Загострення політичної боротьби. Внутрішня і зовнішня політика уряду П. Дорошенка (липень 1668 — липень 1671 рр.)

Однак, розвиток подій пішов іншим шляхом, і J Уряди Московії, Речі Посполитої й Криму X₄-X рішуче виступили проти акту возз'єднання Української держави, а частина старшини, переслідую­чи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу.

Довідавшись про вторгнення польських корогв у Брацлавщину, гетьман 18 липня залишив Лівобе­режжя й повернувся у Правобережжя. Тим часом на булаву заявив претензії запорозький писар П.Су­ховій, підтримуваний Запорожжям та Кримом. Трагізм політичної колізії, що зав'язувалася й згодом вилилася в кровопролитну міжусобну боротьбу, по­лягав у тому, що новий претендент на гетьманування також виступав з патріотичних позицій. А в Лівобе­режній Україні, внаслідок наступу московського війська, наказний гетьман Д.Многогрішний і більшість старшин переходять на бік Росії. В бе­резні наступного року при підтримці росіян він обирається гетьманом Лівобережної України. Ук­раїнська держава знову розпалася на два гетьманства.

В умовах спалаху політичної боротьби П.Доро­шенко в серпні 1668 р. направив посольство до Стамбулу, щоб з’ясувати можливість турецького про­текторату. Післй його повернення й прибуття турецького посольства на початку третьої декади бе­резня 1669 р. гетьман скликає у Корсуні генеральну старшинську раду, у роботі якої взяли участь пред­ставники Лівобережжя, Запорожжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Вона підтвердила по- життєвий характер гетьманства П.Дорошенка, схвалила прийняття турецької протекції, відхиливши можливість московської, проте відмовила в принесенні присяги султану („піддалися по словам, а не на письмі"). На яких умовах українська сторона пого­дилася на протекцію? Із проекту договору 1668 р. можна зробити висновок, що гетьман добивався возз’єднання в кордонах держави всіх етноукраїн- ських земель від р.Вісли й міст Перемишля та Сам- бора на Заході до Севська і Путивля на Сході („всі суть козаки").

игг

чи в Україну, не мали права споруджувати мечетей, брати ясир, руйнувати міста й села; султан і хан не мог­ли без відома українського гетьмана укладати договори з Московією і Річчю Посполитою та ін.

Відомо, що П.Дорошенко намагався порозуміти­ся з Д. Многогрішним, схиляючи його до проведення спільної козацької ради для розв’язання питання про владу, а також переконував не йти на проголошен­ня у Лівобережжі окремого гетьманства. Однак, дарма. Скликана у березні 1669 р. в Пухові рада об­рала Д. Многогрішного гетьманом і схвалила новий договір — „Ілухівські статті”. Вони стали кроком впе­ред порівняно з „Московськими статтями” І.Брюхо- вецького, але все ж істотно обмежували права Ук­раїнської держави (в межах Лівобережжя). Умови статей передбачали залишення воєвод лише в 5 містах, котрі не мали права втручатися у місцеве управління й очолювали тільки залоги; закріплювали збір податків до російської скарбниці за українською адмініс­трацією; встановлювали чисельність козацького реєстру в ЗО тис. осіб; забороняли гетьманському урядові проводити зовнішню політику тощо.

Водночас П.Дорошенку доводилося вести жор­стоку боротьбу із П.Суховієм, котрого підтримували Крим, частина полковників, особливо уманський М.Ханенко, а також Ю.Хмельницький. Лише 29 жовтня 1669 р. гетьман завдав вирішальної поразки своїм противникам. П.Суховій та М.Ханенко втек­ли, а Ю.Хмельницький потрапив у полон до білго- родських татар і згодом був відісланий до Стамбула.

Добившись перемоги, гетьман намагався уникну­ти воєнних дій з Річчю Посполитою і Московією, а також порозумітися з Д.Многогрішним. Помітно пожвавлюються його переговори з польським урядом. У листі до короля М.Вишневецького від 29 жовтня 1669 р. підкреслював, що пішов на прийняття турець­кої протекції лише тому, щоб „зберегти цілісність занепадаючої України...”.

