ЗАПОРОЗЬКА СІЧ «КОЗАЦЬКА ХРИСТИЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА»

Герб Запорозької Січі

В XVI ст. в умовах постійної боротьби проти ворожої агресії козацт­во створює за дніпровськими порогами систему укріплень, яка з часом перетворилася в Запорозьку Січ - бойовий, адміністративний та госпо­дарчий центр Війська Запорозького Низового.

В конкретно-історичних умовах се­редини XVI ст. саме козаки підхопили естафету державної традиції, яка пере­рвалась після сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київсь­кого князівства (друга половина XV ст.). Утворення Запорозької Січі, яка була дітищем козацтва, означало, що етніч­на українська державність збагатилася історичними формами, які далеко не адекватно відображали базисну основу феодального суспільства. В силу історич­них обставин Запорозька Січ перетво­рилася на досить життєздатний політич­ний організм, який мав держав.отворчий потенціал.

Заснування Запорозької Січі в середині XVI ст. поклало початок но­вому етапу в формуванні козацької верстви. Це було утворення військо­во-політичного характеру, що мало свої органи управління, чітку си­стему організації війська і прагнуло підтримувати зв’язки з сусідніми державами. Як центр — Запорозька Січ - поступово набувала рис, за визначенням О. Апанович, столиці української держави і, як визначає К. Маркс, «козацької християнської республіки».

Отже, в пониззі Дніпра виникло своєрідне державне утворення - Запорозька козацька республіка зі своїм специфічним соціально-політич­ним устроєм і своїми визначеними кордонами. Запорозька Січ - це не одинока козацька фортеця на самому кордоні з Кримським ханством і ту­рецькими володіннями, як її нерідко уявляють, а центр названого дер­жавного утворення.

Січ мала характер відносно довгого місцерозташування запорожців, але, чутливо реагуючи на зміни військово-політичної ситуації в Нижньо­дніпровському регіоні, змушена була кілька разів змінювати свою адресу (в спеціальній літературі кількість Січей визначається по-різному - від 5 до 10. Д. І. Яворницький відстоював версію про вісім Січей).

Перша велика Січ з кам’яним зам­ком з’явилася на о. Хортиця між 1552- 1556 рр. Її спорудили козаки з ініціа­тиви Дмитра Вишневецького («Байди» за народними думами). Сам Вишне- вецький, хоча й походив з великок­нязівського роду Ґедиміновичів, мав великі маєтності на території сучасної Тернопільщини й обіймав високу адм­іністративну посаду, відзначався ве­ликою любов’ю до України. Ставши на­прикінці 40-х років XVI ст. Канівським і Черкаським старостою, Вишневець- кий майже без допомоги польсько- литовського уряду збудував на о. Xop-

тиця замок, який став не тільки фортифікаційною твердинею, а й відкрив нову, козацьку сторінку в історії України.

М. Грушевський назвав князя Д. Вишневецького «духовним батьком нової української плебейської республіки». Отже, Хортицький замок став своєрідним прототипом козацького укріплення, предтечею твердині на Запорожжі, яка дістала назву Січ. Після Хортиці (1552-1557 рр.) Січ по черзі знаходилася на о. Томаківка (60-і роки XVI ст.

З діяльністю Д. Вишневецького Запорозька Січ виходить на міжна­родну арену й перетворюється на лідера боротьби східного слов’янства проти Кримського ханства й султанської Туреччини. Причому, в очах сучасників вона постає як своєрідне державне утворення, без якого' євро­пейські країни вже не могли обходитися в міждержавних відносинах. Зовнішньополітичні зв’язки Запорозької Січі цього періоду мають пере­важно військовий характер, зумовлений потребами часу. Козацтво, хоч і жило на підвідомчій Польщі території, але досить часто проводило самостійну політику.

