Західноукраїнські землі під владою австрійської монархії в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст. колоніальна залежність за­хідноукраїнських земель від австрійської монархії дедалі поси­лювалась. У східній Галичині при підтримці австрійської вищої бюрократії особливо активну діяльність у справі придушення економічного та культурного розвитку українського народу розгорнуло польське панство.

„Австрійці,— говорив тов. Сталін,— наблизили до себе поля­ків, давали їм привілегії, щоб поляки допомогли укріпити австрій­цям свої позиції в Польщі, і за це давали полякам можливість душити Галичину" (Й. Сталін, Марксизм і національно-коло­ніальне питання, Держполітвидав, 1940, с. 127).

З кінця XVIII ст., коли феодально-клерикальні сили, які управляли Австрією, боролися проти буржуазної французької революції, у всій країні надзвичайно посилилась кріпосницька реакція, на чолі якої аж до 1848 р. стояв фактичний диктатор Австрії — канцлер Меттерніх.

У першій половині XIX ст. Австрійська імперія переживала період розкладу феодально-кріпосницької системи. Цехове ре­месло поступово відступало перед мануфактурою І фабрично- заводською промисловістю, що ледве починала зароджуватися.

Промисловість у першій половині XIX ст. існувала тільки в небагатьох центрах, зосереджених в самій Австрії. У Гали­чині панував колоніальний режим. Зокрема Галичина на протязі всієї першої половини XIX ст. лишалась землеробською коло­нією Австрії і ринком збуту для порівняно широко розвиненої текстильної промисловості метрополії.

В цілому індустріальний розвиток Галичини і ремісниче вироб­ництво відставали від розвитку самої Австрії: кількість реміс­ників у Галичині становила тільки 5,5% кількості ремісників Австрії. Вартість продукції галицьких підприємств у 1841 р. становила всього тільки 5% вартості продукції всіх проми­слових підприємств імперії, не зважаючи на те, що на Гали­чину (разом з Буковиною) припадало 28,7% населення Австрії (без Угорщини і кількох інших, дрібніших провінцій).

Величезна маса західноукраїнського селянства перебувала в страшенних злиднях, що примушували тікати з села вкрай розорених селян, кількість яких з кожним роком зростала. Вони йшли на заробітки в міста і поміщицькі маєтки, де ста­вали батраками і виконували некваліфіковані, головним чином сезонні, роботи.

Одночасно з цим у Галичині, як і у всій австрійській монар­хії, росло пригноблення закріпаченого селянства. Особливо зросла панщина, натуральні та інші повинності після 1815 р., коли Австрія вступила у реакційний „Священний союз".

У відповідь на посилення кріпосницького гніту в Галичині почались масові виступи селян. У 1819 р. виступили селяни у Волі Якубовій, в 1824 р— у Скальщині, в 1832 р.— в Нагуєвичах І і багатьох інших місцях. В 1843 р. рух набув особливо широ- | кого розмаху в Буковині, серед гуцулів. Рух був придушений і з допомогою полку солдатів.

Після розгрому царизмом польського повстання 1830—1831 рр. в Галичину емігрувало багато його учасників, у зв’язку з чим там посилився польський рух. На початку 40-х років австрій- І ський уряд провів у східній Галичині численні арешти, що дуже ослабило діяльність поляків. Зате в західній Галичині рух І розгорнувся з новою силою. В лютому 1846 р. в центрі західної ; Галичини, Кракові, почалося повстання під лозунгами боротьби за відродження Польщі, звільнення селян, аграрну реформу і за надання прав євреям.

Повстання дало поштовх могутньому вибухові селянського ру­ху в Галичині. Селянство виступило проти поміщиків і знищило понад дві тисячі панів. Одночасно тривав селянський рух у Бу­ковині, що розгорнувся з новою силою в 1847 р. Рух очолив талановитий і енергійний селянин Лук’ян Кобилиця. Гуцули вигнали з сіл поміщиків, ліквідували панщину, оголосили ліси громадською власністю і почали захоплювати пасовища. Рух знов був припинений з допомогою військ.

У наслідок австрійської реакції і полонізації західноукраїнська інтелігенція, що лишалася вірною рідній мові й культурі, була дуже слаба.

Як і українська інтелігенція Наддніпрянської України, вони почали працювати на західноукраїнських землях у галузі етно­графії, літератури і мови. З великими зусиллями, перемагаючи цензурні заборони й"репресії, Шашкевич, Вагилевич і Головацький надрукували українською мовою в 1837 р. в Будапешті збірник „Русалка Дністровая". У збірник ввійшли їх власні вірші та народні пісні. Проте, меттерніхівська реакція зразу взяла в багнети цю спробу зрушити розвиток української національної культури. Коли збірник з’явився у Львові, його конфіскували, і цензурні утиски посилились.

У лютому 1848 р. в Парижі почалась революція. Звідси вона в середині березня, перекинулася у Відень. Під натиском пов­сталого народу австрійський імператор Фердінанд дозволив організувати національну гвардію і проголосив конституцію. Крім того, побоюючись дальшого розвитку революції, Фердінанд 17 квітня підписав указ про ліквідацію в Галичині панщини, що до певної міри затримало рух галицького селянства проти австрій­ського уряду, тим більше, що він обіцяв своїм коштом вику­пити поміщицькі землі.

