ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

Термін «козак» з’являється в джерелах першої половини XII ст. По­ходить він з тюркської мови, звідки перейшов до монгольської й та­тарської, і означав людину «самостійну, одиноку, не зв’язану ні з домів­кою, ні з родиною».

Запорожець (з картини

А. І. Монастирського)

У половецькому словнику, що зберігається в бібліотеці собору св. Марка у Венеції (XIV ст.), слово «козак» перекладається як «страж, кон­воїр». В Україні з’являється вперше близько 1490 р. Спочатку слово означало людей, що займаються козацтвом, «козакують», «ходять у козаках», а не козацький стан. Офіційно термін «козак» означав людей, що займалися господарськими промислами в степах, нео­фіційно - вдалими походами на татар, «луп­ленням чабанів», купців та ін. В XV ст. з’яв­ляється ряд звісток про татарських козаків - легкоозброєних кінних воїнів, які виконували вартову службу в Кафі та інших містах.

Частіше за все термін «козак» означає вільну, незалежну і озброєну людину. Воно, як і багато інших (гарбуз, кавун, тютюн, базар та ін.), прийшло в українську мову зі

сходу, але на слов’янському ґрунті здобуло нового значення, і стало вживатися для означення людей, вільних від кріпацтва, котрі поруч з господарськими заняттями були в постійній бойовій готовності для обо­рони рідної землі від загарбників.

Як відомо, у 1489, 1490, 1494 рр. в документальних джерелах впер­ше зафіксована поява козацтва - суспільно-політичної сили, якій суди­лося відіграти визначну роль в історії українського народу. У хроніці польського шляхтича М. Бєльського (від 1489 р.) знаходимо згадку про козаків на Поділлі. Одним з перших достовірних джерельних свідчень про них є лист великого князя литовського Олександра до кримського хана Менглі Ґірея (1492 р.).

Козацтво пройшло складний і суперечливий шлях розвитку. Виник­нувши в південно-українських степах як явище побутове, воно поступово еволюціонувало до більш високих організаційних форм.

Поява наприкінці XV ст. у південних степах вільного населення була далеко не випадковою, а викликана логікою попереднього історичного розвитку українського етносу. Причини, які зумовили це явище, мали комплексний характер. До них належали економічні, політичні, військо­во-стратегічні, соціальні чинники. З часом цей район перетворився у місце, де зосереджувалися представники різних категорій населення - часто з неоднаковими інтересами, далеко неоднозначною мотивацією своїх дій і вчинків та початковим поштовхом, що змусив їх залишити обжиті місця й вирушити у повні небезпеки, але вільні степові райони.

Загальноісторичні реалії того часу породили такі типологічно спільні з українським козацтвом явища, як донське козацтво у Московії, грани- чари у Хорватії, гайдуки і секеї в Угорщині.

Процес історичної еволюції українського козацтва був тривалим і складним.

Запорозьке козацтво утворили переселенці із Північної і Західної Ук­раїни, які поступово заселили безлюдні тоді місця навкруги Хортиці, на Хортиці та нижче острова. Про перших втікачів у ці краї відомо ще з «Русь­кої правди» Ярослава Мудрого. Деякі іноземні автори називали їх тавро-скіфа- ми, інші - вигнанцями, давньоруські - бродниками або берладниками.

Спочатку козаками називали людей, які тривалий час займалися уходництвом - мисливством, рибальством, бджільництвом на південних окраїнах, насамперед у пониззі Дніпра та його притоках. Особливості степового промислу вимагали об’єднання зусиль, відваги і військових навичок, оскільки нерідко доводилося вступати у сутички з татарськи­ми кочівниками. Тому вже перші козацькі ватаги складалися з кількох десятків чоловік на чолі з отаманом.

Тема 4. Українське козацтво, його роль у процесах державотворення (XV-XVII ст.) були на «уходах» і лише восени поверталися додому із здобиччю. Уход- ництвом або козакуванням займалося переважно населення Подніпро­в’я. Водночас природні багатства південних степів приваблювали сюди й жителів Поділля, Волині, Галичини.

Глибоко правий М. С. Грушевський, коли говорить, що лише на рубежі XVI-XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними і суспільними пре­рогативами. Справді, між козаком-уходником, степовим воїном-добува- чем XV - першої половини XVI ст. і козаком-борцем за всенародні інте­реси кінця XVI-XVII ст. лежала прірва.

Поряд з уходниками важливим джерелом формування козацтва була військово-службова верства. В південних степах існували кочівники-тата- ри, що створювали загрозу для жителів слов’янських народів. Через степи пролягали татарські шляхи - сакми. Литовський уряд не дбав про захист південних українських земель від татар і турків. Саме вони являли собою постійну загрозу для прикордонних замків — Остер, Канів, Черкаси, Вінни­ця, Житомир. Необхідність оборони південного прикордоння потребувала створення при місцевій адміністрації спеціальних збройних загонів, як правило, з дрібного боярства. Такі ж загони мали у своїх маєтках і окремі магнати. Озброєні козаки не лише оборонялися від татар, але й самі ходи­ли на татарські кочів’я.

Основна причина утворення козацтва корінилася в тих соціально- політичних умовах, які склалися на українських землях у другій поло­вині XV-XVI ст. Як відомо, українські землі в цей час знаходилися під владою князівства Литовського і Польщі, що привело до ліквідації ав­тономності, насадження католицизму, дальшого закріпачення селян та їх обезземелювання, розвитку кріпосного права. У відповідь на посилен­ня соціального гніту українські селяни залишали свої оселі та йшли у незаселені південні степи Поділля, Брацлавщини, Київщини, де ство­рювали поселення, оголошували себе козаками (вільними людьми).

У другій половині XV - на початку XVI ст. у верхів’ях Південного Бугу, на Собі, Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра в районі Канева-Черкас, а також на лівому березі Дніпра - на Трубежі, Сулі, Пслі — виникає чимало слобід і хуторів. «Де байрак — там і козак», — говорила народна приказка.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єдну­валися у громади і всі питання обговорювали і розв’язували на радах.

Слідом за козаками йшло й панство. Шляхта випрошувала в королів грамоти на освоєні козацькі землі, захоплювала їх і намагалася встано-

вити владу над людьми, які цього не хотіли. Одночасно пани ставали старостами королівських маетностей або намісниками великих магнатів, починали будувати замки для наступу на козаків і захисту володінь від татарських вторгнень. Деякі з них знайшли спільну мову з козаками і використовували їх у боротьбі зі степовиками.

Незважаючи на виняткову роль козацтва в обороні краю, власті відмов­лялися визнати особливе місце козаків у суспільстві, змушували їх пра­цювати на державців і платити податки. На землях, що були віддані кня­зям (державцям), козаки були змушені давати мед, хутра, сплачувати сім грошей «з диму». Частина козаків платила панам-князям «поклін» - копу грошей, решта платила старостам «колядку» - по шість грошей, косили сіно. Побори з козаків брав і київський воєвода. Князі змушували заможних козаків відбувати службу при замках на власні кошти. Все це, безперечно, руйнувало козацьку громаду. Чимало козаків не бажало коритися старостам і панам-магнатам і йшло далі на південь - до дніпровських порогів і за пороги. Тут козаки й стали осідати, прилашто­вуючись до нових умов існування.