П.Дорошенко продовжував послідовно захища­ти національні інтереси козацької України. Вивчення джерел дозволяє з’ясувати основні напрямки внутрі­шньої і зовнішньої політики його уряду. Насамперед відзначимо курс на всебічне зміцнення ролі геть­манської влади, хоча, як і свого часу Б.Хмельницький, для надання більшої легітимності рішенням проводив їх через ухвали старшинських рад. Як і його великий попередник, прагнув відновити принцип її спадковості. Львівський єпископ И.Шумлянський, котрий по­бував у Чигирині взимку 1671 р. свідчив: П.Доро­шенко „абсолютно (в них) панує і користується у всього народу любов’ю...”. Як визнавав Д.Мно­гогрішний, гетьман виношував плани „стати удільним князем.” Подібне твердження висловлював і польсь­кий підканцлер А.Ольшевський: мав прагнення до „незалежної ні від кого монархічної влади”.

Звертає увагу на себе гнучкість соціально-еко­номічної політики, а саме: проводив заходи на утвердження в державі козацького типу господарст­ва й недопущення до маєтків панів і урядовців.

Анонімний представник польської еліти у трак­таті „Думка певної особи” (бл. 1669—1670 рр.) з цього приводу писав, що в козацьких місцях „жод­ної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає”. Як він підкреслював: „Поборів, подимних і такого ро­ду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайбільше — два (податки) на тих, котрі не ходять на війну...і то не перевищить цей податок десятка з лишком злотих на рік, хоч би й з найбагат- шої особи. А жодного іншого тягару на люд посполитий ніколи не буває, а особливо на козаків, бо кожен є вільним вояком”. _o

П.Дорошенко підтримував також заходи И.Ту- кальського у справі створення окремого Українського патріархату, вбачаючи в ньому важливий політич­ний фактор утвердження самостійності козацької

України. Не випадково польський уряд найбільше не­покоїв його курс на виборення незалежності для держави в етнічних межах України. Один із сенаторів на початку квітня 1670 р. відзначав той факт, що прийняття турецької протекції гетьман розглядав ли­ше як ширму для виборення незалежності від Речі Посполитої й створення удільної держави на зразок Молдавської, Валашської чи Трансільванської. В середині квітня А.Ольшевський у листі до люблін­ського воєводи звертав його увагу на наміри П.До­рошенка „вчинити народ Руський удільним і незалеж­ним краєм (у розумінні держави)". В 1672 р. гетьман Я.Собеський в листі до сейму підкреслював прагнен­ня українського гетьмана „(визначити) краю Руському кордони по Люблін і Краків, в цілому там, куди лише заходять імена та церкви Руські". Саме з цих міркувань П.Дорошенко не визнавав за польсь­ким королем права на користування титулом князя Руського.

Смертельно побоюючись утвердження незалеж­ності Української держави, правлячі кола Речі Посполитої прагнули будь-що послабити позиції П.Дорошенка, запобігти консолідації національно- патріотичних сил.

Протягом першої половини 1671 р. гетьман нама­гався зміцнити міжнародне становище козацької України, зокрема, встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюстом Фрідріхом Вільгель- мом, поліпшити відносини з Московією. Не залишав спроб порозумітися з Д. Многогрішним. Зокрема, пропонував йому укласти братерську приязнь, щоб ра­зом захищати „суспільне добро і цілісність". Цілком можливо, що їм вдалося досягти певного взаєморо­зуміння. Принагідно зазначимо, що лівобережний гетьман зробив чимало для зміцнення своєї влади (намагався запровадити її спадковість); рішуче при­душував прояви свавілля й непослуху з боку старшин і козацтва; домігся прилучення до Лівобережжя Києва з округою; хотів приєднати до України Мсти- славське воєводство; домагався проходження кордону з Литвою по р.Сож; не приховував обурення діями Москви у справі її зближення з Польщею. Невдово- лені його діями старшини у березні 1672 р. змістили лівобережного гетьмана і в червні ним обирається !.Самойлович.