ДР. ЛЮБОМИР МАКАРУШКА. б. поручник У. Г. А. Маланка 1919 р. під Львовом.

(Спомин з одної битви.)

Памяти чет. Миколи Опоки, розстріляного в Київ! 1922 р. большевиками за приналежність до української національної орга­нізації.

На самої Маланки, в січни 1919 р.

«Чому мене ніхто не будив? Де то стріляють? Закликати дижурного!«

»Пан хорунжий пішли до сотні подивитись, що діється на наших полевих сторожах. Казали ще не будити пана поруч­ника. В команді куріня ще про нічо не знають, мені здається, J що то стріляє не наша артилерія...«

Таке пояснення дав мені молодий моторний стрілець, який щойно недавно виучився телефонічної служби і повнив її з ве­ликим завзяттям. Свою службу при телефоні він довів вже до такої умілости, що всякі звіти зі всіх можливих ліній вмів повислухувати, вивідуючись завчасу, куди який відійшов при­каз, хто що кому телефонічно передавав і т. д. Тому в часі його служби можна було бути певним за правдивість вістей і поки оцей телефоніст ще нічого не знає, то про наш відти­нок нема чого непокоїтись.

Тимчасом чую стрілянина змагається; набирає характеру барабанного огню. Що це такого?..

«Слухай Олексо — звертаюсь до телефоніста — поклич курінь і кажи попросити адютанта до апарату, я буду перед хатою, погляну, що діється. Як фуде можна говорити, то ти мене зараз поклич. А сам уважно слухай і слухавки цілий час не відкладай. Зрозумів?»

»На приказ, пане поручнику.»

Я вийшов на дорогу. Густа мрака не позваляла скоро зорі­єнтуватись і приглушувала гук артилерійської стрілянини. Тож і не легко було означити, як далеко від нашого станови­ща йшов бій.

Моя сотня стояла в полі перед селом Сихів і боронила залізничої лінії і дороги Львів - Станиславів. Позиція важка і відвічальна, а що найгірше дуже прикра до оборони, бо на­ша лінія з огляду на звязок мусіла перебігати долиною, тоді як противник пересиджував преспокійно на горбі в цілім ряді масивних цеголень.

«Пане поручнику, прошу до телєфону« — голосить теле­фоніст крізь вікно.

»Що, є які вісти?« — питаю.

«На полях на ліво від Сокільник противник розпочав ба­рабанний огонь... Наступає вже і його піхота.... В хвилі, коли я відбирав оце звідомлення з Команди Ґрупи, голосили вже і з відтинка Сокільники, що ворожа піхота наступає на них. Вислід наступу ще невідомий. Є одначе вісти, що противник дістав скріплення до Львова та мабуть знає про наші недо­магання на тім відтинку через відхід наддніпрянської бригади. Наша запасна сотня заалярмована.«

Розмову перервав дижурний, який вбіг задиханий: »На дворі вже чути крісову стрілянину*...

»Гальо — гальо — курінь.«

«Зачекай! бо перебираємо звіт і приказ Команди Ґрупи, зараз перекажу.*

«Олексо, за той час получити мене зі сотнею на ліво.

Дижурний, алярм запасної чети, збірка за мурованою стайнею на право від гостинця.*

Хорунжий вибіг за двері — я за ним. На дворі підійшла мрака, проясніло, але чогось стало так душно, якась така не­самовита тишина перед бурею. На ліво огонь гейби затих, але знову змагається; і то чимраз близше... Бачу вже вибухи Гранат і шрапнелів, чути чимраз виразнійше крісовий огонь і скоростріли. Що більше, далеко на виднокрузі бачу через далековид відступаючу лінію піхоти. Це ліве крило нашої Ґрупи, сусідуючий відтинок: коломийські куріні..

Та ба, щож я бачу?! За насипом залізничим, кільканай- цять кроків від мене перебігають взад стрільці. Біжу до них, і здержую кількох.

