Заснування Нової Січі. Наслідки російсько-турецької війни 1734—1739 рр.
Життя запорожців на Олешківській Січі було «не з маком». Хоч кримський хан і надав їм широкі права в землеволодінні, промислах, торгівлі та внутрішньому устрої, але вони постійно порушувались і обмежувалися.
Ханська адміністрація змушувала козаків воювати на її боці, виконувати різні роботи, ремонтувати перекопські укріплення, які вони неодноразово самі брали штурмом і руйнували. Нічого гіршого не можна було вигадати для гордої козацької душі. До того ж татарські мурзи та беї забирали необережних у полон і продавали їх на невільницьких ринках. Запорожцям заборонялося будувати фортеці, мати артилерію, і вони почували себе беззахисними в іноземному оточенні. Але найболючішою була туга за Батьківщиною, рідними й близькими, за так любими козакові волею, мовою, національним укладом життя, звичаями та обрядами.У визначенні своєї долі запорізьке козацтво поділилося на два табори. Один з них на чолі з кошовими отаманами різних часів Іваном Малашевичем та Іваном Гусаком виступав за те, щоб випрохати в цариці прощення й повернутися до обжитих місць. Інший, очолюваний Костем Гордієнком, виступав за продовження війни з Росією до повного визволення України. Між ними точилася то явна, то прихована боротьба за визначення зовнішньополітичного курсу Війська Запорізького. Кіш Запорізький неодноразово звертався до царського уряду з проханням дозволити йому повернутися на Середнє Подніпров’я. Але на всі ці звернення уряд відповідав відмовою, не бажаючи загострювати відносини з Туреччиною і Кримським ханством. Запорожці поодинці й гуртом почали самовільно повертатися до своїх домівок на Гетьманщині й Запоріжжі. Власті дозволяли переселенцям оселятися поблизу російського кордону, щоб здійснювати над ними прискіпливий контроль.
Відновлення гетьманства подало надію козакам Олеш- ківської Січі повернутися додому. Вони зав’язали листування з гетьманом і, не чекаючи офіційного дозволу, в травні 1728 р.
висадились у гирлі Чортомлика. Звідси вони знову звернулися до російського уряду з клопотанням прийняти їх під «високу руку» й подати військову допомогу в можливому військовому конфлікті з Кримським ханством. У відповідь уряд наказав фельдмаршалу Михайлу Голіцину «запорожців багатолюдством і з рушницями» не приймати, а силою відбивати від кордонів з Росією. Запорожці мусили відійти вниз Дніпром на р. Кам’янку й заснувати Кам’янську Січу безпосередній близькості від російсько-турецького кордону. Тут у 1733 р. закінчилося життя непримиренного ворога російського абсолютизму і незламного борця за незалежність України Гордієнка.Кіш Запорізький не припиняв добиватися дозволу на повернення в козацький край. Позитивному вирішенню запорізької проблеми сприяли події в Польщі. Після смерті польського короля Августа II в 1733 р. російський уряд всіма засобами, у тому числі й військовою силою, зводив на звільнений престол свого ставленика Августа III. За таких умов незадоволені поляки звернулися до кримського хана з проханням відрядити їм на допомогу в боротьбі проти царських військ олешківських козаків. Щоб не допустити можливої участі запорожців у польських подіях на боці антиросійських сил, уряд Росії дав дозвіл на їхнє повернення. Але для цього козаки мали письмово визнати свій «злочин» перед Росією і присягнути назавжди бути її вірними підданими. У 1734 р. майже ЗО тис. козаків Олетківської Січі та членів їхніх сімей повернулися на Середнє Подніпров’я й заснували на р. Підпільній Нову Січ (1734— 1775). Але вона мало чим нагадувала Січ часів Івана Сірка чи Костя Гордієнка. Зникли безоглядність задумів і дій, романтика і лицарство, почали запроваджуватися напіввійськова дисципліна й всілякі обмеження. Над головами козаків дамокловим мечем висіла загроза повторення трагедії 1709 р., і вони мусили коритися новим Порядкам.
Навколо Січі розташовувалися землі Запоріжжя. Вони простягалися від р. Синюхи на Правобережжі до р. Кальміуса на Лівобережжі та р. Самари на півночі й майже до гирла Дніпра на півдні.
Вся територія спочатку поділялася на п’ять, пізніше на вісім паланок — Бугогардівську, Протовчанську, Орельську, Кодацьку, Інгульську, Прогно- їнську, Самарську й Кальміуську. Адміністративним центром і найважливішим оборонним пунктом паланки була укріплена слобода. У ній стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. На Січі господарськими й одночасно військовими одиницями були 38 куренів — Батурин- ський, Брюховецький, Васюринський, Величківський, Bep- хньостеблівський, Джереліївський, Дерев’янківський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Калнибо- лоцький, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Куренівський, Корсунський, Крилівський, Кущівський, JIe- вушківський, Ведмедівський, Мінський, Мишастівський, Нижньостеблівський, Незамайківський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Тимошів- ський, Титарівський, Уманський, Шкуринський і Щерби- нівський. Вищим виконавчим органом залишався кіш, колективний орган у складі кошового отамана, писаря, судді, осавула й довбиша. Роль загальнокозацької ради занепала. Натомість підвищилася роль старшини. Збираючись на вузькі ради, вона часто самостійно вирішувала поточні справи Запоріжжя.Зі зміцненням позицій в Україні перед Росією відкривалися широкі перспективи для виходу до Азовського і Чорного морів. Головну роль у цих планах російський уряд відводив економічним і людським ресурсам України, яка також була життєво зацікавлена у вирішенні південної проблеми. Україна на своїх плечах винесла основний тягар російсько-турецької війни 1734— 1739 рр. У жовтні 1735 р. майже 20 тис. лівобережних, слобідських і запорізьких козаків та 19 тис. російських солдатів завдали чимало поразок ногайським татарам. Навесні наступного року приблизно така ж кількість козаків та 38 тис. російських солдатів оволоділи Перекопом, Козловом (Євпаторія), Бахчисараєм, Ак- Мечеттю (Сімферополь), а також фортецею Кінбурн на Чорному морі. У військових і допоміжних діях 1737 р.
брало участь вже 65 тис. козаків. У наступні роки вони успішно діяли в складі російської армії на території Північної Буковини та Молдавії.Але сепаратний вихід з війни Австрії змусив Росію в 1739 р. підписати з Туреччиною Белградський мирний договір. За його умовами Росія закріпила за собою Запоріжжя, дістала інші території. Головне ж завдання виходу до Азовського і Чорного морів залишалося невирішеним.
Війна завдала Україні страшного лиха. Протягом 1737— 1739 рр. турецько-татарські війська неодноразово нападали на правобережні, лівобережні fa слобідські полки, руйнували міста й села, винищували і полонили людей, забирали худобу, майно, спалювали те, що не могли вивезти. Центральні й північні землі Гетьманщини і Слобожанщини страждали від постоїв російських військ. На їхнє утримання командування фактично реквізувало сотні тисяч голів великої рогатої і дрібної худоби, величезну кількість зерна та інших продуктів. Саме тоді з’явилася в українських селах гірка приказка:
Москалики, соколики, поїли ви наші волики, А вернетеся здорові — поїсте й останні корови.
Занепад господарства негативно позначився навіть на фізичному стані козаків. Вони йшли в похід виснажені, без необхідної зброї та спорядження. Особливо це впадало у вічі на фоні ситих, хвацьких і озброєних до зубів запорожців. Населення страждало також від брутального поводження й різних зловживань армійських чинів. Ніякого захисту у вищих інстанціях воно не знаходило.