Запорізька Січ у міждержавних відносинах країн Європи та Азії.

Започаткована у попередній час практика викори­стання урядами різних країн запорожців тривала і в першій половині XVII ст. У 1604 р. за намовою російського царя 3,7 тис. козаків, очолюваних гетьманом Семеном Скалозу­бом, своїм походом на Чорне море відвернули вторгнення в Австрію турецького війська.

Українське козацтво брало активну участь у Тридцяти­літній війні (1618—1648) в Європі. На запрошення авст­рійського імператора Фердинанда II на Закарпаття ЗО жовтня 1619 р. прибуло майже 10 тис. українських добровольців на чолі з полковниками Кличковським та Русиновським. 22 листопада вони розбили під с. Стрипкою війська семи- городського господаря Юрія Ракоція. До козаків пристали закарпатські селяни й почали визволяти села від ворожих загонів. Разом із ними запорожці наприкінці листопада взяли в облогу Кошице, Пряшів та інші міста, де перебували гарнізони противників австрійського імператора. Але від­мова австрійських правителів виплатити козакам обіцяну платню змінила ситуацію. Вони відмовилися воювати, об­рали старшим Адама Липського і 16 грудня 1619 р. виря­дилися додому. Однак їхні успіхи в Закарпатті луною від­гукнулися під Віднем. Дізнавшися про поразку військ Ра­коція, противник Фердинанда II князь Габор Бетлен не наважився штурмувати австрійську столицю й відступив. Окремі козацькі підрозділи діяли на території Південної Австрії в 1620— 1622 та інших роках.

Після вступу Франції у війну з Іспанією у 1635 р. ав­стрійський імператор знову запросив на допомогу українських козаків. Вони успішно діяли в тилу французьких військ, громили загони фуражирів і частини, що відстали. Запорожці сприяли успіхові союзницьких військ, внаслідок чого фран­цузька армія була змушена залишити Бельгію. Наступного року загальна чисельність українських легіонерів на євро­пейському театрі воєнних дій зросла до 6 тис.

У середині червня українські найманці разом з хорватами вдало прикривали відступ австрійських військ під Ландау. В липні 1400 поранених і хворих козаків відправили в Укра­їну. З тис. запорожців Носковського влилися в армію фельд­маршала Геца й відзначилися при взятті Варсбурга, Падер­борна, Дортмунда та інших міст. А 2 тис. козаків-кавале- ристів у складі корпусу генерала Верта здобули кілька великих фортець, у тому числі Корбі, неподалік від Ам’єна, Pya і Модідьє. Ця частина козаків і надалі залишилась у складі австрійської армії, а вояки Носковського захотіли повернутися додому. Зупинившися в Саксонії, вони зажа­дали від імператора обіцяного жалування. Не дочекавшись його, почали реквізовувати в населення фураж і харчі. У відповідь на це австрійське військо розгромило козацький загін, а його залишки вигнало за межі імперії.

На полях Франції українські козаки примножили свою лицарську славу. Навіть їхні колишні противники мусили визнати мужність і високу військову вправність українських найманців. Граф де Брежі у 1644 р. писав кардиналу Ma- заріні, що вони «дуже відважні вояки, непогані вершники, у них досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець». Тому після початку війни з Іспанією французький уряд у 1645 р. запросив на службу до 2,5 тис. запорожців. Серед істориків немає єдиної думки щодо командирів цих найманців. Одні стверджують, що ними були Хмельницький, Сірко й Солтенко, інші з цим не погоджуються. Але немає сумніву, що українські козаки брали активну участь в облозі та взятті фортеці Дюнкерк. Однак французький уряд не виплатив їм належної платні, і частина з них повернулася в Україну, інша перейшла на бік Іспанії й воювала проти Франції.

Неоднозначними були стосунки запорожців із зарубіж­ними країнами через зовнішню політику Речі Посполитої. В польсько-турецькій (хотинській) війні 1620— 1621 рр. За­порізька Січ виступила на боці Речі Посполитої. Зазнавши нищівної поразки на Цецорських висотах у 1620 р., Польща всі сподівання на порятунок пов’язала із запорізьким ко­зацтвом.