>Hacτyπ прийшов нечайно з ліва. Сили переважаючі. По­чали наступати на відтинок Козельники. Майже цілком зі заду, а знаєш, що його і з фронту не легко оборонити. Я боронився доки міг, а як мене ранили, сотня не видержала. Тепер черга на тебе.*

Так, тепер черга на відтинок Сихів — це я знаю, бо вже якраз перші ворожі стежі показуються зпоза останніх хат Козельник. Положення з цею хвилиною безнастанно змі­нюється. Події лискавкоо наступають одні за другими, мається вражіння, що перевалюють себе.

Артилерія противника острілює вже і нас. Бренькіт крісо- вих стрілен чуємо на кожнім кроці, видається, що ідуть слі­дом за нами. Та це все нічого, щоби тільки мати кілька хви­лин спокою, щоби був час надуматись та рішитись, щоби ще мати спромогу видати бодай найконечнійші прикази!

А тимчасом один звіт за другим:

»3 третою сотнею нема вже звязку« — кричить телефоніст. »Чета в збірці« — голосить дижурний.

»Нас острілюють вже цілком з ліва, пан хорунжий питають, що робити» — голосить лучниковий з крайно-лівої полевої сторожі, яка тепер після відступу сусідної сотні стратила охо­рону з ліва та дістала тимсамим огонь і зпереду і в плечі.

«Команда куріня повідомляє, що пересилає четверту сотню до нашої розпорядимости. Комендант сотні має зголоситись по дальші прикази у пана поручника. За пів години сотня повинна бути коло нас« — доносить від телефону молодий стрілець стараючись перекричати загальний несамовитий гамір.

Одну сотню буду мати за пів години — та це добре — але тут рішається на хвилини. Противник не дозволить виж­дати цілої пів години, годі предвидіти, що за кілька хвилин може статися з нами.

Перебігаю коротко в думці цілість положення.

Три чети моєї сотні тепер у передній лінії, розставлені на полевих сторожах, що найменьше на просторони двох кільо- метрів. В запасі одна чета і два скоростріли. Ліве крило не- забезпечене і стоїть отвором. Ворожа лінія пересунулась вже давно поза лінію моїх полевих сторожей.

Згідно з засадами тактики, яких колись учизся в військо­вих школах, належалоби обезпечити запасною частиною ліве крило і старатись відбити ворожий наступ. Одначе інстинкт каже мені, що це не удасться, що сотня не вдержить під кутом заломаного фронту, тимбільше коли ворожа лінія чим­раз глубше втискається в каші бувші позиції. Таке пасивне очікування того, що прийде, не може довести до ніякого успіху. По короткій боротьбі сотня мусілаби, очевидно розбита, свої лінії опустити. Цей плян належить отже безумовно відкинути.

В тій хвилині бачу, як телефоніст живо старається мені щось переказати. Підходжу. — Ага! звідомлення з лівої чети. Командант голосить, що противник перед нами вийшов з око­пів і посувається вперед. Він навіть і не криється. Виглядає, що вже не надіється застати, когось в наших лініях. Також і ціле ліве крило стоїть під сильним огнем, противник заняв Козельники і посувається дальше вперід. Командант чети ду­має, що до кількох хвилин чета буде мусіти лінію опустити.

Отже вже почалось! Та якраз це звідомлення пригадає мені, що я від кількох днів маю телефонічне получения з ко­мендантом лівої чети. Сотенні телефоністи роздобули десь старий телефонічний апарат, направили його, та зробили мені получения до полевої сторожі, щоби в цей спосіб мати все скорші вістки з сусідного відтинку.

І якраз на тім телефонічнім получению, на цім куснику дроту будую свій плян. При допомозі цього телефону зможу як найдовше вдержати в лінії загрожену чету; скріплю її дво­ма запасними скорострілами і перешлю їй всю запасну муні- цію — а тут — тут відважусь на ризиковний крок, кинути до окрилюючого протинаступу на переважаючі ворожі сили свою запасну чету.