Спроби польського уряду навести між запорожцями лад на зразок регулярного війська наштовхувалися на рішучий опір. Козаки відмовляли­ся визнавати владу центральних властей, а замість призначуваних стар­шин обирали власних отаманів. Українське козацтво ставало реальною загрозою існуванню польсько-шляхетської влади в Україні.

Історія запорозького козацтва - це історія розвитку демократичних засад у середньовічному суспільстві. Суспільному й політичному устрою Запорозької Січі - цієї своєрідної антифеодальної організації - було при­таманне певне коло демократичних рис, до яких слід віднести, зокрема, заперечення кріпосницької залежності та нерівності, надання всім втіка­чам, незалежно від їх національної та релігійної належності, права всту­пати до товариства, проголошення рівних прав усіх козаків на користу­вання земельними та іншими природними угіддями, на участь у вищих органах січового самоврядування - загальних радах, у виборах старшини.

Основними рисами запорозького козацтва були: родинний принцип організації (братства, побратимства), рівність, демократизм, морально- етичний кодекс поведінки, високий соціальний статус свободи, мужності, відданості товариству, спеціальна наука молоді, специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність, колективне землеволодіння.

Практично вже з самого початку козацтво формувалося як катего­рія людей, що виходила за вузькі рамки середньовічної становості.

Запорозьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки з найширшою участю в управлінні козацьких мас, в той час, коли майже в усіх країнах Євро­пи панували монархи.

Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екст­ремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зов­нішніх відносин, приймала й відправляла посольства, займалася судо­чинством.

Знавець історії Запорозької Січі Д. І. Яворницький писав: «В основі порядків запорозького строю лежала община, громада, мир, товариство... Зовнішнім виявом цієї общини була рада... народне віче. На цій раді могли бути присутні всі без винятку січові козаки, починаючи від військової стар­шини і закінчуючи простою «сіромою» або простолюддям, «черню». Тут панувала повна рівність між всіма членами общини: кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг відкинути пропозиції іншого й взамін запропонувати власні плани й міркування; проте, коли рішення було прий­няте більшістю голосів на раді, воно ставало необхідним й обов’язковим для всіх».

Загальна (військова) рада відбувалася на Січі двічі - тричі на рік. Крім того, кожен козак міг забажати скликати раду у будь-який день з будь- якого приводу.

Рада обирала кошового отамана, або, як ще називали, старшого або гетьмана.

Поступово формувався ко­мандно-управлінський апарат Запорозької Січі. Керівним ор­ганом січовиків був «Кіш» - по суті центр не лише військової, а й адміністративної та судової влади на території Запорожжя. З’являлися військові посади: суддя, писар, осавул, обозний. В житті запорозької громади особливе місце відводилося ку­рінному отаману - безпосеред­ньому начальникові куреня, своєрідного козацького земляц­тва. Всі командні посади були виборні, що забезпечувало ви-

Загальна (військова) рада

Типове укріплення козацьких поселень XVII ст. (малюнок-реконструкція В. О. Ленченка)

соку військову вправність команд нового складу ко­зацтва. Коша слухалося не лише козацтво, тобто військо, але й навколиш­ня людність, що мешкала по укріпленнях - «палан- ках» і хуторах-зимівниках. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б зали­шалася поза увагою вико­навчого органу Війська За­порозького. Він матеріаль­но підтримував діяльність братств та навчальних за­кладів, фінансував про­світницьку роботу православних церков і монастирів.

Майже завжди Січ була розташована в ідеально укріплених самою природою місцях. В середині фортеці знаходився майдан із церквою, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. Навколо майдану сто­яли великі довгі хати - курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі - склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки, військова пушкарня. За межами Січі височів «Грецький дім» - приміщення для іноземних посланців та купців.

У курінях постійно жила залога Січі. Більша частина козацтва та їхні родини мешкали в зимівниках, а згодом і в селах на території Січі. Ці землі у другій половині XVII ст. почали називатися «Вольності війська Запорозького».

Запорозькі козаки були глибоко віруючими людьми, вони дотримува­лися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних націй. Утікачі мусили хреститися в православну віру.