Почалися загравання з ним у вигляді обіцянок різних пільг і привілеїв, у тому числі й надання козацьких прав учасникам війни. 5— 7 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва відбулася козацька рада, яка мала визначити позицію за­порожців у війні. На неї прибуло до 50 тис. чол. У тяжку годину козацтво припинило чвари, суперечки й заради май­бутнього вирішило подати Польщі максимальну допомогу. Гетьман Бородавка повів добровольців назустріч туркам — у Молдавію, а Сагайдачний очолив посольство до Варшави, де мав відстоювати права козацтва й православ’я в Україні. Щоб розпорошити сили турок, рада вирішила активізувати воєнні дії на Чорному морі. Козаки спустошили морське узбережжя в районі Кілії, потім заманили турецьку ескадру на мілководдя й розгромили її. І в другій битві перемога також була за ними. З того часу на різних ділянках моря постійно діяло до 10 тис. запорожців. Вони потопили 13 суден з гарматами і, як писав літописець Величко, «самому Цариграду превелике сум’яття і жах учинили...». Своїми діями козаки відтягли значні турецькі сили з головного театру воєнних дій.

Тим часом польський уряд ледве зібрав до 40 тис. вояків і розташував їх на вигідних позиціях під Хотином. Коронний гетьман Карл Хоткевич з нетерпінням чекав прибуття війська Бородавки, яке вело виснажливі бої з турками в Молдавії. Зазнаючи великих втрат, воно повільно наближалося до Хотина. Сагайдачний у цей час перебував у таборі після безуспішної поїздки до Варшави. Щоб прискорити рух вій­ська Бородавки, Сагайдачний вирушив йому назустріч і в сутичці з татарським роз’їздом був поранений стрілою в руку. З прибуттям Сагайдачного до козацького війська його прибічники почали відверто виступати проти гетьмана.

Другого дня до Хотина наблизилася турецька армія на чолі з султаном Османом. Сили противників були нерівними. Турецька армія налічувала, за одними даними, до 200 тис., за іншими — до 500 тис. чол. з багатьма гарматами, у тому числі й облоговими. Чисельність польсько-козацької армії не перевищувала 80 тис. українців, поляків і приблизно 700 донців. Козацьке військо було поділено на 11 полків — Федора Білобородька, Івана Гордія, Яцька Гордієнка, Данила Дерекала, Івана Зискаря, Богдана Куреші, Мойсі Писарка, Адама Підгурського, Цецюри Севрука, Петра Сагайдачного, Тимофія Федоровича. 24 серпня турки почали безупинно штурмувати укріплення союзників. Вівся безперервний гар­матний обстріл їхнього табору. Але обложені вчинили актив­ний опір. Вночі 30 серпня кілька козацьких полків і поль­ських корогов зненацька увірвалися до турецького табору. Серед турків почалася паніка. Сам Осман втік за три милі від небезпечного місця.

Після цього майже три тижні воєнні дії обмежувалися незначними сутичками, вилазками й гарматними дуелями. Тільки з прибуттям підкріплення турки пішли на рішучий штурм польсько-козацького табору. Але він був відбитий. Супротивники знемагали від великих втрат, нестачі продо­вольства, фуражу, води, а також від епідемій. Почалися переговори нового польського гетьмана Станіслава Любо- мирського й турецького султана Османа про мир. 29 вересня 1621 р. Польща і Туреччина підписали мирний договір. За його умовами Польща мала заборонити козакам нападати на турецькі володіння й зобов’язувалася регулярно випла­чувати кримському ханові щорічні «упоминки». Туреччина обіцяла припинити набіги татар на українсько-польські землі й призначати на молдавський престол лояльних до Польщі правителів.

Перемога Польщі та Запорізької Січі в Хотинській війні внесла відчутні зміни в міждержавні стосунки.

