ЮРА ШКРУМЕЛЯК. Тайна страху.

В підвечірну годину сиділо нас трьох у затишній кімнаті. Нас трьох товаришів Київського походу в 1919. році. Один Володимир, господар дому, другий, Михайло, бувший сотник, брат Володимирової дружини, Оксани, — і моя скромність, що разом з Михайлом приїхав з міста на два дні — забути про місто...

Господиня дому, пані Оксана, відіграла нам на фортепяні кілька стрілецьких пісень — і як звичайно в супроводі захо- дячого сонця закінчила піснею »Гей, та зажурились Стрільці Січовії,« яку ми всі три слухачі, підхопили хоч не концерто- вими голосами, та щирим серцем. Після цеї пісні, жалібно- бадьорого гимну, просто не клеїлася вже ніяка інша, — то ми поринули у рефлєксіях, які плодять щирі думки і слова, бо спільність думок виключає всяку нещирість, а з тим і ба­нальність.

Запальчивий, як звичайно, Михайло говорив найбільше і найголоснійше. А що він був згідно зі своїм характером налоговим курцем, то папіроска при тому з уст не виходила. Та сталося так, що після викуреної третої йому не стало сірничка. Пані Оксана вийшла до кухні й за хвилинку поста­вила перед нього запалену свічку; одначе не зважаючи на те, що він не закурив папіроски і наче далі ждав на правдивий сірник, вона сіла біля нього, на своє попереднє місце. Він же,) оповідаючи щось і в; сказуючи свої погляди про болючу для нас усіх справу нашої програної, машинально виконував зви­чайні рухи курця, підносячи папіроску що кілька секунд до уст і опускаючи її так, що вона опинювалася на столі близь лівої руки його сестри, пані дому Оксани. Вона й запри­мітила це та з острахом відсунула свою руку трохи більше на право, говорячи рівночасно про щось до свойого мужа, що сидів на право від неї. Вона була певна, що Михайло запалив собі папіроску. — І нараз сталося щось незвичайне. Недого­воривши якогось речення, бо урвавши мову на пів слові, вона з жахом крикнула, обертаючися до Михайла й рівночасно схо­пивши зі стола свою руку:

— Ах, Боже! Я так і знала, що ти мене мусиш нині впечи своєю папіроскою! Якжеж можеш бути такий необережний, Михаську?...

Михайло на це розсміявся й відповів:

— Це правда, Санцю, що я необережний і вже бувби на­певно тебе впік у ручку, якби моя папіроска була запалена, алеж вона не горить, бо ти мені і доси не дала сірничка!

— Але що, ти жартуєш, Михасю! — сказала сестра з до­кором — хіба ти не запалив папіроса від свічки?

— Ні, голубонько, я й не запримітив тої свічки, — ось тобі доказ!

І він показав нам усім цілу, незапалену п а п і- роску. А звертаючись до сестри, сказав:

— А що? — певне вже й пекти перестало — то ти жар­туєш зі мною, Санцю!

— Ні, Михаську, ось, подивися!

1 вона показала свій мізинний палець лівої' руки, свіжо впечений від папіроски.

На таке явище ми усі остовпіли, а Михайло просто не знав, що з ним діється. Він нагло незвичайно споважнів і промовив якимось засумованим тоном.

— Так, сестро! Я вірю тобі, що я тебе впік у руку, вірю і перепрошую, бо я повинен бути обережнійший з папіросом, хочби він був і незапалений.

А коли ми гляділи на нього, не знаючи, чи він жартує, чи говорить якусь нісенітницю, він додав:

— Бо коли ненабитим крісом можна застрілити людину, то чому би незапаленою папіроскою не можна було впекти чиєїсь руки?...

Тон, яким були сказані останні слова, зовсім не свідчив про жартівливість вислову, тому ми тепер були переконані, що за цими словами Михася криється якась глибша тайна. А вражені ще до того неімовірністю останньої — хоча дрібної — але дивної пригоди з рукою пані Оксани, ми засипали Михайла питаннями про значіння його слів.

