності, а також звільнення єврейської спільноти від власних панів — обскурантів-цадиків та немилосердних плутократів.

Драгоманов створив цікавий соціологічний портрет єврейської меншості на Україні. Згідно з його аналізом, приблизно третину євреїв становили люди, що працюють і виробляють: селяни, робітни­ки, ремісники, фахівці тощо. Друга третина була виразно паразитичною й експлуататорською: корчмарі, кредитори, лихварі, торговці, посередники, орендарі, які представляли інтересл держа­ви або великих земельних помість і тд. Третя група нещасливо коливалася між цими двома крайніми точками. Нарешті, Драгоманов відзначав існування великої групи єврейських бідняків та жебраків. Соціальні інтереси єврейських трудівників були насправді близькими до інтересів неєврейських робітників і селян. Однак бідний єврей, який часто жив у крайніх злиднях, все ж таки відчував себе ближчим до свого багатого одновірця, аніж до свого бідного сусіди-християнина. Тому, хоча й мало користаючи з того сам, він не відчував ніяких докорів сумління, будучи посередником і виконавцем волі першого в систематичній експлуатації останнього. Шлях до розв'язання цієї проблеми пролягав через зміцнення почут­тя соціальної солідарності між робітниками, євреями та неєвреями. Це вимагало створення єврейських соціалістичних і робітничих організацій та поширення секулярної, прогресивної літератури і преси єврейською розмовною мовою. Однак, хоча соціалістів єврейського походження було в 1870-1880-ті роки вже досить ба­гато, вони воліли працювати у "всеросійських" організаціях, зне­важливо ставилися до будь-якої національної роботи серед свого народу, й полишали єврейські маси їхнім традиційним провідникам — цадикам і рабинам.

Кінцеву мету Драгоманова можна побачити у його проекті конституції для вільної України у складі сфедералізованої Росії⁷. Серед основних людських і громадянських прав, гарантованих для кожного громадянина, мала бути Недоторканість національності (мови) у приватному й публічному житті”. Відокремлення церкви від держави повинно було знищити саму ідею привілейованої, державної церкви.

Драгоманов не обмежувався теоретичним викладом своїх поглядів, але також робив певні спроби здійснити їх на практиці. З женевської друкарні Драгоманова 1880 р. вийшла невелика брошура під назвою "Від групи соціалістів-євреїв” ("От группы социалистов-евреев”⁸. Брошура була підписана: "За дорученням ініціаторів проекту: Родін”. Ця летючка закликала створити в Же­неві "Вільну Єврейську друкарню”, яка друкувала б соціалістичну літературу розмовною єврейською мовою (ідиш); вона також місти­ла докладний питальник для збирання даних про становище єврейського народу в Росії та Галичині. Ми не знаємо, хто входив до “групи єврейських соціалістів” і кому належав псевдонім "Родін”⁹. Проте не викликає сумніву, що автор чи автори були знайомі з ідея­ми Драгоманова, і навіть ймовірно, що він допомагав видати цю брошуру. Особливо "драгоманівським” за тоном був гострий докір зрусифікованим соціалістам єврейського походження, які не бажа­ли працювати серед свого народу. До брошури додано постскрип­тум, підписаний Драгомановим та двома його співпрацівниками — К. Ляхоцьким і М. Павликом. У характерному уривку з цього постскриптуму читаємо:

Для соціалістів української області справою особливої важ­ливості є організація пропаганди, яка мала би своєю метою, з одного боку, відділення робітничих жидівських мас від жидів­ських капіталістів а, з другого — з’єднання жидівських робіт­ників із робітниками інших племен. Позаяк одним із найдієві­ших засобів для початку такої пропаганди може стати соціа­лістична преса розмовними мовами жидів, то ми не сумніваємося, що всі наші товариші в українській області на­дадуть підтримку вищевикладеному заходові товаришів-жи- дів”і°.

Ініціатива Драгоманова не мала негайного успіху. Проте Драгоманова можна вважати одним із провісників єврейського соціалістичного та робітничого рухів. Цей факт не є за­гальновідомим, але його визнає декілька єврейських дослідників. Російський єврейський публіцист Давид Заславський із цього приводу писак

"Зайве казати про глибину цих спостережень [Драгоманова]. Драгоманов у житті єврейського народу побачив явища і процеси, які єврейська соціалістична інтелігенція почала ба­чити лише за десять-п’ятнадцять років по тому... Неможливо було ясніше й точніше сформулювати завдання, які згодом лягли в основу перших єврейських робітничих гуртків, згодом Бунду та інших соціалістичних і комуністичних організацій, які працювали серед єврейського пролетаріату”¹¹.

Як стверджує Голда Патц,

“Драгоманов глибоко і точно дослідив єврейське питання. Здається, що в певні моменти він зумів збагнути суть трагедії єврейського народу... Основу для єврейсько-українського примирення він убачав у спільній продуктивній сільськогосподарській праці, і це була та форма співіснування двох народів, якої він бажав”¹².

За всієї своєї глибокої проникливості Драгоманов не догледів деяких дуже суттєвих аспектів становища євреїв. Хоча він і вважав євреїв нацією, він ніколи не думав, що єврейський народ може колись запрагнути самостійної національної держави. Але, припус­каючись такої помилки, Драгоманов не міряв євреїв іншою міркою, ніж власний народ. Палкий патріот, він, одначе, не був се­паратистом і не домагався самостійної української держави. Маю­чи глибоку підозру до державної влади як такої, він вірив, що всіх законних прагнень українців можна досягти шляхом перебудови Росії й Австрії на федеративних засадах, А що стосується єврейської нації, то прорахунок Драгоманова цілком можна виба­чити, якщо ми згадаємо, що ще й 1907 р. видатний єврейський національний лідер Сімон Дубнов заявляв, що “політичний сіонізм виплетений із фантазій”¹³.