Одним з найголовніших результатів хотинської перемоги стало усвідомлення козацтвом своєї сили в міждержавних сто­сунках. Маючи на озброєнні 40— 50-тисячне військо, За­порізька Січ могла на рівних розмовляти з урядами інших країн. І хоч певна частина учасників війни розійшлася по домівках, але 20 — ЗО тис. самовільних козаків, що відійшли на Запоріжжя, дозволили Запорізькій Січі кілька років про­водити самостійну політику на підвладній території. У сві­домості українського народу Запорізька Січ дедалі більше перетворювалася на малозалежну від центральних властей козацьку державу. Потрібен був тільки вождь, який би повів людей на боротьбу за державну незалежність. Реально оці­нюючи сили й передбачаючи всю її складність, Сагайдачний не наважувався на активні дії проти Речі Посполитої. До того ж здоров’я гетьмана після одержаної в Хотинській війні рани увесь час погіршувалося. 10 квітня 1622 р. Сагайдачний помер при великій жалобі всього народу й був похований у київському Братському монастирі. Після його смерті від­носини запорізького козацтва з урядом Речі Посполитої різко загострилися.

Запорізька Січ активно втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною. Заміна турецьким султаном у 1623 р. на кримському престолі Мехмет-Гірея Джанібеком- Гіреєм викликала спалах міжусобної боротьби між претен­дентами на ханський престол.

Після поразки у війні з Кантемир-мурзою в 1627 р. Мехмет і Шагін Гіреї попросили в Запорізької Січі військову допомогу. 4-тисячний козацький загін гетьмана Михайла Дорошенка влітку 1628 р. вирушив на підмогу обложеним у Бахчисараї Гіреям. За Перекопом він потрапив в оточення Буджацької орди, зазнав великих втрат (загинув і Дорошен­ко), але пробився до Бахчисарая і зняв з нього облогу. Та це не врятувало Гіреїв, і вони втратили ханський престол. Оселившись на Запоріжжі, Гіреї робили неодноразові спроби знову повернути собі з допомогою козаків владу. В квіт­ні—травні 1637 р. понад 5 тис. українських козаків допо­магали кримському хану Інаєт-Гірею в його боротьбі з пре­тендентом на ханський престол мурзою Кантемиром. Ак­тивний вихід Запорізької Січі на міжнародну арену додавав авторитету українському козацтву й стимулював його по­дальшу боротьбу за національно-державне унезалежнення України.

Складними залишилися відносини українського козацтва з Російською державою. З одного боку, перебуваючи у складі Речі Посполитої, воно мусило брати участь у її зовнішньо­політичних акціях, з іншого — запорожці й покозачене населення часто проявляли повну самостійність у ставленні до північно-східного сусіда. Тисячі українських добровольців брали участь у повстанні Івана Болотникова та походах Лжедмитрія І і Лжедмитрія II на Москву. Частина з них не захотіла повертатися в Україну й осіла в російських містах. Своєрідним піком боротьби українського козацтва проти Росії став 1609 р., коли на російській території од­ночасно діяло 40 тис. запорожців. І в розгромі військом короля Сигізмунда III російської армії й оволодінні царсь­ким престолом вони відіграли одну з провідних ролей.

В подальших воєнних конфліктах Речі Посполитої з Ро­сією українські козаки виступали на боці поляків, зокрема й у польсько-російській війні 1617— 1618 рр. У вересні 1618 р. Сагайдачний повів на допомогу королевичу Влади­славу 20-тисячне військо. Паралельно йому рухалися полки Михайла Дорошенка. Козаки взяли Путивль, Лівни, Єлець, зазнали невдачі у штурмі невеличкого містечка Михайлів на Рязанщині й 20 вересня з’єдналися біля Донського мо­настиря з військом Владислава. Протягом майже всього жовтня запорожці й поляки безуспішно штурмували Москву. Після настання холодів обидві сторони пішли на переговори, а Сагайдачний відвів своє військо в Україну. Частина козаків не захотіла повертатися на батьківщину й осіла в Росії. Деякі з козаків були взяті на царську службу й вірою та правдою служили цареві, поступово русифікуючися. Бойо­вий козацький отаман Михайло Скиба після переселення до Сибіру став Скибіним, а вже його син Федір Скибін вважався росіянином і відомим сибірським мандрівником. Подібні переходи козаків до Росії були зумовлені зневірою в тому, що польський уряд визнає їхні козацькі права. Під тиском покозачених селян Сагайдачний у 1620 р. пропонував російському цареві взяти на службу все Військо Запорізьке. Однак такої потреби в російського уряду не виявилося. Запорожці допомагали полякам і в російсько-польській війні 1632- 1633 рр.