Тим очевидно ставиться всьо на одну карту, бо якщо про- тинаступ не вдасться, то сотня останеться без забезпечення лівого крила і без запасу для фронтових частин. Але відчу­ваю, що іншого виходу нема, лишається тут тільки видати кілька приказів.

«Дижурний, командант чети скорострілів і чет. Опока — до мене.<

»Ви десятник Кулик підете з обома скорострілами і всею запасною муніцією на ліве крило. Наша лінія не сміє руши­тись з місця.»

»Ви дижурний, підете до телефону і звідомите команду куріня про те, що діється в нас. А друге — ще важнійше: перекажите комендантові лівої чети, що його чета не сміє рушитись з місця. Наступаючого противника має підпустити як найблизше і щойно тоді приняти огнем зі всіх c?opocτpi- лів. Для заспокоєння чети перекажіть, що на ліво йде успішно наш протинаступ, дальше, що на наш відтинок приходить за­пасний курінь Групи і в короткім часі розпічнеться протина­ступ і в нас. Переказуйте взагалі, що все добре, положення з кожньою хвилею поправляється. За опущення лінії коман­дант чети буде потягнений до особистої в'двічальности. Від апарату, аж доки вас не звільню — не відходіть.«

»Твоя чета, Опока, піде в протинаступ. Напрям Перзенківка. Держатись правим крилом залізничого шляху, щоби тим чином впасти на крило наступаючого противника.

»До виконання приказів приступити сейчас.« '∙yjj Отже четверту чету посилаю в бік до протинаступу, від висліду якого безперечно залежить дальша судьба нашого відтинка. Чи сповнить ця чета це важке завдання, саме ця нова чета, якої боєвої вартости ще зовсім не знаю? Що більше — вона дотепер не відповідала вповні всім військовим вимогам, отже чи можна на неї надіятись?’

Сотня, якої я був тоді командантом, належала до куріня, що вийшов в падолисті як перший похідний курінь зі Стани­славова з коша У. С. С. Кіш У. C С. злучився в Станисла­вов! з б. австр. 20. п. стрільців, тож і в похіднім куріні були бувші вояки австр. арм>ї і стрільці з укр. лєґюну. Одначе до­повнення, які я діставав до сотні на протязі грудня й січня, творили виключно бувші січові стрільці. Таким чином склад сотні не був однородний і це в дечому некорисно відбивалось на ній, бо давався відчувати відмінний спосіб виховання ав­стрійського вояка і укр. січового стрільця. І військову кар­ність і спосіб виповнювання приказів розум ли інакше одні, інакше другі. Австрійський вояк був привичний до беззгляд- ного, безкритичного послуху, — січовий стрілець з таким вже не годився: приказ мусів бути для нього зрозумілий і ясний, бо до поняття карности підходив він розумово, а не інстин- ктовно. і таких ріжниць було чимало, які розуміється не ви­ходили на добро частини. — Старшини очевидно — хоч і не всі - це розуміли і узгляднювали. Та і час був за короткий на те, щоби можна було виробити однородний тип стрільця укр. армії, тож треба було тільки поволи до цього стреміти.

Але інакше малась справа з самими стрільцями і підстар- шинами. Бувші підстаршини австр. армії закидали стрільцям брак військового духа, січові стрільці бувшим австрійцям брак патріотизму. Нерідко доходило до спорів та і мені як командантові сотні приходилося нераз такі справи вирішувати при звітах, що ставило мене тоді в незвичайно прикре поло­ження, бо треба було деколи признавати слушність старому австрійському підстаршині, одначе годі було рівночасно не узгляднювати пояснень живого, рухливого січового стрільця, хоч це і не все погоджувалось з поняттям військової кар­ности. Що правда, ці ріжниці не обявлнлись в поважнійших недомаганнях, але все таки я побоювався, чи не потерпить на тім боєздатність сотні, тимбільше, що велика частина січових стрільців дійсно не дуже то узнавала всі приписи карного військового життя. Около 20 стрільців ще безпосереднє перед переворотом належали до робітничого відділу сот. Цяпки, якому якраз не доставало тієї військової карности.