Набагато серйознішою помилкою Драгоманова було повне нех­тування іудаїзму, який здавався йому плетивом забобонів. Зрозуміло, що виживання і саме існування єврейської нації є насправді невід'ємним від іудаїзму як релігії. Ба більше, сьогодні ми усвідомлюємо те, чого Драгоманов не знав: що іудаїзм є провідником дивовижної духовної традиції. Мартін Бубер показав неєврейському світові багату духовність хасидського руху, який мав найбільшу підтримку серед євреїв України і який у багатьох ас­пектах виказує безсумнівний вплив українського середовища. Можна якщо не вибачити, то хоча б зрозуміти сліпоту Драгоманова в цьому питанні, пригадавши собі, що під цим оглядом він був типовим сином позитивістичної доби.

Ми докладно розглянули ідеї Драгоманова, тому що вони показові для загальної тенденції української політичної думки в єврейському питанні Сила драгоманівської концепції є наслідком того факту, що вона спирається на об'єктивне розуміння і станови­ща єврейського народу в Україні, і українських політичних інтересів. Це пояснює, чому українська національно-демократична та соціалістична думка і діяльність ішли протягом наступного півстоліття шляхом, що його накреслив Драгоманов.

Суть цієї “української відповіді на єврейське питання** можна сформулювати таким чином: не домагаючись асиміляції євреїв, представники українського руху прагнули врегулювати українсько-єврейські взаємини на основі культурного плюралізму та визнання прав євреїв як окремої національної групи, навзаєм очікуючи, що євреї не перешкоджатимуть прагненню українського народу до національного й соціального визволення. Навряд чи потрібно підкреслювати, наскільки оригінальною була ця програма та наскільки вона відрізнялася і від асиміляційної, і від анти­семітської програм, дуже поширених у Східній Європі наприкінці XIX — на початку XX ст.

Зробімо тепер короткий критичний розгляд окресленої вище програми. Жодна політична програма не є досконалою; відповідаю­чи на певні потреби, вона неминуче є неспроможною в інших аспек­тах.

Українці мали дві одвічні скарги на євреїв: одну — соціально- економічного, другу — політичного характеру. Окреслена вище програма могла притупити гостроту цих скарг, але навряд чи вона могла усунути їх взагалі

Першою скаргою була економічна експлуатація українських мас єврейськими купцями та посередниками. Єврейський коршмар із лихварем, які тримали в кабальному становищі цілі села, — це не стереотип, що його вигадала антисемітська пропаганда, а факт української соціальної історії. Ми бачили, що Драгоманов уважав цілу третину українських євреїв паразитами й експлуататорами. Очевидно, ділова мораль єврейського суспільства в Україні проща­ла шахрайство, яке неминуче викликало обурення.

Наведені нижче рядки вийшли з-під пера видатного письмен­ника й інтелектуального лідера Івана Франка. Він був людиною поступових поглядів і великого розуму. У своїх творах він змальову­вав єврейських героїв із розумінням і симпатією. З огляду на це Франкові звинувачення мають особливу вагу.

“Ми не антисеміти і далекі від того, щоб ворогувати проти кого-небудь задля його раси, релігії або народності Та проте годі заперечити, що історичні і соціальні обставини нашого краю витворили доволі високу і вельми шкідливу верству жи- дів-паразитів і безсовісних експлуататорів мужицької праці. Особливо треба се сказати про більшість тих жидів, що жи­вуть по селах як шинкарі, лихварі, дрібні торговці та перекуп­ці. Можемо сказати без помилки, що де в селі більше таких жидів, тим нижче стоїть просвіта, народ бідніший, темніший і більше здеморалізований”¹⁴.

У зв’язку з цим можна також згадати одну рису, яку зауважив Драгоманов. Часто єврейські торговці до кривди додавали ще й образу. Навіть бідний єврейський вуличний торговець, сам не наба­гато кращий за жебрака, нерідко виявляв до українського селяни­на грубу пиху:

“...Всі жиди на Україні вважають себе станом, вищим над му- жиками-українцями. ’’Мужик (хлоп або хохол) — дурак, хлоп — гадюка, свиня”, —· нам доводилося чути від найбідніших жи­дів, а також вислови, які засвідчуть, що євреї відносять себе до числа панських класів, разом із дворянами”¹⁵.

Інша українська скарга походила з переконання, що євреї, які жили на українській землі та їли український хліб, звичайно ста­вали до спілки з чужоземними панами й гнобителями України. Це слушно щодо старої, передподілової Польщі, коли єврейські орендарі ("арендатори”, тобто наймачі та збирачі податків для корони і великих землевласників) були основними знаряддями польської системи латифундій, яку так ненавиділи українські козаки та селяни. Це питання, вже в іншій формі, стало особливо пекучим з появою асиміляційних тенденцій серед євреїв. Провідни­ки українського національного руху не хотіли перетворювати євреїв на українців, але вони рішуче протестували, коли євреї перетворювалися на росіян або поляків, зміцнюючи тим самим російський або польський гніт над українською землею.