Релігія в житті козацтва відігравала дуже важливу роль. Збройну боротьбу проти ворогів вітчизни козацтво поєднувало з активною пози­цією в політичному житті українського суспільства. Оскільки політика теж розвивалася переважно у релігійних, церковних формах, то й козацтво втягувалося у церковні справи, виступало на захист православної віри, протистояло польсько-шляхетській окупації, католицькій церкві.

З початку XVII ст. боротьба козаків за справедливе розв’язання ре­лігійних суперечок перетворилася на один з основних напрямів діяль­ності Війська Запорозького. Козацькі депутати неодноразово втручалися в сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої про­тести в місцеві та вищі органи Речі Посполитої.

До середини XVII ст. Запорозька Січ, її духівництво і церква підля­гали Київському митрополиту і через нього визнавали верховне главен­ство вселенського єрусалимського патріарха.

Важливими рисами запорозької церкви були автономність й демо­кратичність. Запорозьке духовенство з середини XVII ст. не підлягало Київському митрополиту. З цієї причини запорожцям був близький Me- жигірський Спасо-Преображенський монастир. Після спустошення Tpax- темирівського монастиря запорозька церква стала вважатися духовно залежною від Межигірської.

Становище запорозької церкви засвідчують наявні в архіві численні документи: копії з актів Межигірського монастиря на автономію запо­розької церкви, угоди Коша з монастирем, їх систематичне листування.

Парафіяльність монастиря виявлялась в тому, що він давав на Січ священиків. Усе-духовенство, що посилалося із Межигірського монастиря на Запорожжя, могло залишатися там тільки рік - з вересня до вересня. Виняток робився лише з «військової ласки» — коли священик дуже полю­биться запорожцям. Духовні особи були зобов’язані приносити присягу на вірність Кошу.

Останнє слово у вирішенні важливих церковних справ було за Ко­шем, а найважливіші справи вирішувались на раді. Рішення Коша і ради ставилося вище за розпорядження Київського митрополита і права Ме­жигірського архімандрита.

На раді обирали й священиків від запорозьких громад, а також зат­верджували священиків, надісланих з монастиря. Питання про будівницт­во церкви на Запорожжі розв’язувалося також на загальновійськовій раді.

Церкви на Запорожжі були дерев’яні. Була ще одна особливість на Січі - похідні церкви. Робилися вони з грубого полотна й нагадували наме­ти. Запорожці возили їх із собою в походи, встановлювали поблизу сторо­жових постів-«бекетів».

У період,, обмежений XVI - першою половиною XVII століття, суспільне життя на українських землях нормувалося положеннями зви­чаєвого права, литовськими статутами, магдебурзьким і канонічним пра­вом, а також актами королівської влади.

Однак козацьке право досить відрізнялося від існуючого. За тверд­женням І. Каманіна козаки «утримували давньоруське право». Академік О. Левицький також вважав, що козацькі суди хоча й користувались литовським статутом та магдебурзьким правом, проте в «своїх декре­тах значно відміняли їх правні накази під впливом народного звичаєвого права, або ж власного розуміння справедливості». В договорах і тракта­тах між Україною та Москвою козаки постійно вимагали не чіпати їх «звичаєвих прав і вольностей козацьких».

Сучасний дослідник В. Кульчицький також визначає козацьке право як «сукупність звичаєвих норм (приписів), переважна більшість яких виникла в Запорозькій Січі». А Запорозька Січ, як відомо, розвивалася на підставі тих своєрідних традицій і звичаїв, що склалися серед козаків протягом десятиліть.

Система звичаєвого козацького права закріплювала військово-адмі­ністративну організацію козацтва, окремі правила військових дій, діяль­ність судових органів, порядок землекористування, укладення окремих договорів, види злочинів та покарань.

Козацьке право є типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм. Про це свідчить усна форма його вираження, відсутність привілеїв для окремих соціальних груп при визначенні кари, досить су­ворі (переважно тілесні) покарання.