Тож я рішився на якийсь час відділити одних від других і стягнути всіх У. C. C.-із зі сотні в одну, четверту чету і коли з початком січня приділено до сотні чет. Опоку, стар­шину У. C. C., то я це негайно перевів. Стягнув всіх січових стрільців в одну чету, а команду передав чет. Опоці. Добрі наслідки не дали довго на себе ждати. Чета справді старалась бути чимось іншим у сотні. її кватира все була прибрана, чиста, позамітана, стрільці з четвертої чети старались все і всюди зазначувати, що вони є свого рода гвардією сотні. Очевидно таке благородне суперництво виходило тільки на користь сотні, бо й інші чети мали також свої амбіції. Не міг я тільки предвидіти боєвої вартости четвертої чети і якраз оце питання прийшлось вирішити на Маланки 1919 року.

Та вже при видаванню приказів помітив я, що чета була свідома того важкого завдання, яке їй приходилось сповнити. Це було видно по настрою цілої чети і з постави кожного поодинокого стрільця.

Чет. Опока скінчив видавати прикази комендантам роїв а я звернувся до чети з кількома словами:

«Стрільці! — від вас сьогодня залежить судьба нашого фронту. Важко сказати, що станеться з нами, якщо вдасться противникові рушити нас з місця. З Богом хлопці — вперід.«

1 не забудеться тих поглядів стрільців, які я помітив по короткім зазиві Опоки:

»А памятайте хлопці, що до наступу йде чета Українських їСічових Стрільців.«

І чета пішла.

Я бачив пізнійше чимало геройських наступів в Галичині і на Вел. Україні, але з такою бравурою переведеного наступу мені ніколи більше не довелось стрічати. Чета ішла до насту­пу мов на полі вправ, а пішла вона з тою свщомостю, що іде проти сильного противника, який своєю перевагою усунув кілька наших курінів з боєрої лінії і в почуттю своєї побіди іде нестримно вперід. Але малося і те вражіння,що чета була свідома того, що тільки якась геройська бравура є одиноким ратунком і чети і цілого нашого відтинка.

З годинником в руці чекав я на заповіджену запасну сотню та слідячи за рухами чети дрожав про її судьбу.

Чету приняв сильно скріплений крісовий огонь з найблиз- ших хат Козельник, одначе цю віддаль, яка ділила наступа­ючу чету від перших домівок села, она перейшла немов на крилах. 1 віритись не- хотіло, як вже за кілька хвилин стра­тив я її з очей в сільському ярі, а чув тільки крики та чим­раз більше віддалені стріли.

В тім слідкуванню за нею перешкодив мені командант за­пасної частини, що на чолі своєї сотні якраз надбіг — хиль­цем ровом попри гостинець. Це вже був крайній час, бо якраз спостеріг я на горбах на ліво, як противник пересував свої частини в напрямі Козельник, щоби боронити загрожене четою Опоки СВОЄ ліве крило. Що ПОТІМ З четою станеться, те дЯ і думати не був в силі, бо сунулось їх стільки, що маленьку горстку Опоки могли справді шапками закидати.

Коротко переказав я командантові прибувшої сотні доте­перішнє положення та напрям протинаступу чети Опоки.

«А що до твоєї сотні, то она бігцем має дістатись на горби, що на ліво від нас, стягаючи на себе ворожі сили чо­лово переведеним наступом, і має тимсамим улекшити зав­дання чети Опоки. Очевидно шукай лучби на ліво, бо там має бути в ході протинаступ з лісів коло Зубри і зі Сокіль- ник. Загальний напрям Перзенківка. Звідомлення пересилай мені сюди.«

»Гаразд — сотня бігом руш!«

Вкоротці зникла сотня в козельницькім ярі.

Наступ щойно розпочався, далеко ще було йому до повід­ного кінця, та безпосередна небезпека вже минула і поло­ження можна було уважати уратованим. Тільки журба за мою чету не давала мені спокою.