Як і в кількох попередніх випадках, ми почнемо з Драгоманова. 1880 р. він видав у своїй женевській друкарні брошуру, адресовану до всіх політичних емігрантів із Російської імперії, які жили в краї­нах Західної Європи^. Брошура містила пропозицію створити міжнародну організацію представників східноєвропейських етніч­них груп, щоб друкувати соціалістичну літературу мовами всіх народів Росії, в тому числі, зрозуміло, й ідишем. Пропозицію обговорено на громадському зібранні емігрантів і відкинуто переважною більшістю. Драгоманов пізніше писав у своїх спогадах:

"Здавалося б, яке заперечення може викликати думка про ви­дання, скажімо, "Хитрої механіки” [відомої народницької бро­шури 1870-х ppj, ще однією людською мовою, або, навіть "жар­гоном’? А часом треба приписати, тільки надзвичайним зусил­лям і тактові головуючої на вищезгаданім зібранні особи, щоб воно не закінчилося великим скандалом. З яким озлобленням поставилися до нього промовці з російської та польської соціологічної партії, а особливо євреї за походженням”¹⁷.

Хаїмові Вейцману, майбутньому президентові відродженого Ізраїлю, довелося через декілька років пережити схожий випадок. Наприкінці XIX ст. він приїхав до Швейцарії студентом і знайшов там чисельну колонію російських студентів і революціонерів, яка ве­ликою мірою складалася з осіб європейського походження.

“Єврейські студенти [з Росії] у Західній Європі не могли стати частиною революційного руху, якщо вони не чинили наруги над своїми прихильностями і зв'язками, вдаючи що не мають ніякої особливої емоційно-культурної спорідненості з власним народом. Це був ’’указ” згори””¹⁸.

1898 р. у Берні Вейцман із кількома своїми друзями зорганізу­вав серед російсько-єврейських студентів сіоністське зібрання, яке наразилося на шалений спротив, подібний до того, що його вісім- надцять років тому відчув Драгоманов. Лише після дебатів, які тривали безпосередньо два дні і три ночі, збори ухвалили резолю­цію, що її запропонували сіоністи. Вейцман завершує свою розповідь про цей епізод таким зауваженням: “У ці дні було вже щось знамен­не у цій самодержавно-духовній поставі [російських] революціонерів” І⁹.

Євген Чикаленко, видатний національний діяч і видавець першої україномовної щоденної газети у Києві 1903 року, зробив у своєму щоденнику такий запис:

“Прості, неосвічені говорять зо мною, як з усіма, доброю народною мовою і себе називають "жидами”, а більш-менш ін­телігентні С’цибулізовані”)²⁰ уперто говорять по-російському і себе називають "євреями”.

Вони розуміють, що я український націоналіст, але вважають це за примху, за “чудачество” з мого боку. А я їм часто кажу: "Дивуюся, чому правительство тіснить Вас і обмежує в правах, коли Ви єсте єго агентами по обмосковленню; без жидів правительство не змогло б отак обмосковити українські міста і містечка, як обмосковили їх жиди”. Вони це вислуховують з приємністю, як похвалу собі за культуртрегерство” ²K

Ця тенденція євреїв — сприяти русифікації чи, відповідно, полонізації України — постійно викликала в українських патріотів почуття образи. Ця проблема не зникла і дотепер. Згідно з достовірними повідомленнями єврейське населення Радянської України, яке великою мірою вже відмовилося від ідишу, здебільшого прийняло натомість російську мову. Це одна із важли­вих причин, чому великі міста на Україні все ще мають сьогодні більш або менш зрусифікований вигляд ²²

Ця проблема існує навіть у Сполучених Штатах Америки. Серед голосних американських захисників “єдиної і неділимої Росії” можна знайти осіб російсько-єврейського походження, які насправді часто походили з України. "Ні одна автентично росій­ська, тобто московська політична група в Америці не може зробити для "неделимой матушки России" і десятої долі того, що роблять для неї ці жиди-малороси”²³.

Розглянувши українські скарги на євреїв, я хотів би тепер пі­дійти до цього питання з протилежного боку й торкнутися єврей­ських скарг на українців та їхніх побоювань щодо українського національного руху.

Для величезної маси традиціоналістичного єврейства “україн­ська відповідь на єврейське питання"' була малопривабливою. Під­несення України до рівня нації безперечно означало рух напрямку до соціальної зміни, на які євреї-традиціоналісти дивилися з побоюванням. Вишколене і політично зорганізоване селянство, новонароджена сільська інтелігенція та середній клас обмежували поле діяльності старомодних єврейських коршмарів і лихварів. Розвиток кооперативів, тісно пов'язаних з українським рухом, виби­вав грунт з-під ніг єврейського купця, посередника і дрібного торговця Запропонована “національно-культурна автономія” могла здатися надто слабою компенсацією за втрату можливостей для бізнесу. Це, звичайно, не означає, що професійна й економічна переорієнтація багаточисельних верств єврейського населення була неможливою в принципі Однак ця перспектива не була до вподоби глибоко закоріненому серед правовірних євреїв консерватизвмові. Що стосується політичного аспекту, то традиціоналістичне єврейство завжди корилося реальній владі Якщо б самостійний український уряд утримався, маса правовірних євреїв звичайно не противилась би йому. Але чекати від них напруження сил заради української справи було б занадто: зрештою, українці частіше програвали, ніж вигравали.

Українці не виказували доброго розуміння того скрутного становища, в яке їхня боротьба проти російського чи польського па­нування назагал ставила єврейську меншість. Євреї, мимоволі, опи­нялися на небезпечній і незахищеній позиції поміж двох бойових лі­ній. Щоразу, коли вони виявляли симпатію до однієї сторони, це обов’язково викликало ворожість і репресії з іншої А коли вони на­магалися зберігати нейтральність, що було не завжди легко за та­ких напружених обставин, обидві сторони ладні були ганити їх за боягузство й опортунізм.