Збройними силами «козацької республіки» було військо, ядро якого трималося у постійній бойовій готовності. Чисельність козаків на Січі не була постійною і коливалася в залежності від пори року та інших при­чин. Різні джерела називають різні цифри: від 5 до 20 тисяч козаків. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сторожову службу. Але весною Січ перетворювалась на людський мурашник. До козацького гурту приймали всіх бажаючих. Після ствердної відповіді на питання: «У Бога віруєш?» і накладання на себе хреста новачок йшов до будь-якого куреня.

Значне військо зі стрункою організацією січовики створили вже на другу половину XVI ст. На чолі стояв гетьман, або «старший». Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів, який ділився на сотні, а останні - на десятки. Лад у війську пильнували осавули. Посада гетьмана, полковника, сотника, отамана, який командував десятками, були вибор­ними. У своїх грамотах і «листах» козаки титулували себе «Військом Запо­розьким» або «Лицарством Війська Запорозького».

Військові клейноди запорожців (від німецького слова KIeinod - до­рогоцінність) складалися з корогви (прапора), літаврів та печатки. Збе­рігалися клейноди в приміщенні Військової Скарбниці на території січової фортеці.

Запорозьке військо складалося з добровольців, серед яких було немало професійних вояків. Військо поділялося на піхоту, кінноту і арти-

Клейноди козацькі

лерію. Про існування такого поділу свідчать сучасники, зокрема фран­цузький інженер Г. Л. де Боплан.

Основною частиною Війська За­порозького була піхота. Вона вико­нувала три функції: частина займала пости на Дніпрі (на човнах) і стано­вила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами чи по­ляками у воєнний час, або займалась рибальством та звіроловством у мир-

ний час. Піхота героїчно і майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша стріляла, друга по­давала, а третя шеренга заряджала рушниці. Запо­розька піхота уславилася штурмом ворожих фор­тець, воювала і на морі в складі славнозвісних віт­рильно-веслових козацьких флотилій.

Запорожці споряджаються в морський похід

Козацький флот виник у другій половині XV ст., а найбільшого розвитку сягнув ли довгі - близько 20 м, широкі - 3-4 м, високі - 2,5 м. На човні було два керма, завдяки чому він будь-якого моменту міг змінити курс на 180 Гра­дусів. На човні розміщалося 50—70 козаків, а часом було і кілька гармат.

у 1620-1630 рр. Козацькі кораблі-чайки бу­

Дуже часто козаки в морських боях на своїх легких чайках перема­гали важкі турецькі кораблі-ґалери, бо сміливо атакували не тільки окремі судна, але й цілі флотилії. З початку XVI ст. козаки «з вольності» та січовики вже постійно ходять морем на Крим і на Туреччину. Під час морських походів запроваджувалася сувора дисципліна, особливо суво­ро пильнувалася тверезість.

Кіннота у запорожців була менш чисельною, ніж піхота, але її дії відзначалися військовою майстерністю. Вона вела наступ так званою «ла­вою», шикуючись напівколом, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а з флангів, заходячи у його тили.

Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку був так званий «табір» - важливий елемент козацької тактики в умовах рівнинної сте­пової місцевості. «Табір» використовувався для оборони, в боях і на пе­

реходах. Сучасники називали його «рухомою фортецею»

Запорожці підняли на високий рівень сторожову і розвідувальну службу. Ме­тою прикордонної, або сто­рожової, служби було своє­часно виявити наближення ворога і попередити про це Запорозьке Військо та на­селення міст і сіл України. Для цього козаки створили оригінальну систему сигна-

Козацькі чайки готуються до нападу

Прикордонна служба.

Козацький сигнально-сторожовий пост

лізації - «маяки», «фігури», тоб­то своєрідний світловий теле­граф.