Тимчасом полеві сторожі на переді справлялись також не- согірше. Противник певний побіди підійшов під самі наші дротяні засіки, і мусів з поважними втратами уступити.

Коло полудня повернула чета. Чет. Опока здає короткий зв т: »Наші старі лінії відбиті і нас вже звільнили частини, які займали передтим страчені становища.«

«Гарно, — а перекажи нам перебіг наступу.«

Ми зайшли до кімнати, сотенні старшини обступили Опоку та з оживленням слухали, як він розказував.

«Як знаєте, противник вже був заняв цілі Козельники, коли наша чета рушила проти нього. Я самий не можу досі зрозу­міти, як то нам удалось забігти тим рівним полем до села. Можна собі це пояснити тільки тим, що противник був зди­вований і заскочений нашим нечайним наступом на своє крило. Тільки оця наша очайдушність допомогла нам. Нас наступало не ціла пятьдесятка, а Козельники обсадило кілька ворожих курінів.[§§§§§]) Противник опамятався щойно тоді, як чета дійшла вже була до перших хат села і’був би ще і тоді здається нас відкинув, якби не наступ четвертої сотні, що саме тоді розпо­чався від нас на ліво.<

«Полонені були« — перериваю оповідання.

>4eτa передала двайцять і кількох полонених запасним частинам, які мали їх відвести впрост до Команди Групи. Але чи знаєте ви, що це за полонені? Самі майже Варшавяки, бо наступали головно варшавські студентські баталіони. Перед кількома днями прорвались ці відділи під командою ген. Ромера через нашу північну групу та 10 і 11 січня увійшли до Львова. А вже сьогодня наступали... Противник боронився уперто, це йому треба признати, але не було такої сили, яка моглаби була здержати чету наших січових стрільців, яка хоче іти вперед« — закінчив з гордостю чет. Опока.

Ми очевидно могли з тою його думкою тільки погодитись, бож щойно бачили наглядний примір геройського поведения його чети.

»Та на конець скажу вам.ще одну несподіванку» — пе­рервав Опока нашу живу виміну думок, яка по його звіті розпочалась.

»Ми зайшли були аж до Перзенківки.«

»До Перзенківки?« — питаю здивований.

»Так, вертаємо саме звідтам. Бо як чета відбила наші старі становища, то не хотіла там задержатись і ми загна­лись аж поза Перзенківку. Розуміється вдержати її не могли, бо нас було таки трошка за мало. А шкода — бо від часу, як наші війська стратили Перзенківку в падолисті, то не мо­жуть її дотепер відбити. А це булаби найкраща вихідна точка для дальшого наступу на Львів.«

Це правда — подумав я тоді — та щож робити, як наші, сили були слабі, так що тільки самопожертвования і геройство поодиноких частин, стрільців чи старшин могло в богатьох випадках ратувати положення.»

«Страти великі?» — питаю.

»3начні, бо на 44 стрільців в четі не дораховуємо дванай- цять. Але нині відчув я — продовжував Опока своє оповідання — яке то значіння має для армії її боєвий дух і сила тради­ції. Я певний, що наступ ніяк не бувби в силі удатись, якби не була ішла до наступу саме ця чета січових стрільців, яка знала, що она мусить своє завдання сповнити, бо цього вима­гала від неї традиція і давнійша вже славна історія україн­ського легіону.»

Ми довго гляділи ще через вікно, як перед ДОМІВКОЮ CO- тенної команди збирались змучені стрільці четвертої чети та з оживленням оповідали собі переживання сьогоднішного дня. А на їх лицях зауважувалось змучення й сум, бо неодин із них стратив дорогого товариша, який вже більше не повер­неться до чети. — Але бачилось на їхніх лицях і щастя. Вони раділи, бо четверта чета українських січових стрільців відбула прегарно свої боєві хрестини, вратувала безвихідне положення цілого відтинка та вплела в боях під Сиховом но­вий листок слави до світлої традиції цього першого україн­ського війська.