Українська політика, протиставляючи асиміляційним тенден­ціям євреїв пропозицію національно-культурної автономії, могла бути лише частково успішною, тому що серед чималої і дедалі більшої частини єврейського народу у новітні часи існувало глибоке прагнення до асиміляції й інтеграції у неєврейський світ. Для ба­гатьох освічених євреїв межі єврейської національної спільноти та єврейської культурної традиції просто здавалися надто вузькими. Вони бажали знайти царину, де могли би застосувати свої здібності. Від національно-культурної автономії, що її пропонували українці підозріло відгонило змодернізованою версією єврейського гетто. Тому цілком природньо, що засимільовані євреї наверталися радше до російського чи польського, аніж до українського табору. Було б помилкою добачати тут лише опортуністичні мотиви, хоча вони теж відігравали певну роль. Важливіше те, що культурні вартості російського чи польського сусільства видавалися за- симільованим євреям привабливішими, аніж українського. Україн­ська сила виявлялася на рівні народної культури, справді багатої і життєздатної, яка наклала глибокий відбиток на єврейську народну культуру, від пісні до кухні. Однак що стосується витонченої та зурбанізованої “високої культури, то на Україні вона була недорозвинутою і незрілою. Протягом усього XIX і почат­ку XX ст. багатьох освічених українців теж зачаровувала блискуча російська імперська цивілізація, і вони воліли працювати на “всеросійській”, аніж на “меншовартісній, провінційній**, як їм зда­валося, українській ниві. Цей процес уповільнився після 1917 р., але навіть сьогодні він не припинився повністю. Якщо так ставалося з корінними українцями, то не дивно, що це відбувалося з україн­ськими євреями. Аналогічну ситуацію спостерігаємо в інших краї­нах. Наприклад, чеське єврейство говорило німецькою, а не чеською мовою й аж до падіння Габсбурзької монархії, звичайно ставало на. німецький бік у німецько-чеській суперечці. Не випадково празький єврей Франц Кафка став великим німецьким, а не чеським, пись­менником. Проте, чеські євреї стали пізніше лояльними й патріотич­ними громадянами Чехо-Словацької республіки, демократична конституція і ліберальна політика якої завоювала їхнє довір'я.

Існує ще й психологічно-ідеологічний момент, який загострював українсько-єврейські взаємини. Ті самі події, що їх українці розглядали як найславетніші сторінки своєї історії, нале­жали до найтрагічніших в історії єврейській. Згадаймо велике козацьке повстання проти Польщі в середині XVII ст. Провідник цього повстання, гетьман Богдан Хмельницький, якого українці ша­нують як батька нації й визволителя України від ненависного гніту польської олігархії, посідає в єврейських літописах знаменне місце серед інших найбільших.гнобителів; в єврейській літературі його ім'я можна знайти поряд з іменами Гамана й Адольфа Гітлера. Важко, мабуть, очікувати від євреїв неупередженої й об'єктивної оцінки Богдана Хмельницького, як від ірландських католиків — такої оцінки Олівера Кромвеля.

Більш недавні події роз’ятрили ці болючі спогади про минуле. У другій половині XIX і на початку XX ст. Україна стала ареною єврейських погромів. Певна річ, відповідальність за це в жодному разі не можна покладати на лідерів українського національного руху, адже вони протидіяли погромам і засуджували їх, застеріга­ли громадськість від будь-якої участі в цих акціях. Відповідальність лягає радше на царську адміністрацію, яка поту­рала, а в деяких випадках і сприяла погромам. Все ж таки це прав­да, що вчинено їх на українській землі і руками людей, які були українцями за етнічним походженням, якщо не за національною свідомістю. Природньо, що викликані погромами емоції погіршили поставу євреїв до українського народу і до української справи вза­галі. Багато українських євреїв жили з пам'яттю жахливого видін­ня — озброєної сокирами і вилами п'яної селянської юрби, що вби­ває і грабує. Цей страх і відразу посилювало підсвідоме почуття, що вони, євреї самі, надто часто поводилися нечесно з українським се­лянином і співпрацювали з його гнобителями.

Я навмисно докладно зупинився на характерних моментах незгоди між євреями й українцями. Тут ми стикаємося з реальними труднощами, витвореними історією та суспільними умовами, які годі знищити простим закликом до доброї волі і яких жоден ефек­тивний аналіз не може оминати. Однак на іншій шальці терезів ба­чимо також позитивні обнадійливі факти українсько-єврейської співпраці, до яких я хотів би тепер звернутися

Українська програма єврейської національно-культурної автономії була, як уже говорилося, не дуже привабливою для традиціоналістично-ортодоксальних євреїв з одного боку, і для за- симільованих євреїв — з другого. Проте ця програма не могла не викликати якиайприхильнішого відгуку в тих єврейських групах, які поєднували почуття відданості своїй національності з поступовим суспільним світоглядом Сіоністи всіх гатунків, члени "Бунду”, т.зв. територіалісти тощо, легко знаходили спільну мову з українськими патріотами-демократами. Тут маємо справжню традицію українсько-єврейської дружби та співпраці.

Я не ставлю собі за мету — та це й перевищувало б обсяг моєї статті — докладно розглянути історію українсько-єврейської співпраці з кінця XIX ст. Без сумніву, це тема для майбутніх плід­них досліджень. Я обмежуся лише короткими згадками про декіль­ка характерних зразків і прикладів.