— Я не жартую — відповів він спровола, наче поконуючи в собі якусь велику перешкоду до говорения. — Усе вам буде- ясне й зрозуміле, коли повірите, яку страшну силу має страх! Страх, так, бо ніщо інше лише страх пече руку з не- запаленої папіроски і вбиває людину з ненабитого κpica_i А повірити мусите, бо перше ви щойно бачили, а про останнє я оповім вам коротко.

Тепер Михайло направду закурив собі від горіючої свічки й маючи перед собою трьох слухачів, що перемінилися в слух, почав оповідати, задивлений у білі хмарки тютюневого диму.

— Ви, товариші, пригадуєте собі, з яким запалом ішли наші галицькі бригади на Київ. І розумієте причину того завзяття... Втративши мимо великої xol обрости все, за що кровавилися від листопаду 1⅛18 року, наші війська одержали в серпні 1919 р. святе приречення: »Через Київ тепер дійдете до своїхі Підмога прийде з Великої України, як в и її врятуєте й очи­стите від ворожого наїзду'«

В ці слова усі ми свято вірили і кинулись сповняти умову з таким розмахом, що стриму нам не було від Дунаєвець до золотоверхих київських бань. Усяку спробу спротиву з боку ворога торощили наші стрільці своєю певністю й вірою в успіх радше, як кулями, бо цих і не було дуже богато, лише на крайний випадок. Колиж були які спроби саботажу чи під- ступу з боку цивільних, розуміється не українських одиниць в морі українського населення, то таких карано з найбіль­шою суворістю воєнного права. Ми уважали такого злочинця за святотатника, коли він — якимнебудь способом—посмів спротивитись нашій святій справі. Зловленого на горячому вчинку доставлювано до тих, що мали право виконувати зви­чайний на війні присуд і прощення йому не було.

І от в час таких горячих змагань, в один соняшний день, коли ми задержалися на кількагодинний випочинок у здобу­тому місті Винниці, привели до мене мої стрільці молодого, може 18 літного парубчака, здається Вірменина, досить інте­лігентного з лиця. Привели тай кажуть:

— Цей парень стріляв до наших зі стриху дому. Цеж його кріс! Є і свідки.

Зголосилися три стрільці, що бачили приведеного, як він стріляв зі стриху на вулицю.

— Так, це він — каже один свідок, здіймаючи з обвине- ного його кашкет — це він певно, стріляв простоволосий, ось так!

— Це правда? — питаю його самого.

Ніякої відповіди. Оглядаю кріса. Звичайний російський кріс, свіжо уживаний, ще запах пороху чути. ■

— Признавайсяж — говорю, ти стріляв? Признайся, даремні викрути. Ось, бачили тебе!

Ні слова! Тільки глядить на мене не то з виразом упер­тости, не то глупоти і одчайного страху.

А мені було цікаво передусім конечно довідатися про це, чи взагалі такі випадки збройного опору з боку цивільного населення були в даному часі можливі. Я хотів такби мовити в принципі довідатися, чи це можливе, бо знати про це — зі зрозумілих причин — для команданта відтинку і взагалі для якої будь воюючої сторони є річю першорядної ваги. — Я наважився узнати це за всяку ціну, чи приведений сваток справді поповнив цей злочин і запитав у третє:

— Стріляв? Говори! Як признаєшся, дарую тобі життя, а як ні, то будеш убитий. Говюриж!

1 я справді був готов дарувати йому життя, колиб він був визнав щиру правду — та взагалі, якщоб він розбалакався. Але й на трете моє питання він не вимовив ні слова!

— Може він німий? питаю стрільців.

— Ні, він говорив з нами. Просився, щоби пустити його!

— То може глухий? Ні, і це ні; відповів Степанові: на пи­тання, як називається, сказав: »Яша«, а далі не хотів балакати.