F'

, Указ про ліквідацію панщини тільки затримав революційний рух У Галичині, але не припинив його. 26 квітня вибухло пов­стання в Кракові. Після артилерійського обстрілу міста та барикадної боротьби з австрійськими військами повстанці при­мушені були здатися. Поразка краківського повстання завдала тяжкого удару революції.

У травні почалось пожвавлення українського руху в схід­ній Галичині. Українське духовенство, буржуазія і буржуазна інтелігенція організували 2 травня 1849 р. в Львові „Головну руську раду" на чолі з уніатським епіскопом Яхимовичем. „Голов­на руська рада" виступала під час революції 1848 р.

„Головна руська рада" поставила перед австрійським урядом вимогу поділити Галичину на дві частини: західну (польську) і східну (українську) з самостійним управлінням у кожній.з них. Крім того, „Рада" вимагала, щоб викладання по школах східної Галичини провадилося українською мовою, щоб усі урядові декрети публікувалися теж українською мовою, щоб урядові чиновники, призначувані в східну Галичину, знали українську мову, щоб уніатське духовенство було зрівняне в правах з като­лицьким і щоб українцям дозволялося займати всі державні посади.

Але разом з тим „Головна руська рада" цілком підтримувала австрійську монархію в її боротьбі проти революції і в загаль­ному ході революційних подій відігравала негативну роль. За те австрійський уряд, спираючись у Галичині на „Раду", а також на польську аристократію, ішов на поступки і тій, і тій. „Раді" було обіцяно задовольнити її вимоги, а польських аристократів почали призначати на вищі посади.

З 10 липня у Відні почав засідати австрійський парламент. З 383 депутатів 12 депутатів послала Буковина, 35 — східна Галичина. Парламент загалом не відігравав в австрійській рево­люції позитивної ролі, Він став фактично ширмою для контр­революції, бо марйував час у пустих і безконечних дебатах на всякі другорядні теми і зовсім не торкався таких основних питань, як армія та бюджет.

Радикальне крило парламенту було незначне. До нього при­єдналось кілька селян-українців. Серед них були Лук’ян Коби­лиця, Іван Капущак та ін. Капущак виголосив у парламенті яскраву промову, в якій рішуче вимагав передачі землі селя­нам без викупу. Величезна більшість депутатів виступала проти цих вимог. '

На осінь 1848 р. головною твердинею революції в Австрій­ській імперії стала Угорщина. Тут під керівництвом Людвіга Кошута був проведений в життя ряд революційних законів, що ліквідували монархічне правління: „...були знищені всі політичні привілеї, запроваджено загальне виборче право, скасовані без­платно, при компенсації з боку держави, всі феодальні повинно­сті— панщини і десятини, і встановлено союз з Семиграддям" (К. Маркс и Ф. Энгельс, Сочинения, т. VII, с. 285).

Австрійська монархія послала проти Угорщини війська з Від­ня. Але повсталий 6 жовтня народ перегородив їм шлях. Сили революції тимчасово перемогли. Фердінанд І утік з столиці.

Але скоро контрреволюція зібралася з силами. ЗО жовтня 60-тисячна армія оточила столицю, і через день революційний Відень упав. У Відні почалися звірства переможців і масові страти за вироком військового суду.

Відгуком на віденське повстання було повстання у Львові, яке почалося 1 листопада. Але сили повсталих були незначні. Австрій­ський генерал Гаммерштейн 2 червня почав бомбардувати місто. Гарматним вогнем було спалено ратушу, зруйновано будинок університету і ще кілька будинків. Повсталі здались. У місті був оголошений воєнний стан і почав працювати військовий суд. Були розпущені національна гвардія і студентський легіон, оголошено роззброєння населення, заборонені союзи та збори і закриті газети.

Львівське повстання було останнім спалахом революції на захід­ноукраїнських землях. Після нього тут цілком перемогла реакція.

У грудні 1848 р. почалася війна переможної австрійської реакції проти революційної Угорщини. „Головна руська рада" звернулась до українського населення Галичини з відозвою, де закликала українців стати на захист монархії. Крім того, „Рада" організувала батальйон українських стрільців і відправила його в Угорщину для участі у війні проти революції. З друго­го боку, українське селянство, особливо в Буковині і Закар­патській Україні, палко співчувало проголошеній угорською революцією аграрній реформі. Тому значні маси буковинських і закарпатських селян пішли з зброєю в руках до Угорщини і билися там у революційних військах проти контрреволюції.

При активній допомозі, поданій австрійській монархії Мико­лою І, угорська революція була розбита. На початок березня 1849 р. реакція в Австрійській імперії перемогла. Після цієї пе­ремоги австрійський уряд, якому „Головна руська рада" не була більш потрібна, ліквідував її (1851 р.).

В цілому ж революція 1848 р., не зважаючи на її поразку, доклала в Австрії і західноукраїнських землях кінець пануванню феодально-кріпосницької системи. У країні запанував капіталізм.

7.