1907 р. відбулися перші вибори до австрійської Державної Ради (парламенту) на основі загального виборчого права для чоловічої частини населення. Українці прагнули скористатися цією демократизацією австрійської конституційної системи, щоб почати наступ на традиційну польську гегемонію у Галичині. Один із лідерів галицьких українців писав пізніше про ці події:

"„.Нав'язано зносини з партією жидів-сіоністів, щоби відірва­ти переважну часть жидів від спільної акції з поляками. Ми поставили тоді жидам отверту альтернативу: союзник мого ворога — мій ворог, ворог мого союзника— мій союз­ник!” Жиди-сіоністи рішились піти з нами.»”²⁴.

У ці події безпосередньо втрутився намісник Галичини граф Анджей Потоцький, намагаючись переконати українських лідерів полишити цей союз із сіоністами. Але його втручання залишилося безрезультатним. У міських виборчих округах, де українці не мали жодної надії провести своїх власних кандидатів, українські голоси віддано сіоністським кандидатам, і навпаки. Завдяки цій україн­ській підтримці вперше з’явилися два національні єврейські (сіоніс­тські) депутати в австрійському парламенті

Видатний політичний лідер на Наддніпрянській (підросій­ській) Україні Євген Чикаленко, чий ‘Щоденник” ми уже цитували, зробив 12 січня 1911 р. такий запис:

“Вчора приїздив з Одеси В.Е. Жаботинський, відомий сіоніс­тський публіцист. Приїхав він навмисне (до Києва], щоб порозумітися з керманичами української преси.

На зібранні в українському клюбі в довгій і чудовій промові він доводив, що дезидерати жидів-сіоністів і взагалі жидів- націоналістів цілком ідентичні з дезидератами українців. І у них поки що однакові завдання, і однакові вороги. Як у нас, так і в них питанням дня є національна школа; як у них на черзі боротьба з обрусителями та полонізаторами, так і в нас, а через те нам треба координувати нашу діяльність...

Жаботинський обіцяє, що сіоністська преса, яка ведеться жаргоном та старожидівською і російською мовою, буде проводити думку, що жидам треба звернути увагу на україн­ців та український рух і не бути обрусителями, бо український рух має будуччину і колись настане час, коли жиди пожа­ліють, що йшли разом з обрусителями”²⁵.

Цей напрям українсько-єврейської співпраці знайшов наповні­те вираження під час революції і короткотривалого існування самостійної української держави 1917-1920 років. “Україна була першою державою світу, яка запровадила екстериторіальну куль­турну автонмію для національних меншостей” ²⁶.

Видатний єврейський дослідник прблеми українсько-єврей­ських взаємин так описує цю ситуацію:

“Тут [на Україні] єврейське національне життя характеризу­валося особливо великими досягненнями. Сильний для всіх груп ідеал національної автономії знайшов тут своє здійснен­ня. Міністр жидівських справ брав участь в уряді країни як офіційний представник єврейського населення й оборонець його національних прав та інтересів. Представник п’яти жи­дівських партій засідали у революційному парламенті країни [Центральній Раді). Шляхом демократичних виборів було створено сотні місцевих жидівських муніципальних урядів.

Ці громади згодом вибрали Тимчасову жидівську національну асамблею”²⁷.

Українсько-єврейські взаємини напружилися у 1919 р. За хаотичних обставин, спричинених громадянською війною та вторгненням російських військ, і червоних і білих (радянські сили напали на Україну в Півночі, а Добровольча Армія генерала Денікі- на — з Південного Сходу), пройшла хвиля єврейських погромів, і.український уряд звинувачено в тому, що він не запобіг їм. Труднощі війни між Українською Народною Республікою і Радянською Росією змусили ліві єврейські партії відмовитися від підтримки українського уряду. Проте "праві єврейські партії й помірковані соціалістичні (меншовицького толку) підтримували Директорію і боролись з радянським урядом України” ²⁸.

Трохи інші (хоча й аналогічні у своїй основі) умови існували у Західній Україні (Галичині), яка мала окремий уряд, пов’язаний із київським лише федеративно. Офіційною єврейською позицією під час українсько-польської війни 1918-1919 років був нейтралітет. Це виразилося в тому, що єврейські представники не зайняли заре­зервованих для них місць у західноукраїнському законодавчому ор­гані — Народній Раді. Однак загально визнано, що симпатії єврейського населення Галичини були радше на українському, аніж на польському боці. ’’Східно-галицьке єврейство під час усієї польсько-української війни віддавало перевагу українцям” ²⁹

Західноукраїнський уряд дозволив формування єврейського народного ополчення, яке дбало про безпеку населення у тих міс­тах, де було багато євреїв. Наведемо спостереження польського свідка українсько-польської боротьби за столицю Галичини, Львів, у листопаді 1918 р — можливо, перебільшені, але характерні:

"Єврейське населення, опановане сіоністами, які навіть скину­ли попередній уряд єврейської іромади, що складався з поміркованих євреїв, стало повністю на сторону українців і помагало їм у будь-який можливий спосіб... [Українські] лідери кинули їм на принаду те, про що завжди мріяли сіоністи, — право відрубного, самовизначеного народу — і в усіх своїх акціях проголошували завжди свої прокламації окремо єврейською мовою, а при договорах із поляками постійно вима­гали для євреїв рівної участі і в міліції, і в інших організаціях, зрештою, добре знаючи, що таким чином заспокоюють національні амбіції...”³⁰.