Не було ніякої ради. Така вперта мовчанка уважається завжди за пасивний опір і останню дошку ратунку того, що справді почувається до вини, а не має відваги збрехати. На ньому й виконується присуд — принайменше серед даних «обставин. І я рішився це вчинити.

Я звернувся ще раз до »німого« й сказав:

— Або говори щобудь, або застрілю тебе твоїм же вла­сним крісом!

Нічого не відповів. Та по рухах мускулів обличчая пізнав, що він і почув мої слова і зрозумів і вони зробили на нього таке вражіння, яке за мало назвати «смертельним.«

— Не говориш!? Клякай! — закликав я у правдивій ска- жености. — Хто з вас має російську кулю?

— Ось, є три, знайдені у його кишені! — заявив один зі свідків і подав мені три російські кулі.

— Завяжіть йому очі!

Обвинувачений клякнув машинально сам, а один вістун завязав йому очі своєю хустинкою.

Прийшла черга на мене виконати ролю ката, до якої я, й не подумавши добре, узявся силою обставин і сказаних мною слів погрози. Роля ката — це здається найвища роля у життєвій комедії. Говорю про нормального чоловіка, а не про збоченого психопата, якому пролити кров людини справ­ляє роскіш.

Отже не дивуйтеся, що і я взявши до рук кріса, щоби вбити безборонного чововіка, почув певного рода острах і сором — але найважнійше — я став сумніватися, чи цей чоловік винен, а як винен, то чи він свідомий своєї провини, бо від початку до кінця робив він потрохи вражіння не дуже почитальної людини.

І по хвилині, підчас коли його «приготовляли» на смерть, а мій гнів потрохи проминув, я подумав собі: Ні! зроблю ще останню спробу: я приведу його перед саму смерть, а коли це не викличе з нього не то признання але й одного слова, я рішучо відмовляю собі права, вбивати його і пішлю підозрілого на інші руки, в запілля. — Тож коли вже обви­нувачений був готов на виконання мойого смертельного за­міру, я вчинив рух, що набиваю кріса, не вкладаючи одна­че ані одної кулі, і зміривши до клянучого парубчака, я закликав майже торжественним тоном:

— Числю до трьох! Коли не промовиш слова, стріляю!

І я, наумисне з довгими відступами часу, числив:

Раз — — два — — і — — — — три!!

Я спустив курок. Kpic кламцнув і розуміється не вистрі­лив, бо не був набитий.

— Але на моє здивовання — клянучий в тій хвилі впав мені під ноги, лицем до землі! Та я, знаючи, що йому нічого не могло статися, крикнув:

— Вставай, вставай, чоловіче! Не грай з нами комедії! Я тебе несамовитого не буду судити, але пішлю далі. — Візь­міть його й відведіть до команди бригади!... і я пустився відійти.

Стрільці, дещо збентежені, а може й розчаровані моїм; поступком, кинулися піднімати упавшого парубка. Та за хви­линку почув я їхній оклик здивовання:

— Пане сотник! Він мертвий. Він застрілений! Чудо — чудо!

Я обернувся і трохи огірчений кликнув:

— Як застрілений? Хто його застрілив?

— Пан сотник!

— Не говоріть дурниць! З порожного кріса? — відповів я, — але з якимсь дивним прочуттям, яке будиться в людині нагло і неждано, я підійшов до групи стрільців, що похили­лися над лежачим німаком.

— Дивіться, пане сотнику, що з ним сталося!

— Що сталося? Оберніть його!

Стрільці обернули його лицем до мене — я глянув і мені в очах померкло від того, що я побачив...

Леґінь лежав без руху — очевидно мертвий! Та це не так важне, бо міг він умерти зі страху. Але найважнійше і може найстрашнійше те, що на його чолі був виразний- знак пострілу, була рана, з якої спливала запе­чена кров!!