На озброєнні Запорозького Війська, крім гармат, була вог­непальна та холодна зброя: руш­ниця (мушкет) з кремінним зам­ком, гаківниця, пістоль, шабля, спис, лук, кинджал, ніж, келеп (бойовий молоток). Застосовува­лися також «якірці» - шматки заліза з загостреннями, які роз- кидувалися на шляху ворога з метою поранення кінських ніг.

Окрім зброї і належної амуніції, кожен козак повинен був мати соки­ру, косу, лопату, шкуру і таке інше, щоб насипати вали й будувати укріплення, а також зв’язувати вози в табір.

Номінально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ далеко не зав­жди зважала на його волю і нерідко виявляла самостійність у внутрішній та зовнішній політиці. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати політичну роль і в міжнародних справах. Дуже часто до послуг запо­рожців зверталися іноземні держави. В цей час європейський світ постав перед реальною загрозою османської агресії. Під егідою Ватикану була створена «Ліга християнської міліції». Її головною військовою силою мало стати запорозьке козацтво. В контексті тогочасної політики Ватикану відбувся візит в Україну посланця німецького імператора. Е. Лясота скру­пульозно зафіксував церемоніал прийняття іноземних посольств на Січі.

Кіш війська Запорозького вів переговори з іноземними дипломатами, укладав міжнародні угоди, надавав військову допомогу окремим державам або їх коаліціям. У 1604 р. за намовою російського царя 3,7 тис. козаків, очолюваних гетьманом Семеном Скалозубом, своїм походом на Чорне

Хотинська фортеця, біля якої відбулася битва між козацько-польськими та ту­рецькими військами в 1621 р.

море відвернули вторгнення в Австрію турецького війська. По­дібні акції запорожців здійснюва­лися і в наступні роки.

Українське козацтво брало активну участь у Тридцятилітній війні (1618-1648 рр.) в Європі.

Неоднозначними були сто­сунки запорожців із зарубіж­ними країнами через зовніш­ню політику Речі Посполитої. В польсько-турецькій (Хотинській) війні 1620-1621 рр. Запорозька Січ виступала на боці Речі Посполитої. Одним із найголовніших резуль­татів Хотинської перемоги стало усвідомлення козацтвом своєї сили в міждержавних стосунках. Маючи озброєне 40—50-тисячне військо, За­порозька Січ могла на рівних розмовляти з урядами інших країн. У свідо­мості українського народу Запорозька Січ дедалі більше перетворюєть­ся на малозалежну від властей козацьку державу.

Запорозька Січ активно втручалася в непрості відносини між Кри­мом і Туреччиною.

Складними були відносини українського козацтва з Російською дер­жавою. З одного боку, перебуваючи у складі Речі Посполитої, воно му­сило брати участь у її зовнішньополітичних акціях, а з іншого - запо­рожці й покозачене населення часто проявляли повну самостійність у ставленні до Росії. Тисячі українських добровольців брали участь у по­встанні Івана Болотникова та походах Лжедмитрія (та Лжедмитрія II) на Москву. Піком боротьби українського козацтва проти Росії став 1609 р., коли на російській території діяло 40 тис. запорожців.

У подальших воєнних конфліктах Речі Посполитої з Росією українські козаки виступали на боці поляків, зокрема у польсько-російській війні 1617-1618 рр. Частина козаків не захотіла повертатися на батьківщину й осіла в Росії. Інші відносини підтримували запорожці з донськими коза­кам. Між дніпровським і донським козацтвом зберігались традиційні доб­росусідські відносини і воєнний союз. Вони майже завжди координували свої воєнні акції проти кримського ханства і султанської Туреччини.

З початку XVII ст. встановлюються сталі міжнародні зв’язки Запо­розької Січі із Західною Грузією. Вони базувалися на спільних економіч­них інтересах і боротьбі проти султанської Туреччини.

Через грузинських правителів Кіш Запорозький 1618 р. встановив дипломатичні відносини з шахом Персії Аббасом. Були проведені перего­вори про союз між Військом Низовим Запорозьким та Персією, спрямо­ваний проти Туреччини.