Західноукраїнський уряд, поважаючи нейтралітет євреїв, не набирав їх до військової служби. Однак у ході польсько- української кампанії багато євреїв добровільно служили в україн­ській армії або в цивільній адміністрації. Дивовижний випадок стався в Тернополі: все місцеве єврейське ополчення, очолюване колишнім фаховим австрійським офіцером, попросилося до української армії. Створивши підрозділ з близько 1200 чол. під сіоністським прапором, цей “жидівський курінь” із честю розділив долю Української Галицької армії³¹.

Традиція українсько-єврейської співпраці зберігалася протягом 1920-х років і на Радянській, і на Західній Україні, що перебувала під владою Польщі. Офіційна концепція Леніна і Сталі­на не визнавала євреїв за національність, і сприяла їхній швидкій інтеграції й асиміляції. На відміну й на противагу до цього, україн­ські комуністичні лідери 1920-х років поводили політику, яка базу­валася на ідеї, що до євреїв треба ставитися як до окремої нації і, що вони, відповідно, мають право на національно-культурну автономію. “Меншості на Україні протягом 1920-х років і далі корис­тувалися широкими законними правами на полі освіти, місцевого врядування, правосуддя; і щоденна практика великою мірою відповідала духові закону*'³². Один із сучасних дослідників цієї проблеми слушно зауважив, що ця політика Миколи Скрипника й інших українських комуністичних лідерів насправді являла собою продовження в радянських формах політики, що її під час рево­люції започаткувала самостійна демократична Україна. Однак, бу­ли також впливові комуністи єврейського походження, які ка­тегорично відкидали ідею національно-культурної автономії, і зви­нувачували її прихильників, і українських, і єврейських у тому, що ті, мовляв, заражені єрессю “буржуазного націоналізму**³³.

Такі тенденції до українсько-єврейської співпраці можна було спостерігати у 1920-ті роки в Західній Україні, яка перебувала тоді під польською владою. На парламентських виборах 1922 і 1929 років українські партії та сіоністи разом із іншими непольськими група­ми утворили виборчий блок — тяв. “Блок національних меншостей**³⁴. Цей блок видавав у Варшаві журнал ⁴⁴Natio", ^)едактором якого був український публіцист Павло Лисяк. У сеймі парламенті) українські та єврейські депутати звичайно проводили спільну політику, однаково голосували щодо тих самих проектів, і взагалі підтримували одне одного проти централізованих і шовініс­тичних заходів польської держави.

Ця традиція українсько-єврейської співпраці, що розпочалася, як ми бачили, з Драгомановим, зупинилася через півстоліття у 1930- ті роки. Це стосується і Радянської, і Західної України, хоча обста­вини та причини в кожному разі були різними.

У випадку Радянської України вирішальним актом було май­же повне винищення сталінським терором місцевого комуністиного керівництва. Схожою була доля тих єврейських комуністів, які ма­ли бундівське походження і перед тим виявили певні національні симпатії, співпрацюючи з українськими "націоналістичними ухиль­никами”. Повністю скасовано систему актономних єврейських ін­ституцій, які існували на Україні у 1920-ті роки. Розпочалася епоха нівелювання, в якій євреї, що самі були першорядним об’єктом русифікаційної політики, мали в свою чергу стати інструментом русифікації українських міст.

Тих українців і євреїв, які жили поза межами Радянського Союзу перед 1939 р., відчужувала одне від одного різниця поглядів на становище в світі. Твердження, що всі українці були настроєні протимарксистськи, було б таким неточним і несправедливим, як протилежне твердження, що всі євреї були настроєні прокомуністично. Однак у цих твердженнях є зерно правди Після того, як Гітлер 1933 р. прийшов до влади, єврейська спільнота виз­нала нацистську Німеччину своїм ворогом. Більшість євреїв, які не мали нічого спільного з комунізмом і дивилися на діяльність Сталі­на з недовірою і відразою, бачили, однак, у Радянській Росії потенційного члена антинімецької коаліції А українці після ка­тастрофічного голоду 1933 р., відповідальність за який вони покла­дали на свідому політику Москви, стали ще більш войовничіше ан- тиросійсько й антикомуністично налаштовані Українці під польською владою вважали своє становище нестерпним і прагнули змін. Українська політика була “ревізіоністською” щодо тодішнього міжнародного устрою Європи. Не надаючи багато уваги можливим наслідкам нацистської ідеології, українські патріоти, навіть ті, що мали демократичний світогляд, із симпатією дивилися на спроби Німеччини повалити Версальську систему. Ця симпатія посилюва­лася пам’яттю про Брест-Литовську мирну угоду між Німеччиною й Україною (яка контрастувала з повним нехтуванням України державами Антанти), а також милими спогадами, які зберігали в Галичині люди старшого покоління про старі австрійські часи. Зрозуміло, що за таких обставин євреї й українці в політичному сенсі більше не розмовляли тією самою мовою.

Розрив поглибився з появою українського “інтегрального націоналізму”, який, на противагу до старіших соціалістичної та націонал-демократичної ідеологій українського руху, черпав нат­хнення з режимів фашистського зразка в тогочасній Західній Європі. “Інтегральний націоналізм” аж до воєнних літ так і не став панівною силою в українському політичному житті, але в 1930-ті роки він здобув величезний вплив на мислення молодшого поколін­ня. Правда, український інтегральний націоналізм, на відміну від німецького нацизму чи польського клерикального націоналізму, ніколи не робив першорядною метою антисемітизму; своїм основним ворогом він уважав Росію та Польщу. Однак націоналістичні заяви й публікації рясніли згадками про євреїв і антисемітськими шпиль­ками³⁵. Коли 1939 р. розпочалася війна, українці та євреї були розділені взаємними підозрами й образами, і навіть особисті контакти між членами двох спільнот, що жили на одній землі, ста­ли рідкістю.