Зовсім інші відносини підтримували запорожці з дон­ськими козаками. Між дніпровським і донським козацтвом зберігались традиційні добросусідські відносини і воєнний союз. Вони майже завжди координували свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й султанської Туреччини. На­прикінці XVI— на початку XVII ст. донці й запорожці не­одноразово спільно нападали на купецькі судна на Азов­ському і Чорному морях та на татарські і турецькі міста. Особливо активізувалися вони у 20-х роках XVII ст., коли в Україну повернулися десятки тисяч учасників походу в Росію, яких польський уряд не визнав за козаків. Навесні 1621 р. побратими здійснили похід на турецьке місто Різу. Через рік 300 запорожців вирядилися на з’єднання з пів- торатисячним загоном донців для спільного нападу на пів­денне узбережжя Азовського моря. У 1625 р. 2 тис. донців і 10 тис. запорожців спустошили містечка й села навколо Трапезунда. Побували бойові побратими і в інших місце­востях неозорої Турецької імперії. Неодноразово козаки ро­били спроби зруйнувати турецьку фортецю Азов, наймогу- тнішу твердиню Туреччини на східнослов’янських землях. Після двомісячної облоги запорожці та донці влітку 1637 р. оволоділи нею. П’ять років козаки утримували фортецю й тільки після того, як у 1642 р. російський уряд наказав залишити Азов, відступили з міста, зруйнувавши перед тим усі його укріплення.

Приблизно з початку XVII ст. встановлюються сталі між­державні зв'язки Запорізької Січі із Західною Грузією. Вони базувалися на спільних економічних інтересах і боротьбі проти султанської Туреччини. Правителі Західної Грузії й грузинські купці неодноразово послуговувалися запорожця­ми для охорони торгових караванів між Закавказзям і Цен­тральною та Західною Європою. А січовики часто викори­стовували територію Західної Грузії як плацдарм для нападів на турецьке узбережжя Чорного моря. В будь-яких випадках вони знаходили допомогу, притулок і захист на грузинській землі, хоч не завжди це відбувалося без ексцесів. Грузини почали брати участь в акціях запорожців і навіть селилися на Січі. В свою чергу, козаки обирали місцем свого про­живання Грузію. Міждержавні відносини Січі і Західної Гру­зії доповнювалися економічними й родинними зв’язками.

Через грузинських правителів Кіш Запорізький у 1618 р. встановив дипломатичні відносини з шахом Персії Аббасом. Почалися тривалі переговори про союз між Військом ни­зовим Запорізьким та Персією, спрямований проти Туреч­чини. Але внаслідок турецько-іранського замирення пере­говори не дали очікуваного результату. Подібні переговори велися і в 1637 р.

Запорізька Січ мала певні відносини і з далекою Швецією. У 1601 р. 4-тисячний загін запорожців легендарного Кішки брав участь у поході польського війська в Лівонію. Козаки воювали проти шведів і справляли сторожову службу на дерптських, фелінських і пернавських шляхах. В одному з боїв у 1602 р. Кішка загинув. Його прах козаки відвезли чи то в Канів, чи то в Київ і там поховали. Запорожці діяли в Лівонії до кінця року під проводом Гаврила Крут- невича, а потім Івана Куцковича. Уряд Речі Посполитої робив спробу схилити українських добровольців до воєнних дій проти Швеції і в 1626 р. Однак козацька рада відмовила йому в цьому. Приблизно в той же час і Швеція намагалася використати «низове товариство» у війні з Річчю Поспо­литою. І хоч цього не сталося, шведський посол у Трансіль­ванії та Туреччині Павло Страсбургер постійно зондував грунт для налагодження шведсько-запорізьких відносин і пропонував королю залучити на свій бік запорожців. У 1631 р. на Запоріжжя прибуло шведське посольство з про­позицією піти на службу до шведського короля. Однак ге­тьман Іван Петражицький не наважився на самовільні дії й відправив посольство до польського гетьмана Конєцполь- ського.