Не довіряючи вже самому собі і своїй памяти, я кинувся подивитися на кріс, з якого я цідяв до того нещасливця. Kpic був — зовсім природно — порожний і холодний, вже й не чути було його так, як перед кількома хвилинами, то є перед, допитом помершого. Говорю »помершого«, а не ^вбитого, бо ж я його не вбив! Свідоцтвом для цього був той холодний, нена- битий кріс і ті три кулі, які подав мені один зі свідків і які, й тепер після моєї «останньої спроби« — лежали всі три у моїй кишені!

А одначе передімною лежав чоловік мертвий, хоча я йоге не думав убивати, і застрілений — хоча я тільки змірився до нього і спустив курок у зовсім порожному κpici....

Щож й такому разі застрілило того чоловіка? Бо він був очевидно застрілений; з> усіма природними ознаками й наслідками смертельного стрілу лежав він ось тут передімною!

— Я думав над цею загадкою тоді, коли казав його похо­ронити біля стежки в полі і поставити над ним хреста; думав над цим опісля в поході й на відпочинку; — думав у тухоль- ському таборі. 1 я прийшов до переконання, що його застрі­лив — страх! Страх одинокий міг його застрілити. Той страх, який малювався в його обличчі, коли його привели до мене, той страх, який в обличчі смерти відібрав йому мову,, той страх, який підшептував йому, що він певно і конечно* вмре, і що я певно і конечно до нього справді вистрі­лю з кріса!

1 нема тут нічого неприродного! Той страх — це ніщо- інше, як негативна віра в нещастя, певність у свою- смерть, а ми знаємо вже не тільки з біблії, яку силу має непохитна віра; вона може богато вчинити доброго, веде віру­ючого до неімовірних успіхів, — але ще скорше показуються наслідки віри — страху, то значить віри, що станеться щось зле... Найпростійшим прикладом на це є звісна можливість вмовити в себе хоробу.

Це, як кажу, зовсім природне. Одначе дивне тут ще одно: та виразна рана на чолі »убитого!« Це »матеріяльний« на­слідок без причини — як нам здається зовсім неможли­вий. А все таки, я думаю, що світ прийде скоро до вияснення природности такого явища.

Щож до його можливости — закінчив Михайло своє опо­відання — то ви на щастя були свідками одного з таких випадків. Моя незапалена папіроска спекла руку моєї сестри. — Як же там твій пальчик, Сянцю?

Пані Оксана показала нам свій мізинчик лівої руки. Він був тепер напухлий і побілів навколо впеченого місця, що відзначалося червоним кружечком.

Щож, товариші! — заявив господар дому — Михась дав нам гарну лекцію нерозвязаної ще галузи людської психо- льоґії і ми не маємо причини йому не вірити, бачучи ще до того хорий пальчик моєї жінки. Цей досвід має для нас ве­лику користь: Ми бачимо, як фатально відбиваєть­ся на людині страх і всякі його відміни. Нам не вільно вірити, що буде зле, нам не вільно й думати про якесь гря­дуче нещастя — так у буденних дрібничках як і великих справах одиниці, народу чи людства. Ми все повинні бути оптимістами!

— Тимбільше, коли не почуваємося до жадної вини і ві­римо у щось справедливе... — Додав Михайло.

— Я думаю, що справа нашого визволення — найспра- ведливійша в світі! — відповів я.

— Так! І дай Бог, щоби вона була полагоджена згідно з нашою оптимістичною вірою — так борзо, як борзо заго­їться мій пальчик! — сказала пані Оксана з чарівною, дещо сумовитою усмішкою, яка появляється часом на устах тих жінок, що вміють важне й велике зручно навязати на дрібне і мале.

Михайлова »лєкція« так нас перевтомила й розстроїла, що й говорити далі важко було. Запав вечір. Господиня дому вийшла нечутко з кімнати, господар поправляв пень у печі. А Михайло підійшов до вікна й відчинивши його глядів у да­леч — потягаючи вже щось двацяту папіроску з^таким зав­зяттям, що і я, думаючи тепер про це, закурю бобі негайно, як тільки докінчу ці стрічки. Закурю — і буду думати, скільки читачів після прочитання цього оповідання стане оптимістами думки, слова і — праці!