Ми наближаємося до кінця нашого розгляду українсько- єврейських взаємна Зрозуміло, що сьогодні обидві нації перебу­вають у ситуації, яка багато в чому глибоко відрізняється від тієї, яка була перед 1939 р., не кажучи вже про 1914-й. Перерахуймо дея­кі найважливіші нові умови:

1. Зменшення чисельності єврейської меншини внаслідок зни­щення нацистами та розсіяння по інших частинах Радянського Союзу.

2. Поступове зникнення багатьох рис, які у минулому складали єврейську національну індивідуальність: насиченого релігійного життя громади, ідишу, своєрідного одягу, багатьох звичаїв і народних обрядів.

3. Зростання соціальної диференціації українського народу, в якому окрім традиційного селянського ядра розвинулися також промисловий робітничий клас і чисельна “технічна інтелігенція** — остання група за своєю функцією аналогічна до західнього середнього класу.

Все це вказує на те, що українсько-єврейські взаємини ймовірно наблизяться в майбутньому до типу, звичайного для більшості європейських націй, де євреї великою мірою перемішані й культурно засимільовані з загалом населення. З другого боку, є під­стави сумніватися, чи радянська політика, що ставить собі за мету викорінити євреїв як окрему національну спільноту, досягне успіху. Серед інших гальмівних чинників не останнім є народження самостійної держави Ізраїль, яка, згідно з достовірними свідками, справила глибоке враження на свідомість радянських євреїв. Одне можна сказати напевно: українці та євреї і далі житимуть поряд і їхні відносини зберігатимуть важливе значення для зацікавлених народів.* Дослідження досвіду минулого, як трагічного, так і конструктивного, може сприяти кращому взаєморозумінню тепер і в майбутньому.

ПРИМІТКИ:

1 Bobrzynski М. Dzieje Polskie w zarysie.—Warezawa, 1931Т.З.—S. 209.

2. Відмінності між польською δ угорською ситуацією лежать поза межами цієї статті Ці відмінності зумовлює головним чином той факт, що після 1867 р. Угорщина мала повну внутрішню автономію, там часом як "конгресова” Польща втратила автономний статус у результаті нещасливого повстання 1863 р. Це, звичайно, змен­шило привабливість польської національності для євреїв, які були очікуваними кандидатами на асиміляцію.

3. Див.: Friedman F. Zidovska narodni HienSina па Podkarpatske Rusi// Narodnostni Obzor. IV.—Praha, 1934.—S.185-192, 269-277. Фрідман переконливо показує, що ба­гато євреїв, яких угорська статистика зараховувала до “мадярів іудейської віри”, насправді не були повністю культурно й мовно засимільовані до угорської нації. Це стало цілком очевидним одразу після падіння 1918 р. угорського режиму.

4. FeMman W. Dzieje polskiej mySli ρolitycznej 1864-1914.Wyd. 2-е.—Warszawa, 1933.-S.367.

5. Докладніше див.: Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings/ Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US.—New York, 1952.— VoUl-No 1. (спеціальний випуск, що його підготував автор цих рядків).

6. Дві найважливіші статті Драгоманова з єврейського питання — 1) Евреи и поля­ки в Юго-Западномь KpaT>∕/ Вістник Европы (СтЛетербургь).—1875.—N 4; передрукована в кн.: Политическая сочиненія М.П. Драгоманова/ Под ред. ИМГревса и Б.Кистяковского. Tl (єдиний, що появився), —Москва, 1908; 2) Еврей- скій вопросъ на Украіне// Вольное Слово (Женева)—1882,—N 41, 45; передруковано в кн.: Собраніе политическихъ сочиненій М.П. Драгоманова / Под ред БА Кистяковского: В 2т.—Париж, 1906.—Т.2. Існує цілком певна тяглість дум­ки між цими двома статтями. Перша є багатшою на фактичні деталі, тоді як друга, в якій автор не мусив остерігатися царської цензури, відвертіша за своїми висновками. Короткі згадки і замітки щодо єврейського питання можна знайти ще в декількох творах Драгоманова.

7. Ці проекти містяться у брошурі “Вольный Союз — Вільна Спілка: Опыт украинской политико-социальной программы” (Женева, 1884); передруковано у кн.: Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова.—Париж. 1905.—Т.1; а в схематичнішому І часом радикальнішому формулюванні — у "Програмі” (підписаній спільно МДрагомановим, МЛавликом і СЛодолинським), яка появилася у першому номері журналу “Громада" (Женева, 1880), її передруковано в кн.: Драгоманов МЛ. Вибрані твори.—Прага, 1937.—Tl (єдиний опублікований).

8. От группы социалистов-евреев. Женева, 1886; передруковано у кн.: Собраніе политическихъ сочиненій М.П. Драгоманова. —Париж, 1906. —Т.2. —С.320-329.

9. Припускається, що одним із членів цієї групи міг бути ApoH Вейлер, який неза­баром після цього повернувся до Росії, зорганізував перші єврейські робітничі гуртки у Мінську, а згодом скінчив самогубством. Див.: Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов: Критико-биографический очерк.™Киев, 1924.™C112 (примітка N1).

10. Собраніе политическихъ сочиненій MJL Драгоманова.—Т.2.—С.328.

11. Заславский Д Указ, праця.-Clll, 112-113.

12. Patz G. Die Entwicklung des Foderativen Gedanken in Russland (докторська ди­сертація, подана в університет ФрідріхаВільгельма у Берліні)—Berlin, 1930.—S.31-

32. Авторка помиляється, твердячи, що поняття “аграризації” євреїв є центральним у Драгоманівській програмі. Хоча Драгоманов і думав, що певн^ частина євреїв може перейти до землеробства, він, звичайно, не очікував, що землеробською, стане вся єврейська меншина на Україні. Драгоманов не був “народником" у сенсі романтичної ідеалізації селянства і вважав працю промислового робітника, техні­ка, професіонала тощо так само продуктивною, як і працю землероба.

13. Dubnow S. Nationalism and History / Ed. Koppel S. Pinsoir-Philadelphia, 1958. -P. 164.

14. І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття/1 Жмтє і слово (Львів)—1896.—P.V.—Кн.7. Ця стаття, що її написав Франко й підписа­ли 24 провідні галицькі українці, була офіційним протестом у зв’язку з святкуван­ням тисячоліття Угорщини. У ній розглянуто становище в Угорській Русі (Карпат­ській Україні), однак процитований уривок стосується єврейсько-української проблеми загалам,

15. Еврейскій вопрось на Украіне// Собраніе политическихъ сочиненій MJL Дра- гоманова.-Т.2.-С.539.

16. Вниманию социалистов-эмигрантов из России// Собраніе политическгхъ сочи­нений М.П. Драгоманова.—Т.2.—С.315-319.

17. Цит. за: Заславский Д. Указ, праця.—С. 133 (додані дужки).

18. Trial and Error: The Autobiography of Chaim Weizmann₁-New York, 1949.-P.35.

19. Ibid.—P.51.

20. Гра слів, побудована на схожому звучанні слів “цивілізований” І “цибулізова- ний".

21 Чикал енко €. Щоденник: 1907-1917.—Львів, 1931—С.59-60.

22. Це твердження вимагає певних уточнень. Серед видатних інтелектуальних лідерів сучасної Радянської України, які ідентифікують себе саме з українським, а не з російським культурним процесом, і які завоювали загальну повагу своєю чесною поставою у сталінський період, є декілька осіб єврейського походження.

23. Дивнич Ю. Американське малоросійство.— Бм, 1951.—С.24. Автор уживає на означення зрусифікованих євреїв термін “єврейські малороси”, паралельний назві, вживаній щодо зрусифікованих українців.

24. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців, 1848-1914.--Львів, 1926.-С.440.

25. Чикаленко Є. Вказ. праця.—С.185-186.

26. Schwarz S.M. The JewE in the Soviet Union.—Syracuse, University Press, 1957,— P.88, прим. 27. Положення, що стосуються національного самоврядування меншостей, містяться у розділі VII, статті 69-78 Конституції Української Народної Республіки. Вони передруковані в кн.: Христюк П. Замітки і матеріали до Історії української революції 1917-1920 рр. —Відень, 1921 — Т.2. —С.179-180. Існує настійна потреба ретельного наукового дослідження проблеми єврейської автономії на Україні та українсько-єврейських взаємин під час революції За зразок могло б правити прекрасне дослідження польського історика, яке стосується польської національно-культурної автономії на Україні (див.: Jablortski H. Polska autonomia narodowa па Ukrainie, 1917-1918. —Warszawa, 1948).

27. Goldelman S-ZurFrage der Assimilierung und Denationalisierungder Juden in der Sowjetunion// Sowjet Studien-N 10 (Institut zur Erforschung der UdSSR). — Miinchen, 1961. —S.41-42. Цікаво відзначити склад Тимчасової єврейської національної асамблеї: із 125 членів 26 делегатів належали до трьох соціалістич­них партій, 55 були сіоністами, 20 — членами релігійної партії (союзника сіоністів), крім цього були народні демократи та інші. Засимільовані євреї, які працювали в таких “всеросійських" партіях, як більшовики, меншовики, кадети (конституційні демократи) та ін., звичайно, не брали участі в асамблеї.

28. Христюк П. Указ, праця.—Т.4.—С.164.

29. Kutschabsky W, Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923.-Berlin, 1934.-S.65.

30. Krysiak F. Z dni grozy we Lwowie-Krakdw, 1919.—S.134-135.

31. Жидівський курінь/ / Українська Галицька Армія/ Вид. Д. Микитюк “Вінніпег, 1958.—С.257-258.—Підпис: ДМ.

32. Schwarz S.M. Op. cit.-P.84.

33. До проблеми євреїв на Україні// Сучасність (Мюнхен). “Р.І. —1961,—N 8 (серпень). —С.116-121. Ця публікація являє собою резюме доповіді Всеволода Голубничого на засіданні Української Вільної Академії Мистецтв і Наук у США, Нью-Йорк, 10 червня 1961 р.

34. Pobdg-MaIincwski W. Najnowsza historia polityczna Polski₁ 1864-1945.—Londyn_j 1956.—Т.2, cz.1.—S.410 і 514. Варто відзначити, що в перших виборах (виборах 1922 р.) взяли участь лише українці з Волині (колишньої російської губернії), але не українці з Галичини (колишньої австрійської провінції): галичани в той час ува­жали, що вони перебувають під польською військовою окупацією і не є польськими громадянами, і, відповідно, бойкотували вибори до варшавського парламенту.

35. Як типовий зразок див.: Марганець В. Жидівська проблема в Україні// Ідея в наступі. Альманах—Б.м.,—1938. —С.24-47.